Двір крил і руїн

Розділ 76

Сльози текли закривавленим обличчям Варіанa, коли ми дивилися на місце в морі, де зникла Амрен.

Усюди навколо наші солдати видавали радісні вигуки перемоги — тішилися. На скелі… панувала цілковита тиша.

Нарешті я поглянула на розколотий на три частини Котел. Може, це я пошкодила його. Звільняючись, якось його розбила. А може, то Амрен, коли напоїлася силою… може, то було занадто для Котла.

— Ми повинні йти, — звернулася я до Варіана. — Решта нас шукатиме.

Я мала повернутися до батька. Мусила його поховати. Допомогти Кассіану. Подивитися, хто був убитий, а хто вижив. Нараз я відчула неймовірну втому. І спустошеність.

Я змогла підвестися.

Ступити крок, перш ніж це відчула. Не знаю, що то було. Щось… що жило в Котлі. Мабуть, його сутність. Тепер то була порожнеча і повнота, відсутність і присутність. І все це… виходило назовні.

Я наважилася наблизитися до нього. Те, що я побачила поміж решток Котла… Це була порожнеча. Але вона чимось наповнювалася. І це не належало цьому світу. Не належало жодному.

Чиїсь долоні опинилися на моєму обличчі, повернули мене, торкнулися мене.

— З тобою все гаразд? Чи…

Обличчя Різа було закривавлене. Його пальці були з досі випущеними кігтями, не зуби — довгі ікла. Він іще не сховав звірине єство.

— Ти… ти її звільнила.

Голос його тремтів. Він задихався. Я не знала, як він взагалі стоїть на ногах. Не знала, з чого розпочати. Як пояснити. Я впустила його до своєї свідомості. Його присутність була делікатна — він був так само виснажений, як і я. Я дозволила йому побачити мого батька. Несту й Кассіана. Короля. І Амрен. Усе.

Уламки Котла і зміни, що відбувалися в ньому.

Різ пригорнув мене — лише на мить.

— У нас проблема, — сказав Варіан, указавши на щось позаду нас.

Ми простежили поглядом за його пальцем. Туди, де поміж решток Котла з’явилася шпарина між світами. Вона збільшувалася.

Котел не можна було знищити, нас про це попереджали. Адже весь наш світ був з ним пов’язаний. Якщо Котел був би знищений… Та сама доля спіткала б усіх нас.

— Що я накоїла, — прошепотіла я.

Я врятувала наших друзів лише для того, щоб нас усіх занапастити. Створені. Створені і знищені.

Я його розтрощила. Але можу знову скласти його.

Я підбігла до Книги Дихання, стала гортати сторінки. Однак на золоті були висічені символи, які лише одна особа могла прочитати, і її вже з нами не було. Я кинула цю кляту Книгу в порожнечу Котла. Вона зникла й більше не з’являлася.

— Так теж можна, — прокоментував Різ.

Я обернулася, почувши, що він намагається жартувати, але його обличчя було суворе. Похмуре.

— Я не знаю, що робити, — прошепотіла я.

Різ уважно придивився до решток Котла.

— Амрен сказала, що ти зв’язкова.

Я кивнула.

— Тож стань нею знову.

— Що?

Він поглянув на мене, немовби то я втратила розум, і додав:

— Відтвори Котел. Склепай його заново.

— Якою силою?

— Моєю.

— Ти… ти виснажений Різе. Я також. Як і всі ми.

— Спробуй, коли твоя ласка.

Я закліпала. Трохи заспокоїлася. Так… так, з ним, моїм судженим.

Я подумала про закляття, яке сказала мені Амрен. Якби я змінила одну дрібницю… Це був ризик. Але це могло спрацювати.

— Краще, ніж нічого, — сказала я, тяжко зітхнувши.

— Нуж-бо!

У його очах танцювали бісики.

Навкруг нас цілі поля були вистелені тілами вбитих. До нас долинав стогін поранених і крики розпачу, але… Ми спинили гайбернійців. Спинили короля. Тож, може, із цим нам також пощастить.

Я сягнула до нього — рукою й подумки.

Його розум досі захищали щити — міцні стіни, зведені під час битви. Я торкнулася однієї з них, але вона не ворухнулася. Різ усміхнувся й поцілував мене.

— Нагадай мені, щоб я ніколи не допікав Несті.

Він ще міг жартувати! І це було запорукою виживання. Для нас обох. Краще сміятися, ніж піддаватися розпачу, який промовисто виражало обличчя Варіана. Він мовчки стежив за нами. Ми мали останнє завдання, яке повинні були виконати…

Отже, я наважилася усміхнутися.

І усміхалася, хоча й трохи невпевнено, коли поклала руку на уламки Котла.

Це була безодня. Задушлива. Життя не могло в ній існувати. Тут не могло бути світла. Це було те, що існувало на початку. Перш ніж усе вибухнуло.

Йому тут не місце. Може, колись, коли земля зноситься й загине, коли зірки теж згаснуть, ми повернемося в це місце. Але не сьогодні. Не тепер. То була водночас форма й небуття.

А за мною… Сила Різа була зв’язком. Від мене в бік цього місця вибухали нескінченні блискавки. Вони кресали з моєї волі.

Створене і знищене.

Десь у закутках моєї пам’яті спливла фреска, яку я бачила у Дворі Весни. Замкнена в запорошеній закинутій бібліотеці. Вона розповідала історію Прифії.

Історію Котла. Цього Котла. Коли його тримали жіночі руки… він давав життя.

Я звернулася до своєї сили, відчуваючи силу Різа, що вирувала в мені. Ми з’єднані. Ми одне ціле. Запитання й відповідь.

Я не боялася, коли він був поруч зі мною.

Склала долоні, немовби уламки Котла могли в них вміститися. Цілий всесвіт у моїх долонях.

Я повторювала останнє закляття Амрен. Промовити, обміркувати й відчути його. Слово, дихання і кров.

Сила Різа вливалася в мене і з мене випливала. Ось повстав Котел. У місцях, де тріщини загоювалися, танцювало світло. Там… У тих місцях мені треба склепати. З’єднати. Спаяти.

Я поклала руки на ємність. Сувора безжальна сила ринула крізь мене хвилями. Я нахилилася до нього, не побоюючись сили чоловіка, який мене підтримував.

Вона пливла і пливла, як ніч, що рве греблю.

Тріщини засичали й розчинилися. Порожнеча заповзла досередини.

Більше. Нам треба більше.

Він дав мені це. Різ дав мені все.

Я була перевізником, ємністю, зв’язковою.

«Я кохаю тебе», — прошепотів він у моїй свідомості.

Я лише обіперлася на нього сильніше, насолоджуючись його теплом, навіть тут.

Сила Різа похитнула Котел. Обкрутилася навколо нього. Я знову і знову повторювала закляття, раз у раз.

Перша тріщина загоїлася. Потім друга.

Я відчула, як він тремтить за мною, відчула його хрипке дихання.

Хотіла відвернутися.

«Я кохаю тебе», — повторив Різ.

Третя і остання шпарина затягнулася.

Сила Різа вже вичерпувалася, але не припиняла діяти. Я додала до неї свою силу, іскри і сніг, світло і воду. Разом ми долучили все, що могли. Аж до останньої краплини.

Поки Котел знову не зцілився. Поки ця річ, яку він містив, не опинилася в нім. Замкнена.

Поки я знову не відчула сонячні промені, що зігрівали моє обличчя. Поки не побачила просто себе Котел — під моєю долонею.

Я прибрала пальці з його крижаного обідця. Поглянула в чорну безодню. Жодних подряпин. Цілий.

Я тяжко зітхнула. Ми змогли. Врятували світ.

Я озирнулася.

Мені знадобився час, перш ніж я зрозуміла те, що побачила. Різ простягнувся на кам’янистому ґрунті, розкидавши крила за спиною. Він ніби спав.

Але коли я набрала повітря… Його вже не було.

Того, що здималося й опадало з кожним подихом. З кожним ударом серця.

Шлюбний зв’язок. Він зник. Бо його груди… не здималися.

Різ був мертвий.