Двір крил і руїн

Розділ 72

Вітер висушив сльози, що текли обличчям Нести, коли вона побачила батькові кораблі. Побачила корабель, на якому він вирішив стати до бою за свою доньку, яка ненавиділа його за те, що не бився за нас, яка ненавиділа його за смерть нашої матері, за роки бідності й розпачу, за занапащений час.

— То ви знайомі? — сухо спитав Дрейкон.

Наш батько, який багато місяців тому зник безвісти. Поїхав, як сказали мої сестри, щоб узяти участь у зустрічі стосовно загрози з-поза Стіни. Чи на цій зустрічі стало зрозуміло, що нас зрадили свої ж таки люди? Тож він вирушив таємно, не бажаючи ризикувати, передавати відомості, які могли б потрапити не до тих рук, щоб знайти допомогу? Для нас. Для мене й моїх сестер.

Різ звернувся до Дрейкона:

— Знайомся, Неста. І моя супутниця Фейра.

Жодна з нас не дивилася на Лорда. Наші погляди були прикуті до флотилії нашого батька, ми дивилися на кораблі, названі на нашу честь.

— А якщо вже заговорили про Вассу, — додав Різ, — то скажи, чи знято з неї прокляття?

Армада смертних і флот Гайберну наближалися одне до одного, і я знала, що бій буде кровопролитний. Я бачила піднесені магічні щити гайбернійців. Бачила, як серафими підносять свої.

— Сам подивися, — відповів Дрейкон.

Я закліпала, побачивши, що піднеслося над людськими кораблями. Що ширяло над водою, як падуча зірка. Просто над гайбернійським флотом. Червоний, золотий і білий — яскраві, наче розтоплений метал.

Присягаюся, що гайбернійські командувачі запанікували, побачивши, що вихопилося з-поміж людських суден і мчало просто на них. Коли воно випростало крила, кидаючи відблиски на хвилі, я зрозуміла, що — хто — летів у бік ворожого флоту. Жар-птиця. Палахкотлива, як розжарене до білого серце печі.

Васса — загублена королева.

Різ поцілунками висушив сльози, що текли моїм обличчям, коли я дивилася, як жар-птиця кидається між кораблями гайбернійців. Як підпалює їхні корпуси.

Наш батько і решта армади широко розтяглися. Щоб узятися за решту.

Різ звернувся до Дрейкона:

— Відряди свій легіон на суходіл.

Ми мали шанс — маленький шанс на перемогу. Або принаймні шанс зупинити бійню.

Очі Дрейкона заскляніли: напевно, він передавав накази комусь далеко звідси. Я розмірковувала, чи Нефелла та її дружина є в цьому легіоні, — чи останнього разу мали нагоду вихопити мечів з піхов під час битви на дні моря багато років тому.

Різ також, мабуть, розмірковував про минуле. Адже звернувся до Дрейкона, спостерігаючи за морською битвою, що розгорталася перед нами:

— Джуріан тут.

Безжурність Лорда одразу мов вітром звіяло. Холодна лють перетворила його обличчя на жахливу маску, і його карі очі стали майже чорні.

— Він б’ється за нас, — пояснив Різ.

Дрейкона це не переконало, але він кивнув. Указав на Кассіана рухом голови.

— Закладаюся, що ти Кассіан.

Генерал схилив голову. Я бачила тіні під його очима — він втратив стільки солдатів.

— Мій легіон до твого розпорядження, — сповістив Лорд серафимів. — Командуй ним як сам знаєш.

Кассіан поглянув на наші сили на північному фланзі, що ледь трималися і що їх Азріель намагався впорядкувати, і дав Дрейконові кілька коротких наказів. Дрейкон замахав своїми засліпливо-білими крилами, що різко контрастували із золото-брунатною шкірою, і звернувся до Різа:

— Між іншим, Міріам на тебе гнівається. Триста п’ятдесят один рік — і ти жодного разу нас не відвідав. Якщо виживемо, сподіваємося на каяття.

Різ хрипко засміявся.

— Скажи цій відьмі, що це працює в обидва боки.

Дрейкон широко всміхнувся, розпростер крила — і за мить зник.

Різ і Кассіан подивилися йому вслід і поглянули на флоти, що зійшлися в кровопролитній битві. Наш батько там був — наш батько, якого я ніколи в житті не бачила зі зброєю.

Жар-птиця шаліла поміж ворожих загонів, як вогняна буря. Саме так. Палахкотлива вогняна буря, яка трощила кораблі, посилаючи налякані екіпажі на дно моря.

— Тепер, — звернулася я до Різа, — мусимо йти ми з Амрен. Саме зараз.

Хаос досяг апогею. Довкола вирувала запекла боротьба… Може, королю зараз не до Котла і ми зможемо безперешкодно дістатися його?

Різ хотів би змусити мене повернутися на те саме місце, з якого ми стартували, де чекали Амрен і Елейн.

— Постривай! — раптом гукнула Неста.

Різ завмер у повітрі, послухався. Неста дивилася на армади, на нашого батька, що бився там.

— Використайте мене. Як приманку.

Я закліпала, а Кассіан заперечив:

— Ні.

Неста зігнорувала його.

— Король достоту чекає біля самого Котла. Навіть якщо ви туди дістанетеся, то найімовірніше зустрінетеся з ним. Відтягнімо його кудись подалі. Кудись дуже далеко. До мене.

— Як? — тихо спитав Різ.

— Це працює в обидва боки, — пробурмотіла Неста, немовби слова мого друга зродили в її голові новий задум. — Він не знає, як багато я взяла. Якщо… я зможу переконати його, що хочу скористатися цією силою… він прибуде туди негайно. Навіть просто для того, щоб мене вбити.

— І вб’є! — вигукнув Кассіан.

Вона стиснула його руку.

— І тут… Саме тут долучишся ти.

Щоб охороняти її. Захищати. Поставити на короля пастку.

— Ні, — заперечив Різ.

Неста пирхнула.

— Ти не мій повелитель. Я можу робити те, що вважаю за потрібне. А позаяк він відчує, що ти тут зі мною… Ти теж мусиш бути десь далеко звідси.

Різ звернувся до Кассіана:

— Я не можу тобі дозволити жертвувати життям заради такої ризикованої затії.

Я була готова з ним погодитися.

Кассіан оглянув шереги іллірійців, яким завдали нищівного удару, тепер знову зімкнуті й сильні, коли ними командував Азріель.

— Азріель дає собі раду.

— Я сказав ні! — вибухнув Різ.

Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив із Кассіаном таким тоном. Та й будь з ким.

Кассіан зміряв його поглядом.

— Ми матимемо шанс, лише якщо зможемо відволікти його увагу. Ми відтягнемо його від Котла.

Він міцніше стиснув у руках Несту.

— Ти вже дав що міг, Різе. Ти пройшов задля нас через муку тривалістю п’ятдесят років.

Ніколи раніше він так відверто про це не згадував.

— Гадаєш, я не знаю, що сталося? Знаю, Різе. Усі ми знаємо. І знаємо також, що ти зробив це, щоб нас урятувати, щоб уберегти.

Він похитав головою; сонце відбилося від його темного крилатого шолому.

— Дозволь нам сплатити цей борг.

— Ви не маєте сплачувати жодного боргу. На цих словах голос Різа затремтів.

Серце моє краялося, коли спостерігала за ним.

Голос Кассіана теж задрижав, коли він повів далі:

— Я ніколи не мав нагоди відплатити твоїй матері… за її доброту. Дозволь мені зробити це бодай зараз. Дозволь дати вам трохи часу.

— Не можу.

Я не знаю, чи в історії іллірійців колись відбувалася така розмова.

— Ти можеш, — м’яко тиснув Кассіан, а потім усміхнувся йому. — Можеш, Різе. Лише поділися згодом дрібкою слави.

— Кассіане…

Однак він уже питав Несту:

— У тебе є все, у чому маєш потребу?

Неста кивнула.

— Амрен показала мені досить, щоб знати, що маю зробити, щоб прикликати до себе цю силу.

Якщо тепер ми з Амрен зможемо взяти контроль над Котлом, то та димна завіса, на яку сподіваються…

Неста глянула вниз. Елейн з жахом спостерігала криваву різню.

— Скажи батьку… дякую, — промовила вона тихо.

Тоді міцно обійняла Кассіана за плечі. Її сіро-блакитні очі засяяли — і за хвилину їх обох уже не було.

Різ мусив стриматися від наказів, коли вони злетіли до купки дерев на острівці поза полем бою.

— Він може вижити, — сказала я м’яко.

— Ні, — заперечив Різ, злітаючи зі мною вниз до Амрен і Елейн. — Не може.

Я попросила Різа, щоб забрав Елейн до найдальшого закутка нашого табору. А коли він повернувся, лише міцно поцілував мене в губи і злетів у небо, спрямувавшись у самісінький центр битви, де точилася найзапекліша боротьба.

Я ледь могла бачити, де він приземлився.

— Зроби нас невидимими й біжи скільки стане сил, — сказала Амрен, коли ми лишилися самі. — Не зупиняйся, не намагайся вбивати. Бо залишатимеш сліди.

Я кивнула і перевірила зброю. Над нами пролетіли серафими. Їхні крила блищали ясно, як сонце на снігу. Я наклала заклинання, щоб укрити нас і притлумити наші звуки.

— Швидше, — повторила Амрен, і її сірі очі потемнішали, стали подібні до хмари. — Не озирайся.

Так я і вчинила.