Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

82

Королева Пенда в супроводі сорока солдатів покинула Баннрію й вирушила до рівнини Чорного скла, а капітан Ельціор залишився наглядати за містом. Добре озброєних вартових Стяга разом із Чет мало бути цілком достатньо для протистояння з трьома воїнами і магинею Лютих, проте вони знали, що не варто недооцінювати силу ворога.

Якщо вони все ще їхні вороги...

Ті четверо піщаних Лютих могли ще не знати, що їхня королева By переможена, що об'єднані армії Лютих рушили далі до Хребта дракона і більше не воюють з людьми.

І хоча військовий загін відправився в похід за наполяганням Ґлік, сама вона почувалася вкрай стривоженою. У животі крутило, наче вона з'їла забагато пекучого перцю. Відчуваючи емоції хазяйки, Арі часто спурхувала з її плеча і кружляла над їхнім загоном, вишукуючи небезпеку. Завдяки своїм дивним і незрозумілим видінням Ґлік знала, що найбільша небезпека криється в темній магії, яка просочується крізь застиглі озерця димчастого скла.

Помітивши її стурбований вираз обличчя, Пенда сказала:

— Ми зробимо це без кровопролиття, якщо вийде. Я розповім Лютим, що сталося, і, сподіваюся, вони звільнять бранців.

Ґлік важко зітхнула.

— А якщо вони тобі не повірять?

— Може й повірять.

До них під'їхала Чет.

— Повірять. — Хоробра рушила вперед, її могутня постать зараз майже нічим не нагадувала ту брудну полонянку з табору Лютих, якою вона була ще не так давно.

Оскільки в народу утауків, до якого належала Пенда, це було звичайною справою, вона взяла дитину з собою в подорож. За допомогою перев'язу з міцної тканини вона прив'язала немовля до себе, і Оук було цілком затишно в дорозі. Ґлік не була здивована, адже по крові маленька дівчинка теж належала до племені утауків. Окрім вартових Стяга, Пенда взяла в похід молодого зброєносця Гома, щоб той допомагав їй доглядати за немовлям. Його брат Сінан був серед солдатів, які їх супроводжували.

Рівнина Чорного скла притягувала до себе Ґлік, і вона не могла опиратися цьому поклику. Це було щось таке, що вона мала дослідити, мала ще раз побачити на власні очі. Вночі, коли вони спали під відкритим небом, а її ска влаштувалася на гілці над її головою, їй снилися дивні сни, і вона ледь не потонула в заплутаних, приголомшливих видіннях: загрозливі тіні, примружені очі, темні й зловісні обриси вкритого лускою чудовиська, що виринає з-під землі.

Дівчина-сирота боялася не за себе, а за майбутнє, за утауків, за весь світ... і за крихітку Оук, яку вона вже вважала своєю сестрою.

Поки загін долав шлях до рівнини Чорного скла, Пенда прислухалася до шепотіння сухих трав, до вітру, що свистів у вухах та куйовдив її волосся, і думала про свого батька.

Знову опинившись під чистим небом, скачучи верхи на своїй гнідій кобилі після кількох тижнів, проведених в стінах Баннрії, що захищали мешканців міста протягом тисячоліть, вона відчула себе вільною. Пенда випросталася в сідлі, підняла обличчя до пухнастих хмар і широко розкинула руки. Заплющивши очі, вона ніби відчувала присутність батька, він, здавалося, був скрізь.

Коли Пенда побачила всіяну квітами галявину, яку перетинав дзвінкий і чистий струмок, вона зрозуміла, що батькові тут сподобалося б. Вона глянула на Ґлік, і її названа сестра, схоже, одразу зрозуміла, про що вона подумала. Вони обидві намалювали коло довкруж своїх сердець. Пенда оголосила зупинку. Чет і вартові Стяга, не ставлячи жодних запитань, просто зупинили своїх скакунів.

Пенда зійшла з коня і, відкривши свою сідельну сумку, дістала з неї великий шкіряний мішок. Коли вона торкалася його, її пальці поколювало. Це був прах її батька, зібраний після спалювання його тіла на великому вогнищі на центральній площі Баннрії, розтертий у порошок і ретельно запакований.

— Тут він возз'єднається з землею.

Чет урочисто кивнула.

Пенда пішла з мішком уперед, тримаючи його з боків і послабивши зав'язки на горловині. Арі кружляла над головою, мов провісниця вшанування пам'яті.

Зупинившись на березі струмка і слухаючи дзюрчання води, Пенда сягнула рукою в мішок і підкинула жменю пороху в повітря.

— Повертайся в небо, яке ти завжди любив, батьку. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Вітер розвіяв дрібний попіл, який, розлітаючись, на мить зблиснув у повітрі, а Пенда тим часом набрала другу жменю пороху і кинула його в струмок. Крихітні порошинки затанцювали на поверхні води, і їх віднесло вдалину бурхливою течією.

— Повертайся до води, прохолодної та освіжаючої. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Ґлік теж узяла трохи пороху в жменю і висипала його в струмок.

Пенда, тримаючи напівпорожній мішок з обох боків, струснула його, висипаючи сірий попіл на квіти й трави на лузі.

— Повертайся до землі, до всього, що зростає та живе і що так тішило тебе. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Вона заплющила очі й опустила голову. Ґлік стояла поруч, по її обличчю струменіли сльози.

— Я сумуватиму за тобою, батьку Орр, — сказала дівчинка.

Пенда намалювала коло довкруж серця і згорнула порожній шкіряний мішок.

Через два дні Ґлік побачила знайому місцевість, і в неї стало важко на серці. Дівчина їхала поруч із Чет, шукаючи компанії Хороброї, а Арі сиділа на плечі своєї хазяйки.

Чет невідривно дивилася вперед, і вираз її обличчя був напружений.

— Я ніколи не хотіла повертатися сюди, але принаймні зараз це мій вибір.

— І мій, — відповіла Ґлік. — Хоча лише до деякої міри, бо цього разу є чого боятися.

— Ми звільнимо в'язнів, не хвилюйся, — запевнила її Хоробра, але не в'язні були джерелом тривоги Ґлік.

Відправлений на розвідку солдат прискакав назад до загону, викликавши хвилю занепокоєння серед вершників.

— А що невільничий табір? — запитала Пенда. — Ти бачив наглядачів і в'язнів?

— Я зробив усе можливе, щоб мене не побачили, але можу сказати, що табору там немає, самі лише руїни. Місце виглядає покинутим.

— Я хочу побачити це на власні очі, — сказала Чет, пускаючи коня риссю.

Коли вони, подолавши підйом, ступили на глянцево-чорну пустку, Ґлік затремтіла. Потім вона заплющила очі.

— Кра, тут було вивільнено стільки магії, що від неї ґрунт і кістки спеклися, перетворившись на обсидіан.

Королева Пенда зітхнула, дивлячись на жахливий краєвид, який відкрився перед ними. Вона ніколи тут не бувала.

— Я теж відчуваю цю силу. Ви обидві прожили тут кілька тижнів?

— Це навряд чи можна назвати життям, — буркнула Чет. — Ми працювали. — Вона вказала туди, де вони добували обсидіан на сплюндрованій рівнині. Старі залишки вогнищ і декілька дерев'яних стовпчиків, що залишилися від загонів для ауґів, дозволяли зрозуміти, де утримували в'язнів.

У лункій порожнечі, що, здавалося, аж дзвеніла, Ґлік помітила вдалині серед чорних скель три постаті — то були Люті, а поруч стояли їхні ауґи. Вона впізнала магиню і двох воїнів піщаних Лютих.

— А де ж усі інші? — Вона боялася найгіршого.

— Наших сил має бути більш ніж достатньо, — зауважила Чет, озирнувшись на стрій вартових Стяга. Хоробра разом з королевою поїхали вперед, назустріч трійці Лютих. Ґлік слідувала за ними. Арі, обурено клацаючи та цвірінькаючи, злетіла з її плеча. Позаду, тримаючи стрій, їхали солдати, демонструючи всім своїм виглядом силу, а крихітка Оук залишилася з Томом.

Ґлік упізнала магиню Гораву, яка повела з десяток в'язнів на роботи в долину Чорного скла незадовго до того, як у невільничий табір в каньйоні увірвався рятівний загін. Зараз ця лиса й сухорлява жінка сиділа на руїнах того, що колись було табором. Вона згорбилася у своїй іржаво-червоній шкіряній мантії, вкритій рунами, у яких тепер, схоже, не було й крихти сили. Горава мовчки втупилася у затверділі калюжі обсидіану, блискучі плями чорного скла серед кам'яних уламків. Двоє воїнів Лютих стояли неподалік, виглядаючи зломленими й розгубленими, як встигли помітити королева Пенда та її супутники, поки скакали до них.

Ґлік обвела поглядом долину, вкриту розтрощеним обсидіаном, пам'ятаючи, що тут мав бути ще один охоронець і біля десятка нещасних людей, яких відправили сюди добувати димчасте скло.

Коли Пенда наблизилася, один з воїнів Лютих випростався, тримаючи в руці зазубрений спис із кістяним наконечником, ніби не бажав показувати, що люди можуть його налякати. Інший вартовий виглядав зовсім приголомшеним.

Королева, сидячи високо в сідлі, поглянула згори вниз на Гораву.

— Я — Пенда, королева Судерри. Я прийшла з цим військовим загоном, щоб звільнити захоплених у полон людей. — Вона нахмурилася. — Де вони?

— Пішли. — Потворна магиня відсторонено дивилася на свої руки. Її шкіра, зазвичай мідно-коричнева, тепер була блідо-сірою.

— Куди пішли? — Чет сердито глянула на магиню, потім на двох воїнів. Було ясно, що Горава не пам'ятає ні Хоробру, ні Ґлік, своїх колишніх бранок.

— Пішли, — повторила магиня, байдуже махнувши в бік пагорбів.

Пенда підняла руку.

— Королева By переможена. Королева крижаних Лютих здолала її в поєдинку біля Баннрії. Армії Лютих об'єдналися і вирушили до гір Хребет дракона.

Магиня Горава підняла голову.

— Я знаю... майже все це. Я бачила це в димчастому склі. Коли ми довго не мали жодних звісток, я відрядила одного з охоронців дізнатися, що відбувається. Він не повернувся. Але один з людських бранців... — магиня нахилилася вперед і, замовчавши, уставилася в брудну, вкриту плямами калюжу застиглого обсидіану. Рукавом своєї іржаво-червоної мантії вона протерла шерехату поверхню, і та перетворилася на гладке блискуче скло глибокого чорного кольору.

Ґлік відчула, що на неї находить запаморочення, проте жодних видінь у цьому дзеркалі димчастого скла вона не побачила. Поки що.

Горава продовжила таким тоном, ніби розповідала про зміну погоди.

— Я взяла кров одного з людей, пролила її тут і побачила те, що повинна була побачити.

Плечі магині поникли, а її безживне обличчя тепер виглядало ще більш потворним.

— Після цього більше не було сенсу залишати полонених.

— Ти вбила їх? — запитала Чет розгнівано.

Горава виглядала спантеличеною цим запитанням.

— Ні. У цьому не було жодного сенсу.

— Тоді де вони? — Пенда оглянула порожню рівнину Чорного скла.

— Пішли, — байдуже промовила магиня, так ніби не вважала за потрібне повідомляти будь-які інші подробиці. — Деякі втекли. Потім караван людей... вони називають себе утауками... проходив неподалік від цих пагорбів, і ми дозволили решті бранців піти з ними. Це не має жодного значення.

У якомусь дивному запамороченні Ґлік зробила кілька кроків вперед, її ска кружляла над нею. Потім дівчина зосередила свою увагу на теплових брижах у повітрі. Вона відчувала магію — силу, яка тягнула її, немов мотузка, проте водночас і відштовхувала.

Всередині кола. Поза колом.

Ґлік повернулася і спитала магиню:

— Чому ви залишилися тут?

Двоє вартових-Лютих відвели погляд. Магиня Горава підняла очі, ніби щойно помітила дівчину.

— Тому що ми пов'язані з цим місцем. Я повинна залишитися. Я бачу... — Очі Горави раптом спалахнули. — Ти! Це ти та дівчина з видіннями. Маг Івун змусив тебе показати їх йому.

Ґлік торкнулася руків'я кинджала з димчастого скла, що висів у неї при боці.

— Маг Івун мертвий. Я вбила його.

Ця звістка, схоже, не викликала в магині потрясіння чи переляку. Горава просто дивилася вниз на очищене димчасте скло перед собою.

— Видіння все ще тут. Ми чекаємо.

— Чекаємо, — повторив за нею один з охоронців. У його голосі чувся сумнів.

Ґлік відчула потяг усередині себе, передчуття невідомого і страх... відчула силу, яка сочилася із землі. Вона подивилася на Пенду.

— Магиня права. Це справжня причина, чому нас потягнуло сюди. — Її видіння крутилися навколо неї, і їй потрібно було отримати відповіді на свої запитання. — Щось зовсім скоро має статися... проте це ніяк не пов'язано з цими Лютими.

— Залиште нас у спокої,— сказала магиня Горава. Вона та двоє охоронців-Лютих побрели вглиб обсидіанової пустелі.

Пенда на мить замислилася, а потім подала знак Чет і Ґлік.

— Ходімо, у нас тут свої справи.

Королева та її Хоробра повернулися до загону, наказавши розбити табір подалі від злощасних Лютих.

Ґлік не пішла з ними, її тягнула сила, що з усіх боків оточувала дівчину. Відчувши полегшення від того, що принаймні полонені, схоже, були в безпеці, вона тепер хотіла побути на самоті. Вона підійшла до ділянки рівнини, де мерехтіли розбиті чорні дзеркала, не відбиваючи при цьому сонячного світла. Магія вирувала, як вода, що закипає в казані, і здавалася могутнішою, ніж раніше.

Упродовж багатьох століть пласка рівнина, вся вкрита обсидіаном, поступово розтріскувалася й вивітрювалася. Кам'яні брили, що піднялися з-під землі, пробившись крізь блискучу скляну кірку, утворили незліченні окремі басейни... порожні склянисті пустоти. Ґлік почула глухий шепіт у вухах, якийсь моторошний поклик. Пенда і Чет, обернувшись, кликали її, а Сінан і Гом просто роззиралися довкола, вражені суворим краєвидом.

Ґлік пробиралася між валунами, намагаючись не порізатися об гострі уламки димчастого скла. Вона видерлася на скелястий виступ, який здіймався над полем стародавньої битви й звідки можна було спостерігати за чорною пусткою, і опустилася на коліна. Це місце древньої битви стало вмістилищем болю й смерті, воротами в якийсь незбагненний світ.

Коли дівчина подивилася вниз — і вниз, — усі чорні калюжі, схожі на розкидані масляні плями, стали ворушитися, зливатися, міняти форму... і раптом відкрилися. Вони були наповнені очима. Незліченними очима. Величезними й зловісними очима. Примружені палаючі очі рептилій — і всі вони, виблискуючи, дивилися на неї.

Ґлік міцно заплющила очі й відсахнулася, мало не впавши на нерівній поверхні. Вона послизнулася, почала сповзати з виступу, і їй насилу вдалося втримати рівновагу. Звідкись здалеку, мов крізь густий туман, вона почула крик Пенди, потім побачила Чет, яка бігла до неї.

Ґлік вхопилася за кам'яний виступ, боячись порізатися на розбитому димчастому склі, проте навіть її власне тіло здавалося їй дуже далеким, настільки вона була поглинена видіннями. Ті очі були наче всередині неї, дивилися на неї, зазирали глибоко в її серце, а потім дивилися очима й думками самої Ґлік.

Вона знала, що саме це покликало її сюди.

Вона відчула руки, які підхопили її, голоси, які щось кричали, — то Пенда і Чет вигукували її ім'я.

— Повернись, сестричко!

Ґлік продовжувала кліпати очима, проте бачила тільки темряву й незліченну кількість зірок. І зорі ці були дивні... наче це була зовсім інша картина світу, інший всесвіт.

Вона важко пробивалася до самої себе, слідуючи за голосами своїх друзів, які кликали її повернутися. Чет допомогла їй спуститися з нерівного виступу. Ґлік розгублено кліпала, а коли спробувала заговорити, то ледь змогла щось вимовити хрипким голосом.

— Наша подорож сюди не була даремною. Нам потрібно було прийти сюди. Я повинна була побачити все на власні очі.

Арі носилася над нею, явно виглядаючи збентеженою. Темні, широко розплющені очі Пенди були сповнені тривоги, крихітка Оук плакала.

— Майбутня битва таїть у собі більше небезпеки, ніж будь-яка війна за всю історію Співдружності, — промовила Ґлік. — І ця битва неминуча.