Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

85

Подолавши верхи чималу відстань без зупинок — а отже, без відпочинку, їжі та води, — Уто був змушений кинути свого загнаного майже до смерті коня в якомусь крихітному селі. Він зупинився біля маленької стайні і, не кажучи ні слова, зайшов усередину. На очах у розгніваного конюха Хоробрий закинув на його коня сідло, зняте з ледь живого скакуна, туго затягнув попругу, скочив верхи і поскакав далі на вкраденому коні. Усе село не змогло б його зупинити, навіть якби селяни наважилися на таке.

На свіжій норовистій кобилі Уто ще швидше помчав до передгір'я, де йому потрібно було знайти Мандана та його військо.

До мешканців Конвери вже дійшли чутки, і вони знали про його таємницю. Тіло Онзу було знайдено. Тепер Уто нічого не зможе заперечувати. Отже, Мандан, імовірно, теж знав правду. Молодий конаґ вперто відмовлявся вірити першому листу свого дядька, який викривав те, що Уто та Кейд вчинили з Елліель. Але тут інша справа. Зовсім-зовсім інша.

Подумки Уто прокручував власні пояснення або, радше, ті суперечки, які йому доведеться вести з Манданом, і він добре розумів, що все це майже напевно скінчиться погано. Він так і не знайшов прийнятного рішення до того часу, як дістався до табору армії Співдружності біля підніжжя гірського перевалу.

Уто бачив, що тут зібралося близько тисячі солдатів, хоча основна армія конаґа мала б бути набагато більшою. Ці солдати все ще залишалися вірними Мандану або принаймні виконували накази без зайвих роздумів.

Побачивши цей військовий табір у передгір'ї і знаючи, як ішаранські тварюки лютували в Рівермуті, а потім напали на незахищену столицю, Уто відчув, як всередині нього спалахнув гнів. Через цю безглузду авантюру Конвера залишилася вразливою, беззахисною, а ішаранські кораблі змогли проникнути аж до злиття річок. Його злила відсутність завбачливості в молодого конаґа, його відверта дурість.

Мандан був дратівливим, швидко ображався, його можна було легко підштовхнути до нерозумних вчинків. Він наказав своєму війську прибути до нього в цей табір, проте не знав, як ним командувати, не мав досвіду в плануванні й тактиці ведення великої битви. Що Мандан збирався робити після того, як перетне гори? Як він збирався битися з об'єднаними арміями двох королівств? Він знайде в цій битві свою погибель.

Уто хотілося схопити Мандана за комір, добряче струсонути і, не стримуючись, накричати на нього за таке безрозсудне рішення. Ішаранці в Конвері! Роздратування, яке все більше його охоплювало, розвіяло жах від усвідомлення того, що Мандан тепер знає, хто насправді вбив його батька...

Уто, пришпорюючи коня, на повному скаку увірвався в табір. Солдати Співдружності підхоплювалися на ноги й проводжали поглядами вбраного в чорний однострій гостя зі скуйовдженим від швидкої скачки волоссям. Багато хто з них впізнавав Уто, і він помічав, що на обличчях солдатів проступає здивування, яке за мить змінювалося явним презирством; хтось із вояків просто відходив убік, а інші дивилися на нього з відразою або ненавистю. Це свідчило про те, що чутки поширилися й по всій армії конаґа.

Уто з кам'яним виразом обличчя скерував свого коня до командирського намету конаґа, ні з ким не розмовляючи. Він не повинен нічого пояснювати цим нікчемним пішакам.

З намету вийшли Титан і Дженна. Обоє Хоробрих були похмурими, але мали грізний вигляд. Коли вони побачили його, на їхніх обличчях відбилося неприховане здивування, а його несподівана поява явно викликала в них численні питання. Титан вимогливо запитав:

— Чому ти один? Невже війна з Ішарою виграна так швидко?

Губи Дженни скривилися в усмішці.

— Ти розгромив їх?

— Наша війна помсти... не завершена. — Уто підійшов до намету. — Я повинен побачити конаґа, негайно.

Хоробрі явно неохоче відступили вбік. Коли Уто проходив повз них, Титан тихо промовив:

— Мандан знає. Посланець-утаук привіз указ королів Адана й Колланана, який позбавляє його корони. — Його обличчя стало суворим. — І звинувачує тебе у вбивстві Конндура Хороброго.

Заговорила Дженна, її голос був схожий на розлючене шипіння, а слова вона не вимовляла, а випльовувала.

— Це були ішаранці! Ти не переконаєш мене в протилежному.

— Зараз мене цікавить тільки Мандан. — Уто збирався розібратися з чутками пізніше, перекроїти історію, створити інший спадок. Хоч він і вбив Онзу, але отрута, джерелом якої був учитель Хоробрих, поширилася по всій Співдружності, немов гангрена, і Уто не міг допустити, щоб цей гній залишався всередині самого конаґа.

Уто, не спитавши дозволу увійти, відсмикнув запону.

— Мій конаґу, я повернувся — і багато чого змінилося.

Королівський намет був просторим і зручним, зовсім не схожим на ті грубі намети похідного табору, в яких доводилося тулитися простим солдатам Співдружності. Всередині панувала напівтемрява, виднілися численні запони, подушки й ковдри, були розставлені зручні меблі, а на довгому столі світилися три ліхтарі.

Мандан, який сидів у кріслі біля столу, витріщився на Хороброго. Він виглядав дуже юним і наляканим. Відкривши рота від несподіванки, він не міг вимовити ані слова.

Уто провадив далі твердим голосом.

— Я потрібен вам зараз, Мандане. Більше, ніж будь-коли.

На обличчі молодого конаґа промайнув цілий вихор емоцій, що швидко змінювали одна одну, — спочатку радість від появи його Хороброго, потім розгубленість, хвиля полегшення, а тоді жах, за яким проступив гнів.

— Я отримав повідомлення. Мені розповіли жахливі речі!

— Світ сповнений жахливих речей, і деколи обов'язок, який належить виконати людині, теж буває жахливим. — Уто опустив за собою запону, що прикривала вхід до намету. — Настали жахливі часи, мій конаґу, — часи, коли будуть написані великі спадки, якщо ви приймете правильні рішення.

— Вони сказали, що ти вбив мого батька! — випалив Мандан. — Але ж я бачив його тіло! Усе в крові! Його порубали на шматки... а його обличчя! Його обличчя! — закричав Мандан.

Уто мовчки височів над ним, думаючи про те, скільки разів уявляв собі цю розмову, скільки різних варіантів дій розігрував у своїх думках. Боягуз просто збрехав би. Боягуз заперечував би все настільки наполегливо, що такий слабак, як Мандан, міг би йому повірити. Уто мав таку безмежну владу над молодим конаґом, що міг примусити його покірно погодитися зі своїми словами, незалежно від того, якими були докази, незалежно від того, наскільки переконливо звучала б його історія. Він міг би це зробити.

Але Уто з Рифу не був боягузом.

— Я ваш зобов'язаний Хоробрий, Володарю. І я завжди робив для вас більше, ніж будь-хто інший. Я присягнувся захищати конаґа ціною власного життя і робити те, що є найкращим для Співдружності.

— Співдружності? Як ти можеш захищати Співдружність, якщо ти вбив мого батька? Я знаю, що ти зробив! Ти ж присягнувся захищати мого батька! — Мандан зірвався на вереск, охоплений горем і сумнівами. — Це правда? Ти вбив його! Навіщо ти це зробив?

Уто витримав паузу, щоб опанувати себе і змусити свій голос звучати спокійно.

— Те, що хотів зробити Конндур, знищило б три королівства. Ваш батько збирався зрадити всю нашу державу і віддати її на поталу нашим найлютішим ворогам. Мені довелося вибирати між захистом обдуреного чоловіка, який збирався скоїти страшну помилку... і підтримкою його наступника, мого вихованця, нового конаґа, який служитиме Співдружності та врятує нас від ішаранців.

Мандан страшенно зблід і виглядав розгубленим.

— Але ж уся ця кров! Як ти міг вчинити таке?

— Згадайте про ішаранських тварюк! Ви знаєте, що вони роблять! — заревів Уто. — Навіть зараз, коли ви влаштувалися тут зі своїм табором, кораблі ішаранців досягли берегів Остерри. Вони підпалили Рівермут, а потім поплили до злиття річок, щоб розграбувати Конверу. — Він насувався на конаґа, сповнений шаленої люті. Мандан, здригнувшись, подався назад. Уто продовжував кричати. — І ви дозволили це! Ви залишили своє місто беззахисним! Ви забрали солдатів, втягнули армію в цю дурну авантюру. Якби я не прибув вчасно, щоб врятувати нашу столицю, тварюки були б зараз у вашому замку!

Мандан почав ридати.

— Але чому? Що мені було робити? Тебе ж тут не було!

Уто стишив голос, змінюючи лінію поведінки. Він знав, що потрібно Мандану зараз. Його голос став м'якшим, майже батьківським.

— Мене тут не було, але я повернувся. Я бився й переміг нападників у Конвері, і я врятував нашу землю. Я зробив те, що належало зробити, так само, як смерть вашого батька була необхідна для того, щоб розпочати війну помсти. Він був жертвою — так, жахливою жертвою — заради нашого майбутнього.

Мандан, зовсім збитий з пантелику, розгублено залопотів:

— Але що мені було робити? Тут почалася війна. Я повинен був зупинити Адана й Колланана, інакше вони б розірвали Співдружність на шматки. — Він кліпав опухлими червоними очима, а по його розпашілих щоках текли сльози. — Тебе тут не було! І я не знав, що мені робити. Мій дядько і мій брат повстали проти мене, намагалися відібрати корону. Моя власна королева зрадила мене. Всі утауки кудись зникли. — Підхопившись із крісла, він у розпачі заволав прямо в обличчя Хороброго. — І тебе тут не було!

Уто стало трохи жаль молодого чоловіка, якого зводили з розуму суперечливі емоції і необхідність приймати складні рішення. Мандан завжди був слабким і піддатливим. Уто виявляв величезне терпіння до ірраціональних страхів хлопця перед громом і блискавкою, до його безкінечного ниття і нездатності приймати тверді рішення.

Мандан Повелитель кольорів був слабким конаґом, і єдине, що могло врятувати Співдружність, — це непохитний радник, який може приймати необхідні рішення.

— Я зараз тут, мій конаґу, — заговорив Уто набагато лагіднішим голосом, — і я скажу вам, що робити.

Мандан, кліпаючи, не зводив з нього погляду, проте все ще виглядав наляканим.

— Як я можу тобі довіряти? Ти вбив мого батька!

Настав час бути жорсткішим.

— Якщо я покину вас, то у вас не залишиться нікого. Нікого! Ви повинні слухати мене, бо знаєте, що я скажу вам, як діяти правильно.

— А що... що з війною в Ішарі? Що з нашим флотом?

Уто не став брехати йому.

— Наш флот знищено. Тварюки випустили божка біля острова Фулкор і потопили більшість наших кораблів. Я повернувся з кількома вцілілими солдатами і врятував Конверу. Тепер я врятую вас.

Мандана приголомшила ця новина, викликавши в нього справжній жах.

— Мій флот потоплений? Всі мої солдати загинули?

— Божок, — повторив Уто. — Але ми зупинили їх біля наших берегів.

У Мандана вирвався різкий, уривчастий сміх.

— Тоді твоя війна помсти провалилася. Їй кінець.

— Це я визначаю результат війни помсти! — заревів Уто, і молодий конаґ, знову перелякавшись, відсахнувся від Хороброго і, намагаючись опуститися в крісло, промахнувся й гримнувся на підлогу, мало не знепритомнівши.

Хоробрий стояв над ним, чекаючи.

— Добре. Тепер ви будете слухати мене, коли я віддаватиму нові накази. Я приймаю командування армією Співдружності. — Він стишив голос, кивнувши самому собі. Йому відчайдушно потрібна була перемога, як і Мандану. Найбільш очевидна битва була прямо перед ними. — Я віддам наказ нашим бійцям перетнути гори. Ми накинемося на зрадників по той бік гір, мов яструби на свою здобич. Я покінчу з цією міжусобною війною, навіть якщо мені доведеться самому вбити обох королів.