Двір крил і руїн

Розділ 65

Перше випробування буде найскладнішим — і дасть мені найбільше інформації. Пройти біля вартових, що охороняють табір, щоб дізнатися, чи вони вже чули про смерть Аянти. А також про вплив жриці в цьому таборі.

Я намагалася зберегти на обличчі той спокійний вираз, який завжди презентувала світу Аянта. Піднесла голову доволі високо, але не надто. Обручку я повернула в бік долоні, а зап’ястя прикрасила кількома браслетами, які Азріель також позичив у нашої жриці. Я дозволила їм гучно дзенькати, подібно до того, як дзенькали вони в Аянти. У мене ці звуки завжди асоціювалися з кішкою із дзвіночком на шиї. Домашнє звірятко — імовірно, саме такою вона була для короля Гайберну.

Я не могла бачити Азріеля, але відчувала його присутність, немовби Сифон, що імітував коштовність Аянти, був ланкою, яка поєднувала нас. Він ховався в кожному клаптику тіней, то залишаючись позаду, то висуваючись трохи вперед.

Шестеро вартових, які стерегли входи до табору, спостерігали за жрицею зі щирою відразою. Я заспокоїла серцебиття, ставши якоюсь мірою нею, кокетливою й завзятою, гонористою й хижою, святою й чуттєвою.

Вони не затримали мене, коли я минала їх, ідучи довгою алеєю між незліченними наметами. Я намагалася не здаватися збентеженою чи невпевненою. Не давала моїм плечам опуститися, не дозволяла собі зітхнути з полегшенням. Не тепер, на цій широкій алеї, утвореній наметами й кузнями, де горіли багаття й звідки долинало перестукування молотів. Я навіть не повернула голови на ці звуки.

Порівняно з табором короля Двір Жахіть нагадував залу, у якій панночки з пристойних сімей вишивали подушки.

І тут десь, посеред цього жахіття… Елейн. Цікаво, Котел уже представив її королеві? Чи вона досі перебувала десь у темному світі, у якому перебував і він сам?

Я побачила намет короля, такий самий, яким його побачила Неста. Він не здавався тоді віддаленим, як тепер, коли височів посеред табору, наче гігантський кільчастий звір. Увійти в нього буде черговим випробуванням. Звісно, якщо нам пощастить дістатися туди без перешкод.

Пізній час сприяв нашому пересуванню табором. Солдати, які не спали, виконували якусь роботу, — якщо різного ступеню неподобства можна назвати роботою, — або несли варту чи тільки вдавали, що пильнують. Решта була занурена в сон.

Коли я так ішла, подзвонюючи біжутерією, у бік центру табору, мені раптом спало на думку, що солдати Гайберну також мають потребу у сні. Раніше я вважала, що міфічних чудовиськ, сповнених сили й шаленства, не обходять звичайні справи. Однак збагнула, що вони також утомлюються. Мають потребу в їжі. І потребу у сні, хоч, може, не такому глибокому й не такому тривалому, як люди. Хай би там як, але ці дві години до світанку дали нам певну перевагу. Бо коли світло сонця прожене тіні, неточності мого костюма стануть надто помітними…

Мені важко було придивлятися до наметів, що їх минала, зосереджуватися на звуках, які до мене долинали, і водночас вдавати, що все це цілком звичне і мене не обходить. Я не знала навіть, чи Аянта мала тут свій намет, чи допускав її король до себе, коли їй заманеться. Я мала великий сумнів стосовно того, що можу отак просто зайти до його намету й дізнатися, де сховали Елейн.

Посеред табору палало величезне вогнище. Перш ніж ми помітили, що там коїлося, до наших вух долинув відголос бенкету.

Я вже знала, що більшість солдатів не спала. Вони були тут. Святкували.

Хтось танцював у якихось страшних рухах, і тіла танцівників відкидали деформовані тіні. Хтось пив із величезних бочок пиво, яке я розпізнала відразу, — воно було із запасів Темліна. Хтось коцюрбився в муках, бо перепив, а хтось на все це просто витріщався.

Однак між сміхом, співом і музикою, поміж гучанням вогню… я почула крик.

Тінь схопила мене за плече, нагадуючи, що я не можу бігти. Аянта не побігла б… її це не зворушило б.

У роті в мене пересохло, коли крик пролунав знову. Я не могла цього витримати… дозволити, щоб це тривало надалі.

Рука тіні Азріеля схопила мою, присуваючи мене ближче. Гнів переповнював його невидиму постать.

Ми обійшли місце грища ледачим кроком, аж врешті зрозуміли. Цей вереск… То була не Елейн. Це не Елейн висіла на конструкції, висіченій зі швидко обтесаних гранітних кам’яних брил. Це одна з «Дітей Благословенних», молода і струнка.

Мені стало зле. Двоє інших були прикуті біля неї. Те, як вони висіли, які рани були на їхніх голих тілах…

Клара. З ними зробили те саме, що з Кларою. І, так само як її, їх залишили гнити, щоб ворони, які з’являться на світанку, мали поживу. Та одна, третя дівчинка, витримала довше.

Я не могла. Не могла… Просто не могла залишити її тут.

Однак якщо я забарюся, мене помітять. Я приверну забагато уваги.

Чи зможу я із цим жити? Колись я вбила двох невинних істот, щоб урятувати Темліна і його люд. Якщо я залишуся, щоб урятувати сестру, це буде рівнозначне її вбивству.

Чужа. Вона була мені чужа.

— Я шукав тебе, — процідив твердий чоловічий голос.

Я обернулася й побачила між наметами Джуріанa, як він застібав пасок, що на ньому висів його меч. Поглянула на кам’яну брилу. І раптом немовби невидима рука розсіяла дим.

Там сидів король Гайберну, розвалившись на своєму стільці й підперши кулаком голову. На обличчі він мав вираз легкої нудьги, коли спостерігав за забавою, тортурами і стратою. І навколо — радість натовпу, який подеколи звертався до короля з тостом або поклоном.

Я промовила голосом лагідним, майже співучим:

— Я опікувалася своїми сестрами, — відповіла я Джуріану.

Джуріан довго дивився на мене, а тоді поглянув на Сифон на моїй голові. Я побачила, що він зрозумів, хто я: його карі очі зблиснули.

— Де вона? — прошепотіла я самими губами.

Джуріан зухвало посміхнувся мені. Не безпосередньо мені, але всім, хто на нас дивився.

— Ти залицялася до мене протягом кількох тижнів, — пробурмотів він. — Поводься відповідно.

Горло мені стиснулося. Однак я поклала долоню на його передпліччя, змахнувши віями, і присунулася. Він весело пирхнув.

— Щось я сумніваюся, що в такий спосіб ти здобула його серце.

Я змусила себе не кинути на нього гнівного погляду.

— Де вона?

— У безпеці. Недоторканна.

Я зітхнула з полегкістю.

— Однак не надовго, — додав Джуріан. — Його трохи вивело з рівноваги, коли вона раптом з’явилася перед Котлом. Він наказав її схопити. А тоді прийшов сюди подумати, що з нею зробити. І як примусити тебе за це заплатити.

Я провела долонею по його плечу, а тоді поклала її на його серце.

— Де вона?

Джуріан нахилився, немовби мав намір мене поцілувати, а тоді наблизив губи до мого вуха.

— Чи ти хоч мала стільки розуму, щоб її вбити, перш ніж приміряти її подобу?

Моя рука стиснула тканину його камзола.

— Вона дістала те, на що заслуговувала.

Я відчула, як Джуріан посміхається біля мого вуха.

— Вона в його наметі. Скута крицею й легеньким закляттям з його улюбленої книжечки.

Дідько… Дідько… Може, мені треба було взяти із собою Геліонa, який може зняти майже будь-яке…

Джуріан стиснув моє підборіддя великим і вказівним пальцями.

— Ходи до мого намету, Аянтo. Побачимо, що ще вміє цей чарівний ротик.

Я ледь примусила себе не відступити, коли Джуріан поклав руку мені на талію. Він коротко засміявся.

— О, у тебе є власна криця. Тоді моя не стане в пригоді.

Я послала йому чарівну сяйливу усмішку.

— Що з тією бідолашною дівчиною?

У його очах промайнув сум.

— Не вона перша, і не вона остання.

— Я не можу її так просто залишити, — процідила я крізь зуби.

Джуріан провів мене крізь лабіринт наметів до їх центру.

— Або твоя сестра, або вона. Ти не зможеш врятувати їх обох.

— Доправ її до мене, а я дам раду.

— Скажи, — промуркотів він, — що ти хотіла б помолитися перед Котлом, перш ніж ми підемо до розваг.

Я закліпала очима, побачивши перед величезним наметом кольору кістки вартових.

Склавши на грудях руки, я голосно звернулася до Джуріанa:

— Перш ніж ми підемо до розваг, хочу помолитися перед великим Котлом. Щоб подякувати за сьогоднішню перемогу.

Джуріан поглянув на мене спідлоба — погляд людини, якій нетерпеливиться.

— Але ж поквапся, — сказав він, а тоді кивнув на вартових, які стояли обабіч входу.

Я спіймала погляд, який він їм кинув: чоловік чоловікам. Вони навіть не намагалися приховати хтивих посмішок, коли я минала їх.

А позаяк я була Аянтою… послала їм чуттєву посмішку, оглянувши з голови до ніг як потенційних об’єктів, не схожих на прифійські. Посмішка, яку послав мені у відповідь той, що стояв праворуч, сказала мені, що він уже мій.

«Згодом, — повідомила я йому поглядом. — Коли закінчу із цим».

Ідучи до намету, я бачила, як він поправляє свій пасок.

Понуро… Холодно. Як досвітнє небо. Таке враження справляв цей намет. Жодних вогняних печей, жодного магічного світла. Але всередині величезної утроби… темрява, що поглинає світло. Котел.

Мої передпліччя вкрилися сиротами.

Джуріан прошепотів мені у вухо:

— У тебе п’ять хвилин, щоб витягти її. Забери її на західний край. На прибережні скелі. Зустрінемося там.

Я здивовано закліпала.

Джуріан вищирив зуби в посмішці, яка зблиснула в темряві.

— Якщо почуєш вереск, не панікуй.

Відвертатиме увагу. Він криво посміхнувся в темряву.

— Маю надію, що ти зможеш забрати трьох, Співцю тіней.

Азріель не підтвердив, що почув.

Джуріан подивився на мене.

— Сховай один кинджал біля серця. Якщо тебе візьмуть живою, король…

Він похитав головою:

— Не давайся їм, — тільки й мовив він.

Джуріан пішов. За мить з глибокої тіні в кутку намету виступив Азріель. Кивнув на фіранку в глибині приміщення. Я заспівала одну з молитов, вдячну пісню, яку багато разів чула від Аянти ще у Дворі Весни.

Ми кинулися килимами всередину приміщення, оминаючи розставлені меблі. Я весь час співала молитву Аянти.

Азріель відсунув фіранку.

Елейн була в нічній сорочці. У роті кляп, руки скуті крицею з фіолетовим блиском. Її очі розширилися, коли вона нас побачила — Азріеля й мене.

Я змінила подобу на свою власну й піднесла палець до рота, Азріель став на коліно біля неї. Я й далі співала одну з молитов, просячи Котлу зробити моє лоно плідним і таке інше.

Азріель акуратно вийняв у дівчини кляп.

— Усе гаразд?

Елейн похитала головою, пильно придивившись до нього, немовби досі не вірила, що це він.

— Ти прийшов по мене.

Співець тіней тільки схилив голову.

— Поквапся, — прошепотіла я, а тоді заспівала черговий куплет.

Ми мали час лише до кінця молитви.

Сифони Азріеля засяяли, і я відчула, як маківкою розходиться тепло. Але їхня магія не подіяла на закови Елейн. Зовсім.

До кінця молитви лишилося кілька рядків. У Елейн були закуті зап’ястя й щиколотки. Вона не могла бігти в цих кайданках.

Я простягнула до неї руку, намагаючись відшукати рештки сили Геліонa, щоб зняти закляття, яким король зачарував ці ланцюги. Однак моя сила була геть виснажена, лишилися її крихти.

— У нас немає часу, — тихо поквапив нас Азріель. — Він іде.

Тоді почулися крики й вереск. Азріель підняв Елейн, закинувши її зв’язані руки собі на шию.

— Тримайся міцно, — наказав він — і мовчи.

Гавкіт і дзявкотіння роздерли морок ночі. Я зняла плащ і сховала Сифон Азріеля, а тоді витягнула два ножі.

— Назад?

Він кивнув.

— Приготуйся бігти.

Серце моє калатало. Елейн поглянула на нас, але не затремтіла, не здригнулася.

— Біжи й не зупиняйся, — кинув Азріель. — Біжімо на захід, до прибережних скель.

— Якщо Джуріанa з дівчиною там не буде…

— Тоді ти перенесешся. А я по неї повернуся.

Я видихнула, намагаючись заспокоїтися.

Гавкіт ставав дедалі голоснішим — він наближався.

— Нуж-бо! — прошипів Азріель. І ми кинулися навтьоки.

Його Сифони зблиснули, і полотно намету розсіялося. Ми вистрибнули через утворену діру, перш ніж вартові змогли щось зауважити. Вони не бачили нас, лише придивлялися до дірки. Азріель зробив нас невидимими — оповив тінню.

Ми мчали між наметами, наші ноги неслися по траві й піску.

— Поквапся, — прошепотів він. — Тіні не захищатимуть довго.

І справді на сході за нами небо заясніло світанком.

Нараз морок ночі роздерло пронизливе виття. Я вже знала: вони відчули, що ми тут. Попри те що не могли нас бачити. Пси короля могли нас учути.

— Хутчій! — гарикнув Азріель.

Земля під нами затремтіла. Я не насмілилася повернутися й поглянути назад.

Ми наближалися до стояків зі зброєю. Я сховала кинджали, щоб звільнити руки, і, коли ми пробігали зовсім поряд, схопила лук і сагайдак зі стрілами. Ясеневими стрілами.

Коли я перекинула собі сагайдак через плече, стріли ледь заторохтіли. Одну я наклала на тятиву.

Азріель раптом повернув праворуч за один із наметів. Націлившись, я обернулася й випустила стрілу. Найближчий собака — то не був собака, я розуміла це, коли стріла вже летіла в бік голови звіра. Це було щось подібне до нага — величезний лускатий звір, що мчав на чотирьох лапах, видаючи жахливе гарчання з гадючого писка, озброєного гострими як кинджали зубами.

Стріла прошила горло. Чудовисько впало тієї миті, коли ми повернули за наметом, щодуху женучи на захід. Я наклала на тятиву наступну стрілу.

Ще три. Нас переслідували ще три чудовиська, наближаючись з кожним стрибком потужних кігтистих лап.

Я відчувала, як вони нас доганяють — а разом з ними гайбернійські командувачі, які довіряли нюху чудовиськ, тому що досі не могли нас бачити. Наступна стріла показала їм, як ми далеко. Тієї миті, коли чудовиська наздоженуть нас, з’являться командувачі. Вони вб’ють нас або затягнуть назад.

Наступні ряди наметів прокидалися, почувши метушню посеред табору. Повітря затремтіло, коли на нас посипалися ясеневі стріли. Їх випустили наосліп, сподіваючись, що влучать.

Блакитний щит Азріеля здригнувся від удару, але витримав. На жаль, тіні, що приховували нас, затремтіли і зблідли.

Чудовиська наближалися. Двоє з них відступили, щоб зайти збоку, заступити нам шлях.

Скеля була вже близько, за краєм табору. Висока круча біля бурхливої річки. А на самому її березі, укутана в темний плащ… Стояла та дівчина.

Джуріан залишив її тут. Де був він сам? Від нього не лишилося навіть сліду.

Просто позаду нас, наповнюючи повітря магією, як звик це робити… заговорив король.

— Які безстрашні злодії, — процідив він, і його слова долинали звідусіль і нізвідки. — Як вас покарати?

Я не мала найменшого сумніву, що дія закляття закінчувалася вже за кручею. Це підтверджував скажений гавкіт собак, які відчували, що здобич ось-ось вислизне їм із лап. Якби ж то тільки нам вдалося стрибнути досить далеко, щоб втекти від них!

— Стрибай із Елейн, Азріелю, — мовила я, тяжко дихаючи. — Я заберу дівчину.

— Але ми всі маємо…

— Це наказ.

Перед нами бовваніла стежка, що вела до скелі й до свободи, яка чекала на нас.

— Ти мусиш.

Мої слова урвав біль. Пронизливий біль у плечі. Ясенева стріла.

Ноги мої підігнулися, заструменіла кров, і я відчула, як падаю на кам’янистий ґрунт, аж кістки застогнали. Азріель вилаявся, але боротися з Елейн на плечах…

Чудовиська наздогнали нас за мить.

Попри несамовитий біль у плечі в одного з них я таки випустила стрілу. І впала, затуляючи все за собою.

Між рядами наметів неспішно, певний у тому, що нас спіймав, ішов король Гайберну, тримаючи в руці лук. Той самий, з якого випустив стрілу в моє плече.

— Твоє катування було б доволі нудним, — промовив він, і його голос прозвучав велично. — У всякому разі, традиційними методами.

Він ішов неквапливо, розмірено.

— Як Різенд казитиметься. Який панічний страх його охопить. Його подруга нарешті наважилася зі мною зустрітися.

Перш ніж я змогла поквапити Азріеля, решта двоє собак наздогнали нас. Один скочив до мене. Я піднесла лук, щоб стримати могутні щелепи. Чудовисько перегризло його навпіл і відкинуло деревину вбік. Я схопилася за ніж саме тієї миті, коли на мене скочило друге чудовисько.

Мене оглушило потужне ричання. У вухах задзвеніло. Чудовисько, що притиснуло мене, було скинуте з мене раптовим ривком.

Я впізнала це ричання, упізнала його.

Золотаве чудовисько із закрученими рогами впало між собаками.

— Темліне! — вихопилося в мене.

Його зелені очі зіщулилися, немовби кажучи: «Тікай!»

Він біг зовсім поряд з нами, намагаючись нас відшукати.

Він рвав і шарпав, і собаки тепер зосередили увагу на ньому. Король зупинився, на його обличчі відбився подив.

Негайно тікати. Саме цієї миті стати на рівні й тікати.

Я підвелася із землі і, зціпивши зуби, з коротким вигуком вихопила стрілу.

Азріель хутко підбіг до мене. Іллірієць схопив мене за комір, і павутина блакитного світла оповила мою руку. Це затамує кров до часу, коли цілитель…

— Ти мусиш полетіти, — промовив він.

До нас бігло шестеро псів. Темлін бився. Було зрозуміло, що він виграє — здобуває перевагу.

— Ми мусимо злетіти в повітря, — кинув Азріель, поглядаючи одним оком на короля, який знову поволі наближався. — Ти даси собі раду?

Дівчина досі стояла в тому самому місці на краю скелі. Дивилася на нас широко розплющеними очима. Хльостаючи по обличчю, її чорним волоссям грався вітер.

Я ще ніколи не злітала з розгону. Ледь трималася в повітрі. Навіть якщо Азріель упіймає дівчину вільною рукою. Я воліла не думати про свої можливості. Повинна була здійнятися в повітря. Мусила.

Головне — злетіти зі скелі й опинитися поза полем дії закляття. А потім я можу перенестися.

Темлін заскавчав, очевидно з болю, а тоді знову видав оглушливий рик. До нього добігла решта собак. Однак він не піддався, не відступив ані на крок, тримаючи позиції.

Я закликала крила. Їхня вага й напруження, яке вони спричиняли у спині… Навіть попри сифонові пов’язки біль мені добряче дошкуляв. Я ледве дихала крізь стиснуті зуби.

Раптом Азріель кинувся вперед і змахнув крилами. На скельному виступі не було досить місця, щоб ми могли злетіти разом. Я спостерігала за тим, як він злетів, як махав крилами, як змінював позу у просторі.

— Хапайся за нього! — гукнула смертній дівчині Елейн, коли Азріель пірнув до неї.

Дівчина дивилася на них великими нажаханими очима. Неначе лань, яку за мить уполює вовк. Вона не простягнула рук, коли він наблизився.

— Якщо хочеш жити, зроби це негайно! — крикнула їй сестра.

Дівчина відсунула плащ і широко розкинула руки. Її чорне волосся розвіялося, уплітаючись у крила Азріеля, коли він схопив її й поринув угору. На бігу я побачила, як бліді долоні Елейн злетіли, обплели шию дівчини. Саме вчасно. Її руки з ланцюгом кайданків стали живою скобою.

Один пес відірвався від Темліна і стрибнув до нас. Я намагалася ухилитися, водночас готуючись до удару. Однак він не цілив у мене. Зробив два стрибки кам’яним виступом і знову підскочив.

Рик Азріеля луною відбився від скель, коли пес упав на нього, встромивши потужні кігті уздовж його хребта, крил.

Дівчина зойкнула, але Елейн лише змінила позицію. Поки Азріель бився, щоб утриматися в повітрі й не випустити їх, моя сестра послала в писок чудовиська потужного копняка. Просто в око. Потім іще і ще.

Чудовисько завило, коли Елейн вдарила його забрудненою босою ногою просто в писок. Очевидно, вона влучила в чутливу ділянку, тому що звір жалісно заскімлив, ослабив кігті і впав зі скелі.

Так швидко. Усе сталося так швидко. І ця кров — кров, що струменіла з його спини, з його крил…

Однак Азріель зміг утриматися в повітрі. Павутинки блакитного світла затягнули рани на спині і крилах. Я ще бігла в бік скелі, коли він повернувся, — його обличчя сполотніло з болю, але він міцно тримав обох жінок і спостерігав за тим, що мене переслідувало. Я прискорилася. Він дивився, як я намагаюся злетіти, і тоді я вперше побачила в очах Азріеля жах.

Я змахнула крилами, висхідний потік підхопив мене, але я одразу опустилася на скелю. Спіткнулася, але побігла далі, махаючи крилами й ігноруючи нестерпний біль у спині.

Іще один пес відірвався від Темліна і тепер засапано біг вузькою скельною стежкою. Його кігті впиналися в кам’янистий ґрунт. Присягаюся, що за спиною я чула сміх короля.

— Швидше! — заревів Азріель.

З кожним ударом крил дедалі більше крові виливалося через роздерту перетинку.

— Угору!

Скеля аж тремтіла від потужних стрибків собаки, що гнався за мною.

Переді мною забовванів край виступу. За ним на мене чекало падіння. Я знала також, що звір стрибне за мною.

Король був зацікавлений спіймати мене за будь-яку ціну, навіть якщо моє тіло розіб’ється об каміння, що стирчало з річки далеко внизу. Із цієї висоти я розбилася б, як яйце, скинуте з вежі. А він зберіг би рештки, подібно до того як зберіг рештки Джуріанa, — живі, здатні думати.

— Тримай крила високо!

Я розпростерла їх так широко, як тільки змогла. Від брівки урвища мене відділяло тепер зо тридцять кроків.

— Ноги вгору!

Двадцять кроків. Сонце зійшло на сході, заливши золотом закривавлену зброю Азріеля.

Король випустив одну стрілу, потім другу. Одну в мене, другою прицілився в оголену спину Елейн. Азріель відкинув їх блакитним щитом. Я навіть не поглянула, щоб подивитися, чи захистив він також Темліна.

Десять кроків. Я змахнула крилами, напруживши виснажені м’язи. Кров сльозила вже навіть через сифонову пов’язку. Я змахнула ними, ловлячи висхідний потік вітру, який наповнив еластичну перетинку, хоча кістки й сухожилля напружилися безмежно.

Мої ноги піднеслися над землею. Потім знову стали на неї. Я знову несамовито замахала крилами. Гончак уже майже наздоганяв мене.

П’ять кроків. Я знала — знала, що та сила, яка змусила мене навчитися літати… Знала, що та сама мить настане. Що все це заради цієї миті. Коли до брівки урвища лишилося не більше ніж три кроки…

Теплий вітер, що приніс із собою запах бузку й свіжої трави, виринув з-під мене. Вітер весни. Він підхопив мене, наповнив мої крила. Мої ноги підносилися над землею. Дедалі вище.

Собака стрибнув за мною.

— Обережно! — гукнув Азріель.

Я відхилилася вбік, широко розпростерши крила. Народжений світанок і небо заколивалися й завирували, перш ніж я змогла стабілізувати політ.

Оглянувшись, я побачила, як пес клацнув щелепами в тому місці, де за мить були мої ноги. А потім упав в ущелину, де текла річка.

Король знову випустив стрілу. Її вістря цього разу палало фіолетовим блиском його магії. Щит Азріеля ледве витримав, а сам він аж застогнав з болю. Однак зміг прохрипіти:

— Лети…

Я повернула назад у бік, куди мала летіти, тремтячи від зусиль, щоб утримати тіло прямо. Азріель розвернувся. Дівчина застогнала зо страху, коли він різко збавив висоту, по тому вирівнявся й летів біля мене.

Король видав наказ, і з табору в наш бік полетіла ціла хмара стріл. Щит Азріеля затремтів, але витримав. Я махала крилами, намагаючись не верещати. Притиснула долоню до своєї рани, коли відчула, як на мене тисне обмежувальний бар’єр. Тисне, немовби хоче затримати мене й Азріеля, який уперто лопотів крилами попри кров, що знову заструменіла з пошарпаної спини.

Я випустила сніп білого світла Геліонa. Воно обпікало, палило, затоплювало. У бар’єрі з’явилася діра. Така, крізь яку можна було пролетіли.

Не вагаючись ані хвилині, ми шугнули в неї. Я поглянула назад. Лише раз.

Темлін був досі оточений псами. У подобі чудовиська, закривавлений, він тяжко дихав.

Король був десь футів за тридцять від нього. Розлючений, він аж закипів, побачивши діру в його бар’єрі.

Темлін скористався його розгубленістю якнайкраще. Він навіть не поглянув на нас і кинувся до брівки урвища. Стрибнув далеко — подалі від берега. Далі, ніж якесь чудовисько чи фейрі могли стрибнути. Той самий вітер, який допоміг мені злетіти, тепер підтримував його, скеровуючи в бік діри, крізь яку ми вилетіли.

Діставшись її, він розсіявся, навіть не глянувши на мене. Я схопилася за руку Азріеля, і ми також зникли.

Сила Азріеля вичерпалася на приступах до нашого табору.

Дівчина попри опіки й рани, що ними була вкрита її молочно-біла шкіра, могла йти сама.

Сіре вранішнє світло поволі осявало все навколо, коли ми прямували в бік табору. Азріель ніс на плечах Елейн. Він позначив наш шлях кров’ю, хоча це були лише смужки, а не струмки, які мали б текти з таких ран. Їх тамували пов’язки. Азріель потребував допомоги цілителя — і то негайно.

Нам обом потрібен був цілитель. Я притискала долоню до рани на плечі, щоб утамувати кровотечу. Дівчина запропонувала мені навіть шматки свого пошарпаного одягу, щоб перев’язати рану.

Я не мала сили пояснити їй, що я фейрі, а то були ясеневі стріли. Мені була потрібна допомога цілителя, перш ніж рана почне рубцюватися, закриваючи скалки всередині. Я лише поцікавилася, як її звати.

«Бріар», — відповіла вона голосом, захриплим від крику на дибі. Її ім’я Бріар.

Здавалося, їй не заважала багнюка, що чвакала в неї під ногами й заляпувала їй литки. Дівчина придивлялася до наметів і воїнів, які з них виходили. Один з них побачив Азріеля й гукнув, щоб покликали цілителя до намету короля шпигунів.

Різ перенісся до нас незадовго до того, як ми проминули першу лінію наметів. Він одразу окинув поглядом крила Азріеля, потім рану на моєму плечі, завважив, як зблідло моє обличчя. Потім поглянув на Елейн і врешті на дівчину.

— Я не могла її покинути, — сказала я, здивувавшись, що мій голос звучить хрипко.

Почувся тупіт ніг, і з намету вибігла Неста, посковзнувшись, коли намагалася стишити ходу. Вона схлипнула, побачивши Елейн, яку підтримував Азріель. Я ніколи не чула від неї такого звуку. Жодного разу.

«З нею все гаразд», — сказала я їй подумки, адже слова… Я була не в змозі бодай щось промовити.

Різ наблизився до нас. Обличчя в нього було бліде й похмуре.

Але Неста його випередила. Я тільки ойкнула від болю, стишивши голос, коли її руки оповили мою шию й вона притулила мене так міцно, що мені аж дух перехопило. Її тіло здригалося від ридань, коли вона повторювала:

— Дякую, дякую.

Різ кинувся до Азріеля, забрав у нього Елейн і акуратно поставив на землю.

— Нам потрібен Геліон, щоб зняти з неї ці кайданки, — прохрипів Азріель, хитаючись.

Елейн, здавалося, воліла їх не зауважувати, коли стала навшпиньки й поцілувала Азріеля в щоку, а тоді підійшла до мене й Нести, яка відсторонилася так, щоб зазирнути в її чисте обличчя та ясні очі.

— Ми мусимо відвезти тебе до Тезана, — звернувся до Азріеля Різ. — І то негайно.

Перш ніж я встигла відвернутися, Елейн обійняла мене за шию. І тоді я теж заплакала. А її худенькі руки тримали мене в міцних обіймах.

Не пригадую цілителя, який мене перев’язував, ані коли Різ мене купав. Як я розповідала йому про те, що сталося з Джуріаном і Темліном. Не пам’ятаю, як Неста опікувалася Елейн, коли Геліон прийшов, щоб зняти з неї кайданки, проклинаючи роботу короля, хоча мусив визнати, що вона була високої якості.

Але пам’ятаю, як я лежала на ведмежій шкурі вже після всього. Пам’ятаю, як Елейн умостилася біля мене і притулилася своїм маленьким тілом — обережно, щоб не вразити мого забинтованого плеча. Я не розуміла, як страшенно зимно мені було, поки мене не оповило тепло її тіла.

За мить ліворуч від мене з’явилося друге тепле тіло. Я відчула запах Нести: вогонь, крицю і непохитну волю.

Мов крізь сон, я чула голос Різа, який когось просив довідатися, як почувається Азріель, що він тепер перебував під опікою Тезана.

Не знаю, як довго ми лежали втрьох. Як колись, коли ділили різьблене ліжко у старенькій хатинці. Тільки тоді — тоді ми штурхали одна одну й крутилися, відвойовуючи найліпше місце, часточку простору.

Однак того ранку, коли сонце сходило над світом, ми міцно пригорнулися одна до одної. І не хотіли розтискати обіймів.