Двір крил і руїн

Розділ 6

Зв’язка ключів від воріт маєтку десь зникла.

Але після минулої ночі Темлін, здається, навіть не помітив цього. Снідали ми мовчки. Посланці Гайберну були відверто невдоволені з того, що поїздка до місця другої діри у Стіні через святкування Сонцестояння відсунулася на цілий день.

А Джуріан так стомився на святі, що його цікавили тільки м’ясо та яйця, які він наминав за обидві щоки.

Темлін і Люсьєн, судячи з усього, встигли переговорити до сніданку. Люсьєн нарочито тримався якомога далі від мене. Навіть не дивився і не звертався, наче досі мав переконувати Темліна у своїй безневинності.

Мені хотілося запитати Джуріана, чи не він бува украв ключі у гвардійця, що був напідпитку, але не хотілося порушувати благословенну тишу.

І тут влетіла Аянта. Вона демонстративно мене не помічала, наче я могла засліпити її не гірше за вкрадене мною сонце.

— Не хотіла переривати ваш сніданок, але маю нагальну справу до вас, Вищий Лорде. — Аянта зупинилася на півдорозі до столу, навмисно різко, щоб мантія красиво завирувала навколо її ніг.

Що ж, нашу увагу вона привернула.

Темлін, котрий був не в гуморі, хмуро поцікавився:

— І що за справа?

Спочатку нам показали виставу.

— Ой, а я й не знала, що тут будуть присутні посланці Гайберну, — зніяковіло мовила Аянта, коли її помітили.

Я ледь стримувала сміх, дивлячись, як Аянта картинно і знервовано скошує очі на близнюків, а потім знов переводить погляд на Темліна.

Її наступні слова теж були показові:

— Я, мабуть, почекаю, поки ви поснідаєте. А потім поговоримо наодинці.

Гра на публіку і демонстрація сили, щоб нагадати присутнім: вона справді має вплив на Темліна. І Гайберну не завадять дружні стосунки з нею. Тим паче що в неї є дуже важлива інформація, до того ж відома тільки їй.

Але я була доволі жорстока, тож мило сказала, звівши таким чином нанівець те, що намислила Аянта:

— Якщо ми довіряємо нашим друзям із Гайберну настільки, щоб воювати пліч-о-пліч, вони заслуговують на щирість. Ми слухаємо тебе, Аянто.

Вона навіть не глянула в мій бік. Але тепер уже вибір був за Темліном. Було зрозуміло, що союз із Гайберном йому важливіший за стосунки з Аянтою.

Ігноруючи її гордовиту поставу, Темлін глянув на нас і промовив:

— А давайте послухаємо всі ми, що скаже нам верховна жриця.

Аянта тяжко проковтнула клубок у горлі й заговорила:

— Річ у тім… Мої послушниці помітили, що земля навколо мого храму… вмирає.

Джуріан пирхнув, схилившись над своїм беконом.

— То скажи про це садівникам. — Бренна теж перевела погляд на тарілку й повернулася до сніданку.

Даґдан захихотів, поставивши чашку з чаєм на стіл.

— Садівник ні в чому не винен. — Тепер Аянта стала рівно, як свічка. — Це порча, яку навели на нашу землю. Трава, коріння, бруньки — усе вражене, зів’яле і хворе. І відгонить нагами.

Я ледь втрималася, щоб не скосити очі на Люсьєна, — перевірити, чи помітив і він голодний блиск у її очах. Навіть Темлін зітхнув, наче бачив нарешті правду: спробу повернути собі авторитет, а то й власноруч отруїти землю, щоб потім магічно її зцілити.

— У лісах є ще кілька місць, у яких усе померло й не оживає, — вела далі Аянта, притискаючи вбрану у срібло руку до грудей. — Я боюся, це знак, що наги мають намір атакувати.

О, я таки допекла їй до живого. Я все гадала, що вона вигадає після вчорашнього свята Сонцестояння, на якому я вкрала всю прикуту до неї увагу й силу. Але це… Розумний хід.

Я приховала посмішку й ніжно відповіла:

— Аянто, можливо, тобі справді слід покликати хороших землекопів. Нехай перекопають землю біля твого храму.

Вона напружилася і нарешті подивилася на мене. Мені так і кортіло сказати: «Тобі здається, що ти ведеш свою гру, але ти й гадки не маєш, що кожним твоїм вибором, кожним кроком з минулої ночі й до сьогоднішнього ранку керую я».

Я кивнула спочатку на принца з принцесою, потім на Люсьєна:

— Сьогодні ми їдемо інспектувати Стіну. Якщо до нашого повернення земля навколо твого храму не оживе, я тобі обов’язково допоможу.

Убрані в срібло пальчики стиснулися в кулачки… але Аянта, як і пасувало гадюці, звернулася до Темліна:

— Ви приєднаєтеся до них, Вищий Лорде?

Спитавши, вона звернула погляд на нас із Люсьєном — погляд надто довгий і розважливий. Легкий головний біль, що з’явився в мене зранку, посилювався з кожним словом, що вилітало з вуст Аянти. Я пізно лягла спати і взагалі мало спала — а з огляду на те, що чекало на мене попереду, мені потрібні були сили.

— Ні, він залишиться тут, — відповіла я, перш ніж Темлін встиг щось мовити.

Темлін відклав виделку.

— Гадаю, я теж поїду.

— Мені не потрібний супровід, — сказала я.

Хай думає що хоче. Може навіть шукати прихований зміст моїх слів.

Джуріан пирхнув.

— Уже сумніваєшся в наших намірах, Вищий Лорде?

— Обережніше, — грубо урвав його Темлін.

Я сперлася долонею на стіл.

— З Люсьєном і охоронцями я буду в безпеці.

Схоже було на те, що Люсьєн ладен був угрузнути в крісло і зникнути в ньому назавжди.

Я подивилася на Бренну і Даґдана й посміхнулася, сказавши:

— Я й сама можу захистити себе, якщо знадобиться.

Дематі відповіли однаковими усмішками. Останніми днями я не відчувала жодного доторку ані до своїх ментальних бар’єрів, ані до тих, якими намагалася прикрити якомога більше людей. Але постійне використання магії виснажувало мене, тому можливість відійти від цього десь подалі вабила мене бажаним перепочинком.

І стала вабити дедалі більше, коли почула, як Аянта вкрадливо промовила, нахилившись до Темліна:

— Друже, мабуть, тобі таки слід поїхати.

Я чекала, гадаючи, які ще слова вихопляться з її невдоволено закопилених губ.

— Бо невідомо, коли Двір Ночі знову спробує її викрасти.

У мене була лише мить, щоб продумати свою реакцію. Я відкинулася на кріслі, знітилася, викликаючи з пам’яті образ Клер, розіп’ятої на стіні, а потім Різові крила, пробиті двома ясеневими стрілами, — усе, що годилося задля запаху страху.

— У тебе є новини? — прошепотіла я.

Бренна і Даґдан дуже зацікавилися тим, що почули.

Жриця розтулила рота, але Джуріан не дав їй договорити, ліниво тягнучи:

— Немає ніяких новин. Їхні кордони закриті. Різенд не дурень, він не ризикуватиме й до нас не полізе.

Я дивилася у свою тарілку, випромінюючи застиглий жах.

— Може, й не дурень, — заперечила Аянта, — але його веде помста.

Вона розвернулася до Темліна так, щоб камінь на її срібному обручі впіймав промінь вранішнього сонця.

— Можливо, якби ти повернув йому крила його родичів, він би трохи… заспокоївся.

На мить мене огорнула зсередини повна тиша. А за нею прийшло ревіння, яке заглушило майже всі думки, усі інстинкти самозбереження. Я нічого не чула за цим рокотом у крові й кістках.

Але слова, сама пропозиція… Дешева спроба мене вкусити. Я вдавала, ніби не чула тих слів, ніби мені байдуже. І напружено чекала на відповідь Темліна.

Голос Темліна прозвучав дуже тихо:

— Я давно їх спалив.

Я ладна була заприсягтися, що в його голосі прозвучало каяття… каяття і сором.

Аянта цокнула язиком, а за мить мовила:

— Шкода. Він би за них непогано заплатив.

Я так хотіла перестрибнути стіл і розтрощити їй голову об мармурову підлогу, що аж тіло боліло від зусиль стримати це бажання. Але натомість я тихо і заспокійливо сказала Темліну:

— Зі мною все буде добре.

Я торкнулася його руки, погладила пальцем тильний бік долоні. Витримала тяжкий погляд.

— Не починаймо все знову.

Коли я відсторонилася, Темлін дивився лише на Люсьєна, і все можливе каяття зникло, як і не було. Пазури визирнули з пальців, уп’ялися в поцятковані борознами підлокітники крісла.

— Будь обережний.

Ніхто з нас навіть не став удавати, що це не було погрозою.

Відстань, на яку знадобилося б два дні верхи, ми подолали за день — переносилися, йшли, знову переносилися. Ми могли подолати кілька миль за один підхід, але Даґдан був слабкіший за нас, чого я не очікувала, а він мав нести і сестру, і Джуріана.

А втім, я не ставила йому цього у провину. Переноситися добре самому, а коли на тобі висить ще хтось, витрати магічної сили помітно зростають. Ми з Люсьєном несли по охоронцю. Хлопці були синами дрібних правителів, чемними і спостережливими. Такий спосіб пересування давав змогу взяти із собою тільки найнеобхідніше. Обмеження торкнулися й кількості наметів для ночівлі.

До пролому в Стіні ми дісталися вже в сутінках. Те невелике спорядження, яке ми переправляли на собі під час магічних перенесень, неабияк далося взнаки — я втомилася і могла лише спостерігати за діями охоронців, які взялися ставити намети. Утім, мій статус і не дозволяв робити якісь спроби, щоб їм допомогти. Вечеря біля невеликого багаття минула б у цілковитому мовчанні, якби не Джуріан, рот у якого не закривався. Він розпитував у охоронців про їхні тренування, особливості занять. Близнюки пішли до свого намету, прихопивши канапки з м’ясом, що їх ми взяли із собою. Але обоє дивилися на кусні хліба з м’ясом так, ніби там встигли завестися черв’яки. Невдовзі і Джуріан зник у лісі, заявивши, що бажає прогулятися перед сном.

Коли багаття майже прогоріло, я заповзла до намету, де нам із Люсьєном ледь стало б місця якось умоститися, притулившись одне до одного.

За хвильку я побачила відблиск полум’я на рудому волоссі — Люсьєн зазирнув у намет і вилаявся.

— Мабуть, мені краще спати ззовні, — пробурмотів він, похмуро оглядаючи стінки намету.

— Не клей дурня, — сказала я.

Він сторожко й розважливо подивився на мене, присідаючи на коліна, щоб зняти чоботи.

— Ти ж знаєш, що Темлін буває дуже… чутливим щодо таких речей.

— А ще він буває скаженою скалкою у мене в дупі, — відрубала я, накриваючись похідною ковдрою. — Якщо потурати його параної й ревнощам, то чимдалі буде гірше.

Люсьєн розстібнув куртку, але роздягатися не став, так і заповз у свій спальний мішок.

— Гадаю, гірше тут від того, що ви ще не… Тобто що ви ще не були…

Я напружилася і потягла ковдру нагору, прикриваючи плечі.

— Я не хочу, щоб мене торкалися… і навряд чи це скоро зміниться.

Його мовчання було тяжким і якимось сумним. Я ненавиділа свою брехню і все, на що вона натякала.

— Вибач, — сказав Люсьєн.

Я розвернулася до нього в темряві намету. За що насправді він просив вибачення?

— Хіба немає способу виплутатись із цього договору з Гайберном? — Я говорила так тихо, що слова ледь перекривали шепіт вугілля в багатті. — Я повернулася, я в безпеці. Адже можна знайти якусь причину…

— Ні. Король Гайберну сформулював цю угоду дуже чітко і дуже мудро. Вони тепер пов’язані магією, і магія покарає Темліна за спробу не допустити Гайберн на наші землі.

— Як саме покарає? Уб’є його?

Люсьєн зітхнув, і я відчула цей подих у себе у волоссі.

— Або вб’є, або відбере всі його сили. Магія базується на балансі. Ось чому він нічого не міг зробити з угодою, яку ти уклала з Різендом. З наслідками матиме справу навіть той, хто спробує розірвати угоду ззовні. Якби Темлін спробував утримати тебе тут, магія, яка пов’язувала тебе й Різа, могла б забрати його життя як плату за твоє. Або життя дорогої йому істоти. Це стара магія, прадавня й дуже дивна. Ось чому ми уникаємо угод, якщо не загнані в глухий кут: навіть учені з Двору Дня не знають, як це працює. Я їх розпитував.

— Заради мене… Ти розпитував їх для мене?

— Так. Минулої зими я поїхав туди, щоб дізнатися, чи можна розірвати твою угоду з Різом.

— Чому ти мені не сказав?

— Я… Ми не хотіли давати тобі марну надію. І потім, Різенд через тебе міг би дізнатися про наші задуми і втрутитися. Усе зупинити.

— І тоді Аянта підштовхнула Темліна до союзу з Гайберном.

— Він був у відчаї. Вчені Двору Дня працювали дуже повільно. Я благав його дати їм ще трохи часу, але тебе не було вже кілька місяців. Він хотів діяти, а не чекати попри лист, який ти надіслала. Він не повірив твоєму листу, гадаючи, що ти написала його за диктуванням Різенда. Ба більше: цей лист його і підштовхнув. Ну, і я свою роль зіграв… після тієї нашої зустрічі в лісі.

Я перевернулася на спину, втупивши погляд у похило натягнутий брезент над собою.

— Було аж так погано? — тихо спитала я.

— Ти бачила свою спальню. Темлін розтрощив її, потім свою, а потім і кабінет. Він… убив охоронців, які того дня чергували. Після того, як добув із них усю інформацію. До крихти. Стратив їх у всіх на очах.

У мене кров похолола в жилах.

— І ти його не зупинив.

— Я намагався. Я благав його бути милосердним. Він не слухав мене. Він був не здатен бодай щось чути.

— А інші охоронці навіть не спробували його зупинити?

— Вони не насмілювалися. Фейро, він Вищий Лорд. Він іншої породи.

Цікаво, чи сказав би він ці слова, якби знав, хто я насправді.

— Нас загнали в глухий кут і не залишили вибору. Жодного. Ми могли або воювати з Двором Ночі й Гайберном, або ж об’єднатися з Гайберном, заплющити очі на їхні дії, а потім скористатися союзом з ними, щоб утілити власні плани.

— Що ти маєш на увазі? — видихнула я.

Але Люсьєн уже зрозумів, що сказав зайве, і перемкнув розмову на інше.

— У кожному з Дворів у нас є вороги, — мовив він. — Союз із Гайберном змусить їх дуже добре подумати, перш ніж атакувати.

Брехло. Натреноване й розумне брехло.

Я сонно позіхнула.

— Я все одно їх ненавиджу, союзники вони нам чи ні.

— Я теж, — пирхнув Люсьєн.

— Час підійматися!

Сліпуче вранішнє світло увірвалося до намету, і я зашипіла. Наказ вставати швидко потонув у гарчанні Люсьєна, який рвучко сів.

— Геть! — гарикнув він на Джуріана, який знов окинув нас оком, вишкірився й лише потім відійшов.

Уночі я підсунулася ближче до Люсьєна і спала до ранку, притулившись до нього. У мене не було ніяких інших думок, крім бажання зігрітися. Проте Джуріан, я в цьому не сумнівалася, після повернення обов’язково розповість Темліну, як ми з Люсьєном спали, майже обійнявшись, в одному наметі і прокинулись дуже милою парою.

Я помилася у струмку. Тіло боліло й не слухалося, бо спала на жорсткій підстилці. Спальник нітрохи не допоміг.

Не встигла я закінчити, як біля струмка з’явилася Бренна. Принцеса холодно посміхнулася до мене, привітавшись:

— На твоєму місці я б теж обрала сина Берона.

Я відповіла похмурим поглядом з-під насуплених брів.

Вона лише знизала плечима, посміхаючись іще ширше, і промовила:

— У чоловіків з Двору Осені вогонь у крові. І в ліжку вони теж вогонь.

— Гадаю, у тебе є досвід.

Смішок.

— А що б я ще робила на Війні? — посміхнулася Бренна.

Я навіть не приховувала відрази.

Люсьєн упіймав на собі мій недобрий погляд десь за годину, коли слова Бренни чи не вдесяте крутилися у мене в голові. На той час ми вже пройшли пів милі до пролому в Стіні.

— Що сталося? — здивувався він, завваживши мій погляд.

Перед уявою постала Елейн у цьому… вогні. Я похитала головою, проганяючи видіння.

Люсьєн повторив запитання.

— Нічого особливого, — відповіла я.

Джуріан, ідучи попереду, вилаявся.

Ми надали ходу, а почувши посвист меча, вихопленого з піхов, побігли. Гілки й листя били мене по обличчю, невидима, жахлива сила кордону загула у мене в голові, і я зрозуміла, що ми опинилися просто перед Стіною.

З іншого боку на нас дивилися троє з «Дітей Благословенних».