Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

55

Охорона верховного жердя та ур-жерці силою розігнали ще шість зібрань городян, на яких ті скандували ім'я емпри. Поховальне вогнище мало би покласти край цьому неподобству, проте люди, збираючись разом, усе одно молилися на неї та кликали її, чекаючи її повернення. Охоронці Кловуса здійснили наліт на кузню, де в основному й обговорювалися плани заколоту. Коваля вже допитали й потім розправилися з ним, але бунтівники виявилися настільки дурними, що повернулися на те саме місце. Кловус сподівався, що тепер нарешті позбудеться їх усіх.

Його Чорні вугри допитали нову групу в'язнів, яких схопили в кузні, але мало про що змогли дізнатися. Кловус не міг зрозуміти, чому вони й досі чіпляються за свої фантазії про Ілуріс, незважаючи на всі очевидні факти, які свідчили про протилежне. Чому вони натомість не віддавали йому свою віру і свої молитви? Хіба він не показав їм, наскільки могутнім є його божок?

Кловус вважав їх дивакуватими й темними порушниками спокою, яким задурила голову безглузда історія. І все ж йому потрібно було зрозуміти, чому вони повірили в таку нісенітницю, бо якщо він зрозуміє, звідки в них така легковірність, то, можливо, скориставшись цим, йому вдасться переконати людей повірити в нього самого.

Навіть зараз натовп зібрався біля храму Маґніфіка, монотонно повторюючи молитви, проте тут, у приміщенні під храмом, Кловус хотів востаннє поговорити з в'язнями, перш ніж публічно покласти край цьому безглуздю. Він повинен зупинити подібних людей, щоб вони не підривали його владу.

Одну стару жінку зв'язали й побили, її обличчя було в синцях, губи розбиті. Кров стікала в неї по підборіддю. Її звали Аналера, і вона, вочевидь, була служницею в палаці більшу частину життя емпри. Кловус походжав перед нею, намагаючись пригадати, чи бачив він цю стару каргу в палаці раніше.

— То ти служила Ілуріс, коли вона була ще жива?

— Ілуріс досі жива, — відповіла Аналера. — І вона повернеться, щоб перемогти тебе.

Кловус спробував говорити розсудливо.

— Я не ворог.

Аналера поворушила губами, ніби хотіла плюнути, проте в роті у неї було сухо.

— Ти і я по-різному визначаємо, хто є ворогом.

— Ворог Ішари — Співдружність. Якщо ти сумніваєшся в цьому, значить, ти не маєш віри ні в нашу землю, ні в наших божків.

Плечі старої поникли.

— Можливо, ми маємо більше, ніж одного ворога.

— А можливо, ти і твої послідовники намагаєтеся зробити так, щоб Ішара зазнала поразки. Ми вже відправили ішаранський флот, і воїни-гетррени завоюють старий світ.

— Я радітиму, коли емпра знову посяде на троні.

Чорні вугри стояли нерухомо, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається.

Кловус скипів від досади.

— Чому ти наполягаєш на тому, що вона ще жива? Які ти маєш докази?

— У мене є пасмо її волосся, — відказала Аналера. — Твій боєць забрав його в мене, бо знає, що це правда. Він боїться.

Кловус пирхнув, потім глипнув на Чорних вугрів. Один з них запхав руку в кишеню і витягнув пасмо попелясто-русявого волосся.

— Це було в неї, верховний жерче.

Кловус потер жмут волосся між пучками пальців.

— Кажеш, це належить Ілуріс?

— Це волосся емпри Ішари, — заявила Аналера. — У ньому є магія.

— Це жіноче волосся, — відказав Кловус. — Воно може бути чиє завгодно. Як можна бути настільки легковірною?

— Бо я знаю.

— Весь Сереполь бачив її похорон! — заволав він. — Палаюче багаття на вершині храму Маґніфіка. Ми всі дивилися, як горить тіло емпри.

Аналера насмішкувато кинула:

— Ми бачили, як горіло тіло жінки, але ж ми не такі легковірні.

По твердості в її очах Кловус бачив, що затятість цієї жінки ніщо не похитне. Він відчув радше втому й розчарування, аніж лють.

— Я не дозволю, щоб такі дурепи, як ти, своїми вигадками ставили мені палки в колеса.

Жрець звернувся до Чорних вугрів, віддаючи наказ:

— Покладіть край цим безперервним вигадкам, які ослаблюють нас. Ці люди вчинили злочини проти Ішари, намагаючись підірвати наше правління у цей вирішальний час, вводячи народ в оману, щоб спрямовувати неправедні молитви мертвій жінці. Вони крадуть силу в справжнього божка Сереполя, душі всієї Ішари.

Кловусу подобалося, як звучать слова, що злітали з його вуст. Так, вже зовсім скоро він використає їх знову.

— Скличте народ до палацу і доставте туди всіх нових в'язнів. Вони ослаблюють нас, породжуючи сумніви в людей. Ми проведемо публічну страту на головному дворі і так позбудемося цих останніх перепон на нашому шляху.

Жерці з більшості округів Ішари вже прибули до столиці, і це була чудова нагода зібрати їх усіх разом. Просторе внутрішнє подвір'я палацу оточували витончені вежі, що стрімко здіймалися вгору. Колись емпра Ілуріс стояла тут на балконі, розташованому високо над землею, щоб її могли бачити всі піддані.

Кловус був у новому синьому каптані, прикрашеному золотим амулетом, що свідчив про його високий статус. Позаду нього зібралися інші жерці, одягнені в кольори своїх округів, а по боках стояли ур-жерці. Міська охорона вишикувалася по периметру двора, вбрана в кольори Ішари, а на солдатах поверх обладунків була надіта синя стрічка, що мала засвідчувати їхню вірність верховному жерцеві. Цей захід ідеально підходив для того, щоб покласти край заворушенням.

Не так давно Кловус стояв на цьому самому підвищенні, оголошуючи, що емпра зазнала нападу на острові Фулкор. Нажахані люди слухали його, а непритомну жінку тим часом швидко заносили до палацу, де її будуть охороняти й триматимуть подалі від сторонніх очей. Того разу Кловусу вдалося заспокоїти народ своїми настановами, своїм горем і своїм натхненням. Саме тоді юна Семі могла б оголосити себе обраною спадкоємницею емпри, проте не скористалася цією нагодою.

В'язнів-заколотників вивели на подвір'я зі зв'язаними за спиною руками. Їхні обличчя були вкриті синцями, волосся розпатлане. Всього їх було десятеро, включно зі старою Аналерою, — цілком достатньо для того, щоб їхня страта підтвердила слова, з якими він збирався звернутися до натовпу.

Кловус зробив крок уперед, потім зупинився, щоб привітати своїх окружних жерців, кожного з яких він добре знав. Коли шум натовпу, наростаючи, перетворився на гучний гомін, верховний жрець відчув, як його божок стає сильнішим, простягаючи щупальця енергії з храму Маґніфіка.

Голос Кловуса, підсилений божком, громом пролунав над площею.

— Ці в'язні намагалися ослабити Ішару! — Гомін натовпу посилився, проте в ньому чулася радше невпевненість, аніж лють. — Вони завдають шкоди нашій країні, викривляючи нашу віру і применшуючи силу божка. Вони хочуть, щоб ви марнували свої молитви та енергію, розпорошували наші сили, забули про нашого справжнього ворога.

Він витримав паузу, вбираючи в себе хвилі емоцій натовпу. В'язні стояли зі зв'язаними руками. Аналера зиркнула на нього опухлим оком.

— Але є спосіб, яким вони можуть зміцнити нас усіх. Ми нагодуємо їхньою кров'ю божка і цим змусимо їх заплатити за свої злочини. — Кловус здійняв руки і відчув, як сила божественної сутності розливається по його венах. Вона зробила його могутнім, непереможним... І все ж він відчував якесь занепокоєння, через те що думки божка ніби не збігалися з його власними. Настрій натовпу не був таким радісно-збудженим, як йому хотілося б. Він знав, що має направляти цих людей, спрямовувати їхні молитви. — Ці в'язні стоять на заваді у всього нашого народу. Вони послаблюють Ішару. Не цього хотіла б наша дорога емпра.

Раптом згори прогримів інший голос.

— Не говори про те, чого я хотіла б, Кловусе! — Слова пролунали, мов удар грому серед ясного неба.

Верховний жрець здивовано озирнувся. Увесь натовп разом ахнув, і до Кловуса донісся дивний здушений звук, ніби в тисяч людей одночасно перехопило подих. Вони показували кудись вгору, дивлячись на вежі палацу.

— Ти не правиш Ішарою, — провадив далі голос згори. — Є тільки одна емпра.

Кловус витягнув шию і побачив дивовижну сяючу постать, прекрасну жінку, що стояла на балконі високо над ним, — то була сама Ілуріс! Усі впізнали її в добре знайомому вбранні, у вишуканій сукні, яку вона носила під час літніх свят. Її оздоблена коштовним камінням корона виблискувала в сонячних променях.

Кловус розгублено застиг, втративши дар мови. Він відчув вихор сили всередині себе, який після миттєвого замішання змінився сплеском нестримних радощів — емоцій, що линули від божественної сутності. Божок храму Маґніфіка теж упізнав Ілуріс. Це дійсно була вона!

Жінка продовжувала говорити, її голос був чистим і ясним.

— Навіщо ти схопив моїх вірних підданих, Кловусе? Вони нічого не скоїли — окрім того, що продовжували вірити в мене. — Її голос звучав з такою силою, наче його живила енергія божка — ще одного божка? Коли вона, високо вгорі, простягнула вперед руки, ореол сили закрутився навколо неї.

Кловус примружився, намагаючись зрозуміти, чи це не якась омана. Він бачив Ілуріс, він знав, що це вона. Якимось чином їй, вочевидь, вдалося сховатися в палаці, вичікуючи потрібного часу, щоб принизити його. Сама її присутність змушувала людей сумніватися в ньому. Тепер, коли вони побачили емпру і зрозуміли, що вона жива, їм ставала очевидною брехливість усього, про що він заявляв, — похоронне багаття, посилення його влади. А йому ж лише щойно вдалося зацементувати все це, укріпити свою владу, зміцнити Ішару.

Натовп одразу ж затягнув молитовний наспів:

— Почуй нас, убережи нас! Почуй нас, убережи нас!

Аналера закричала. В'язні на ешафоті намагалися підняти догори свої зв'язані руки.

— Звільніть цих в'язнів! — наказала Ілуріс. — Охоронці, виконуйте мій наказ!

Не встиг верховний жрець вимовити бодай слово, як солдати Сереполя вихопили кинджали і кинулися розрізати пута, виконуючи, мов маріонетки, забаганку емпри. Аналера потрясла зап'ястями, відновлюючи кровообіг. Двоє в'язнів метнулися в натовп.

— Зупиніть їх! — крикнув Кловус, але охоронці не зрушили з місця. Емпра Ілуріс стояла над ними на балконі, і ніхто не міг заперечувати, що вона дійсно повернулася. — Знайдіть її! — прошипів він своїм ур-жерцям, і хоча б вони відгукнулися на його наказ. — Негайно до палацу. Знайдіть її.

Кловус, приголомшений, наляканий тим, що весь цей великий гурт може перетворитися на розлючений некерований натовп, який підніметься проти нього, крикнув до людей, що зібралися на площі:

— Ілуріс говорила з нами, але чи це справді емпра? А може, це якийсь фокус? Ми не повинні дозволити себе обдурити.

Гучні крики заглушили його слова. Він не наважився відкрито кинути їй виклик, принаймні не зараз. Кловус із розпачем дивився, як решта в'язнів розбігаються, а люди в натовпі обступають їх, даючи змогу сховатися.

Від обурення Кловусу здавило горло, і він, скипівши від гніву, уставився на високий балкон. Йому хотілося кричати на Ілуріс.

Вона всміхнулася йому, потім осяяла натовп променистою посмішкою.

А наступної миті зникла в спалаху світла.