Двір крил і руїн

Розділ 58

Я повернулася, але не сховала меч до піхов на спині.

Суріель стояв за кілька кроків від мене, одягнений не в той плащ, який я подарувала йому кілька місяців тому, а в інший — важчий і темніший, уже трохи пошарпаний і подертий. Немовби сам вітер, на крилах якого він подорожував, роздер його невидимими кігтями.

Ледве кілька місяців минуло від нашої останньої зустрічі — коли він сказав мені, що Різ — мій суджений. Але здавалося, що це ніби було століття тому.

Його великі зуби клацнули.

— Уже втретє ми зустрічаємося. Утретє ти знайшла мене. Цього разу ти послала за мною тремтливу лань. Я не сподівався, що її очі знайдуть мене на краю світу.

— Вибач, якщо надто дошкуляю тобі, — сказала я так спокійно, як могла, — але я тут у терміновій справі.

— Ти хочеш знати, де король Гайберну ховає свої війська.

— Так, і ще дещо. Але почнімо із цього.

На обличчі створіння з’явилася жахлива посмішка.

— Навіть я їх не бачу.

Мій шлунок скрутило.

— Ти можеш побачити все, тільки не це?

Суріель нахилив голову, що одразу нагадало мені, що все ж таки він був хижак. І цього разу його ніщо не стримувало.

— Магія, яку він використовує, щоб її укрити, старша за мене.

— Котел.

Знову ця примарна посмішка.

— Так. Потужна, паскудна річ. Це чаша життя і смерті.

Він затремтів. Закладаюся, що з насолоди.

— У тебе вже є та, хто може знайти гайбернійців.

— Елейн каже, що не в змозі їх побачити через його магію.

— То нехай друга його вистежить.

— Неста. Я маю звернутися до Нести, щоб знайшла Котел?

— Подібне притягує подібне. Король Гайберну не подорожує без Котла. Там, де він, буде і його армія. Скажи прекрасній злодійці, щоб його знайшла.

У мене аж сироти на шкірі виступили.

— Як?

Суріель знову нахилив голову, немовби прислухаючись.

— Якщо не знає, нехай кістки скажуть за неї.

— Вона має наворожити… розкрити позицію армії за допомогою кісток?

— Так. — Пошарпані покриви істоти замайоріли на невидимому вітрі. — За допомогою кісток і каміння.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Чому Котел не зреагував, коли я з’єднала частини Книги Дихання й промовила закляття, що долає його силу?

— Позаяк ти не витримала досить довго.

— Він знищував мене.

— Ти гадала, що можеш приборкати його без зусиль?

У мене серце завмерло в грудях.

— Чи це означає, що я мушу… мушу померти, щоб його приборкати?

— Такий драматизм! Усе через людське серце. Але так… загалом так, закляття геть виснажило б тебе.

— Чи є інший спосіб… інше закляття, яким можна скористатися? Щоб приборкати його?

— Навіть якби воно існувало, ти мусила б підійти до Котла досить близько, щоб ним скористатися. Король двічі не припуститься тієї самої помилки.

Я знову проковтнула клубок у горлі.

— Навіть якщо ми приборкаємо силу Котла… чи цього буде досить, щоб приборкати Гайберн?

— Залежить від того, яких ви здобудете союзників. Якщо вони залишаться серед живих доволі довго, щоб битися.

— А Косторіз щось змінив би?

«І Бріаксіс», — подумки додала я.

Очі суріеля були позбавлені повік, і в їхній молочній білизні промайнуло здивування.

— Я не можу його побачити… Він не з цієї землі. Нитка його життя не вплетена в основу цього світу. — Він міцно стулив криві губи. — Ти так прагнеш урятувати Прифію, що готова його звільнити?

— Так.

Тієї миті, коли я знатиму, де перебуває його армія, я випущу на неї Бріаксіса. Однак Косторіз…

— Він зажадав… подарунку. Навзамін… Уроборос.

Суріель видав дивний звук — з насолоди чи то з жаху, цього я не знала.

— Свічадо Початку й Кінця.

— Так, але… я не маю до нього доступу.

— Ти побоюєшся поглянути туди. Побачити, що в нім криється.

— Чи воно… зведе мене з розуму? Зламає мене?

Було складно не здригнутися, дивлячись на обличчя монстра, молочного кольору очі й безгубий рот. Він був цілком зосереджений на мені.

— Тільки ти можеш вирішити, що тебе зламає, Руйнівнице Прокляття. Тільки ти.

Це не відповідь. Цього не досить, щоб ризикувати собою для здобуття свічада.

Суріель знов прислухався до вітру.

— Скажи срібноокій посланниці, що відповідь вона знайде на другій і передостанній сторінці Книги Дихання. Разом це ключ.

— Ключ до чого?

Пальці суріеля склалися, як у великого ракоподібного.

— Відповідь на те, як стримати Гай…

Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що сталося. Побачити дерев’яний предмет, який прошив горло істоти, — ясеневу стрілу. Зрозуміти, що те, що забризкало мені обличчя, та землиста маса, що була тепер у моєму роті, було його чорною кров’ю. Зрозуміти, що удари, які посипалися, перш ніж він скрикнув, — це… наступні стріли.

Суріель закинув голову і впав на коліна, видаючи хрипкі звуки. Того дня в лісі він побоювався нагів. Знав, що його хочуть убити.

Я кинулася до нього, схопивши лівою рукою ніж і замахнувшись мечем. І відскочила за дерева, коли просвистіла наступна стріла. Істота зойкнула, коли вона прошила її тіло. Навколишні птахи злетіли — у мене аж задзвеніло у вухах.

Тоді повітря наповнило важке вогке дихання і співучий жіночий голос прошепотів:

— Чому ця істота розмовляла з тобою, Фейро, коли мене не удостоїла навіть словом?

Я впізнала цей іронічний голос.

Аянта.

Це була Аянта. А з нею двоє гайбернійських солдатів.