Двір крил і руїн

Розділ 73

Котел стояв на скелястому узгір’ї.

Ткаля сумлінно виконала свою роботу. Сторожові пункти перетворилися на червоні мокрі купи кісток і м’яса. І я знала: коли знову її побачу, вона буде ще гарнішою.

Сила Амрен зростала, долаючи чергові бар’єри на нашому шляху, поки ми не опинилися просто позаду Стриги. Хоч би які закляття наклав король, Амрен була до цього підготовлена. Вона жадала їх. Нищила їх з дикою посмішкою.

Однак сіре узгір’я кишіло гайбернійськими командувачами, готовими кинути своїх солдатів до бою. Полководці вичікували, коли на полі бою залишаться тільки справжні воїни. Я чула, як вони розмірковували, з ким особисто хотіли б поквитатися. Найчастіше було чути імена Геліона і Тарквена.

Згадували також і Темлінa, адже він був дволикий брехун. А ще Джуріанa. Вигадували тортури, яким піддадуть їх усіх.

Варіан. Азріель. Кассіан. Калліас і Вівіана. Мор. Вони називали імена моїх друзів так, немовби говорили про коней на перегонах. Хто витримає доволі довго, коли вони мірятимуться з ними силою. Хто тривалий час залишатиметься живим, щоб протистояти їм. У кого буде можливість привести чарівну подругу Лорда Двору Зими сюди, на це узвишшя.

Хто врешті подолає Морріґан. А хто привезе додому трофей — іллірійські крила.

У мене закипала кров, аж у кістках відгукувалося її бурління. Я мала надію, що Бріаксіс їх усіх поглине, що це вони першими зомліють зо страху.

Я наважилася озирнутися.

Мор і Вівіана нескоро повернуться в табір. Вони відбивалися від цілої юрби солдатів Гайберну. Їм допомагала білявка, напевно сестра Вівіани, яку я бачила в таборі Двору Зими, і загін могутніх білих ведмедів — ті шматували ворожих солдатів помахами своїх величезних лап.

Амрен застережливо зашипіла, тож я швидко повернулася, щоб поглянути на мовчазний схил сірого узгір’я. Ані сліду Стриги. Але ж вона ніби зупинилася тут, біля підніжжя пагорба, на верхівці якого був Котел, жахливу присутність якого я вже відчувала, — він затягував у себе.

Ми з Амрен поволі, дослухаючись до кожного кроку, піднімалися вгору. За нами точилася битва. На небі, на землі, на морі.

Я сумнівалася в нашій перемозі. Навіть попри допомогу Дрейкона та армію смертних, нам усе одно велося дуже тяжко.

Підйом був крутий. Я підтягувалася, хапалася за скелясті виступи, напружуючи тіло, тоді як Амрен долала сходження на нього легко. У мене була надія, що Неста незабаром вивабить короля, бо нам доведеться зустрітися з ним віч-на-віч.

Мою увагу привернула чиясь постать біля підніжжя гори. Я скам’яніла від несподіванки. Там стояла прекрасна темноволоса жінка і дивилася на нас, мружачись і ніби до чогось принюхуючись. Її червоні губи, вологі від крові, розтягнулися в усмішці. Вона усміхалася нам, показуючи зуби, так само закривавлені.

То була Стрига, тобто Ткаля. Вона причаїлася, чекаючи нашого прибуття. Красуня провела сніжно-білою долонею по татуїровці у формі півмісяця на передпліччі. Знак угоди з Різом. Нагадування — і попередження, щоб ми поквапилися.

Стрига повернула на кам’янисту стежку, майже невидиму, що пролягала ліворуч від нас. Коштовність Аянти на її голові була заплямована кров’ю. Стрига підійшла до вартових, що там стояли. Вони стали цілити в неї.

Стрига посміхнулася до них страшною, жахливою посмішкою. Вони злякалися і хотіли мерщій покинути кручу, щоб її уникнути. Та не встигли — Стрига кинулася на них. Деякі з них у паніці просто зіскочили в прірву.

По тому — димова завіса.

Амрен здригнулася. Та все одно ми хутко перемкнули увагу на своє завдання. Решта вартових, що стояли віддалік, була стурбована різнею, яку вчинила Ткаля, і полишила свої позиції, щоб оточити її.

Швидше, швидше. У нас було замало часу. Я вже відчувала силу Котла, що чимдуж наростала. Ні. Не силу Котла. Ця сила… виходила звідкілясь позаду нас.

Неста.

— Смілива дівчина, — прошепотіла Амрен.

За кілька секунд вона схопила мене за комір і штовхнула просто на каміння, змушуючи ухилитися. Саме тієї миті, коли я почула кроки. Хтось ішов вузькою стежкою.

Я впізнала цей звук. Я чула його в найгірших кошмарах. Король Гайберну пройшов зовсім поряд із нами. Він був цілковито зосереджений на Стризі й на віддаленому гуркоті сили Нести.

Ткаля на мить припинила бійню, щоб поглянути, хто йде. Вона посміхнулася. З її підборіддя стікала кров.

— Яка ж ти прекрасна, — промурмотів король Гайберну звабливим голосом. — Яка потужна, предковічна.

Ткаля відкинула назад своє волосся. Воно темною хвилею впало на її тендітне плече.

— Можеш мені вклонитися, королю. Як за давніх часів.

Король Гайберну сміливо підійшов до неї. Усміхнувся, дивлячись на її прекрасне обличчя. По тому взяв його у свої широкі долоні й швидким рухом скрутив їй шию.

Мабуть, це її не вбило б. Адже Ткаля була богинею смерті — саме її існування заперечувало смерть. Отож її не вбило б те, що їй скрутили шию. Але король кинув її тіло двом нагам-гончакам, гарчання яких розлягалося біля підніжжя скелі. Ті прожогом кинулися рвати тіло Ткалі своїми жахливими зубищами.

Навіть Амрен з огидою скрикнула, спостерігаючи за тією картиною.

А король, розправившись із Ткалею, рушив на північ. Просто до Нести.

Ця сила — її сила — невпинно зростала і кликала його так само, як Котел на вершині гори кликав мене. Він поглянув у бік моря — на битву, що кипіла там. Можу заприсягнутися, що він, ідучи, посміхався від задоволення.

— Час настав, — прошепотіла Амрен.

Я не могла поворухнутися. Кассіан і Неста… Навіть Різ вважав, що в нього не було шансів вижити.

— Нехай що буде. Принаймні покладу край непевності, — мовила Амрен.

У її очах був справжній розпач. Вона знала, що зараз станеться. Яка була ціна купленого для нас часу.

Я змусила себе забути про свій розпач, про свій несусвітенний жах і рушила далі вгору — у бік скель. Туди, де стояв Котел. Без охоронців. Він чекав на нас.

У маленьких руках Амрен з’явилася Книга Дихання. Котел був високий, майже такий, як вона. Лиховісна прірва ненависті й могутності.

Я не могла цього стримати. Просто зараз. Стримати цілу армію. І короля, перш ніж він уб’є Несту й Кассіана.

Амрен розгорнула Книгу. Поглянула на мене очікувально.

— Поклади руку на Котел, — сказала вона тихо.

Я послухалася.

Неймовірна сила Котла вдарила в мене хвилею, яка загрожувала змити мене просто в центр нестримної бурі. Я ледь трималася однією ногою в нашому світі, ледве пам’ятала, як мене звуть. Я судомно хапалася за все, що бачила в Уроборосі, — кожний відбиток і спогад, який пронісся переді мною, добрі, погані й нейтральні вчинки, що їх я здійснила у своєму житті. Ким я була, ким я була, ким я була…

Амрен довго дивилася на мене. Вона чомусь не читала заклять із Книги Дихання. Не передала її мені. Вона раптом згорнула золоті сторінки й одним рухом відштовхнула від себе магічний скарб.

Амрен нам збрехала. Вона не мала наміру воювати з королем, перемагати, задіявши Котел і Книгу, його та армію, з якою прийшов на наші землі.

Хоч яку пастку вона розставила… потрапила простісінько в неї не хто інший, як я.