Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

96

Поле битви нуртувало й клекотіло в коловерті запеклих боїв і вихорах шалених сутичок. Ска кружляли над головами бійців. Армії Судерри й Нортерри, згуртувавшись, стримували стрімку навалу солдатів Мандана, і обидві сторони розмахували прапорами із символом відкритої руки, тим самим демонструючи, що саме їхнє військо представляє Співдружність.

Водночас сили Лютих атакували людей, захищаючи своїх магів та вцілілі масивні машини, які обрушували руйнівні хвилі одну за одною на гору Вада. Від цих нещадних громоподібних ударів здригалося небо, стугоніло повітря і здіймалися густі хмари чорного диму. Маги, напруживши всі свої сили, закричали ще гучніше, і їхній рев, підхоплений буремним вітром, сягнув навколишніх гір, ще більше посилюючи жахливий гуркіт.

Битва здавалася Тону оглушливою та хаотичною, і разом з тим вона заворожувала його. Нічим не стримувані насильство й кровопролиття, які панували довкола, схоже, зміцнювали Оссуса, пробуджували його. Тон відчував це — зло, яке колись було замкнуто й глибоко поховано у формі велетенської страхітливої рептилії, почало, немов раптова повінь, виринати назовні і проникати в серця всіх цих воїнів — і Лютих, і людей.

Нове усвідомлення пробудилося в душі Тона. Він нарешті відчув глибину тієї сили й тих прихованих можливостей, що були закладені в ньому. Однак його подальша доля й досі залишалася неясною. Він усе ще не знав ані свого призначення, ані своїх спроможностей. Що він повинен зробити? Він відчував, що події розгортаються все швидше, наближаючись до кульмінації, і відповідь от-от мала вибухнути в його свідомості. Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Зсередини чого?

Позаду нього кам'яним велетом здіймалася гора Вада, масивний вулканічний конус із зірваною вершиною, з якого проливалася гаряча кров землі. Тон був запечатаний усередині цієї гори, що була частиною Хребта дракона, частиною світу. Він був усередині, а тепер вулкан, здавалося, знищував сам себе. А втім, це було результатом магії Лютих. Якби Тон був богом, навіщо б йому було замуровувати себе в горі, позбувшись усіх своїх спогадів, чекаючи незліченну кількість століть у повній невизначеності? Або якщо він був проявом самого дракона, то що тоді залишилося всередині гір? Чи намагалися маги Лютих розбудити щось у ньому? Ні, тепер він був переконаний, що жодна з цих ідей не має сенсу. Як припустила Шадрі, розповідаючи про свої дослідження, він, можливо, був чимось зовсім іншим, точкою рівноваги або каталізатором, похованим поруч із древнім драконом.

Він не знав цього, але відчайдушно прагнув виконати своє призначення і зупинити катастрофу — якщо в цьому полягало призначення всього його існування. Йому хотілося кричати:

— Що я повинен зробити?!

Однак ані земля, що двигтіла в нього під ногами, ані повітря, наповнене ревом і гуркотом жорстокої битви, не давали йому відповідей.

А от що він побачив, так це справжню особисту драму, яка розгорталася прямо перед ним. З шаленим блиском у очах Елліель кинулася на мерзенного негідника Уто, на того, хто зрадив її... хто мучив її. Тон зрозумів, що повинен захистити її, ту, що стала для нього найближчим другом, жінку, з якою він мав однакову руну забуття, жінку, яка навчила його кохати.

Реймер Елліель яскраво спалахував, коли вона, вкладаючи всю свою силу, била полум'яним клинком, щоб відкинути назад безчесного Хороброго. Той відповідав їй ударами реймера та меча. І хоча Уто не був охоплений таким мстивим, проникнутим ненавистю гнівом, як Елліель, кожен його рух був сповнений якоїсь моторошної люті. Він без упину змахував то реймером, то мечем у смертоносному ритмі, завдаючи їй удар за ударом, удар за ударом.

Елліель скрикнула в розпачі, і татуювання на її обличчі, спотвореному від напруження, химерно викривилося. Спіткнувшись, вона відступила на один крок. Тон кинувся їй на допомогу, хоча й знав, що Елліель страшенно образиться, якщо він завадить їй у її помсті, але водночас він не міг дозволити їй загинути. Хоробра явно ослабла під несамовитим натиском Уто, хоч Тон і не був упевнений, що вона це усвідомлює. Він розумів, що мусить врятувати її.

— Елліель!

Раптом перед ним постала інша Хоробра, м'язиста жінка з похмурим обличчям, загартована боями й самим життям. Вона здійняла свій яскравий реймер і, заступивши дорогу Тону, зверхньо процідила крізь зуби.

— Я чула про тебе, Лютий. Ти служиш зрадникові Колланану.

Тон упізнав у ній Дженну, союзницю Уто, яка залишилася вірною конаґу Мандану.

Він побачив, як позаду неї Уто щосили рубонув Елліель реймером і майже одразу ж — гострим сталевим клинком. Вона ледве встигла вчасно захиститися. Одна нога в неї послизнулася на закривавленій траві.

Тон відчув, що повинен дістатися до неї, не гаючи ані миті.

Вважаючи Дженну всього лише незначною перешкодою на своєму шляху, він спробував обійти її, але Хоробра рубонула його реймером по обличчю, маючи намір відтяти йому голову. Тон відсахнувся, різко відкинувши голову назад, але трохи не встиг. Розжарений добіла вогонь полум'яного клинка Дженни обпалив йому обличчя і, спаливши шкіру на голові, осліпив на одне око.

А ще — випалив татуювання.

Страшний, нестерпний біль пронизав усе його тіло — біль, якого він ще ніколи досі не відчував. Тон похитнувся, моргаючи, намагаючись позбутися червоних спалахів перед очима. Він змахнув рукою, відчуваючи, що магія, наче готова вибухнути розігріта пара, піднімається всередині нього. І наступної миті його гнів, його знання, його усвідомлення вирвалися з нього нестримним ураганом магії. Його магії.

Він обрушив на Дженну сліпучо-чорну силу, важку, мов кам'яна стіна.

Десь у своїй свідомості він бачив і відчував тільки згорнуту в спіраль незбагненну масу, з якої виринали чорні луски та довгі ікла. Він почув розкотисте, сповнене злоби ревіння рептилії. Здавалося, з нього самого вивергалася якась первісна несамовита лють.

Неймовірна руйнівна сила розтрощила кожну кістку в тілі Дженни, скрутила і зім'яла її, перетворивши на суцільне місиво з м'яса, крові та уламків кісток.

Тон відкинув її зі свого шляху і, похитуючись, побрів далі, але за кілька кроків упав на коліна, притискаючи долоні до обгорілого обличчя.

Елліель давила реймером з усіх сил, намагаючись протистояти тиску реймера свого заклятого ворога, але, не витримуючи напруження, у неї почала підгинатися в коліні нога. І хоча Хоробра билася відчайдушно, Уто був сильнішим. На його обличчі застиг вираз абсолютної зосередженості, ніби він, мов стіною, відгородився від несамовитого гніву, який міг зробити його слабшим. Уто сприймав Елліель як перешкоду, яку треба усунути, як пляму, яку треба стерти.

Вона пам'ятала, що цей чоловік і Кейд зробили з нею. Для скоєного ними не могло бути ні розуміння, ні прощення. Вона мусить здолати Уто. Але, навіть коли вона спробувала ще сильніше тиснути на нього своїм реймером, він зумів рубонути її мечем. Елліель лише в останню мить встигла ухилитися від його удару. Вона не може дозволити йому перемогти!

Раптом вона почула, як за її спиною заволав від болю Тон, і, різко обернувшись, встигла побачити, як він біжить до неї і... як Дженна б'є його в обличчя вогняним клинком. Елліель закричала.

Тим часом Уто, зловісно вищирившись, уже навис над нею. Побачивши, як упав Тон, він здійняв свою зброю для смертельного удару, але Елліель зібрала всі свої сили напівкровки, всі свої відновлені спогади, всі болючі кривди, яких заподіяв їй Уто. Понад усе на світі їй потрібно було опинитися зараз біля Тона, і вона, закричавши у нестямі, завдала блискавичного удару Хороброму. Елліель рубонула реймером по сталевому клинку, відкинувши його назад, і при зіткненні метал меча нагрівся до помаранчевого сяйва. Уто вдалося відбити реймером її несамовиту атаку, а наступним своїм ударом він спробував розрубати її навпіл.

Краєм ока Елліель побачила, що Тон захитався, а потім упав на коліна. Вона повинна бути біля нього! Її розжарений полум'яний клинок яскраво спалахнув, і несподіваним ударом їй вдалося влучити по руці Уто, в якій той тримав реймер, поціливши трохи нижче ліктя, пропалюючи наскрізь шкіру, м'язи, кістки. Обрубок його руки впав на землю разом з палаючою манжетою. Реймер засичав, бризнувши іскрами, і згас.

З горла Уто вирвався утробний крик, і він сахнувся назад. Засліплений болем, він безладно розмахував розпеченим сталевим мечем, намагаючись не дати Елліель наблизитися до себе і зберегти собі життя.

Вона могла б убити його зараз, але неподалік, упавши на коліна, застиг Тон, стискаючи долонями своє обгоріле обличчя. Елліель вигукнула ім'я Тона, не в змозі думати ні про що інше, окрім того, щоб негайно опинитися біля нього, і Уто, швидко відступивши назад, зник у вирі бою людських армій, стискаючи димлячий обрубок скаліченої руки.

Елліель потрібно було наздогнати його і вбити за все, що він скоїв, — але вона знала, що зараз є важливішим. Вона кинулася до Тона.

Усе більше солдатів конаґа, не зумівши втримати стрій, безладно кидалися в атаку, високо здіймаючи мечі, розмахуючи знаменами. З несамовитими криками вони суцільним потоком врізалися у своїх супротивників, нагадуючи океанську хвилю, що розбивається об прибережні скелі.

Адану знадобилася вся його підготовка й фізична сила в жорстокому протистоянні зі своїм власним братом. Він аж ніяк не очікував побачити таку скажену ненависть на обличчі Мандана. Той бився, як одержимий, очі його оскляніли, а лице перекосилося так сильно, що його ледь можна було впізнати, ніби бездумна шалена лютість могла якимось чином затьмарити жахливе усвідомлення того, що його наставник, його зобов'язаний Хоробрий, зі звірячою жорстокістю закатував їхнього батька.

Навколо них кривавим смерчем ревіла й гуркотіла битва, а вони з Манданом, не припиняючи битися ні на мить, опинилися немов у самому центрі бурі, м'язи в них боліли, руки й суглоби тремтіли від кожного удару мечем. У повітрі стояв запах крові, багнюки, поту і страху.

Їхні клинки дзвеніли, стикаючись у повітрі, навколо летіли іскри.

— Чому ти воюєш з власним народом? — крикнув до нього Адан. — Конаґ повинен правити справедливо, а не руйнувати все довкола себе!

— Ти намагаєшся розвалити три королівства і знищити мене. — Мандан невміло, але сильно рубонув навскіс, і Адан відскочив назад. Змахнувши мечем, він відбив вістря клинка конаґа. Мандан спіткнувся, втративши рівновагу, і його повело вбік.

Знову ж таки, в той момент Адан міг би вбити його, але, завагавшись, не став.

— Тобі не потрібно все це робити, Мандане. Давай діяти разом, щоб зупинити Лютих. Хіба ти не бачиш, що відбувається довкола нас? Виведи з бою свою армію.

— Це моя армія! — заволав Мандан. — Моя армія.

— Армія конаґа, — твердо заперечив Адан, блокуючи шалений удар брата. — Наш батько ніколи б так не вчинив! Ти ж знаєш, що Уто вбив його.

Обличчя Мандана сіпнулося, наче в його голові спалахнув якийсь скажений вогонь.

— Він мусив померти, — прохрипів він здавленим, надтріснутим голосом. — Так сказав Уто.

Адан зібрався з силами, відбиваючи кожен удар брата.

— Уто зіпсував тебе. Уто зрадив три королівства. Уто служить лише собі. — Знову задзвеніла сталь. — Ти для нього лише знаряддя.

Мандан кинувся на Адана, мов дикий звір, ніби знав, що ці слова були правдою, але все одно мусив хоча б силою своєї зброї заперечити їх. Він рвонувся вперед, завдаючи удару мечем.

І Адан зустрічним ударом пронизав його наскрізь.

Гостра сталь пробила королівські обладунки, і він увігнав меч у серце свого брата.

Коли Мандан, похитнувшись, почав падати, вага його тіла потягнула меч Адана донизу. Вражений до глибини душі тим, що йому довелося зробити, Адан розтиснув занімілі пальці і випустив свій меч. Вмираючий конаґ повалився на землю, а клинок залишився стирчати з його грудей.

Усе суще, здавалося, застигло в цій нестерпно-прозорій, мов сльоза, миттєвості, завмерло в єдиній крихітній частинці часу. Навколо них вирувала без упину оглушлива битва. Ніхто ще не зрозумів, що сталося. Ніхто не усвідомлював, що конаґ загинув. Адан став на одне коліно.

— Мандане...

До нього долинув оскаженілий рев, луною повторивши це ім'я.

— Мандане!

Уто нісся вперед, мов розлючений бик, відкидаючи зі свого шляху воїнів, що билися довкола, і розмахуючи мечем — звичайним мечем. Реймера в нього не було, і Адан раптом побачив, що права рука Хороброго відрубана, а нижче ліктя в нього залишився тільки димлячий обрубок. Однак він все одно був неймовірно грізним супротивником.

Уто в одну мить подолав відстань між ними, його обличчя було сповнене люті та відчаю. Він відірвав погляд від тіла конаґа і повернувся до Адана. Одним плавним рухом він відвів свій меч назад для смертельного удару.

Адан був беззбройний, його клинок і досі залишався в тілі брата. Він не міг захиститися, проте відмовився приймати смерть. Черпаючи сили всередині самого себе, він уявив, що чує голос коханої Пенди, лепет своєї маленької донечки.

— Стій! — гримнув він владним тоном, непохитна сила якого змусила Уто зупинитися, мов від удару молотом короля Колланана.

Хоробрий не зводив з нього злобного погляду, стискаючи високо піднятий клинок.

— Я вб'ю тебе і покінчу з цим!

— Ні, не вб'єш. — Адан відчув нову силу всередині себе, нове усвідомлення. — Пам'ятай, хто ти є. Ти — Хоробрий, і ти служиш конаґу.

Уто застиг, усвідомлення пронизало його, немов блискавка.

— Тепер я конаґ. — Адан розправив плечі, відчуваючи, як його кров палає силою. — Ти повинен бути вірним мені.