Двір крил і руїн

Розділ 17

За дві години я дозволила Кассіану віднести мене в Дім Вітру, бо він зізнався, що й досі працює над витривалістю крил, а відтак потребує додаткових навантажень. І тепер ми летіли над черепицею дахів і червоним камінням вулиць, розпечених денною спекою. А морський бриз цілував прохолодою моє обличчя.

Обговорення ми закінчили всього пів години тому, бо в животі у Мор від голоду забурчало громовицею. Ми детально розбирали всі варіанти, де проводити зустріч із Вищими Лордами. Запрошення мали розсилати завтра — але без уточнення того, де саме все це відбудеться. Різ сказав, що немає сенсу відразу називати місце, бо першу нашу пропозицію Вищі Лорди напевне відкинуть і висунуть свою. Нам потрібно було обрати тільки день і час. Два тижні — термін достатній, щоб при кожному Дворі вдосталь насперечатися. У всьому ж іншому… Ми мали підготуватися до всіх несподіванок, що їх тільки можна було уявити.

Ми ненадовго залетіли до своєї міської резиденції перевдягнутися. Біля дверей спальні я побачила Нуалу і Керрідвен — служниць Різа, знайомих мені із часів Підгір’я. На їхніх обличчях, схожих на згустки тіней, сяяли усмішки.

Я обняла обох, а ось привітання Різа було доволі стримане. І не тому, що він недолюблював наших напівпривидів. Річ зовсім не в тім.

Я вишкірилася на нього, коли ми відвідували Амрен. Він не розлютився тоді, проте… Я відчувала, як обережно й уважно він стежив за мною протягом цих годин, тож намагалася не дивитися на нього. Навіть бажання, яке постійно відчувала в собі, раптом згасло. Я й раніше вишкірялася, і траплялося, що кричала на нього, але… не як верховна правителька — Вища Леді. І ніколи таким тоном.

Тому я не стала з’ясовувати з ним стосунки. Тим часом Нуала й Керрідвен допомагали мені вбиратися, а Різ пішов у ванну освіжитись. Особливої допомоги він не потребував. Я обрала свої іллірійські шкіряні штани й вільну білу сорочку, а до них пару розшитих капців, з приводу яких Кассіан гмикав, цим під’юджуючи мене, доки ми летіли.

Нарешті я не витримала й ущипнула його:

— Сьогодні жарко. А в чоботях ще й парко.

Він звів брови, вдаючи цілковиту невинність.

— Я ж нічого не казав.

— Ти гмикав. І ось гмикнув знову.

— П’ять сотень років життя з Мор привчили мене, і доволі жорстко, не критикувати вибору взуття, — усміхнувся він. — Хай би який дивний він був.

— Ми ж летимо на обід. Чи, може, після обіду замість танців почнеться битва?

— Там буде твоя сестра, тож може статися й битва.

Я вдивлялася в його обличчя, знову помічаючи, як старанно Кассіан утримує нейтральний вираз, дивиться куди завгодно, але не мені в очі. Різ летів неподалік, проте тримався на достатній відстані, щоб не почути мого тихо сказаного:

— Ти б теж хотів, щоб ми використали Несту й перевірили, чи зможе вона залатати проломи в Стіні?

Карі очі — чисті, пронизливі — нарешті зустрілися з моїми.

— Так. І не лише заради цих проломів. Їй потрібно вибратися з того Дому Вітру. Їй треба… — Рухи його крил були плавні, надійні, наче пульс, а заново створені ділянки на них вирізнялися лише відсутністю шрамів. — Вона знищить себе, якщо залишиться там під замком.

У мене защеміло серце.

— Вона… — Я стала дуже обережно підбирати слова. — Після того як її занурили в Котел, вона змінилася… Я відчула в ній щось нове.

Я ледь змусила себе розслабити напружені м’язи, які зреагували скутістю на спогад про ті моменти. Про крики, кров, про те, як я нічого не могла вдіяти, коли моїх сестер силою пхали в Котел, а ми… Довелося проковтнути і страх, і провину.

— Неста й раніше була немов із криці та вогню. Сам, напевно, пам’ятаєш. А тоді сталося так, наче всю її внутрішню крицю, весь вогонь збільшили в сотні разів. Миттєво. Щойно я дивилася на домашню кішку — і раптом замість неї постала пантера.

Я труснула головою, наче це могло відігнати спогад про ту хижу, дику лють, що світилася в сіро-блакитних очах Нести.

— Я ніколи цього не забуду, — тихо зізнався Кассіан, відчувши, який хаос здійняли у моїй душі ті спогади. — Пам’ятатиму до скону.

— А відтоді ти помічав у ній це, нове?

— Ні, жодного разу.

Дім Вітру наближався. На заході сонця золотими вогниками світилися його вікна й дворики.

— Але іноді, — продовжив Кассіан, — я це відчуваю. Зазвичай коли вона на мене сердита. Тобто… більшу частину часу.

— Сердита? Чому вона сердиться на тебе?

Вони завжди готові були вчепитися одне в одного. Але тепер… тепер динаміка того, що між ними відбувалося, змінилася. Набула гостроти.

Кассіан прибрав із чола пасмо чорного волосся, яке тепер було довше, ніж я його пам’ятала.

— Неста ніколи не пробачить мені того, що сталося в Гайберні. З нею, але передусім з Елейн.

— Тобі пошматували крила. Ти сам був ледве живий. І не міг нікого врятувати в такому стані.

Я чула в його словах провину — напади отруйної ненависті до себе. Мор коротко розповіла мені, що їм на горищі не раз доводилося їх спостерігати. Навіть Амрен ледве витримувала їх.

— Я обіцяв їй. — Вітер тріпав волосся Кассіана. Примруженими очима він дивився в небо. — А коли настав час, не зміг дотримати слова.

Мені й досі снилося, як він намагається повзти, як тягнеться до неї, сам уже напівпритомний від болю і втрати крові. Так Різ колись тягнувся до мене в ті останні хвилини з Амарантою. Від широкої веранди, на яку ми повинні були приземлитися, нас відділяло всього кілька ударів крил, але я все ж спитала:

— Кассіане, чому тобі не байдуже?

Ми дуже плавно опустилися на веранду. Кассіан примружив очі, його повіки затріпотіли. Я вже вирішила, що він не відповість, бо почула голоси з прилеглої до веранди їдальні, побачила Різа, який граційно приземлився поряд з нами, підморгнув і рушив уперед.

Але Кассіан шепнув мені, коли ми закрокували слідом:

— Тому що я не можу залишатися осторонь неї.

Елейн, як я й гадала, залишилась у своїй кімнаті.

Неста, хоч як дивно, погодилася прийти на обід.

Обід у жодному разі не був офіційним прийомом. Проте Люсьєн вдягнувся в тонкої роботи зелений жакет, розшитий золотом, вершкового кольору штани, що виразно обтискали м’язисті стегна, і чорні чоботи до колін, начищені так, що в них відбивалися чарівні вогники канделябрів. Він завжди мав схильність до вишуканості, але тут, сьогодні, з ідеально прибраним волоссям, у застібнутому під горло жакеті, Люсьєн став справжнім сином Вищого Лорда. Гарним, могутнім, дещо зухвалим, але ідеально вихованим і елегантним. Він стояв біля вікна й милувався заходом сонця над Веларісом.

На нього я й націлилась, доки решта рушила до вина, наповнюючи келихи із запітнілих карафів, що були розставлені на древньому дерев’яному столі. Я гостро відчувала, що друзі попри невимушені свої балачки пильно за нами стежать. Живе Люсьєнове око оглянуло мене в повсякденному моєму вбранні, потім іллірійців у шкіряних обладунках, Амрен у звичній для неї сірій сукні, Мор у червоній сукні, що спадала долу.

— Тож які тут вимоги до вбрання? — спитав він.

Я знизала плечима і простягнула йому келих з вином.

— Жодних… Кожен вбирається відповідно до свого настрою.

Золоте око клацнуло, звузилось, а потім знову подивилося на місто.

— Що ти сьогодні робив, поки нас не було? — поцікавилася я.

— Спав, — відповів він. — Мився. Сидів на дупі.

— Якщо хочеш, завтра вранці можу влаштувати тобі екскурсію містом, — запропонувала я.

У мене було обмаль часу. Треба було продумати майбутню зустріч верховних правителів. Шукати способи заладнати проломи в Стіні. Нарешті, готуватися до Війни. Але я могла відсунути все це на пів дня й показати Люсьєну, чому Веларіс став моїм рідним домом і чому я полюбила правителя Двору Ночі.

Люсьєн наче почув мої думки.

— Не треба марнувати час на спроби мене переконати. Я без того все розумію. Ми були зовсім не тими, чого тобі хотілося. Не тими, чого ти потребувала. Яким маленьким, відірваним від усього тобі здався наш будинок, коли ти побачила все це.

Люсьєн смикнув головою в бік міста, де в сутінках уже замерехтіли ліхтарі.

— Та й хто б узявся порівнювати?

Я ледь не бовкнула: «Марно порівнювати непорівнянне», — але вчасно прикусила язика.

Люсьєн хотів щось сказати, але поглянув мені за спину й замовк. Металеве око ледь чутно загуло. Я обернулася, щоб простежити за його поглядом, і доклала всіх зусиль, щоб не виказати свого подиву, коли до кімнати зайшла Неста.

Як Вища Фе вона… вражала. Її неймовірну вроду підкреслювала темно-синя сукня, у яку вона була вбрана, з довгими рукавами, зшита з важкої тканини. Від талії вона граційними складками спадала донизу.

У Кассіана був такий вигляд, наче його громом ударило.

Але Неста дивилася тільки на мене. Зачаровані вогні мерехтіли на сріблі гребінців у її високій зачісці. Всіх інших вона демонстративно ігнорувала, крокуючи з високо піднесеною головою просто до нас. Я молилася, щоб Мор і Амрен, які звели брови в подиві, не бовкнули раптом…

— Звідки в тебе така сукня? — підлетіла до Нести Мор у вихорі власної сукні, червоної.

Сестра застигла на пів кроку, її плечі напружилися, так ніби Мор викликала її до двобою.

Мор уже була поруч, гладила пальцями важку синю тканину й роздивлялася кожний шов.

— Хочу собі таку, — надувши губи, мовила вона.

Це, звісно, було незавуальоване запрошення для мене відвідати крамниці й поновити свій гардероб. Мені, як Вищій Леді, потрібні були нові сукні — більш розкішні. Особливо для наступної зустрічі. І моїм сестрам також.

Мор весело глянула на мене, і мене залила хвиля вдячності, яка піднімалася зсередини й погрожувала пролитися сльозами.

— Гадаю, це Різова робота. Мій суджений подарував її Несті.

Я озирнулася через плече на Різа, який, сидячи на краєчку столу в компанії Азріеля й Кассіана, сумлінно вдавав разом з ними, що не дослухається до нашої розмови. Він розливав вино й дегустував його, насолоджуючись кожним ковтком.

«Трудяги», — послала я йому зв’язком. І Різ відповів тихим сміхом.

— Він завжди знаходить найкраще вбрання, — помітила Мор, роздивляючись тканину сукні Нести під яструбиним поглядом моєї сестри. — І ніколи не зізнається мені, де саме. Він досі не розповів, де знайшов ту сукню, що її Фейра вдягала на Зорепад. Негідник.

Вона спопелила його поглядом через плече. Різ засміявся. Кассіан навіть не усміхнувся, вся його увага неподільно належала Несті й Мор.

Мор розглядала срібні гребні у волоссі Нести. Їх вона торкатися не наважувалася.

— На щастя, у нас різний розмір, бо я б могла і вкрасти в тебе сукню.

— Найліпше було б зняти його просто з Нести, — пробурмотів Кассіан.

І заробив собі від Мор недобру посмішку.

Обличчя Нести залишалося спокійним. Холодним. Вона зміряла Мор поглядом і завважила, як багато її сукня показує талії, спини і грудей, як складки спідниці з боків відкривають усім поглядам ноги. Досить скандальне вбрання як на людський смак, напевне, подумала моя сестра.

— На щастя для тебе, — сухо відповіла сестра, — не можу повернути комплімент.

Азріель кашлянув просто в келих.

А Неста спокійно дійшла до столу й сіла на своє місце.

Мор зніяковіло кліпнула очима, а потім сказала:

— Сьогодні нам знадобиться набагато більше вина.

Неста напружила спину, але промовчала.

— Піду грабувати наші колекційні вина, — проголосив Кассіан і мерщій зник у коридорі.

Неста перетворилася на живу статую. Вони дражнили мою сестру, навмисне провокували…

Я опустилася на стілець поруч із Нестою і тихенько сказала:

— Тут люблять жартувати. Вони й мені відпускали кпини, коли я потрапила сюди вперше. Вони чинять це з добрими намірами.

Неста провела пальцем уздовж приборів кольору обсидіану й кістки, роздивилась столове срібло з гравіюванням лоз нічного жасмину і тихо мовила:

— Мені байдуже.

Амрен ковзнула на місце навпроти мене. На цей час повернувся Кассіан з пляшкою вина в кожній руці.

— А ти ще та штучка, — зморщивши носик, звернулася Амрен до моєї сестри.

Неста відповіла холодним поглядом. Амрен спокійно крутила в келиху кров, спостерігаючи за нею, як кішка за новою цікавою іграшкою.

— Чому в тебе світяться очі? — У голосі Нести не було навіть цікавості, лише байдужа потреба в поясненні.

А ще в ньому не було страху перед Амрен. Ані краплі. Може, і їй та здавалася дивакуватою тіткою?

Амрен схилила голову набік.

— Знаєш, а ще ніхто й ніколи із цих клопотунів не питав мене про це, — сказала Амрен, схиливши голову набік.

Клопотуни намагались удавати байдужість. Я також. Неста просто чекала.

Амрен зітхнула, чорні пасма волосся хитнулися.

— Вони світяться, бо очі — єдина частина мене, яку закляття стримування не зуміло як слід запечатати. Це єдиний натяк на те, що живе в мене всередині.

— І що ж у тебе всередині?

Усі ми мовчали. І навіть не ворушилися. Люсьєн, який і досі лишався стояти біля вікна, сполотнів.

Амрен кружляла пальцем уздовж краєчка свого кубка, і червоний ніготь блищав так само, як кров у ньому.

— Про це вони теж не насмілилися запитати.

— Чому?

— Тому що розпитувати неввічливо. Але не це головне. Вони боялися.

Амрен дивилася їй просто в очі, і Неста не відвела погляду. Не здригнулася.

— Ми з тобою однакові, — додала Амрен.

Я затамувала подих. Може, навіть забула дихати. Зв’язок із Різом перервався. У нього, напевно, теж перехопило подих.

— Не плоттю і не тим, що живе всередині нашої плоті. Але я бачу твою суть, дівчино. — Амрен примружила сяйливі очі й кивнула сама до себе: — Ти геть не вміщаєшся в оболонці, яку тобі відвели. Ти намагалася її освоїти, але не змогла. І не зможеш, хай би й старалася. А потім твій шлях змінився.

Амрен кивнула головою собі на підтримку:

— Я знаю, як воно бути на твоєму місці. Пам’ятаю, хай би скільки часу минуло.

Неста опанувала неймовірну нерухомість фейрі значно швидше, ніж я свого часу. І просиділа так кілька секунд, вдивляючись у тендітну жіночу фігурку навпроти, зважуючи слова і силу, яка променіла від Амрен… Та врешті Неста сказала:

— Не розумію, про що ти говориш.

Червоні губи Амрен розтяглися в широку, зміїну усмішку.

— Коли ти зірвешся, дівчино, нехай тебе почують усі світи.

Мене пробрало холодом.

Різ спробував врятувати становище:

— Схоже, Амрен бере уроки драми в театрі неподалік від її дому.

Вона відповіла, блиснувши на нього сріблястими очима:

— Різенде, я серйозно…

— Не сумніваюсь. — Різ опустився на стілець праворуч від мене. — Але я б хотів щось з’їсти, перш ніж ти своєю надмірною серйозністю відіб’єш нам апетит.

Його тепла широка долоня лягла мені на коліно і стиснула, додаючи сил.

Кассіан опустився ліворуч від Амрен, Азріель поруч із ним, Мор влаштувалася навпроти Азріеля. Залишалося місце для Люсьєна.

Люсьєн похмуро глянув на вільний стілець на чільному місці, а потім на стілець навпроти Нести.

— Я… хіба чільне місце належить не тобі?

Різ скинув бровами.

— Мені байдуже, де сидіти. Я хочу лише щось з’їсти, — він клацнув пальцями, — просто зараз.

Одного разу цікавість привела мене на кухню Дому Вітру, розташовану на першому поверсі. Кухарів було там чимало. Слуг — теж. Однак ніхто не з’явився в їдальні з каструлями й підносами. Страви, приготовані кухарями, з’явилися перед нами на тарелях, у мисках, вазах. Я встигла відвикнути від таких щедрот частування. Смажене м’ясо, різноманітні соуси й підливки, рис і хліб, свіжі овочі з прилеглих ферм, приготовані на парі… Я з насолодою вбирала пахощі, що мене оповили.

Люсьєн опустився на вільне місце з таким виразом обличчя, наче ми підклали йому їжака.

Я схилилася повз Несту, щоб сказати йому:

— Ти скоро звикнеш, тут немає формальностей.

— Ти так говориш, Фейро-любонько, наче це щось погане.

Різ поклав собі на тарілку смажену форель і передав блюдо мені. Я вибрала кілька хрустких шматочків і мимохіть згадала іншу форель — теж смажену, яку ми з Люсьєном їли коло багаття. Можливо, він теж згадав про це. Бажаючи підбадьорити нашого гостя, я сказала:

— Щоб ти знав, мене це теж здивувало під час нашого першого спільного обіду.

— О, я знаю, — усміхнувся Різ.

Кассіан гмикнув.

— Правду кажучи, — вела я своєї, звертаючись до Люсьєна, який уже мовчки встигнув накласти собі в тарілку молодої спаржевої квасолі, але досі не торкнувся її, мабуть, дивуючись таким простим стравам на контрасті з тим, до чого звик у Домі Весні.

— Азріель у нас єдиний вихований.

Це викликало невдоволені вигуки Кассіана і Мор, але Співець тіней ледь помітно посміхнувся, схилив голову і підтягнув до себе блюдо зі смаженим буряком та козячим сиром.

— І навіть не намагайтесь удавати, ніби це неправда.

— Звісно правда, — драматично зітхнула Мор. — Але не треба подавати її так, наче ми варвари.

— Мені здавалося, що для вас цей термін прозвучить компліментом, — лагідно відгукнувся Різ.

Неста спостерігала за грою слів, як могла б спостерігати за грою в м’яч, її погляд так і літав з одного із нас до другого. Їжа її не цікавила, тому я скористалася нагодою й поклала на її тарілку потроху того й того. За моїми рухами вона стежила так само уважно.

Коли я закінчила і вже думала, чого ще покласти собі, Неста промовила:

— Я розумію тепер, що ти мала на увазі, говорячи про їжу.

А мені знадобилася хвилинка, щоб пригадати ту давню розмову в батьківському домі. Ми тоді мало не побилися, сперечаючись про відмінності між людською і фейською. На вигляд вона майже не відрізнялася, але те, що їли по той бік Стіни, смакувало мені набагато більше.

— Це комплімент?

Неста відповіла на мою усмішку лише тим, що наколола виделкою спаржу і закинула її до рота. Я навмисне запитала в Кассіана:

— О котрій годині ми завтра поновимо тренування?

Іллірієць, слід віддати йому належне, навіть не позирнув на Несту, коли з лінивою посмішкою відповів:

— Я б сказав на світанку, але з огляду на мою вдячність за те, що ти повернулася живою й неушкодженою, буду щедрим і дам тобі виспатися. Давай зустрінемось о сьомій.

— Сьома ранку не дуже схожа на «виспатися».

— Для іллірійців ще й як схожа, — пробурмотіла Мор.

Кассіан поворушив крилами:

— Денне світло надто цінний ресурс.

— У нас тут Двір Ночі, — заперечила Мор.

Кассіан лише скривився й виразно поглянув на Різа та Азріеля.

— Ще коли ми тільки почали допускати жінок у нашу групу, я казав вам, що від них самі проблеми.

— Наскільки я це пригадую, Кассіане, — сухо відгукнувся Різ, — ти казав, що хочеш перепочити від наших поганих пик, і саме леді могли б додати до повсякденного життя красу, яка тобі так необхідна.

— Свинюка, — сказала Амрен.

Кассіан відповів вульгарним жестом, від якого Люсьєн вдавився спаржею.

— Я був юним і недосвідченим іллірійцем. — Тепер Кассіан націлив виделку на Азріеля. — А ти не ховайся в тіні. Бо ти казав те саме.

— Неправда, — відповіла Мор, і тіні, які справді потроху стікалися до Азріеля, раптово зникли. — Азріель ніколи не казав нічого настільки огидного. Тільки ти, Кассіане. Тільки ти.

Генерал армій Вищого Лорда показав їй язик. Мор показала свій.

— Різенде, раджу тобі проявити мудрість правителя і на час зустрічі з іншими залишити цих обох удома, — із хмурим виглядом порадила Амрен і додала: — Від них самі проблеми.

Я крадькома поглянула на Люсьєна, просто щоб оцінити його реакцію. Він ідеально контролював вираз свого обличчя, і все ж я помітила натяк на подив. І настороженість. Я ризикнула скосити очі на Несту. Вона сиділа, нахилившись над тарілкою, старанно ігноруючи всіх навколо.

— Ми ще подивимося, брати їх чи не брати, — сказав Різ. — Окрім того, досі ще невідомо, чи захочуть взагалі правителі інших Дворів прибути на цю зустріч.

Люсьєн уперше прямо поглянув на Різа, не приховуючи цікавості в живому оці. Різ це помітив і знизав плечима.

— Ти все одно скоро дізнався б. Ми завтра розсилаємо запрошення всім Вищим Лордам, збираємо їх для обговорення цієї Війни.

Пальці Люсьєна судомно стиснули виделку.

— Усіх?

Не знаю, хто непокоїв його більше, — Темлін чи батько, — але Різ однаково кивнув.

Люсьєн замислився.

— Чи можу я запропонувати непрошену пораду?

Різ усміхнувся.

— Я вперше за всі сторіччя чую за цим столом таке запитання.

Мор і Кассіан показали язики вже йому. Але Різ ліниво махнув до Люсьєна:

— Не стримуйся, радь.

Люсьєн подивився на нього, потім на мене й мовив:

— Наскільки я розумію, Фейра там буде.

— Буду.

Амрен відпила крові зі свого келиха, і це був єдиний звук у великій кімнаті. Люсьєн знову замислився. Решта, за винятком Нести, терпляче чекала його подальших слів.

— Ви плануєте приховувати її магічні сили?

У відповідь йому було мовчання. Потім Різ нарешті сказав:

— Це питання я збирався обговорити із судженою. А ти, Люсьєне, схиляєшся до якогось конкретного висновку?

У його тоні досі було щось гостре і трохи загрозливе. Люсьєн дивився на мене так, що я вся нашорошилася.

— Якщо мій батько вирішить, що матиме з Гайберном шанс повернути собі свою силу, вбивши тебе, він, найімовірніше, пристане на його бік.

Різ глухо загарчав.

— Але ж твої брати мене бачили, — сказала я, відкладаючи виделку. — І навіть якщо вони переплутали моє полум’я з твоїм, льоду було достатньо…

Люсьєн хитнув підборіддям в бік Азріеля.

— Саме цю інформацію й треба зібрати, — наголосив він. — Що конкретно відомо моєму батькові і чи зрозуміли мої брати, якою магічною силою володіє Фейра. Починати потрібно із цього, і відповідно побудувати розмови на зустрічі.

— Якщо Еріс побачив для себе вигоду, він міг притримати цю інформацію й переконати інших тримати язики за зубами, — додала Мор.

Невже Мор, дивлячись на Люсьєна, на це руде волосся і смагляву шкіру, як і раніше, бачила Еріса? Чи й досі він їй ввижається?

Люсьєн спокійно вів далі:

— Можливо. Але нам усе одно слід це прояснити. Хай би хто володів цією інформацією, Еріс чи Берон, вони напевне скористаються знанням собі на користь і спробують контролювати перемовини. Контролювати вас. Або ж геть нічого не показати, а після зустрічі попрямувати до Гайберну.

Кассіан тихо вилаявся, буквально озвучивши мою думку.

Різ покрутив вино в келиху, відставив і звернувся до Люсьєна:

— Вам з Азріелем слід поговорити. Завтра ж.

Люсьєн подивився на Співця тіней, і той мовчки кивнув.

— Я до ваших послуг, — сказав Люсьєн. — Будь-якої миті.

Усім нам стало кебети не питати, чи має намір Люсьєн розповідати Азріелю про недавні події при Дворі Весни і чи вірить, що Темлін прибуде на цю зустріч. Таку розмову краще відкласти на потім. І, мабуть, мені самій потрібно докладно поговорити з Люсьєном.

Різ відкинувся на спинку стільця. Розмірковуючи, щось зважуючи, він примружив очі. Я побачила, як він стискає зуби. Потім він безшумно видихнув, згадавши, де перебуває. Готується до неминучого — озвучення планів, які потрібно розкрити, і замовчування тих, для яких ще не час. Робота його потужного інтелекту завжди викликала у мене захват.

А по тому Різ сказав:

— На нас чекає ще одна зустріч. Нагальна.