Двір крил і руїн

Розділ 31

Я подумки оцінила свої можливості. Навряд чи королівські Ворони здатні припуститися дурної помилки й точити теревені, доки до мене повернуться сили. А якщо сам король справді тут… Потрібно всіх попередити. І негайно.

Тому в мене залишилося три варіанти. Або битися з ними, маючи один кинджал проти чотирьох мечів і двох ідеально тренованих тіл, або тікати, намагаючись вибратися з бібліотеки, — і ризикнути життям і завдати травм жрицям на верхніх поверхах. Або ж…

— Якщо йому потрібне те, що я забрала, — говорила до них Неста, — нехай приходить і сам це забере.

— Він надто заклопотаний для таких дрібниць, — промуркотів білявий, підходячи ще на крок.

— А ви, я бачу, не надто.

Вільною рукою я схопила Несту за пальці. Вона озирнулася на мене. І я спробувала передати їй подумки: «Довірся мені, це дуже важливо».

Неста прочитала це в моїх очах — і ледь помітно кивнула.

— Ви припустилися величезної помилки, прийшовши сюди. У мій дім.

Вони захихотіли.

Я відповіла посмішкою і додала:

— Маю надію, воно розпустить вас на криваві стрічки.

А потім я побігла, тягнучи Несту за собою. Але не вгору, до виходу. Униз.

Униз, у правічну пітьму провалля в центрі бібліотеки. Назустріч тому, що могло в тій пітьмі зачаїтись.

По колу й нижче, нижче, нижче…

Полиці й папери, меблі й пітьма, запахи сирості, гниття, густе вологе повітря, яке наче росою осідало на шкірі…

Неста задихалася від бігу, спідниця шурхотіла і плуталася під ногами.

Час. Щоб хтось із жриць повідомив Різу, потрібен був час. Але навіть хвилина затримки могла коштувати нам життя. Вибору не було. Жодного.

Зачаровані лампи більше не з’являлися попереду. А за спиною чутно було тихий сміх.

— Що, не так просто знаходити шлях у пітьмі?

— Не зупиняйся, — видихнула я Несті, прискорюючи біг.

Щось із виском заскреготіло по каменю. Наче кігті. Один з Воронів протяжно мовив:

— Ви знаєте, що з ними сталося? З королевами?

— Не зупиняйся, — прошепотіла я, однією рукою хапаючись за стіну, щоб не загубитись у пітьмі.

Скоро, дуже скоро ми опинимося на дні, і тоді… Тоді зустрінемося з тим жахіттям, про яке Кассіан не хотів говорити. Менше з двох зол — або ж гірше за обидва.

— Наймолодша — та нахабна сучка — першою пірнула в Котел. Буквально розштовхала інших, щоб залізти, коли побачила, що Котел зробив з тобою і твоїми сестрами.

— Не зупиняйся, — сказала я, коли Неста зашпорталася. — Якщо я загину, біжи.

Це був вибір, який я не мала наміру обговорювати. І який мене не лякав. Ні на мить.

Тепер по стіні скреготали дві пари кігтів.

— Але Котел… О, він знав, що його обікрали. Він не має свідомості як такої… але він знав. І розлютився. Тому, коли молода королева пірнула…

Ворони розсміялися. Розсміялися тієї миті, коли підлога під нашими ногами втратила уклінний спуск. Ми дісталися низу бібліотеки.

— О, він зробив її безсмертною. І зробив її фейрі. Але, позаяк у нього щось забрали… Котел теж дещо забрав у неї. Забрав найдорожче. Її юність. — Обидва знову засміялися. — У Котел опускалася юна жінка… а вийшла старезна карга.

І раптом з глибин моєї пам’яті почувся голос Елейн: «Я бачила, як молоді руки в’януть і усихають від старості».

— Інші королеви відмовилися заходити в Котел, нажахані такою перспективою. А наймолодша… О, тобі б послухати, Несто Арчерон, що вона збирається зробити з тобою, коли Гайберн закінчить…

«Двійнята-Ворони вже летять, чорний і білий».

Елейн знала. Відчувала це. І намагалася нас попередити.

Тут, унизу, стояли старезні шафи. Чи принаймні вони здалися мені шафами, коли я раз-по-раз налітала на тверді кути в пітьмі. Де ж воно, де воно…

Ми бігли далі в пітьму.

— Нам починає набридати гра у квача, — сказав один із них. — Наш майстер хоче, щоб ми привели тебе.

Я пирхнула так голосно, що достоту вони мене почули.

— Дивно, що йому стало сил на злам нашого захисту. Він, певно, звик користуватися магічними предметами, а не власною магією.

Хтось із Воронів зашипів, кігті заскреготали гучніше.

— А чию книгу заклять багато років тому вкрала Амаранта? Хто запропонував покарати Двір Весни, приклеївши маски до їх облич? Іще одне маленьке закляття, яке він сьогодні спалив, щоб ваші бар’єри впали. Шкода, що скористатися ним можна лише раз.

Я вивчала маленьку світлу шпаринку, яку могла роздивитися — дуже високо і далеко.

— Біжи на світло, — сказала я Несті. — Я їх затримаю.

— Ні.

— Не грайтеся в благородство, якщо ви про нього шепочетеся, — каркнув за нашими спинами Ворон. — Ми все одно впіймаємо вас обох.

У нас не було часу — щоб те, що тут жило, знайшло нас. У нас не було часу…

— Біжи, — видихнула я. — Будь ласка.

Неста вагалася.

— Будь ласка. — Голос у мене зламався.

Неста потиснула мої пальці. І наступної миті гайнула вбік — до центра провалля. До світла високо над нами.

— Що… — каркнув один із них, але я вдарила.

І кожна кістка в моєму тілі зойкнула від болю, коли я врізалася в одну із шаф. І знову. Знову. Доки та не захиталася і не впала, зваливши сусідню, а потім іще поряд. Блокуючи прохід, куди побігла Неста. І знищуючи всі шанси на втечу. Дерево застогнало, ламаючись, книжки глухо посипалися на камінь. Але попереду…

Я чіплялася і простукувала стіну, прямуючи якнайдалі на цьому першому ярусі. Від магії всередині залишилася порожня оболонка.

— Ми все одно впіймаємо її, не хвилюйся, — протяжно мовив один з переслідувачів. — Хто ж захоче розлучати милих сестричок.

«Де ти, де ти, де ти, де ти…»

Я не бачила стіни перед собою. І тільки клацнула зубами, коли влетіла в неї обличчям. Заляскала по ній руками, намагаючись знайти прохід, кут…

Але стіна була суцільна. Я забігла в глухий кут. І якщо це глухий кут…

— Нікуди більше бігти, леді, — сказав хтось із них.

Я зціпила зуби, шукаючи, викликаючи заморожену всередині силу. Але навіть краплі не лишилося, щоб викресати іскру, освітити бодай щось… Побачити проходи попереду…

Жах охоплював мене, мов кайдани. Ні, ні, рухайся, продовжуй…

Я у відчаї шукала бодай якусь книжкову полицю. Бо її ніхто не поставив би поряд із бездонним проваллям у центрі… Але пальці знову і знову хапали саму лиш порожнечу.

Я затнулася. І нарешті відчула під пальцями шкіру, тверду шкіру. Під долонями опинилися жорсткі спинки книжок, і я прикусила полегшений схлип. Це був рятівний канат у бурхливому морі, тепер я могла бігти, торкаючись книжок. Але полиці скінчилися надто швидко. Я ступила крок наосліп, шукаючи край іншої шафи. І цієї миті Ворони невдоволено зашипіли.

Цей звук багато про що мені сказав. Вони загубили мене — на мить. І я потроху, спиною до полиць, заспокоювала важке дихання, доки воно не стало майже нечутним.

— Будь ласка, — видихнула я в темряву ледь голосніше від шепоту. — Будь ласка, допоможи мені.

І десь далеко, глибоко давній ярус здригнувся з приглушеним звуком.

— Вища Леді Двору Ночі, — майже проспівав один з Воронів. — Цікаво, яку клітку слід будувати для тебе нашому королю?

Страх не вб’є мене, не вб’є…

Тихий-тихий голос прошепотів мені на вухо: «Ти Вища Леді?» Цей голос був одночасно юний і давній, жахливий і чарівний.

— Т-так, — прошепотіла я.

Я не відчувала тепла іншого тіла чи будь-якої фізичної присутності, але… відчувала, що воно стоїть позаду мене. Навіть книжкова шафа не заважала мені відчути, яке воно величезне. За мною… Навколо мене. Як покривало.

— Ми відчуваємо твій запах, — сказав інший Ворон. — О, як розлютиться твій суджений, коли дізнається, що ми тебе забрали!

— Будь ласка, — знову видихнула я, звертаючись до істоти, яка присіла за мною… і нависла згори.

«А що мені за це буде?»

Дуже небезпечне запитання. Ніколи ніяких угод, попереджала мене колись Ейсіл, ще до Підгір’я. Але угоди, які я укладала… врятували нас. І привели мене до Різа.

— Чого ти хочеш?

Один з Воронів гарикнув:

— З ким вона говорить?

«Камінь і вітер чують усе і все розповідають. Вони нашепотіли мені про твоє бажання залучити до виконання завдання Косторіза. Обмінятися».

Мені забило дух.

— І що?

«Колись ми були з ним знайомі… дуже давно. Коли ще на цій землі було менше створінь».

Ворони були близько, надто близько, про що свідчило їхнє шипіння:

— Що вона там белькоче?

— Може, вона знає закляття, як наш володар?

— Назви свою ціну, — видихнула я до темряви, що нависала за мною.

Судячи зі звуку кроків, Ворони були вже за кілька метрів від мене.

— З ким ти говориш? — запитав один з них.

«Компанія. Відправ мені когось».

У мене відвисла щелепа, але я спитала:

— Щоб… з’їсти?

Від сміху створіння я з голови до ніг вкрилася сиротами.

«Щоб розповісти мені про життя».

Повітря ворухнулося, Ворони Гайберну були зовсім поруч.

— Ось ти де, — прошипів один з них.

— Домовились, — видихнула я.

Шкіру на лівому передпліччі защипало. Те, що сиділо позаду… Присягаюся, я відчула його посмішку.

«Убити їх?»

— Т-так, будь ласка.

Наступної миті мене засліпила кулька начарованого світла, що ожила просто мене.

Воронів я побачила першими, та кулька висіла на рівні їхніх плечей — щоб вихопити з пітьми мене, їхню здобич. І спочатку вони спрямували погляди на мене. А потім — кудись над моїм плечем. Ще вище, кудись над головою…

Обличчя Воронів спотворив цілковитий, неймовірний жах. Від того, що стояло за мною.

«Заплющ очі», — промурчало мені це щось.

Я затремтіла й заплющила.

А потім я почула їхні крики. Буквально вищання і благання. І хрускіт кісток, дощове лопотіння крові, тріск тканини і крики, крики, крики.

Я замружила очі аж до болю, до тремтіння всім тілом.

Аж раптом теплі грубі долоні торкнулися мене і потягли геть, а голос Кассіана зашепотів мені на вухо:

— Не дивися. Не дивись.

Я не дивилася. Я дозволила йому себе вести. І відчула, як підлітає Різ. Як він приземляється на дно печери так швидко, що від цього здригається вся гора. Тільки тоді я розплющила очі. І побачила, як він мчить до нас, оповитий нічною темрявою, з такою люттю на обличчі, що…

— Виведи їх звідси.

Це був наказ для Кассіана.

А за нашими спинами досі звучали крики. Я потягнулася до Різа, але він уже зник, залишивши по собі хмару темряви.

Щоб закрити від погляду те, куди він крокував. Знаючи, що я подивлюся.

Крики припинились.

І в жахливій тиші Кассіан потягнув мене геть, до присмерку в центрі печери. Неста стояла там, обхопивши себе руками й широко розплющивши очі.

Кассіан просто простягнув їй руку. І вона, наче у трансі, підійшла до нього. Кассіан обхопив нас обох. Сифони ожили, розганяючи темряву кривавим світлом.

А потім ми злетіли вгору.

Тієї ж миті все довкола сповнилося криками.