Двір крил і руїн

Розділ 8

Темлін ходив сюди-туди перед каміном у своєму кабінеті, розвертаючись щоразу так різко, наче бив мечем.

Ми з Люсьєном сиділи у кріслах обабіч камінного екрана.

— Вони наші союзники, — гарчав на нас Темлін.

— Вони чудовиська, — заперечила я. — Вони жорстоко вбили трьох невинних людей.

— Ви мали залишити це на мій розсуд. — Темлін судомно зітхнув. — А не опускатися до дитячої помсти.

Він опалив Люсьєна скаженим поглядом:

— Від тебе я очікував більшої розважливості.

— Але не від мене? — тихо спитала я.

Зелені очі Темліна нагадували закрижанілий нефрит.

— Для тебе це особисте. Ти була смертною людиною. У тебе залишилися прихильності до світу людей. А в нього їх немає й не було, — резюмував він.

— Саме такий підхід, — загарчала вже я, вчепившись у підлокітники крісла, — призвів до того, що ми, відгородившись Стіною від світу людей, заспокоїлися. А якщо час від часу відбуваються жорстокі вбивства, то Фе байдуже, їм до цього немає ніякого діла.

Я знала, що охоронці за дверима можуть нас чути. Як і всі, хто проходитиме повз нас.

— Втрата кожного життя з будь-якого боку Стіни — це страшно. Це завжди торкається чиїхось прихильностей. Чи для тебе мають значення лише життя Вищих Фе?

Темлін різко урвав своє безупинне ходіння.

— Забирайся звідси! — загарчав він на Люсьєна. — З тобою я розберуся пізніше.

— Не смій з ним так розмовляти, — зашипіла я, підхоплюючись на ноги.

— Ви поставили наш союз під загрозу своєю дурною витівкою…

— То й добре. Хай у пеклі горять такі союзи! Плакати не стану! — заволала я.

Люсьєн здригнувся.

— Ви послали за ними боге! — заревів Темлін.

Я й оком не змигнула. Охоронці, безсумнівно, нас слухали, бо з коридору долинули тамовані покашлювання. Я підвищила голос, щоб там, за дверима, нічого не проминули з того, що я казала.

— Вони залякали тих людей, а потім буквально закатували. Як на мене, боге був одним з небагатьох створінь, здатних показати їм зворотний бік їхніх розваг.

Люсьєн його вистежив, а по тому ми обережно, протягом кількох годин, заманювали створіння до нашого табору. До Бренни і Даґдана, які, напевно, досі зловтішалися своїм убивством. Боге влаштував їм кошмар, якого вони аж ніяк не сподівалися. Вони змогли відбитися, але волали з переляку мов навіжені. Їм довелося дати справжній бій. Ще кілька годин по тому вони ходили бліді мов мерці і з ненавистю поглядали всіх, хто лише посмів на них зиркнути.

Люсьєн прочистив горло. І теж підвівся.

— Теме… — озвався він. — Ті люди були ще майже дітьми. Фейра наказала принцові з принцесою залишити їх у спокої. Вони ігнорували наказ. Якщо ми дозволятимемо Гайберну так чхати на нашу волю й безсовісно поводитися на наших землях, ми більше втратимо, ніж матимемо від союзу з ними. Боге нагадав їм, що й ми не беззахисні.

Темлін, не зводячи з мене очей, удруге наказав Люсьєну:

— Вийди геть.

І цього разу в його голосі була відверта погроза, тож ми не наважилися сперечатися. Люсьєн вислизнув з кімнати і зачинив за собою подвійні двері. Я пронизала силою магії коридор — і відчула, що Люсьєн сідає на нижню сходинку. Слухає. А шестеро охоронців у коридорі теж дослухаються.

До болю випроставши спину, я звернулася до Темліна:

— Не розмовляй зі мною так. Ти обіцяв мені, що більше не поводитимешся, як колись.

— Ти й гадки не маєш, на який ризик…

— Годі розмовляти зі мною зверхньо. Чи ти вже забув, через що я пройшла, щоб повернутися сюди, до тебе? До нашого народу. Чи, може, ти гадаєш, що хтось із нас радий співпраці з Гайберном? Гадаєш, я не бачу виразу їхніх облич? І ось я тебе запитую: чи заслужила я таке безчестя, на яке ти прирік Двір Весни?

Він знову задихав нерівно, судомно. Саме цього я й хотіла — спровокувати його.

— Ти продав нас усіх, щоб повернути мене, — холодно й розважливо вела я далі. — Ти всіх нас підклав під Гайберн. Тож вибач мені спроби повернути бодай краплину втраченої честі.

Пазури визирнули з пальців. Груди Темліна сколихнуло звіряче гарчання.

— Вони заради забави вистежили й закатували людей. І якщо ти готовий ставати перед Гайберном на коліна — ставай. Я ж плазувати перед ними не буду.

Це стало останньою краплею. Темлін вибухнув.

Розтрощені меблі порснули друзками, вікна потріскалися, полетіло скло. Цього разу я не оточила себе захистом.

У мене врізався його письмовий стіл і відкинув до книжкових стелажів. Я відчула пекучий біль відразу в кількох місцях і сповзла на застелену килимом підлогу.

Темлін тієї ж миті опинився переді мною. Руки в нього тремтіли…

Розчахнулися двері.

— Що ти накоїв! — видихнув Люсьєн, відіпхнувши отетерілого Темліна вбік.

Той був так вражений тим, що сталося, що навіть не пручався. Люсьєн простягнув мені руку, допомагаючи підвестися. Темлін і це дозволив.

Щось мокре й тепле ковзнуло по щоці — судячи із запаху.

— Тобі треба умитися. — Люсьєн обійняв мене за плечі й обережно повів з кімнати.

Я ледь чула його крізь шум крові у вухах. Світ перед очима хилитався й обертався.

Охоронці — Брон і Гарт, двоє улюбленців Темліна — аж роти пороззявляли, витріщаючись то на розтрощений кабінет, то на моє обличчя.

І не дивно. Коли Люсьєн провів мене біля позолоченого дзеркала в коридорі, я побачила причину їхнього жаху. Моє обличчя було мертвотно-бліде, очі стали скляними, а з довгого порізу під вилицею цівкою збігала кров.

Менші подряпинки густо вкривали шию та руки. Але я не заперечувала проти того, щоб змити кров і посидіти в гарячій воді. Потім я застосую цілющі сили — дар Верховного Лорда Дня. А поки що нехай милуються мною в такому вигляді.

— Фейро, — видихнув Темлін позаду нас.

Я зупинилася, відчуваючи на собі погляди всіх.

— Зі мною все гаразд, — прошепотіла я.

— Вибач.

Я витерла кров, що стікала щокою.

— Зі мною все гаразд, — повторила я.

Нікого ці слова не переконали, а Темліна й поготів.

Якби я малювала цей момент, то назвала б картину «Портрет у відтінках принад і пасток».

Досить мені було опуститися у ванну, як Різенд послав мені звісточку по зв’язку.

«Ти поранена?»

Запитання було тихе, а зв’язок не такий виразний і значно важчий, ніж кілька днів тому.

«Побита, але зі мною все гаразд. Нічого такого, із чим би я не впоралася».

Але рани досі не демонстрували ані натяку на швидке загоювання. Можливо, я перестаралася з недопущенням до них своєї цілющої сили.

Відповіді не було досить довго. А потім, наче він намагався договорити якнайшвидше, поки нас не розлучила відстань, прийшло все й одразу: «Я не вмовлятиму тебе, щоб була обережна чи повертатися додому. Це марна річ. Також марна річ квапити тебе повернутися додому. Але я хочу, щоб ти повернулася. Якнайшвидше. І хочу вбити його за те, що підняв на тебе руку».

Відстань не рятувала мене від люті Різа, яка окропом віддавалася у зв’язку.

Я відповіла заспокійливо, сухо: «Він не піднімав на мене руку, мене торкнулася його магія».

Відповідь прийшла, коли вода у ванні вже геть вихолонула: «Тішуся, що почуття гумору тебе не покинуло. У мене із цим проблема».

Я послала йому свій образ із висунутим язиком. І отримала відповідь, коли закінчила одягатися. Перед очима промайнуло обличчя Різенда. У нього теж був висунутий язик. Але, крім язика, було щось іще.

Наступного дня я наполягла на прогулянці верхи. Бо навмисно обирала час, коли Брон і Гарт будуть на чергуванні, щоб саме їх попросити про супровід.

Ми мовчки їхали крізь весняний ліс, але я відчувала на собі їхні уважні погляди, коли кривилася від болю у вкритому синцями тілі й аж сичала на нерівності стежок. Рани в мене на обличчі досі були помітні, а інші рани, приховані під одягом, були причиною моїх невдоволених гримас. Я розраховувала на більш швидке їх загоєння, хоча певною мірою це було мені на руку.

Темлін учора ввечері попросив у мене пробачення, і я його простила. Але Люсьєн і досі з ним не розмовляв.

Джуріан і принц із принцесою похмуро сприйняли новину про затримку. Я тихенько зізналася їм, що синці, на жаль, не дадуть мені поки що змоги супроводжувати їх до Стіни. Темліну забракло духу запропонувати їм поїхати без мене — він не ризикнув позбавити мене цього обов’язку. Побачивши на мені багряні наслідки свого спалаху, він добре зрозумів, що, якби я досі була смертна, на тому моє життя і скінчилося б: людське тіло такого не витримало б.

Королевичі після невидимої загрози боге, якого ми з Люсьєном на них спустили, примовкли. Звісно, на якийсь час. Я не опускала ментальних щитів — захищаючи себе та інших ціною невпинного головного болю і напруження всіх зусиль. Додаткова магія давалася надто дорого і була, мабуть, надто слабка. Відпочинок біля кордону не був мені на користь. Справи навіть погіршилися після того, як я відправила свою силу крізь Стіну, спробувавши врятувати тих нещасних трьох «Дітей Благословенних».

Я запросила Аянту пожити з нами, натякнувши, що потребую її заспокійливої присутності. Аянта між іншим повідомила, що Темлін був у неї на сповіді. Він молився Матері, Котлу та всім іншим божествам, благаючи пробачити йому цей вчинок. Вона вже добре знала, що сталося в кабінеті — і дуже зручно обмовилася, що Темлін сповідався їй, благаючи Матір, Котел або хто там ще в них був, про прощення. Я з удаваною невимушеністю сказала Аянті, що пробачила його того ж вечора. По тому я розіграла черговий спектакль: спочатку подякувала верховній жриці за мудрі поради, а під час обіду у присутності придворних та всіх інших гостей, що сиділи за нашим столом, гучно оголосила за столом про те, як нам пощастило, що саме Темлін і Аянта обороняють наші землі.

Правду кажучи, навіть не знаю, як ніхто з них не збагнув суті моїх слів. Не побачив, що мої слова зовсім не випадковість, а виклик. Загроза. Особливо коли після опівночі на землі маєтку увірвалося семеро нагів. Щоправда, їх знищили ще на шляху до маєтку. Їх атака захлинулася завдяки застережливому видінню, що його послав Котел… звісно, персонально Аянті.

Метушня і крики розбудили весь маєток. Я залишалася у себе в кімнаті, під вікнами і за дверима якої стояла охорона. Темлін, захеканий, увесь у крові нагів, прийшов сказати мені, що загроза минула. Що в нагів були ключі від ґрат, які загубив один з охоронців. Допит його був відкладений на ранок.

Темлін намагався все це обставити як незначну подію. Мовляв, наги, шкідливе плем’я, розперезалися за час правління Амаранти й вирішили показати свою силу. Темлін висловив упевненість, що більше демонстрації сили цих істот не буде й наги забудуть сюди дорогу.

І рятівницею всіх нас від подальшої біди стала Аянта.

Уранці ми всі зібралися біля бараків. Люсьєн був блідий, відсторонений, під втомленими очима залягли тіні. Він так і не повернувся минулої ночі до своєї кімнати — охороняв підступи до маєтку.

Побіля мене стояли Гайбернові посланці і Джуріан — мовчазні й суворі. Темлін походжав перед охоронцем, якого прив’язали за руки між двох стовпів.

— Тобі довірили охорону будинку і всього маєтку, а також усіх, хто був у ньому, — казав він охоронцю, роздягненому до пояса. — Учора ти заснув на посту. Ключі, що зникли кількома днями раніше, видали тобі. Чи ти це заперечуватимеш?

Темлін глухо загарчав.

— То що — заперечуватимеш?

— Я… ніколи не сплю на варті. Раніше такого ніколи не траплялося. Я, напевне, задрімав на хвилинку чи дві. — Охоронець затинався, тугі мотузки впиналися в його тіло.

— Ти поставив під загрозу життя всіх, кого присягався охороняти.

Покарання було неминуче. Особливо через посланців Гайберну, які помічали будь-які ознаки слабкості при дворі Темліна.

Темлін простягнув руку. Брон з кам’яним обличчям наблизився й подав йому батіг.

Усі інші охоронці, найбільш довірені його воїни, заворушилися. Дехто з них навіть не приховував лихих поглядів на Темліна, хтось, навпаки, відводив погляд від того, що мало статися.

Я схопила Люсьєна за руку. Жест був радше інстинктивний, а не для вистави, не призначений для глядачів.

Аянта вийшла вперед, склала руки на животі.

— Двадцять батогів. І ще один заради прощення Котла.

Тепер лихі погляди змістилися на неї.

Темлін розгорнув батіг, і той упав на землю.

Я почала діяти. Запустила свою силу в розум прив’язаного охоронця і визволила спогад, який досі оберігала в його голові. А потім дала волю і язику.

— Це була вона, — видихнув охоронець, указуючи підборіддям на Аянту. — Вона взяла в мене ключі.

Темлін кліпнув, і всі присутні розвернулися в напрямку жриці.

Вона й оком не змигнула від такого звинувачення — від правди, яку кинули їй в обличчя.

Я хотіла знати, як вона зреагує на перехоплену мною силу Сонцестояння, тому відстежувала Аянту вдень і вночі. За кілька хвилин після того, як я покинула святкування, Аянта пішла до казарм, скористалася власною невеличкою силою, щоб приспати охоронця, і вкрала в нього ключі. Удень Аянта голосно сповістила нам про можливі атаки нагів… Після того, як віддала цим створінням ключі від ґрат.

А все для того, щоб попередити нас минулої ночі. Мовляв, вона врятувала нас від справжньої небезпеки.

Розумна ідея… Була б, якби не зіграла по розкладених мною нотах.

Аянта спокійно відповіла:

— Навіщо мені брати ключі? Це я попередила вас про атаку.

— Ти була в казармах… Я бачив тебе тієї ночі, — повторив охоронець і благально подивився на Люсьєна.

Я зрозуміла, що він боїться зовсім не болю. Ні, якби покарання було заслуженим, він прийняв би його мужньо, витримав би двадцять батогів. Він боявся втратити честь.

— Темліне, я гадала, твої гвардійці не принизяться до того, щоб рятуватися брехнею від швидкоплинного болю, — проголосила Аянта, як завжди, спокійно.

Темлін, слід віддати йому належне, довго дивився на охоронця.

— Я готова вислухати його, — сказала я, вийшовши вперед.

Хтось із охоронців голосно зітхнув. Інші дивилися на мене із вдячністю і жалістю.

Аянта задерла підборіддя.

— З усією моєю повагою, міледі, вирішувати тут не вам.

Ось воно що. Спроба поставити мене на місце.

Цілком і навмисне ігноруючи жрицю, бо це був ідеальний спосіб її розлютити, я звернулася до охоронця:

— Я хочу вислухати тебе.

Я дивилася на охоронця, затамувавши подих, сподіваючись, що Аянта заковтне наживку.

— І ти охочіше ладна повірити якомусь охоронцю, ніж слову Верховної Жриці?

Відразу до її слів майже не знадобилося вдавати — значно тяжче мені було приховати власну посмішку. Аянта потрапила в пастку. Охоронці зарухалися. Слова Аянти й тон, яким вона їх промовила, були неприхованою образою. Якщо до цього хтось ще й не довіряв своєму побратиму, слів Аянти їм стало, щоб усвідомити провину жриці.

Я поглянула на Темліна — його очі теж уважно звузилися. Здається, він збагнув: забагато протестів від Аянти.

О, він добре зрозумів, що це вона спланувала атаку нагів, щоб повернути собі частину влади та впливу при Дворі, ставши на захист його підданих.

Темлін стиснув губи.

Що ж. Я дала обом по уявній мотузці. Тепер залишалося чекати, хто з них перший повіситься.

Я насмілилася на ще один крок уперед, простягнувши до Темліна долоні:

— Можливо, це помилка. Не квапся піддавати свого охоронця покаранню. Адже батіг вдарить не тільки по його тілу, а й по його честі. Дозволь йому висловитися.

Погляд Темліна трохи пом’якшав. Але він мовчав, розмірковуючи, як вчинити.

Аж поки за моєю спиною не пирхнула Бренна.

— Жалюгідне видовище, — мовила вона ніби й тихо, але так, щоб усі її почули.

Це прозвучало вироком усьому Двору Весни. Так. Слабкі. Вразливі. Ладні впасти на коліна перед завойовниками. Для Темліна це був ляпас. Союзники грюкнули за собою дверима.

Темлін, так само як і я, правильно зрозумів слова Бренни.

Аянта уважно дивилася на мене, на охоронців, що стояли за мною, відчуваючи, як я вмію впливати на натовп, у чому вона неодноразово переконувалась. Якщо вона зізнається зараз… то втратить останні залишки влади, які ще має.

Темлін розтулив рота, але Аянта не дала йому й слова мовити.

— Є закони, яким треба коритися. — Вона зверталася до мене таким ніжним голосом, що мені закортіло прописати їй пазурами обличчя. — Є традиції. Він не виправдав нашої довіри, дозволив нашій крові пролитися через його неуважність. А тепер ще й спробував перекласти свою провину на плечі Верховної Жриці. Такого не можна пробачати.

Аянта кивнула Темліну:

— Двадцять один удар, Вищий Лорде.

Я подивилася на неї, потім на Темліна. У роті пересохло.

— Будь ласка. Просто вислухайте його, — стала благати я.

Прив’язаний між стовпами дивився на мене з такою надією та вдячністю…

Але тут…Тут моя помста опинилася на краю чогось липкого, чужорідного і лихого. Від болю він оговтається швидко, але такий удар по гідності… Якщо покарання відбудеться, я разом із вартовим втрачу частку своєї душі.

Темлін глянув на мене, потім на Аянту. Але досить йому було подивитися на посмішки посланців Гайберну, на Джуріана, який схрестив руки на грудях, начепивши на обличчя непроникну байдужу маску…

Як я й гадала, Темлінова жага контролю й сили виграла в цій грі.

Аянта була надто важливим союзником, він не міг нею пожертвувати. А слово простого охоронця… Ні, воно не мало тієї ваги, що слова жриці.

Темлін розвернувся до розтягнутого між стовпів охоронця.

— Дайте йому скибку, — тихо наказав він Брону.

Брон завагався на хвильку. Йому знадобилося кілька секунд, щоб упоратись із шоком від Темлінового наказу. І всім іншим також. Бо Темлін став на бік Аянти, проти них. Своїх охоронців.

Тих, що заради нього знову і знову йшли за Стіну. Один по одному, намагаючись знайти спосіб зняти прокляття Амаранти. Охоронці робили це з радістю. З радістю йшли на смерть, з радістю гинули заради нього, перетворюючись на вовків. І той вовк, якого вбила я, Ендрас… він теж пішов на це з власної волі. Темлін посилав їх одного по одному, і не всі повернулися. Вартові жертвували для нього життям… і ось чим він на це відповів. Отака була його вдячність. І довіра.

Але Брон виконав наказ, уклав невеличку дубову дощечку між зубів покараного, який уже помітно тремтів.

Стражі майже не приховували відрази на обличчях, принаймні тепер вони всі розуміли, що відбувається. Або думали, що розуміють. Верховна Жриця сама облаштувала напад на маєток, щоб виставити себе рятівницею, а їх побратим мусив розплатитися за це своєю гідністю і репутацією. Вони й гадки не мали, жодної, що це я підштовхнула Аянту до цього виступу, я спровокувала її дії. Я оголила її зміїну суть. Показала, як мало значать для неї ті, хто не має титулів.

Показала й те, як беззастережно, слухняно до сказу, виконує Темлін її забаганки.

Я майже не грала на публіку, коли прикривала горло рукою й відступала, крок за кроком, аж поки не притулилася спиною до теплих грудей Люсьєна.

Охоронці дивилися на Аянту, посланців Гайберну. Темлін завжди був одним із них — до сьогодні. Завжди бився поряд із ними.

До сьогодні. До приходу Гайберну. Поки не поставив іноземних чудовиськ вище за свою гвардію.

Поки не скорився перед інтригами Верховної Жриці.

Темлін подивився на нас, на те, як Люсьєн підхопив мене під руку, щоб підтримати, і відвів батіг.

Громовий удар, із яким той розсік повітря, прошив і казарми, і маєток.

І самісіньку основу цього Двору Весни.