Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

72

У тому стані, в якому перебував зараз Ерікал — знесилений, в подертому одязі, зі скуйовдженим волоссям, — він не становив жодної загрози для рибалок. Вони й не дивилися на нього як на небезпечного ішаранського загарбника — власне, він сумнівався, що вони взагалі впізнали в ньому ішаранця за його одягом. Звідки їм знати, як виглядає ішаранець? Проживаючи на морському узбережжі, вони були зобов'язані допомагати тим, кого викинуло на берег, зокрема й жертвам корабельних аварій.

Коли рятувальники знайшли його, Ерікал знову відчув, як він зголоднів і ослаб. Божкиня дала йому мерехтливу крихту сили, хоча сама виглядала, як напівпрозора імла, схожа на ранішній туман... адже вона була виснажена і перебувала так далеко від своїх любих вірян.

Коли жрець спробував щось сказати, то зміг тільки ледве чутно захрипіти. Він намагався зробити крок назустріч цим людям, але його коліна підігнулися і він упав на кам'янистий берег. Тіло пронизав біль, і він забув, що хотів сказати.

— Він ледь живий, — сказав один з рятівників. — Відведімо його до села.

— Його треба нагодувати чимось, бо в нього в шлунку лише солона вода, — зауважив інший.

Двоє чоловіків закинули його руки собі на плечі й понесли. Ерікал ледве волочив ноги.

Маленька дівчина, що знайшла Ерікала, звернулася до бородатого чоловіка, який, схоже, був тут за головного.

— Сеторе, я мушу йти. Наближається приплив, а я хочу зібрати всі зелені мідії. — Не чекаючи відповіді, вона дременула в бік моря.

Чоловіки підтримували Ерікала, поки йшли по пляжу і потім, коли звернули на круту ґрунтову стежку, що піднімалася на мис. Жрець побачив поодинокі будинки, а вдалині — містечко, що розкинулося на березі маленької бухти. Він заснув у своїх рятівників на руках ще до того, як вони донесли його туди.

Коли Ерікал прокинувся, не розуміючи, де він і що діється навколо, він відчув, як у нього все болить, а тіло вкрите синцями та напівзагоєними саднами. Лежачи на дивних дерев'яних нарах, він заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Почуй нас, убережи нас. — Ерікал відчував присутність божкині, але вона здавалася дуже далекою.

— Що ти сказав? — Над ним схилилася стара жінка з кривозубою посмішкою. Її обличчя було зморшкуватим і обвітреним, а сиве волосся звисало скрученими пасмами, що нагадували жмути викинутих на берег морських водоростей.

Ерікал похитав головою і сказав перше, що спало на гадку.

— Я не пам'ятаю.

— Я промила глибоку рану в тебе на потилиці, тож не дивно, що ти втратив свої спогади. Шторм обрушився на узбережжя кілька днів тому. Тебе, мабуть, викинуло за борт. Не розумію, як тобі вдалося залишитися живим.

Ерікал підняв руку, побачив, як сильно в нього тремтять пальці.

— Ледь живим.

— Багато людей втрачають пам'ять після таких тяжких випробувань. Немає чого соромитися. Часом минуле повертається, а часом просто треба творити новий спадок.

Він намагався підібрати правильні слова. Якщо він продовжить стверджувати, що втратив пам'ять, то це позбавить його потреби відповідати на інші незручні запитання.

— Як тебе звати? — запитала жінка. — Хоч це ти пам'ятаєш?

Він не хотів жити без імені, хай би там що.

— Ерікал.

Жінка стиснула губи.

— Дивне ім'я, але принаймні його ти пам'ятаєш. Ти був на тому судні сам? Чи то був рибальський човен? Там був хтось іще? Твої родичі?

— Не знаю, — повторив він, усвідомлюючи силу такої відповіді.

Стара жінка нахмурилася.

— Я питаю, бо ми маємо знати, як далеко звідси їх шукати. Там можуть бути інші люди, що вижили, або їхні тіла, які винесло на берег. Ти б хотів дізнатися про них, правда?

— Я хочу дізнатися... багато про що. — Ерікал спробував сісти. Жінка підклала ковдри та напхані ганчір'ям подушки йому під спину. Його тіло боліло в десятках різних місць. — Як вас звати? Де я?

— Мене звати Мистія, — посміхнулася стара. — Я заклиначка вітру. Якби в тебе залишилися якісь спогади, ти, напевне, чув би про мене. Ця халупа, в якій гуляє вітер, — хороше місце для моєї роботи. — Жінка провадила далі, й Ерікал навіть не встиг запитати, що таке заклиначка вітру. — Містечко має назву Віндгед, або Вітряна Голова, це найпівденніший порт Остерри, хоча вже досить давно сюди не заходив жоден торговий корабель утауків. Я чула, що конаґ забрав усі кораблі для свого флоту. — Вона насмішкувато пирхнула. — Добре, що наші рибальські човни замалі, і вони й досі тут, тож ми можемо ловити рибу.

Вона підійшла до вогнища, де над тліючим вугіллям висів маленький казанок.

— Бульйон з риб'ячих голів з диким часником. — Вона підсунула казанок ближче й занурила дерев'яну ложку в гарячу рідину.

— Навряд чи я коли-небудь куштував такий бульйон, — зауважив Ерікал. Рибу в Прірарі їли дуже рідко.

— О, ти це пам'ятаєш? Звісно, якби ти хоч раз спробував мій бульйон з риб'ячих голів, ти б його точно запам'ятав.

Ерікал сьорбнув з ложки — бульйон виявився надзвичайно смачним, і не лише тому, що жрець був дуже голодний. Його шлунок вимагав іще, проте Мистія похитала скрюченим пальцем.

— Поки що досить. А свіжа риба в нас з'явиться ще не скоро, бо той шторм розметав багато наших човнів. — Вона клацнула язиком об криві передні зуби. — Я заклиначка вітру і зазвичай можу визначити погоду без помилок, але я не побачила жодних ознак того, що цей шторм насувається на нас. Міський голова Сетор незадоволений мною, бо я ще ніколи не пропускала такого сильного шторму. — Вона знову клацнула язиком. — Мені здається, що це був якийсь неприродний шторм.

Ерікал похолов.

— Може й так.

Заклиначці вітру, схоже, подобалося розмовляти з ним, і вона була рада несподіваній компанії, а ще їй подобався звук власного голосу. З її розповідей Ерікал зрозумів, що містечко Віндгед лежить далеко на південь від Рівермута й замку Конвери, і до нього майже не доходили чутки про війну. Жінка не згадувала про жодні набіги ішаранців, навіть за минулі роки. Ерікала це потішило. Враховуючи неймовірну силу того несамовитого шторму, який влаштувала божкиня, жрець не міг собі уявити, щоб якийсь ішаранський військовий корабель уцілів, а надто якщо дикі гетррени повбивали перед тим усіх вмілих капітанів. Ерікал не відчував жодного суму в серці через втрату кораблів, які збиралися загарбати це узбережжя.

Після того, як Мистія знову погодувала його і він ще трохи відпочив, він відчув, як до нього повертаються сили. Він сів на ліжку й подякував жінці.

— Передайте слова вдячності мешканцям цього містечка, будь ласка.

Заклиначка вітру пирхнула, мовляв, пусте, і запропонувала Ерікалу мариновані водорості й сир, що мав дуже сильний запах. Вона присіла поруч, і вони обоє прийнялися за їжу.

— Це людський обов'язок — рятувати всіх, кого прибиває до нашого берега. Одного дня наші рибалки теж можуть зазнати корабельної аварії і потребуватимуть допомоги від когось іншого.

Ерікал знову подумав про те, як гетррени кинулися б нищити й палити всі рибальські селища на своєму шляху. Верховний жрець Кловус часто вихвалявся своїм набігом на місто Міррабай, під час якого він використав божка гавані, щоб знищити причали, човни та будинки.

Ерікал радів, що цього не сталося тут, у цьому містечку. Невже він єдиний, хто вижив з усього ішаранського флоту? Його божкиня врятувала його. Невже це єдина причина, чому він досі живий?

Він пройшовся по хижці й відчув, що вже набрався достатньо сил, щоб вийти надвір і подихати морським повітрям. Він почувався тут самотнім і водночас на диво спокійним.

Пізніше надвір вийшла Мистія і всілася на хиткий стілець, обличчям до свіжих вітрів, що дули з моря і проносилися саме тут, над краєм мису. Вона розклала багаття з сухих водоростей, з якого незабаром піднявся густий смердючий дим. Влаштувавшись на стільці, вона поклала на коліна пласку дерев'яну дощечку, до якої прикріпила чистий аркуш паперу. Тримаючи двома вкритими сажею пальцями чорну грудочку деревного вугілля, жінка, нахилившись, вдивлялася в дим, який бив їй у обличчя і різав очі. Вугликом вона робила начерки на папері, малюючи криві, кола, закручені петлі — все, що підказували їй вітер і дим.

Розминаючи ноги, Ерікал підійшов до неї.

— Що ви робите?

Вона фиркнула.

— Ти що, зовсім нічого не пам'ятаєш? Я ж казала, що я — заклиначка вітру. — Мистія нахмурилася, дивлячись на свій безладний малюнок, потім знову глянула на дим і додала ще кілька ліній. — Водорості у вогні — з океану, вітри — з повітря, і разом вони створюють погоду. Дим поєднує обидві стихії, і в ньому є магія.

Вона заходилася швидко й розмашисто малювати, додаючи великі чорні ділянки, а потім легкі тонкі лінії.

— Усі ці візерунки я бачу у вітрі та димі, і вони допомагають мені визначити, що нас чекає попереду. Так я можу попередити людей у Віндгеді, якщо наближається щось страшне. — Вона похитала головою. — От тільки мені не вдалося побачити нещодавній шторм.

Закінчивши, вона стала розглядати свій незрозумілий малюнок, а тоді передала дерев'яну дощечку Ерікалу. Він спробував витлумачити те, що бачив, проте безуспішно.

— Що це означає? Я ж не заклинач вітру.

— Це вже точно. — Мистія простягнула руку й постукала скрюченим пальцем по намальованих вугіллям карлючках. — Я бачу, що насувається лихий вітер, — мовила вона похмуро.