Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

95

Захищаючи своїх магів, Люті завдали удару у відповідь по людському війську, в результаті нападу якого декілька їхніх дивних машин з льоду та піску вже були зруйновані або лежали, перекинуті, на землі. Ондер був радий, що зміг допомогти в цьому нальоті, а якби в нього був реймер, то він міг би власними силами знищити ще кілька пристроїв.

Але тепер, по полудні, битва перетворилася на справжній смерч хаосу, в якому Люті билися з людьми, крижані Люті — з піщаними і люди — з людьми. Відчуваючи, що для нього настав слушний момент, Ондер кинувся вперед, прагнучи захистити своїх товаришів, битися за три королівства і відтіснити Лютих. І хоча на ньому були традиційні кольори та обладунки Нортерри, а в руці — звичайний меч, він все одно міг діяти як справжній Хоробрий. У серці він був Хоробрим, і він битиметься як Хоробрий.

Назустріч йому з гуркотом вилетів піщаний Лютий верхи на ауґові і зі списом з кістяним наконечником у руці. Ондер приготувався дати йому відсіч. Холодна сталь його меча виблискувала в сонячних променях.

Нападник завдав удару списом, але Ондер відбив його мечем, відхиливши вістря і вибивши виїмку на держаку. Роздратований невдачею воїн, крутнувши списом, здійняв його вгору, щоб прикінчити ворога, але Ондер метнувся вперед, нав'язуючи ближній бій, для якого довга зброя не годилася.

Поки Лютий хапався за кришталевий кинджал, що висів у нього при боці, Ондер встромив меча йому між ребра, глибоко увігнавши в плоть сталеве вістря клинка. Лютий закашлявся кров'ю, і його обличчя раптом перекосилося від подиву й зневіри.

Наступної миті він повалився з ауґа на землю, а Ондер устиг висмикнути меч з його тіла. Сподіваючись врятувати своїх товаришів, юнак побіг уперед, вступаючи в бій з іншими Лютими, залишаючись вірним собі.

Солдатів конаґа охопило сум'яття, адже вони зіткнулися з двома різними ворогами, не маючи чіткого плану битви. Ондер помітив яскраві реймери серед людських воїнів, вогняні клинки, якими орудували справжні Хоробрі.

Найближче до нього був кремезний Хоробрий Титан, якого Ондер бачив біля намету Мандана якраз перед тим, як загинув Ґант. Тепер Титан рухався сам по собі, ніби незалежно від основної армії конаґа. Він поринув в бій з Лютими. І хоча поруч були воїни армій Судерри та Нортерри, Хоробрий зосередився на інших ворогах, наче для нього було нестерпно вбивати солдатів Співдружності. Напористий і могутній, він розмахував реймером, наче дубиною, прокладаючи собі шлях крізь крижаних та піщаних Лютих, — і зрештою опинився в ситуації, коли ворог значно переважав його чисельно.

Побачивши Титана, Ондер зрозумів, що мусить допомогти побратиму-Хороброму, мусить не допустити, щоб Люті розбудили дракона, мусить захистити своїх товаришів. Він повинен бути Хоробрим. Самовпевнені воїни Лютих, розгнівані атакою Хороброго, накинулися на Титана, який бився відчайдушно й несамовито, зумівши здолати п'ятьох супротивників. Але їх було більше, ніж міг подужати навіть його реймер.

Зрозумівши, що це його останній шанс, Ондер крикнув:

— Я йду! — У нього не було реймера, проте він мав меч. Ондер пробивався все ближче до Титана, наносячи удари направо й наліво, просуваючись вперед, але Хоробрий вже з останніх сил протистояв натиску Лютих. Троє воїнів оточили його — крижані Люті атакували кришталевими клинками, піщаний — списом з кістяним наконечником.

Крижаний меч простромив бік Хороброго, а коли той похилився набік, спис піщаного Лютого пробив наскрізь його нагрудний обладунок. І перш ніж Ондер встиг дістатися до зраненого воїна, третій Лютий, добиваючи Титана, завдав нищівного удару мечем. Кремезний Хоробрий впав, все ще намагаючись підняти свій реймер, але полум'я замерехтіло і згасло. Він розпластався на землі, сконавши від отриманих ран. Люті рушили далі, не звертаючи уваги на труп.

Плачучи від безсилля, Ондер підбіг туди, де впав Титан.

— Я не зміг прибігти швидше! Я намагався допомогти тобі. Я... я знову підвів. — Він схилився до полеглого, сподіваючись почути якесь останнє слово чи фразу, щоб додати їх до спадку Титана. Але Хоробрий був мертвий, його рука лежала прямо перед хлопцем на залитій кров'ю землі. Його реймер згас.

Ондер прикипів зором до закривавленої манжети, потім глянув на свій меч і різко вдихнув — у його голові промайнула ідея. Він потягнувся до зап'ястя Титана, відстібнув защіпку і зняв реймер. Відчуваючи, як шалено калатає серце, він тримав металевий обруч, дивлячись на золоті зубці.

Кров напівкровки активує магію... кров Хороброго. А Ондер був Хоробрим, принаймні по крові.

Він знову піднявся на ноги, тримаючи в одній руці сталевий меч, а в іншій — манжету реймера. До нього, одинокого солдата в однострої Нортерри, який виглядав легкою здобиччю, наближалися кілька воїнів Лютих. Від зіткнення великих армій навколо стояв оглушливий гуркіт, звідусіль неслися нескінченні крики болю та несамовитий рев запеклих ворогів, і хлопцю ніяк не вдавалося зосередитися, думки плуталися.

Він, можливо, ніколи більше не заслужить право називатися Хоробрим. Але чи достатньо бути Хоробрим у серці? Або ж його магія Хороброго втрачена для нього назавжди?

Існувала лише одна можливість з'ясувати це, і його дії в цій битві могли стати вирішальними. Шансів вижити в нього було мало, але він битиметься з Лютими. Він мусить їх зупинити! Це був достойний вибір.

Двоє блідошкірих воїнів на вовкоконях, що загрозливо гарчали, направлялися саме до нього. Ондер, повернувшись до них обличчям, голосно кинув їм виклик. Він обгорнув реймер Титана навколо зап'ястя, потім стиснув його — гострі зубці вп'ялися у вени, виступила кров. Коли гаряча червона рідина потекла по руці, Ондер занурився в себе, відшукуючи магію Хоробрих, необхідну йому, щоб викликати вогонь реймера.

Люті, що скакали верхи, високо здіймаючи свою зброю, були вже близько. До них долучилися ще троє піщаних Лютих, вигукуючи щось образливе про нього.

Ондер підняв руку, стиснув кулак, зосередився на потоці крові і штовхнув. Іскри та крихітні спалахи, хіба що трохи більші за полум'я свічки, з'явилися по краю манжети. Вогники засичали й затріскотіли, трохи розгораючись, а потім згасли.

В розпачі Хоробрий втупився у свою руку. Кров просочилася з-під красивої золотої манжети й стікала по руці.

Люті, стискаючи підняту догори зброю, були вже поруч, на їхніх обличчях застигла жага крові. Унуки під ними злобно гарчали, ауґи несамовито хропли.

— Ні! — вигукнув Ондер. — Я — Хоробрий.

Він і досі стискав меч в іншій руці, розуміючи, що його аж ніяк не вистачить у бою проти п'ятьох супротивників.

— Я — Хоробрий! — повторив він, кидаючи виклик усьому всесвіту. Можливо, самі Хоробрі не визнають його одним з них, але він був Хоробрим у своєму серці, за самою своєю суттю. Його приналежність визначалася його кров'ю, а не татуюванням на обличчі. Він народився Хоробрим, сином учителя Онзу, якого він розчарував своїм вчинком. Він був навчений найкращим бойовим вмінням: володінню мечем, ножем, луком, списом — і реймером! І тепер він використає все, що він уміє і що в нього ще залишилося.

Ондер зосередив усе своє єство на золотому обручі навколо зап'ястя, на манжеті реймера Титана. Він уявив собі Титана. Пробач, що я не зміг тебе врятувати. Я хочу врятувати тих, кого зможу.

Так, одного разу він проявив боягузтво. Він втік від божка в Міррабаї. Одна мить не визначає всього життя, сказав Онзу. Майбутнє важливіше за минуле, а теперішнє — важливіше за все.

— Я — Хоробрий, — ще раз прошепотів Ондер, піднімаючи руку. Навколо краю золотої манжети з'явилося мерехтіння вогню. Сльози покотилися з очей юнака, але він не помічав цього. Його серце калатало, кров палала — і нарешті реймер спалахнув.

Полум'я вирвалося назовні, огорнувши його руку, і перетворилося на розпечений добіла меч. Спасибі. Знову відчувши легкість у ногах, він кинувся в бій. І хай його оточили п'ятеро Лютих, він відчув себе сильнішим, він відчув себе живим.

Ондер не бачив нічого, крім яскравого реймера і ворогів довкола себе. Метнувшись вперед, він рубав супротивників вогняним клинком і водночас відбивав та завдавав удари мечем, який стискав у іншій руці. Він прикінчив одного з вовкоконей, поцілив сталевим вістрям прямо в обличчя піщаному Лютому, а за мить встромив реймер у груди іншого. Вирвавши обидва клинки з плоті ворогів, він продовжив наносити удари знову й знову. У розпалі битви він раптом почув, що виє, немов дикий звір.

Але в бій вступали все нові й нові Люті, пускаючи в хід кришталеві списи й вигнуті клинки. Хоробрий бачив їхні спотворені від злості й напруження обличчя. Десять проти нього... двадцять — і все ж Ондер продовжував цей нерівний бій. Його реймер спопелив спис, спрямований у нього, і він встиг відбити довгий клинок зі скам'янілої кістки.

Гостре вістря зазубреного списа розсікло йому плече, а потім, хоча Ондер, крутнувшись у останню мить, майже зумів ухилитися від клинка ворога, меч Лютого все ж зачепив його бік. Він відчув гострий біль, рани пекло, полилася кров. Важко дихаючи, він без упину рубав реймером, але втома брала своє, і незабаром йому вже зовсім забракло повітря, а ворог все напирав.

— Я — Хоробрий, — ледь чутно повторив Ондер, і, зосередившись на вогні, що виринав з його руки, він доклав усіх зусиль, щоб підтримувати яскраве й смертоносне полум'я. Люті з усіх боків накинулися на нього, жадаючи нарешті покінчити з ним, і хлопець вирішив, що битиметься до останнього подиху.

Їх було занадто багато. Він відчув, що втрачає останні сили.

Раптом сліпучий вогонь розсік найближчого воїна зі спини, і той упав замертво. Крижаний Лютий, обернувшись, загарчав, і його голова миттю відлетіла вбік, а на її місці залишився тільки димний обрубок. Троє інших крижаних Лютих, ошелешені цією несподіваною атакою, не встигли дати відсіч нападнику, і полум'я чийогось реймера знищило і їх.

Ондер нічого не розумів, але йому ніколи було думати. Глибоко вдихнувши, він просто продовжив битися.

І тут він побачив Ласіса. Хоробрий короля Колланана, прорубуючи собі шлях крізь ворогів, сунув уперед, мов невблаганний шторм, що змітає все на своєму шляху. Люті відволіклися, намагаючись протистояти новій загрозі, і Ондер відчув раптовий приплив енергії. Він набрав повні легені гарячого повітря, перемішаного з кривавим димом, і прикінчив ще одного ворога.

Ласіс зустрівся з ним поглядом, і Ондер побачив у очах іншого Хороброго іскру гордості. Вдвох їм знадобилося зовсім небагато часу, щоб перебити більшість супротивників і відкинути решту.

Ондер прохрипів, хапаючи ротом повітря:

— Я думав, мені кінець.

— Він ще може настати, — відповів Ласіс. — Але принаймні ти показав, хто ти є. Ти знову Хоробрий.

— Так, — сказав Ондер. — Дякую тобі.