Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

81

Нічним жахіттям Уто було те, що одного дня ішаранські кораблі досягнуть берегів Остерри і попливуть з'єднаною річкою до Конвери. Якщо це станеться, то він знатиме, що зазнав невдачі, що всі Хоробрі зазнали цілковитої невдачі у виконанні свого найпершого обов'язку — захищати Співдружність і конаґа.

Залишивши «Ґліссанд» і решту солдатів у Рівермуті, він щодуху гнав коня по дорозі, що стелилася вздовж річки. Йому треба було дістатися до замку Конвери, знайти Мандана... проте він боявся, що вже запізнився — запізнився безнадійно.

Хоча вони й розгромили гарнізон на острові Фулкор, флот Співдружності зазнав нищівної поразки. Його війна помсти проти Ішари провалилася, його військо навіть не досягнуло чужих берегів, а тепер він повернувся до Остерри, відчайдушно намагаючись врятувати хоча б те, що міг.

Уто пришпорив скакуна, даючи волю своєму гніву. Копита його коня стукотіли по торованому шляху багато годин поспіль, і нарешті, глянувши вперед, він побачив посеред русла широкої ріки стрімчак, який здіймався над тим місцем, де зливалися річки Блакитновода й Крикіет.

У цю ж мить він зрозумів, що нападники вже дісталися сюди. Уто голосно завив і ще сильніше пришпорив коня. Місто палало в кількох місцях уздовж берега ріки. Оборонні укріплення прямо під замком залишалися цілими, але чотири ішаранські кораблі вторглися в район причалів у нижній частині міста. Сюди припливали кораблі з морського узбережжя, піднявшись вгору по з'єднаній річці, а баржі та човни, спустившись по річках Блакитновода чи Крикіет, привозили вантажі продуктів, худоби, зерна, деревини або видобутого каменю. Нижня частина міста була облаштована так, щоб торгові судна могли легко тут пришвартуватися і їх можна було швидко розвантажити; на просторих площах влаштували загони для худоби, а високі складські будинки були відкриті для зберігання товарів. За своєю природою нижнє місто було вразливим для нападу, чим і скористалися ішаранські чудовиська.

Один з нових мостів через річку Блакитноводу вже був наполовину зруйнований, частина його прогонів палала, але Уто повинен був у будь-який спосіб перебратися через ріку до Конвери і замку. Його охопили гнів і розпач, коли він побачив, що на протилежному березі посеред ринку, що простирався вздовж ріки, точаться шалені бої. Смугасті вітрила на кораблях загарбників були подерті, їхні корпуси виглядали побитими, але судна все ж прибилися до берега і вивергли із себе свої екіпажі, які тепер сіяли смерть. Уто вхопився за реймер, але поки що не запалював його, — він зробить це, коли підійде достатньо близько, щоб мати можливість убивати.

Міст палав, і по ньому вже було неможливо перебратися на той берег, але неподалік Уто помітив перевізника, який з безпечної відстані спостерігав за боями в нижньому місті. Хоробрий зіскочив зі свого загнаного коня і кинувся до того чоловіка.

— Перевези мене! Я повинен захистити Конверу.

Чоловік перелякано подивився на грізного Хороброго.

— Я не можу плисти туди! Ці варвари вбивають усіх підряд!

— Саме тому ми повинні дати їм відсіч.

— Я-я не можу. Вони захоплять мій човен.

Уто витягнув свого меча.

— Тоді я захоплю твій човен.

Перевізник миттю вистрибнув зі свого невеличкого човна і дременув уздовж берега. Його вчинок викликав у Хороброго відразу, і він, заскреготівши зубами, переступив через борт човна й випрямився, намагаючись встояти на ногах. Його вкритий піною кінь, що тремтів від утоми, так і залишився стояти на березі.

Уто повернувся до нього спиною, вмостився на дерев'яному сидінні і взявся за весла. Він гріб, долаючи повільну течію ріки, спрямувавши човен до місця основних боїв і палаючих пристаней у нижньому місті. Уто бачив, як кілька ішаранських вояків рубали торговців, рибалок, вантажників, але разом з тим він зрадів, помітивши, що городяни дають відсіч, пускаючи в хід будь-яку зброю, яку їм вдалося знайти. М'язисті варвари, мов оскаженілі бики, кидалися на захисників, трощили глиняний посуд і ящики з товарами, розбивали вікна, руйнували торгові ятки, перекидали вози з харчами.

Уто, важко дихаючи, гріб що було сили, і ніхто навіть не помітив, як він наближається — одинокий чоловік, одягнений у чорне. Коли човен підплив достатньо близько до одного з причалів, Уто вистрибнув з нього на дерев'яні дошки пристані і нарешті запалив реймер. Тримаючи в іншій руці меч і заволавши бойовий клич, він понісся до ішаранських тварюк, яких так жадав повбивати. Побачивши страшне побоїще, палаючі будівлі, зарубаних городян, він не міг не згадати свою власну родину, вбиту в Міррабаї десятки років тому.

З розгону ринувши в коловорот бою, Уто рубав варварів одного за одним. Ніхто не міг встояти проти полум'я його реймера і ударів його сталевого меча. Вже сильно пошарпані ішаранські солдати — жалюгідні рештки того, що мало бути цілою армією, — виглядали розгубленими й зневіреними у своїх силах, але їм нічого не залишалося, окрім як прийняти свій останній бій на березі ріки. Його вогняний клинок відтяв голову одному з ішаранців, який, здавалося, вже змирився зі своєю смертю, а наступним ударом сталевого меча Уто простромив товсту шкуру варвара, увігнавши клинок йому між ребрами.

Побачивши, що в бій вступив Хоробрий, городяни стали відбиватися ще завзятіше. Незабаром їх стало вдвічі більше: з навколишніх будинків із закритими віконницями та забарикадованими дверима вибігало все більше людей, тримаючи в руках палиці, вили, батоги. Хід битви швидко змінився.

Уто бачив, що чимало жителів Конвери піднялися на боротьбу з нападниками, але він був прикро вражений, не помітивши серед захисників жодного солдата Співдружності, жодного бійця в однострої армії конаґа. Чому тут не було Мандана, який мав зібрати свої війська для боротьби з ворогом? Юнак повинен був явитися сюди у своїх найкращих обладунках, у кольорах Остерри, розмахуючи синім прапором Співдружності.

Всередині Уто піднімався гнів, коли він оглядав останні сутички, шукаючи очима інші яскраві реймери. Він залишив двох Хоробрих захищати Конверу! Де Титан і Дженна?

Уто направив свою лють на якогось варвара. Це виявилася жінка, і такої потворної істоти він і уявити собі не міг. Вона кинулася на нього, стискаючи в лапах булаву, вкриту уламками каменю, і він вдарив реймером так сильно, що відрубав їй руку і тим же ударом пропалив груди. Її тіло впало на землю, і Уто від злості ще й копнув його ногою. Потім він повернувся, слухаючи потріскування свого реймера і тримаючи закривавлений меч в іншій руці, у пошуках наступного супротивника. Але Хоробрий побачив перед собою лише виснажених захисників з червоними від натуги обличчями. Деякі з них радісно щось вигукували. Інші виглядали приголомшеними.

Від тліючих складів, заповнених сувоями сукна й тюками сіна, здіймалися хмари густого диму, проте всю столицю загарбникам не вдалося перетворити на пекло, як він боявся. Конвера вистояла, відбивши напад ішаранців.

Але Уто все ще багато чого не розумів. Він зажадав відповідей від людей, що зараз витріщалися на нього.

— Конаґ у безпеці? Де армія Конвери? — Тепер, коли бої практично закінчилися, містяни, що були вимушені самотужки захищати своє місто, дивилися на нього якось по-іншому. Коли ніхто з них не відповів, Уто вигукнув:

— Ви чуєте мене?! Я — Уто, зобов'язаний Хоробрий конаґа! Як могла наша армія допустити такий напад на столицю, не організувавши ніякої оборони?

— Ми знаємо, хто ти, — мовив один рибалка, його голос був сповнений уїдливості. Він тримав сокиру з довгим руків'ям, призначену для рубання хмизу, а не ворожих черепів. — Уто! — Несподівано його обличчя перекосилося від ненависті, і він плюнув прямо в Хороброго, а потім кинув свою сокиру, яка з брязкотом упала на землю, і швидко пішов геть.

Уто був ошелешений. Ніхто й ніколи раніше з ним так не поводився.

Це була якась дикість, у це просто неможливо було повірити.

— Чому тут немає воїнів, які мають захищати місто? Де конаґ Мандан? — У нього майнула думка, що молодий конаґ забарикадувався в замку і наказав двом Хоробрим залишатися біля нього. Уто не міг повірити, що Титан і Дженна могли б дозволити Мандану виглядати таким боягузом.

— Конаґ поїхав з Конвери зі своїми Хоробрими, — сказала стара торговка рибою зі зморшкуватим червоно-синюшним обличчям. На її зім'ятій подертій сукні виднілися плями крові, а в руці вона тримала ніж. — Вони взяли із собою загін солдатів і відправилися до табору ні в чому не повинних утауків, щоб вирізати всіх, кого там знайдуть.

Уто геть нічого не розумів.

— Навіщо Мандану нападати на утауків?

Жінка продовжувала, наче їй приносило втіху повідомляти йому погані новини.

— Потім він викликав решту свого війська і повів його в гори, залишивши Конверу беззахисною.

Сивий чоловік, що стояв поруч, додав:

— Він оголосив війну королям Адану та Колланану.

Уто пройняв справжній жах.

— Чому? Чому він не зачекав?

Стара жінка глузливо посміхнулася.

— Тому що вони розіслали офіційний указ, який розкрив злочини, скоєні Манданом. Вони позбавили його корони. — Вона підійшла ближче і злобно прошипіла, мов гадюка, йому прямо в лице. — Все королівство також знає, що зробив ти, Уто! Вбивця!

Він відсахнувся від неї, розгублено кліпаючи. Реймер усе ще був гарячий і палахкотів у його руці.

— Про що ти говориш?

— Ми знаємо, що ти вбив Конндура Хороброго! — закричала вона на нього. — Безжально зарізав його на острові Фулкор. Вбивця!

Інші люди невдоволено й озлоблено забуркотіли, утворюючи широке коло навколо нього, проте побоюючись підійти ближче.

— Вбивця... — повторив ще хтось. — Ми навіть знайшли обезголовлене тіло Хороброго, якого ти вбив.

Уто знадобилося трохи часу, щоб оговтатися від потрясіння. Невже вони знайшли тіло вчителя Онзу? І це він розкрив правду про смерть Конндура? Так, це точно був старий учитель-Хоробрий! Навіть після своєї смерті Онзу продовжував псувати йому життя. Уто обпекло почуття страшного приниження, але він задушив це почуття в зародку. Ці люди нічого не знали про те, чим він пожертвував, чого він досяг.

Городяни злобно дивилися на нього, і він зрозумів, що всі вони знають правду. Крім того, Мандана не було в столиці, Титана й Дженни теж, як і всієї армії, і це означало, що вони залишили місто вразливим перед ворогами. Він мав це виправити!

— Вбивця! — знову закричала на нього торговка рибою, розмахуючи своїм закривавленим ножем, ніби сама хотіла його вбити.

Він розвернувся і рубонув її реймером. Інші городяни, ще розпалені й закривавлені після битви з ішаранцями, збиралися навколо нього, маючи загрозливий і розгніваний вигляд. Та коли він підняв палаючий меч, вони одразу ж розбіглися, залишивши на землі тіло жінки, з якого ще піднімався дим. Уто подивився вниз, сам здивований тим, що зробив, а потім відчув розчарування. Він убив стару жінку!

Ніхто не наважився переслідувати його, коли він пішов з ринкової площі. Уто пройшов через торговельний квартал, забрав собі, ні в кого не питаючи згоди, міцного коня і далі поїхав верхи. Йому потрібно було дістатися до конаґа Мандана та його армії. Він повинен був зупинити юнака.

А ще він повинен був усе пояснити.