Двір крил і руїн

Розділ 14

Я не дозволяла собі навіть уявляти момент, коли знову стоятиму в обшитому дерев’яними панелями фоє міського будинку. Знову почую, як ячать чайки в небі високо над Веларісом, відчую запах річки Сидри, води якої пахнуть морем, тепло сонячних променів, що струменіють крізь вікна.

Мор перенесла нас усіх одночасно й тепер стояла за мною, потроху віддихуючись, і пильно стежила за Люсьєном, який не менш пильно вивчав нове місце.

Металеве око дзижчало, живе — уважно оглядало прилеглі до фоє кімнати: їдальню і вітальню з вікнами, які виходили на маленький внутрішній дворик і вулицю; сходи на другий поверх, коридор біля них, який вів на кухню до внутрішнього саду.

Потім нарешті його очі спрямували погляд до зачинених вхідних дверей, за якими на нього чекало місто.

Кассіан притулився до поруччя, схрестивши руки на грудях, а презирство в очах не обіцяло нічого доброго. Азріель залишився стояти поруч зі мною. Стиснуті кулаки оповили живі тіні. Обидва крилаті мали такий вигляд, наче щодня б’ються із синами Вищих Лордів і в цьому немає нічого дивного.

Цікаво, чи знав Люсьєн, як багато залежить від перших вимовлених ним слів? По суті, саме вони мають вирішити його подальшу долю. І яка моя роль у всьому цьому?

Хоча ні, я не грала ніякої ролі. Я приймала остаточне рішення. Рішення Вищої Леді. Мій статус тут був вищий за статус друзів. І саме я вирішувала, зможе Люсьєн зберегти свою свободу чи стане бранцем Двору Ночі.

Напружене мовчання друзів було достатнім натяком для мене: нехай сам вирішує свою долю.

Люсьєн нарешті подивився на мене. На всіх нас.

— Треба ж такому… На вулицях сміються діти, — сказав він.

Я навіть закліпала від почутого. Люсьєна здивував дитячий сміх на вулицях. Він же його не чув дуже і дуже давно. Там, на вулицях, сміються діти.

Відповісти я не встигла, мене випередив інший голос:

— І те, що вони це роблять після атаки Гайберну, свідчить про неймовірні зусилля жителів Веларіса, які відновили наше місто.

Я розвернулася на п’ятах і побачила Амрен, яка, напевне, увесь цей час сиділа в сусідній кімнаті, де її тендітна фігурка ховалася від поглядів у м’яких меблях.

І з’явилася вона так само, як минулого разу, коли в оцьому фоє попередила нас про загрозу з боку Гайберну. Чорне каре променилося на сонці, а неймовірні срібні очі незвично блищали, коли зустрілися з моїми.

Амрен схилила голову, висловлюючи пошану, що її могла висловити жінка (правильніше сказати, істота, бо вона не була фейкою), вік якої налічував п’ятнадцять тисяч років, своїй новоспеченій верховній правительці — Вищій Леді. І подрузі.

— Бачу, ти завела нового домашнього улюбленця. — Амрен зневажливо зморщила носик.

Судячи зі страху в очах Люсьєна, він теж зумів розгледіти монстра за її гарненьким личком.

Він напевно вже чув про неї. Я не встигла його представити, але Люсьєн схилився у глибокому поклоні. Кассіан тільки гмикнув, і я кинула на нього застережливий погляд.

— Бачу, вас добре видресирували, — усміхнулася Амрен.

Люсьєн обережно випростався, так повільно, наче стояв перед рівнинною пумою і не хотів необережним рухом спровокувати атаку.

— Амрен, це Люсьєн… Вансерра.

Люсьєн ще дужче напружився.

— Я більше не називаюся родинним прізвищем, — уточнив він для Амрен, знову вклонившись. — Просто Люсьєн.

Найімовірніше, він не називає себе так від тієї миті, коли серце його коханої припинило битися.

Амрен розглядала його металеве око.

— Тонка робота, — сказала вона, а по тому, придивившись до мене, констатувала: — А тебе, дівчинко, хтось устиг подряпати.

Рана в мене на руці нарешті повністю загоїлася, але залишила по собі товстий червоний рубець, над яким я ще не встигла попрацювати. Обличчя, наскільки я могла собі його уявити, також мало не дуже привабливий вигляд.

Я вже хотіла відповісти Амрен, коли раптом Люсьєн запитав:

— А що це за місце?

Ми всі подивились на нього, і я сказала:

— Дім. Це мій дім.

Я просто бачила, як усі деталі врешті складаються в його свідомості в одну картину. Ніякої темряви. Ніяких криків. Запах моря і цитрусових, а не крові та тліну. Дитячий сміх, який і досі не вщухав. Найбільша таємниця в історії Прифії.

— Це Веларіс, — пояснила я. — Місто зоряного світла.

Він із зусиллям ковтнув.

— А ти — Вища Леді Двору Ночі?

— Так, це вона, — почула я в себе за спиною.

Від цього протяжного голосу у мене перехопило дух. Як же я не здогадалася, звідки в передпокої з’явився цей лимонний запах?

Мої друзі усміхалися. Я обернулася.

Різенд спирався плечем на арку входу до вітальні. Руки схрещені на грудях, звичайний бездоганний одяг, чорна куртка і штани, сховані від поглядів крила…

А коли його фіолетові очі зустрілися з моїми, коли та знайома напівусмішка згасла… Я не втрималася і схлипнула, тоненько, ледь чутно.

Різ кинувся до мене, але ноги мої мене вже не тримали. Я впала на коліна. Килим пом’якшив удар. Я затулила обличчя руками, бо спогади про всі події минулих місяців нараз огорнули мене.

Різ опустився поруч зі мною. Дуже ніжно він прибрав мої долоні від обличчя. І так само ніжно витер сльози і взяв його у свої.

Мені було байдуже, хто на нас дивиться, коли я підвела голову й побачила в коханих очах любов, радість і тривогу.

Різа теж не хвилювало те, що ми не самі.

— Кохана, — прошепотів він і поцілував мене.

Я запустила пальці в його волосся, а Різ одним плинним рухом підхопив мене з підлоги. Я краєчком ока помітила бліде обличчя Люсьєна.

Різенд, навіть не глянувши ні на кого, наказав:

— Знайдіть собі заняття не тут. — І не став чекати, поки вони виконають його наказ.

Він переніс нас нагору, проминувши сходи, і впевненими швидкими кроками рушив коридором. Я встигла краєм ока помітити, як у фоє Мор хапає Люсьєна за руку і киває іншим, а тоді всі зникають.

— Хочеш почути все, що сталося у Дворі Весни? — спитала я, вдивляючись в обличчя коханого.

Жодної реакції на мою пропозицію, лише хижа жадібність, з якою він сприймав кожний мій подих.

— Спочатку я волів би зайнятися більш важливим.

Він відніс мене в нашу спальню — колись його спальню, але тепер у ній оселилися й мої речі. Вона залишилася саме такою, як я пам’ятала: величезне ліжко, дві шафи, стіл під вікном, що виходило на внутрішній сад, де тепер проміж зелені дерев палали рожеві й сині квіти.

Я була готова до того, що Різ покладе мене на ліжко, але він зупинився посеред кімнати, коли зоряний вітер зачинив за нами двері.

Дуже повільно він опустив мене на пухнастий килим, так, щоб ні на мить не порушити єдність наших тіл. Здавалося, ми боялися навіть на мить розімкнути обійми.

Я насолоджувалася кожним доторком до його теплого, твердого, справжнього тіла… і горло перехопило, коли я поклала долоню на його широкі груди, у яких, під чорною курткою, так само як і в мене, шалено калатало серце. На пристрасть, яку він стримував у собі, натякнули тільки долоні Різа: піднялися, гладячи, моїми руками й лягли на плечі, виводячи м’який ритм по брудній тканині, доки сам він вдивлявся мені в обличчя.

Мій неймовірний красень. Гарніший, ніж я пам’ятала, ніж мені снилося протягом усіх тих тижнів у Дворі Весни.

Довгу хвилину ми просто дихали одне одним. Якусь мить я могла лише вдихати його запах, наповнювати ним легені, дозволяти йому оселитися всередині мене. Мої пальці вчепилися в куртку Різа.

Суджений. Мій суджений.

Різ, наче почувши це слово, нарешті пробурмотів:

— Коли зв’язок згаснув, я подумав…

Його пальці ніжно, розмірено продовжували гладити мої плечі, але в очах промайнув страх.

— Коли я дістався Двору Весни, ти вже зникла. Темлін, шукаючи тебе, носився лісом, мов скажений. Але ти приховала свій запах. І навіть я не зміг… не зміг знайти тебе.

Біль у його голосі був мені як ніж у серце.

— Ми пройшли у Двір Осені через портал, — сказала я, накриваючи його руку своєю долонею і насолоджуючись відчуттям тугих м’язів. — Ти не міг почути мене, бо двоє командирів Гайберну отруїли мою воду та їжу, заблокувавши всі сили. Я… досі не відновила їх повністю.

Крижана лють скувала його прекрасне обличчя. Пальці в мене на плечах завмерли.

— Ти вбила їх.

Він не запитував, але я все одно кивнула.

— Добре.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Гайберн уже спустошив Двір Весни?

— Ще ні. Хай би що ти вчинила, це спрацювало. Охоронці Темліна покинули його. Два дні тому десь половина його людей відмовилася платити десятину. Дехто тікає до інших Дворів. Подейкують навіть про повстання. А ось тебе там тепер люблять. Багато хто вважає тебе святою.

Останні слова запалили веселий вогник у його очах.

— І їм дуже не сподобалося те, що він дозволив посланцям Сонного королівства знущатися з тебе і так залякати, що змусив тебе тікати.

Я погладила пальцем тоненький срібний завиток вишивки на грудях його куртки, і Різ, присягаюся, здригнувся від цього доторку.

— Гадаю, досить скоро вони дізнаються, що зі мною тепер поводяться набагато краще.

Різові долоні міцніше обхопили мої плечі, наче він просто зараз збирався показати мені, наскільки краще.

— А що з Аянтою? Джуріаном? — спитала я.

Сильні груди подалися під моєю долонею, коли він різко видихнув.

— Про обох мало що чути. Джуріан, судячи з усього, повернувся до рук, що його годують. Аянта ж… — Різ уважно подивився на мене і спитав: — Напевно, її рука — теж твій прощальний подарунок?

— Вона впала, — невинно відповіла я.

— Яке невдале падіння… — протягнув він з недоброю посмішкою і схилився ближче, огортаючи мене теплом свого тіла й водночас ліниво вигладжуючи долонями доріжку з плечей і нижче, на спину.

Я прикусила губу, щоб зосередитися на словах і не вигнутися йому назустріч, сховати обличчя в нього на грудях і відпустити свої долоні в солодку подорож.

— Вона поступово одужує, — додав він, — але нікуди зі свого храму не виходить.

Тепер настала моя черга сказати «добре», що я і зробила. Гарненьких послушниць напевно вже нудить від благочестивих повчань Верховної Жриці. Можливо, серед них знайдеться хтось сміливіший і розтрощить Аянті голову вві сні.

Я опустила руки на Різові стегна, готова запустити пальці під його куртку, жадаючи доторкнутися до голої шкіри, але Різ випростався і трошки відсторонився. Так, щоб одна з його рук залишилась у мене на талії, але друга…

Другою він обережно погладив червоний шрам на тому місці, де мою руку прошила стріла. У кутках кімнати скипіла темрява.

— Кассіан щойно пустив мене у свій розум і показав усе, що сталося на льоду. — Обережно, неначе пір’їнкою, він гладив місце, де була рана. — Я завжди знав, що Еріс погано скінчить. Тепер Люсьєн може опинитися найближче до батьківського трону, чого він аж ніяк не очікував.

Моя спина скам’яніла.

— Еріс справді жахливий, як ти мені й казав.

Різ знову провів пальцем по моєму передпліччю, і на мені виступили сироти. Це було обіцянкою… ні, не помсти, про яку він зараз думав, а того, що чекало на нас у цій кімнаті. Адже до ліжка було лише кілька кроків.

— Отже, ти назвала свій титул Вищої Леді.

— А не треба було?

Він випустив мою руку, щоб легенько погладити мене по щоці.

— Від тієї ж миті, коли жриця проголосила твій титул, мені хотілося волати про це з усіх дахів Веларіса. Але ти в типовій для тебе манері поламала мої грандіозні плани.

Я не стримала усмішки.

— Ще навіть години не минуло. Тобто, якщо зараз ти вилетиш із димаря і проспіваєш про це на весь голос, усі жителі несказанно зрадіють цій новині.

Його пальці занурились у моє волосся, змушуючи підвести голову. Від лукавої усмішки Різа у мене навіть пальці на ногах потерпли.

— Ось вона, моя кохана Фейра.

Він дивився на мої губи зголоднілим фіалковим поглядом і вже став нахилятися, щоб мене поцілувати…

— Де мої сестри? — запитала я, тільки зараз згадавши про них і дивуючись, чому не поставила йому цього запитання відразу, коли повернулася.

Різ завмер, його усмішка зникла, а пальці випорснули з мого волосся.

— У Домі Вітру, — відповів він, стримуючи себе: моє запитання порушило нашу ідилію. — Я можу… віднести тебе до них.

Кожне слово давалося йому понад силу.

І віднесе, зрозуміла я. Погасить своє бажання, свою жагу і віднесе мене до сестер, якщо я цього захочу. Вирішувати мала я. Різ завжди давав мені право вибору.

Я похитала головою. Бо не хотіла їх бачити… доки сама не опаную себе досить для цієї зустрічі.

— З ними все гаразд?

Зволікання з відповіддю було для мене красномовним.

— Вони в безпеці, — коротко відповів він.

Відповідь якась непевна, та я й не обманювала себе думками про те, що із сестрами все буде гаразд. Я притулилася чолом до грудей Різа.

— Кассіан і Азріель зцілені, — пробурмотіла я, знову і знову вдихаючи рідний запах, якого мені так бракувало всі ці тижні, за яким я так скучила. — Ти казав мені, але я не до кінця в це вірила. Доки не побачила.

— Азріель вилікувався за кілька днів. З крилами Кассіана було складніше. Але відтоді він постійно тренується, щоб повернути колишню силу. Цілителю довелося заново творити більшу частину його крил. Тепер усе буде добре.

Я проковтнула неочікуваний клубок у горлі й обхопила руками Різову талію, ховаючи обличчя в нього на грудях. У відповідь одна його рука міцно обхопила моє стегно, а друга лягла на шию, пригортаючи мене ближче до себе.

Я видихнула те, що мене весь час непокоїло:

— Мор сказала, що ти був далеко… і саме тому не з’явився там.

— Вибач.

— Ні, — сказала я, підвівши голову, щоб зустрітися з його винуватим поглядом. — Я не це мала на увазі. Я просто…

Мене гріло відчуття його тіла під долонями.

— Де ти був?

Різ напружився, і я приготувалась до гіршого, але почула лише спокійне:

— Я ж не міг залишити тобі всі диверсії стосовно наших ворогів. Ти згодна?

Я не усміхнулась.

— Де… ти… був?

— Азріель лише недавно звівся на ноги, тому я взяв на себе частину його обов’язків.

Я скреготнула зубами і продовжила допит:

— Яких саме?

Він схилив голову, лоскочучи губами мою шию.

— Невже ти не хочеш приголубити свого судженого, який так неймовірно скучив за тобою? Адже це були страшенно довгі тижні.

Я відштовхнула його обличчя долонею, насупившись.

— Я хочу, щоб мій суджений сказав, де його чорти носили, — суворо мовила я. — А вже тоді я його втішу.

Різ грайливо прихопив мої пальці зубами:

— Прекрасна і жорстока леді.

Я чекала, доки він помітить мої насуплені брови.

Різ закотив очі й зітхнув, сказавши:

— Я був на континенті. У палаці людських королев.

Я мало не задихнулася від несподіванки.

— Де?

— Точніше кажучи, летів над ним, але…

— Ти був там сам?

Він пильно дивився на мене.

— Хай наші помилки в Гайберні й натякали геть на інше, але я здатен на такі мандри.

— На які? Наодинці літати у ворожий табір? Ти мені сам казав, як це небезпечно. До палацу людських королев так просто не дістатися.

— Краще вже я, ніж хтось інший.

У цьому й полягала його проблема від самого початку. Завжди він, завжди жертвуючи собою…

— Чому? — спитала я. — Навіщо так ризикувати? На континенті щось сталося?

Різ, міцно стуливши губи, дивився у вікно, наче міг побачити з нього землі смертних.

— Мене тривожить тиша з того боку моря. Ніхто анічичирк. Жодного натяку на скупчення військ. І до своїх союзників у світі людей вони теж не зверталися. Востаннє смертних королев ми бачили в тому проклятому палаці. І відтоді цілковита невідомість. Ось я й вирішив перевірити, у чому там річ.

Він дав мені щигля по носі і знову пригорнув до себе.

— Я встиг лише наблизитись до краю їхньої території, коли відновився наш зв’язок. Я знав, що Мор з нашими була ближче, тому відправив їх.

— Це ти можеш не пояснювати.

Різ поклав підборіддя мені на маківку.

— Я хотів бути там… забрати тебе. Знайти тебе. Повернути додому.

— І насолодитися своєю театральною появою. Це у твоєму дусі.

Він засміявся, тепло дихаючи мені у волосся, а я відчувала, як народжується цей сміх всередині його тіла.

Я не дивувалася. Звісно ж, він вів свою гру проти Гайберну, доки мене не було вдома. Та я й не сподівалася на те, що вони всі тиждень за тижнем сидітимуть тихо, як миші. Особливо Різ, який завжди інтригує, завжди планує на крок уперед… Він напевне витратив цей час нам усім на користь. Я хотіла спитати його про це, але зараз, огорнута його запахом, відчуваючи тепло його тіла… Запитання могли почекати.

Різ поцілував мене в маківку.

— Ти вдома, — нагадав він мені.

Я схлипнула, киваючи і притискаючись до нього ближче. Удома. Я не просто повернулась у Веларіс, я була там, де Різ, там, де моя родина.

Чорні пазури торкнулися бар’єра в моїй свідомості — ласкаво, з проханням.

І я опустила для нього щити тієї самої миті, коли він прибрав свій. Його розум огорнув мій такими самими обіймами, як і тіло.

— Мені щомиті тебе бракувало, — сказав Різ, нахиляючись, щоб поцілувати кутик моїх уст. — Твоєї усмішки.

Він прихопив губами кінчик мого вуха, і я несвідомо вигнула спину.

— Твого сміху.

Він поцілував мене в шию, під вухом, і я відхилила голову, даючи йому доступ. Мені відчайдушно хотілося, щоб його дії стали швидшими і сміливішими.

Різ промуркотів:

— Твого запаху.

Я заплющила очі, коли Різ міцніше притиснув мене до себе стегнами, підхопив під сідниці й поцілував у шию. А по тому повів далі:

— Звуків, які вихоплюються з тебе, коли я всередині.

Він полоскотав язиком поціловану місцинку і відразу почув один з тих звуків. Різ опустився губами до ключиці, і я майже розтанула в його руках.

— Моя смілива, неймовірна, чудова суджена, — прошепотів він.

Різ підвів голову, і, щоб розплющити очі, мені знадобилися чималі зусилля. Але я зустрілася з ним поглядом, доки Різ малював ліниві лінії в мене на спині, спускаючи руки до сідниць і піднімаючи їх знову.

— Я кохаю тебе, — сказав він.

І якби я й досі не вірила його словам, я все одно відчула б це всім тілом, побачила, як сяє в нього обличчя, коли Різ промовляє їх — таким осяйним я бачила його вперше.

Я не встигла стримати сліз, і вони гарячими краплинами зірвалися у мене з вій.

Різ нахилився їх злизати. Одну по одній. Так само, як колись у Підгір’ї.

— У тебе є вибір, — промуркотів він мені у щоку. — Або я сам вилижу кожну часточку твого тіла…

Його рука намацала під одягом мій сосок, і пальці стали спроквола дражнити мої груди. Так, наче ми могли надовго забути про навколишній світ і насолоджуватися тільки одне одним.

— …Або ти можеш прийняти ванну, яка тепер уже має бути готова.

Я відсторонилася, скинувши брови:

— Хочеш натякнути, що від мене тхне?

Різ усміхнувся, і в мене всередині все запульсувало.

— У жодному разі. Але… — Він спохмурнів, опускаючи погляд на мій одяг. — На тобі кров. Твоя і не лише твоя. Тому твій ґречний суджений і пропонує помитися, перш ніж оволодіти тобою.

Я пирснула від сміху і прибрала з обличчя його волосся, насолоджуючись відчуттям живого шовку під пальцями.

— Яке тактовне формулювання. Хоча я досі не можу повірити, що ти всіх вигнав на вулицю, щоб мати змогу затягти мене в ліжко.

— Одна з багатьох переваг статусу Вищого Лорда.

— Яким ти зловживаєш.

На його губах знову затанцювала знайома півусмішка:

— То що?

— То хай би як мені кортіло побачити твої спроби вилизати тижневі нашарування бруду, поту і крові… — в очах Різа заблищала готовність прийняти виклик, і я знову засміялась, — обираю звичайну ванну.

Його очі зблиснули так, наче він був ладен прийняти виклик. У них навіть промайнуло вдаване розчарування. Я ткнула його пальцем в груди і попрямувала до прилеглої ванної кімнати. У величезній порцеляновій ванні вже парувала гаряча вода.

— Ти навіть улаштував бульбашки?

— А ти щось маєш проти них?

Я усміхнулася, розстібаючи куртку. Пальці в мене були аж чорні від бруду і крові. Залишалося морщити носа.

— Щоб усе це відмити, потрібна не одна ванна.

Різ ляснув пальцями, і моя шкіра стала чистісінькою.

Я змигнула від подиву:

— Якщо ти здатен на такі фокуси, то навіщо взагалі ванна?

Кілька разів він робив таке і в Підгір’ї — магічно відчищав мене від бруду. А я все забувала спитати, як це він робить.

Він притулився спиною до дверей, спостерігаючи, як я здираю із себе подерту брудну куртку. І стояв там так, наче це було найважливіше з його завдань.

— Основа бруду все одно залишається. І ось цей маслянистий шар потрібно змити.

Різів голос став хрипким, очі невідривно стежили за моїми пальцями, доки я розшнуровувала чоботи.

Він мав рацію. Шкіра, яка на перший погляд здавалася тепер чистісінькою, досі відчувалася, як немита. Я скинула чоботи просто на брудну куртку.

— Тепер зрозуміла. Це вирішення не тільки суто естетичних проблем.

— Ти надто зволікаєш, — відповів на те Різ і вказав мені підборіддям на ванну.

Від гарчання, яке супроводжувало його слова, у мене поважчали груди. Це він теж помітив.

Я усміхнулася сама до себе й вигнула спину трохи більше, ніж треба було, щоб зняти сорочку. Сорочка полетіла на мармур підлоги. Сонячні промені прошили пару над ванною, фарбуючи простір між нами у відтінки білого й золотого. Одного погляду на мій оголений торс було досить, щоб Різ аж пискнув від збудження. Він дивився на мої груди, тепер важкі й напружені, на затверділі соски. Простір між нами був золотаво-білий. Різ загарчав, втупившись у моє голе тіло. Його пальці торкнулися моїх грудей, обважнілих від бажання. Я була ладна взагалі забути про миття і перейти до справи.

Але замість цього я вдала, ніби навіть не помітила його торкання, розстібнула штани і дозволила їм упасти на підлогу. Разом із білизною.

Очі Різа замерехтіли.

Я всміхнулася й поглянула на його штани, що виразно настовбурчилися в одному місці. Це було промовисте видовище.

Я промуркотіла:

— Шкода, що тут не вистачить місця на двох.

— Недолік дизайну, який я виправлю вже завтра.

Він говорив тихо, хрипко, і одночасно з його словами невидимі руки ковзнули по моїх грудях, опускаючись нижче, між ніг.

Матір мене борони. Не знаю, як я змогла дійти й забратися в купіль і навіть почати митися.

Різ так і стояв біля дверей, мовчки, невідривно спостерігаючи за кожним моїм рухом.

Деякі місця я мила трошки довше, ніж потрібно. І так, щоб він напевне це побачив.

Різ так схопився за одвірок, що дерево застогнало під його рукою.

Я думала, Різ не витримає і застрибне до мене у ванну. Але він не рвонувся до мене, навіть коли я вилізла і, загорнувшись у рушник, стала розчісувати мокре сплутане волосся. Так, наче ця його витримка теж була частиною гри.

Мармурова підлога приємно холодила босі ноги. Коли я відклала гребінець на туалетний столик, у мене аж пальці ніг підібгалися — так кожна клітинка мого тіла відчувала, де саме стоїть Різ, як саме він роздивляється мене у дзеркалі.

— Ну, тепер чистісінька, — проголосила я так само хрипко, зустрівши погляд його відображення в люстрі.

Готова заприсягтися, за його спиною вирувала зоряна темрява. Але варто було змигнути, і зникло все, окрім хижого голоду на його обличчі.

Я розвернулася, тремтливими пальцями стискаючи краї рушника.

Різ простягнув мені руку, і його пальці теж тремтіли. Навіть м’який рушник здавався жорстким проти шкіри, що стала неймовірно чутливою, коли я вклала свою руку в його долоню, загрубілу від меча. Я хотіла, щоб саме ці загрубілі шорсткі руки огорнули мене всю.

Але Різ просто повів мене у спальню, крок за кроком. Під курткою на широкій спині грали м’язи. Грали вони і нижче, сильні, скульптурні, на стегнах, сідницях…

Я збиралася проковтнути його цілком. Просто поглинути. І просто зараз…

Але Різ зупинився перед ліжком, відпустив мою руку і поглянув в очі з безпечної відстані в один крок. Його погляд затримався на щоці, подряпаній стрілою. Він дивився так, що у мене всередині все було готове вибухнути і виплеснутися назовні.

З мокрого волосся на килим скрапувала вода.

— Синець дуже страшний? — запитала я.

— Ні, він майже зник.

Але в кімнаті знов завирувала темрява.

Я дивилася в його прекрасне обличчя. Вдивлялася в кожну лінію, кожний кутик. Страх, лють, любов — і мудрість, лукавство і сила.

Я дозволила рушнику впасти на підлогу. Дозволила Різу побачити мене, коли поклала долоню йому на груди, щоб відчути під нею шалене серцебиття.

— Готова вся стати твоєю.

Мені хотілося вимовити ці слова недбало, з бравадою, але не вийшло. Особливо коли завважила його напівусмішку.

— Навіть не знаю, звідки почати. Стільки можливостей…

Він звів угору палець, і я захлинулася від збудження, коли Різ обвів колом мої груди — одну, потім другу. А потім продовжував кружляти, усе звужуючи спіраль в напрямку до сосків.

— Я міг би почати тут, — пробурмотів він.

Я судомно зімкнула стегна. Він помітив, і усмішка його стала геть хижою. За мить до того, як його палець дістався мети, про яку я вже збиралася його благати, Різ повів його вгору — по грудях, до шиї, підборіддя. До самого рота.

Він окреслив мої уста ледь чутним доторком.

— Або я міг би почати тут, — видихнув він, і палець ковзнув між моїми губами.

Я не витримала, обхопила його, полоскотала язиком. Але Різ тихенько застогнав і знову повів пальцем нижче. По шиї. По грудях. Просто над соском. І зупинився там, дав ледь чутного щигля і миттю загладив.

Я вже тремтіла, мені було несила втриматися на ногах, а його палець продовжив свою подорож.

Вимальовуючи завитки на шкірі живота, Різ не зводив очей з мого обличчя, муркочучи:

— Або…

У голові не було жодної думки, лише відчуття його пальця, який спускався нижче і нижче, туди, де я хотіла його відчути.

— Або? — змогла видихнути я.

Він опустив голову, темне волосся затулило його чоло — і ми обоє дивилися, як усе нижче і нижче опускається його палець.

— Мабуть, усе-таки краще почати звідси. — Голос Різа став ще глибшим і геть захриплим.

Мені було байдуже, особливо коли його палець пройшов найчутливішою місцинкою мого тіла. І став кружляти навколо цієї точки, легенько піддражнюючи.

— А тут було б добре… Або навіть тут, тут було б непогано, — завважив він, важко дихаючи. — Або навіть тут…

І його палець пірнув у моє лоно, далі, глибше.

Я застогнала і вчепилася Різові в руку, запустивши нігті у м’язи. Він поворушив пальцем усередині мене, потім витягнув і запитально подивився мені в очі. Різові брови зметнулися догори:

— То що ж? Де мені розпочати, Фейро-любонько?

Мені забракло сил на те, щоб складати думки в слова. Але з мене було досить цих ігор.

Тому я взяла руку Різа й поклала собі на груди, над серцем. Зустріла його темний погляд і промовила те, що рвалося з мене на волю, те, що поклало б край його витримці.

— Ти мій, — сказала я.

Ці слова розірвали пута, у яких він себе тримав.

Його одяг зник, сам собою, одразу весь. А губи накрили мої.

Поцілунок не був ніжний. Не був обережний, не дражнив. Уся награна нерішучість зникла разом з одягом.

Його поцілунок був шалений, нестримний, вимогливий. Це була дика, нестримна жага, яка звільняла нас обох… і його жар, і його язик, що заволодів моїм, говорили мені, що я нарешті вдома.

Я запустила пальці в його волосся, притягуючи обличчя Різа ближче, і відповідала на кожний його цілунок невситимо, невідворотно.

Різ спрямував мене до ліжка, оголеною шкірою до шкіри, і його руки підхопили мої сідниці. А я теж опустила руки нижче, проводячи ними по його оксамитовій ніжній шкірі. Його чудові могутні крила вихопилися на волю, широко розгорнулись і майже відразу склалися за спиною.

Мої стегна наштовхнулись на край ліжка за нами, і Різ зупинився. Він увесь тремтів, але навіть зараз залишав право вибору за мною. Неохоче відірвавшись від його уст, я тримала очима його погляд, коли опускалась на білі простирадла і потрошку відповзала назад.

Далі і далі на ліжко, доки не розкрилася перед ним уся. Доки не побачила, як сильно він мене бажає. І тоді моє тіло відповіло йому солодкою судомою.

— Різе, — видихнула я, і його ім’я було тим благанням, на яке мені забракло слів.

Його крила розкрилися, в очах заблищали зорі. Різ важко дихав. В його очах була жага — глибша за бажання, більша за збудження, — що змусила мене подивитись на гори, витатуйовані на його колінах.

Герб його Двору — нашого Двору. Присяга ніколи не ставати на коліна ні перед чим, окрім своєї корони. Ні перед ким, окрім тепер — мене.

Мене — бо він був мій. І я послала цю думку зв’язком суджених.

Досить ігор. Різ більше не зволікав. Він відразу опинився на мені. Я хотіла його на собі, у собі. Мені потрібно було відчути його, обійняти, дихати в унісон. І Різ почув мій майже відчай, відчув хвилю почуттів, що линула магічним зв’язком. Я прошепотіла його ім’я. Зблиснули його крила, груди піднялися, в очах спалахнули зірки. А за зірками я побачила глибоку тугу. Тільки зараз я зрозуміла, чим був для нього кожен день розлуки зі мною.

Він не відпускав мого погляду, хижими рухами, граційними, як у рівнинної пуми, нависаючи наді мною. Різ переплів наші пальці, уже не стримуючи уривчастого дихання, коліном розвів мої ноги і опустився між ними.

Обережно, ніжно він вклав наші сплетені руки біля моєї голови і прошепотів, входячи в мене:

— Ти теж моя.

Від першого поштовху я подалася вперед, щоб знайти його уста. Рухи наших язиків перегукувалися з його обережними поштовхами всередині мене.

Провела язиком по зубах, проковтнула звук його задоволення, доки він обережно проникав у мене дедалі глибше. З кожним рухом упевненіше. Удома. Це і був мій дім.

Різ увійшов до кінця й застиг, даючи мені змогу призвичаїтися до відчуття наповненості. Мені здалося, що я просто вибухну місячним світлом і полум’ям. Мені навіть здавалося, що я не витримаю того напору сили, яка накрила нас обох.

Я схлипувала і задихалась. Мої пальці завмерли на його спині, поряд зі складеними крилами. Різ злегка відсторонився, щоб подивитися мені в обличчя. Прочитати його, як книгу.

— Ніколи більше ми не розстанемося, — пообіцяв він, виходячи, щоб знову, повільно аж до сказу, повернутися в мене.

Різ вкрив поцілунками мою скроню і чоло й видихнув:

— Любонько моя, Фейро.

Я розгубила всі слова і могла тільки рухати стегнами, закликаючи його входити глибше, сильніше. Різ підкорився.

З кожним поштовхом, з кожним спільним подихом, кожним ніжним словом і стогоном наш зв’язок, який я так довго приховувала, сяяв ще сильніше. Ще чистіше.

А те сяйво знову стало адамантово-яскравим, мене накрило хвилею такої насолоди, що моя шкіра спалахнула й засвітилася, як новонароджена зірка.

Різ бачив це, і досить мені було торкнутися чутливої шкіри його крила, як він викрикнув моє ім’я і дійшов свого піку, затопивши моє лоно сім’ям.

Я міцно тримала його в обіймах, доки струмінь не ослабнув, а потім і зовсім не стихнув. Різ залишався в мені. Ми були єдиним цілим, відчуваючи давно забуту насолоду. Минали хвилини. Ми так і залишилися сплетеними, дослухаючись, як вирівнюється наше дихання, і цей звук був солодший за будь-яку музику.

Трохи по тому Різ підвівся і взяв мою праву руку у свою. Він роздивлявся чорні завитки татуювання, а потім припав губами до одного з них. У нього дрижав кадик.

— Я сумував без тебе. Щосекунди, з кожним подихом. Мені так зле було без тебе. І не лише без цього… — Він штовхнув стегнами, підкреслюючи свої слова, і я знову відчула насолоду. — Але й без наших розмов. Без нашого з тобою сміху. Мені не вистачало тебе в ліжку, але як друга тебе бракувало ще більше.

Мої очі обпекло сльозами.

— Я знаю, — змогла вимовити я, гладячи його крила і спину. — Знаю.

Я поцілувала його плече із завитками іллірійського татуювання.

— Більше ніколи ми не розстанемося, — пообіцяла я йому і шепотіла це знову і знову, дивлячись на сонячні промені на підлозі, що проникли в нашу кімнату й поволі рухалася підлогою.