Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

67

Фортеця на острові Фулкор лежала в руїнах, така ж вигоріла всередині й пошматована, як і серце Уто. Знову піднявшись нагору і зупинившись посеред цитаделі, він оглядав пошкоджені стіни, зруйновані спостережні башти, обвуглені балки донжона.

Уто поринув у роздуми, згадуючи, скільки часу провів тут, захищаючи цю фортецю від ішаранських тварюк. Тепер над плацом кружляли чайки, які, заходячись у криках, билися за шматки м'яса, хоча вже нажерлися досхочу на несподіваному бенкеті, влаштованому самою смертю. Скрізь лежали трупи, багато з яких були в синій формі Співдружності, а ще більше — в ішаранських одностроях.

Солдат із порізами на лиці й перев'язаною рукою вийшов назустріч Уто. Вигляд він мав приголомшений, а на обличчі виділялися запалі очі.

— Що нам робити з усіма цими тілами?

— Залиште їх птахам. Скоро вони все тут склюють дочиста.

Чоловікові забракло слів для відповіді, і він опустив очі на просочену кров'ю пов'язку на руці. У бою він втратив два пальці.

— Навіть наших побратимів? Хіба ми не повинні поховати їх у морі? Записати їхні спадки...

— Вони вже мертві, а ми не маємо часу. Зберіть усю зброю, яку зможете знайти. Потрібно переконатися, що наші солдати, яким вдалося вижити, добре озброєні, — у нас попереду ще чимало битв.

Поранений солдат знову був вражений почутим.

— Битв? Але ж ми вбили всіх ішаранських полонених. Всі вороги мертві, не вижив ніхто. — Він примусив себе переможно посміхнутися. — Острів Фулкор знову наш.

— Острів Фулкор такий же мертвий, як і ці солдати.

Уто відчув холод і порожнечу всередині від того, що йому довелося це визнати, але це була правда. Ця фортеця, що переходила з рук у руки багато разів упродовж століть, тепер стала просто порожньою руїною. Уто міг би залишитися тут, щоб зберегти за собою права на цю голу скелю, — але не тоді, коли на його батьківщину напали.

Просто зараз ішаранці — і їхній божок — пливли до Остерри!

Не звертаючи більше уваги на пораненого солдата, він хутко піднявся на верхівку стіни, перескакуючи сходинки через одну. Звідти Уто вдивлявся в море, де й досі колихалися на хвилях уламки кораблів, що залишилися після морської битви.

Двоє Хоробрих, Аррік і Вендіра, загинули в бою тут, у фортеці. Уто, знайшовши їхні тіла, дивився на них радше з досадою, аніж зі скорботою. Він забрав плащ і рукавиці Арріка, бо свої втратив під час бою і падіння у воду.

Зі стіни йому було видно, як унизу, в гавані, моряки з команди Мак Дура, не покладаючи рук, заповзято ремонтують «Ґліссанд». Три інші ушкоджені кораблі течією принесло ближче до острова, але вони були практично не придатні для плавання. Якщо докласти величезних зусиль, витратити купу часу й багато матеріалів, їх можна було б відремонтувати, проте саме зараз тільки судно утауків могло триматися на воді і незабаром мало бути готове до того, щоб вийти в море. Уто більше не міг чекати. Він повинен повернутися до Рівермута, до Конвери... до Мандана. Уважно вдивляючись у безкраїй водний обшир, він помітив темні грозові хмари, що котилися над морем.

Десять ішаранських військових кораблів, що швидко віддалялися від острова, досі стояли в нього перед очима, позбавляючи спокою. Уто уявляв собі, як ці нелюди причалюють до берега, як вдираються у ні в чому не повинні прибережні містечка... такі, як Міррабай.

Він залишив молодого конаґа лише з двома охоронцями-Хоробрими, вважаючи, що Остеррі нічого не загрожує, поки він підкорюватиме Ішару. Однак Мандан був таким імпульсивним, так часто приймав свавільні рішення під впливом емоцій, а не на основі ретельного планування, що він виявиться зовсім неготовим до вторгнення ішаранців. Уто мусив бути там, щоб вести його за собою.

І хоча він уже давно виношував мрію про власну війну помсти, зараз ця ідея поблякла, немов яскрава квітка під променями пекучого сонця. Уто довелося поки що відсунути вбік свою жагу помсти і поспішати додому з усіма кораблями й бійцями, яких йому тільки вдасться знайти.

Вже змучений нетерплячим очікуванням, він спустився сходами зі скелі до причалів, наче сама його присутність могла прискорити ремонт судна. Тим часом солдати опускали на мотузках зі стін фортеці ящики з віднайденими припасами — дивну на смак ішаранську їжу, мотки мотузок, кошики з мечами й стрілами.

Прохолодні вітри висвистували в бухті. Гучні крики, скрегіт пил і стукіт молотків — увесь цей робочий шум свідчив про нагальність ремонтних робіт. З інших розбитих кораблів вже зняли все придатне для використання, обчистивши їх дощенту, як тіла загиблих солдатів. На палубі «Ґліссанда» розстелили пошматовані вітрила, і утауки разом із солдатами Співдружності зашивали розриви, вирізали обгорілі ділянки і латали їх свіжою парусиною, забраною з інших кораблів.

Очільником того, що залишилося від флоту Співдружності, вважався Уто, але він не був ані моряком, ані корабельником, тому всім ремонтом займався Мак Дур. І хоча капітан торгового судна та його екіпаж від самого початку не приховували свого обурення тим, що їх примушують служити Співдружності, наразі їхні цілі збігалися з цілями Уто.

Хоробрий піднявся на палубу, а тим часом до судна підійшов один із човнів, навантажений знятими з іншого корабля дошками корпусу. Не звертаючи жодної уваги на Хороброго, Мак Дур закричав:

— Ми використаємо ці дошки, щоб укріпити слабкі місця всередині корпусу, але найбільше мені зараз потрібна такелажна линва. Ми готові розвісити на щоглах вітрила!

— Як скоро ми зможемо відплисти? — запитав Уто, наближаючись до нього широким кроком.

Капітан кинув на Хороброго гнівний погляд і, навіть не намагаючись приховати зневажливого ставлення, роздратовано буркнув:

— Як тільки це стане можливим — і ні на мить раніше, інакше ми просто потонемо у відкритому морі. Тоді вам знадобиться набагато більше часу, щоб доплисти до Остерри.

Уто відчув, як всередині нього закипає злоба, проте накинутися на Мак Дура зараз було б вкрай нерозумно.

— Тоді скажи мені щось більш конкретне. — Він подивився на відремонтовані щогли, на встановлені на свої місця реї, на протягнуті у шківи канати, призначені для піднімання важкої парусини. — Десять ішаранських кораблів вирушили на захід. Якщо ми не дістанемося Остерри чимшвидше, буде занадто пізно.

Мак Дур подивився на сусідні кораблі, оцінюючи пошкодження. Він швидко намалював коло довкруж свого серця.

— Завтра. — Він, очевидно, вже багато розмірковував про це. — Завтра «Ґліссанд» зможе вийти в море. Мій екіпаж готовий ризикнути.

— Добре. Тоді я зберу на борту всіх бійців, що залишаються на острові. — Уто насупився. — У нас все одно не набереться солдатів більше, ніж на один корабель.

Утауки працювали при світлі ліхтарів всю ніч, а солдати тим часом наповнювали бочки водою з неушкодженої цистерни, що стояла біля казарми у фортеці, і носили їх на корабель. На борт завантажили також додаткову деревину, мотузки й цвяхи, які склали на палубі, щоб екіпаж Мак Дура міг продовжувати менш нагальний ремонт вже під час плавання.

На світанку, з відпливом, «Ґліссанд» направився до виходу з бухти. Утауки та солдати Співдружності допомагали кораблю рухатися, працюючи на веслах. Опинившись на відкритій воді, вони розтягнули залатані вітрила й зловили сприятливий вітер. Тоді й виявилося, що екіпаж, вчергове демонструючи свою непокору, намалював коло на новому грот-вітрилі, в такий спосіб знову позначивши корабель як судно племені утауків. Уто не зважав на цей дріб'язковий вияв неповаги. Щойно корабель досягне гавані Рівермута, він та його солдати вступлять у свою власну битву, а капітан торгового судна і його впертий екіпаж можуть котитися під три чорти. Він мусив повернутися до Мандана.

Моряки з усією обережністю прокладали шлях серед рифів, що служили захисним бар'єром для острова, і розбитих корпусів затонулих кораблів. Мак Дур з гіркотою промовив:

— Нам було б легше, якби мого штурмана не повісили.

— Так, було б ще краще, якби він не спробував дезертирувати, — відповів Уто. — Якщо тобі хочеться, можеш втішитися тим, що капітан Паріон теж загинув у бою. Я не збираюся скиглити про те, як усе могло би бути.

«Ґліссанд» тримав курс на захід, спіймавши швидку течію і сильний попутний вітер. Товсті шви на відремонтованих вітрилах нагадували шрами, залишені польовим хірургом після важкої битви. Під вечір почалася сильна злива, і бурхливі хвилі розгойдували корабель, кидаючи його з боку в бік. Деякі латки з деревини тріснули, і корпус дав течу, проте утаукам вдалося досить швидко знову все залатати. А солдати Співдружності тим часом стали в ланцюг і, передаючи один одному відра, вичерпували воду, що просочувалася крізь тріщини в дошках корпусу.

Судно пливло далі.

Уто залишався на носі корабля впродовж більшої частини наступного дня, неперервно дивлячись уперед, ніби сила його волі могла наблизити до них берег.

А на третій день плавання, коли він побачив на горизонті клуби чорного диму, його серце скував жах. Мак Дур, ставши поруч, підняв підзорну трубу, потім передав її Уто. Хоробрий притиснув вічко до ока, навів різкість і подивився в бік Рівермута.

Він розгледів кілька ішаранських кораблів. Гавань і верфі були охоплені полум'ям.