Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

79

Відпочивши кілька днів в хижці заклиначки вітру, жрець Ерікал відчув, що набрався достатньо сил, щоб супроводжувати стару до Віндгеда. Мешканці містечка зацікавлено розглядали його. Ерікал розумів, що колір його волосся і шкіри відрізняється від їхніх, а риси обличчя явно видають у ньому ішаранця, але місцеві, очевидно, не знали, як виглядають ішаранці. Ерікал намагався ніяк не підкреслювати свою відмінність від них. Рибалки, власники таверн і ремісники просто зійшлися на тому, що він родом з якихось далеких країв.

Сетор, міський голова, порозвішував сплутані рибальські сіті на стояки біля води і тепер ретельно розбирав та лагодив мотузки, з яких вони були сплетені. Ерікал запам'ятав цього чоловіка, бо той був головним у групі рятівників, що знайшли його на кам'янистому березі. Сетор майже кожен день проводив у морі на своєму рибальському човні, проте раз на тиждень виділяв кілька годин на те, щоб перебирати, розплутувати й ремонтувати свої сіті.

Ерікал і Мистія, повертаючись до її хатини на мисі, зупинилися поговорити з міським головою. Сетор підняв брови, розглядаючи чужинця.

— Ти досі нічого не згадав?

— Лише кілька якихось картинок, ото й усе. — Ерікал відвів погляд. — Жодних деталей. Я певен, що моє старе життя не було дуже вже цікавим.

Міський голова смикнув за один з кінців сітки, що збилася в тугий клубок, і йому нарешті вдалося її розплутати. Він провадив далі доброзичливим тоном.

— Тоді ми самі вигадаємо відповіді, щоб це більше не було таємницею.

Жрець відчув у повітрі легеньку, мов серпанок, божкиню, що ніжно торкалася його зсередини, випромінюючи енергію любові. Ерікал знав, що ніхто з місцевих не в змозі помітити її.

— З нетерпінням чекатиму, що ви придумаєте, — відказав він з усмішкою.

Стара заклиначка вітру дала йому нести провізію, яку купила в місті: пакунок борошна й дві цибулини, а ще пару ножів, які вона нагострила на точильному крузі. Сама Мистія несла мішечок свіжих зелених мідій, які, повернувшись додому, збиралася загорнути в морські водорості і потім запекти на вугіллі.

У відкритому морі, вдалині від невеликої міської гавані, Ерікал побачив рибальські човни, що відходили для риболовлі подалі від берега, туди, де водилися косяки сріблястих риб. Із корчми на березі долинали гучні співи, хоча був лише полудень.

Ерікал був зачудований тим, що бачив. Ця земля так сильно відрізнялася від Ішари! Верховний жрець Кловус змусив людей повірити, що старий світ — це спустошений край, позбавлений магії, де безбожники ведуть жалюгідне похмуре існування. На свій подив, Ерікал зрозумів, що йому подобаються ці люди.

Він збагнув, що місцеві жителі зовсім не зобов'язані були рятувати його. Що Мистія не зобов'язана була давати йому їжу й притулок, лікувати його рани. Мешканці Віндгеда не виказували якоїсь упередженої ненависті до ішаранців, як він очікував. Натомість вони жили своїм життям і переймалися своїми повсякденними справами.

Його божкиня була зараз дуже далеко від своїх вірян і тієї сили, якою живили її їхні щирі пожертви, проте Ерікал відчував, що божественна сутність теж полюбила це місце. А ще жрець дуже зрадів, відчувши, що вкрай ослабла божкиня потроху стає сильнішою.

Ерікал і заклиначка вітру попрощалися з міським головою, і той повернувся до розплутування своїх сітей. Але не встигли вони рушити далі, як міський дзвін ударив на сполох. Сетор підняв погляд від сітей і занепокоєно поглянув на море.

— Невже шторм? Небо чисте.

Ерікал пробігся поглядом по узбережжю, потім глянув углиб суші і побачив на півночі клуби диму.

— Он там щось горить!

— Може, трава на пагорбах. — Сетор побіг до дерев'яної будівлі міської ратуші, що була не більшою за звичайний будинок.

Ерікал і старенька поспішили за ним.

— Моє останнє передбачення показало якусь небезпеку, — сказала Мистія, — проте я не знаю, що воно таке.

Якийсь селянин зі скуйовдженим від швидкої скачки волоссям влетів у містечко на старому борозному коні й закричав:

— До узбережжя наближаються вороги. На нас напали! — Старий коняка під ним натужно хрипів, бо його, схоже, ще ніколи не гнали з такою швидкістю, і сам селянин теж виглядав знесиленим, хапаючи ротом повітря. — Я привіз дині, як раптом побачив дим. Вороги напали на садиби!

Сетор зажадав, щоб той розповів детальніше, що він бачив, і селянин, намагаючись віддихатися, швидко залопотів.

— Вони прийшли пішки. Самі волохаті, як звірі. Нищать все підряд! Вони вбили Чілсона і його дружину, вирізали їхню отару, підпалили хату. Я бачив це з-за кам'яного паркану і думаю, що нападники теж побачили мене. Тож я перерізав посторонки, залишив свій віз та дині, скочив на коня і поскакав сюди, щоб попередити вас усіх! — Його голос тремтів.

Ерікала пройняв озноб, бо він точно знав, про кого говорить цей селянин.

— Їм вдалося вижити. Шторм розметав кораблі, але деякі з них могло викинути на берег. — Прийнявши рішення, він заговорив голосніше. — Вони спалять і пограбують усі села на узбережжі.

Сетор з інтересом глянув на нього.

— То тепер ти згадав?

— Дещо... цього досить, — зізнався Ерікал. — Вони безжальні. Вони не знають пощади. Це гетррени. — Він ковтнув. — З Ішари.

Стара заклиначка вітру зі здивованим виразом обличчя обернулася до нього.

— Гадаю, ти можеш розповісти нам набагато довшу історію.

— Так, можу, але зараз для нас головне підготуватися до нападу. Я не знаю, чи зможемо ми протистояти їм. Я бачив, як б'ються гетррени. — Він вказав жестом навколо себе. — Віндгед — не військовий табір. У вас є зброя, солдати, охорона? Як ви можете захистити себе?

Сетор гірко розсміявся.

— У нас є рибальські сіті та весла. — Він замовк, насупившись. — А ще в нас є багато човнів! Ми повинні вивезти наших людей у море, де ці нападники їх не дістануть.

— Якщо місто буде порожнім, вони все спалять і знищать, — зауважила Мистія.

— Зате люди залишаться живими, і це краще, ніж дозволити їм усім загинути на вулицях міста.

Сетор широким кроком рушив до пристані, голосно скликаючи людей. На причалах замайоріли сигнальні прапори, підняті на високих жердинах, а рибальські човни, що були неподалік у морі, стали повертатися назад до гавані Віндгеда.

Упродовж кількох наступних годин до міста прибігло ще кілька переляканих втікачів, які кричали про наближення страшних варварів. Одна стара жінка навіть приїхала верхи на козі, б'ючи її п'ятами в боки, щоб та бігла швидше.

Слухаючи розповідь за розповіддю, Ерікал зрозумів, що близько півсотні гетрренів рухаються по дорозі, що йде вздовж берега, і грабують всі будинки, що трапляються їм на шляху, підпалюють поля, вбивають худобу — тобто завойовують нові землі.

Міський голова збирав городян, щоб посадити їх на човни і вивезти у море. Один похмурий старий рибалка пришкутильгав із саморобною милицею, якою розмахував у повітрі.

— Ця штука досить гостра. Я можу залишитися тут і бити нею нападників.

— Вони вб'ють вас, — зауважив Ерікал.

— Цілком можливо, — відповів кульгавий чоловік і знову ткнув милицею у повітря. — Але, може, спочатку я прикінчу кількох з них.

Міський голова повів його до човнів, що стояли біля пристані.

— Я б волів, щоб ти залишився живий і згодом допоміг з відбудовою міста. Сідай у човен, в морі ти будеш у безпеці.

Якийсь чоловік підганяв поперед себе трьох дітей, прямуючи до човнів, які готувалися до відплиття. Деякі люди втекли до пагорбів, щоб там сховатися від нападників-гетрренів, а інші тим часом нашвидкуруч готувалися боронити Віндгед з тим, що було під рукою.

— Вони будуть тут за годину!

Мистія стояла, дивлячись на воду.

— Я не попливу в море. У мене є хатина на мисі, і я залишуся там. Може, тобі варто піти зі мною і захистити мене. — Вона підняла свій тканий мішечок. — Хтось має допомогти мені з'їсти ці мідії.

Небо на півночі затягнуло димом, схожим на страхітливі чорні плями. Ерікал відчував радше тривогу, аніж страх, і, коли ці почуття змішалися в його душі, він відчув, як усередині нього здіймається хвиля божественної сили, якою він може скористатися навіть тут, вдалині від дому.

— Можливо, я все-таки зможу допомогти захистити вас, — сказав він, звертаючись до міського голови. — У мене є таємниця, якої убояться навіть ці нападники. Відправте всіх людей подалі в море, а я вийду до ворогів.

— Один ти не підеш, — сказав Сетор. Він кинув погляд на пристань, від неї, відштовхнувшись веслами, відчалили ще два рибальські човни, після чого підняли свої вітрила. — Поки наші люди перебувають на безпечній відстані від берега, я можу залишитися. Я хочу побачити, хто наважився напасти на моє місто.

Тепер Ерікал дихав глибше, швидше, відчуваючи в легенях вогонь божкині, схожий на свіжий вітер. Він рушив вулицями до в'їзду в місто, Сетор і Мистія йшли слідом за ним. До них приєдналося ще десятеро рибалок з уламками весел та гострими баграми. Чисто поголений чоловік з обвітреним обличчям сказав:

— Я використовую цей багор, щоб бити марліна. Гадаю, черепи варварів він розколе не гірше.

Ерікал подумав про Маґду та її покручену палицю.

— Я буду радий на це подивитися.

Зупинившись на околиці, вони чекали появи нападників, а містечко Віндгед тим часом майже повністю спорожніло. Близько двадцяти рішуче налаштованих містян озброїлися, щоб захистити власні домівки, і зібралися на дорозі, що вела до міста. Стоячи разом, вони спостерігали, як до них наближається ворог.

Зір Ерікала раптом покращився, став гострішим — і він зрозумів, що божкиня посилює його здібності.

До них сунув натовп варварів — п'ятдесят вцілілих воїнів, яких море викинуло на узбережжя після влаштованого божкинею шторму. Гетррени, розлючені, проте явно виснажені й пошарпані, вищирялися, показуючи гострі зуби. Замість одягу на них були шкури, вкриті соляною кіркою. Вони розмахували списами й палицями, у когось були навіть гілки, виламані з дерев, а деякі просто несли великі уламки каміння. Багато дикунів тримали у руках тліючі смолоскипи, якими вони підпалювали садиби і поля, що зустрічалися їм по дорозі.

Попереду шкандибала на товстелезних ногах Маґда, недбало розмахуючи своєю палицею. Вона, схоже, вважала, що, спаливши кілька селянських хат і ланів, вона вже завоювала цілий континент. Коли варвари угледіли перед собою місто та його захисників, вони, загорлавши хриплими голосами, побігли вперед, готові одразу ж кинутися в бій.

Кілька рибалок застогнали, проте не відступили. Ерікал чув, як міський голова Сетор важко дихає поруч, але все одно рішучо стискає багор, не збираючись здаватися.

Коли Маґда, що неслася попереду, помітила жерця, вона завагалася. Ерікал глибоко вдихнув повітря і відчув, як божкиня живиться його вірою. Він і його прекрасна божкиня могли впоратися лише разом. Він відчував, що вона ослабла, але тримається за нього, поєднана з ним через його серце, розум і цілковиту відданість. І хоча божкиня відчувала величезну небезпеку, вона все ж залишилася захищати його, переливаючись різнобарвними веселками, які ставали все яскравішими, все помітнішими.

Маґда підійшла достатньо близько, щоб її було чутно, і зі злостивою посмішкою уставилася на Ерікала.

— Та це ж наш маленький жерчик! Невже ти стільки проплив? — Коли Ерікал не відповів, у неї на вилицях заходили жовна від ледь стримуваної люті. — Шторм, який влаштувала твоя божкиня, мало не знищив нас усіх, розкидав наш флот, розтрощив об берег кілька моїх кораблів.

— Ти змусила мене зробити це, — відказав Ерікал.

— Ти повинен був контролювати цю істоту. Я попереджала тебе. — Вона глянула на погано озброєних захисників міста, а за її спиною виднілися вдалині заграви численних пожеж. — Я думаю, ти зрадив нас, жерче. Ти зрікся Ішари, а тепер ти став на бік цих слабаків.

— Зрадив вас? — насмішкувато кинув Ерікал. — Я ніколи не хотів брати участь у вашому вторгненні. Верховний жрець Кловус просто намагався позбутися вас, і, очевидно, ми з моєю божкинею стали прийнятною жертвою. — Поки він говорив, у повітрі розгорнулося веселкове мерехтіння, наче морські вітри, пройшовши крізь невидимі чарівні призми, перетворилися на потоки різнокольорового променистого сяйва.

Стара заклиначка вітру аж скрикнула від несподіваної здогадки, Сетор теж здивовано подивився на Ерікала.

— Ти з Ішари?

Перш ніж Ерікал встиг сказати щось на своє виправдання чи бодай якось це пояснити, Маґда закричала своїм варварам:

— Вбийте всіх! Спаліть місто — і ми підемо до наступного. Але жрець — мій. — Розмахуючи палицею, вона швидко рушила до захисників Віндгеда, загарчавши на Ерікала. Рибалки та міський голова трималися разом, плече до плеча, і, стискаючи свою просту зброю, приготувалися зустріти ворогів.

Ерікал стояв перед ними з порожніми руками. У нього не було жодної зброї, окрім його божкині.

Коли Маґда кинулася на нього, божкиня, зібравши залишки своєї сили, роздалася вшир і вдарила у відповідь. Нематеріальне божество, розлетівшись на кольорові друзки веселкового скла, перетворилося на невидиму бурю, зіткану із завиваючих вітрів, ставши тією жорстокою силою, яку очільниця варварів раніше вже використала проти флоту Співдружності, — і цю жорсткість породила сама ж Маґда.

Тоді прірарська божкиня навчилася вбивати і руйнувати, і зараз вона використала ці вміння, щоб роздирати на шматки гетрренів, які наближалися до неї. Несамовита божкиня виплеснула всю свою лють і руйнівні сили, які гетррени вклали в неї своєю власного жертовною кров'ю.

Ерікал не міг керувати божкинею, не міг контролювати її, проте його власні думки та емоції теж виривалися назовні. Божество ринуло до нападників і, підхоплюючи їх, ламало їм руки й ноги, гатило їхніми тілами об землю. Невидимий невблаганний вітер розбивав черепи гетрренів, і вони лопалися, мов гнилі плоди. Божественна сутність жбурляла тіла варварів на всі боки, наче то були пошарпані ватяні ляльки.

Сама Маґда щось горлала, розмахуючи масивною палицею. Вона завила, скреготнула заточеними зубами і з усім своїм безмежним нахабством кинулася на божкиню. Вона атакувала її, так ніби могла знищити мерехтливе божество самою лише силою своєї волі. Вона молотила палицею незримий вихор, марно намагаючись розтрощити його.

Але божкиня зламала навпіл її кийок і вирвала з рук Маґди його загострений уламок. Варварка безперестанно ревіла, розмахуючи тепер кулаками, і тоді божкиня увігнала гострий кінець палиці, немов кілок, у її товсті груди.

У Маґди крізь зуби хлинула кров, і вона вчепилася в цей кілок своїми схожими на кігті пальцями. Божкиня підняла її в повітря, і варварка зависла над землею, безпорадно бовтаючи й смикаючи руками та ногами, але все ще намагаючись вчепитися у свою невидиму супротивницю.

Різким поривом вітру божественна сутність зламала очільниці варварів шию і стала крутити її голову, аж поки не вивернула її лицем назад. Бездиханна закривавлена туша Маґди безформною купою гримнулася на землю.

Це видовище приголомшило тих небагатьох гетрренів, які ще залишалися в живих. Одні кинулися тікати в бік пагорбів, інші ринули вперед у ще одній спробі вбити Ерікала, але божкиня, використавши останні крихти сили, розчавила всіх нападників, наче то була дрібна комашня.

Невдовзі всі вони були мертві, а Ерікал застиг на місці і, задихаючись, схлипував, хоча в нього на тілі не було жодної подряпини. Ніхто з інших захисників Віндгеда теж не постраждав.

Жрець, якого охопив страшний розпач, побачив, що іскра божкині, яка мерехтіла в повітрі, стала дуже слабкою. Його дорогоцінна божкиня, опинившись так далеко від дому, так далеко від своїх вірян, витратила всі свої сили до останньої краплі, щоб врятувати його і захистити місто, яке стало для нього таким важливим.

Ерікал, якого всього трясло, почувався більш виснаженим і слабким, ніж тоді, коли вперше прийшов до тями на кам'янистому узбережжі. Його обожнювана божкиня тепер відчувалася як дотик напівпрозорої легенької пір'їнки, як ледь помітне коливання вітерцю, що злегка куйовдив його волосся.

Божкиня підлетіла до нього, немов останній веселковий подих, і закружляла навколо, з любов'ю обіймаючи його, обіймаючи востаннє. Ерікал з гарячковим поспіхом роззирнувся довкола, намагаючись знайти ніж, щоб пролити трохи крові, принести жертву і зберегти божкині життя. Але інші захисники стояли надто далеко, тому він кинувся дряпати собі руку нігтями, але так і не зміг добути крові до того, як вона згасла.

Її незриме єство розлетілося на крихітні часточки, які, мов краплинки туману під променями ранкового сонця, розсіялися в повітрі й опустилися на землю.

Можливо, подумав Ерікал, вона трохи наповнить своєю магією цей втомлений старий світ.