Двір крил і руїн

Розділ 64

Неста сиділа в моєму наметі, затуливши обличчя руками. Вона не рухалася й мовчала. Немовби сховалася в собі, щоб не розпастися, — такий вона мала вигляд. Так само, як і я.

Елейн забрали до табору гайбернійської армії.

Неста вкрала в Котла щось важливе. Тому, коли вона знайшла його, Котел дізнався, що є важливим для неї. І вирішив це забрати.

— Ми повернемо її, — хрипко промовив Кассіан, сидячи в кріслі, на якому примостився і з якого уважно спостерігав за Нестою.

Різ, Амрен і Мор подалися на зустріч із рештою правителів, щоб поінформувати їх про те, що сталося. Може, хтось із них щось бачив і міг повідомити додаткові подробиці.

Неста опустила руки й підвела голову. Очі в неї почервоніли.

— Ви не дасте ради. — Вона показала на мапу на столі. — Я бачила цю армію, вона величезна і складається не з будь-кого. Я бачила її й можу сказати, що неможливо, щоб хтось із вас зміг дістатися до її серця. Навіть ти, — додала Неста, коли Кассіан розтулив рот, щоб щось відповісти. — А надто зважаючи на твоє поранення.

Я затремтіла, подумавши про те, що король міг зробити з Елейн — що, мабуть, уже зробив. Немовби у відповідь на невисловлений діалог з тіні біля входу до намету озвався Азріель:

— Я поверну її.

— Ти загинеш, — холодно відповіла Неста.

Азріель пильно подивився на неї, і в його очах запалав гнів.

— Я поверну її.

У мороку ночі він мав реальні шанси непомітно прослизнути до табору. Однак не варто було забувати про охоронне закляття, стародавню магію й короля, що нею володіє, а також Котел.

Я раптом згадала комплект фарб, який Елейн купила для мене із заощаджених грошей. Червону, жовту і блакитну, якими я насолоджувалася і які використала для прикрашання комода в нашій хатинці. Я вже давно тоді не малювала, не наважуючись витрачати гроші на свої забаганки. А Елейн це зробила.

Я підвелася й поглянула в палахкотливі гнівні очі Азріеля:

— Я йду з тобою.

Азріель тільки кивнув.

— Ви не зможете пройти туди, — застеріг Кассіан.

— Я маю намір увійти крізь головну браму.

Побачивши здивовані обличчя, я перетворилася. Це була не ілюзія, а реальна зміна зовнішності.

— От дідько, — прошепотів Кассіан, коли я змінилася.

Неста підвелася.

— Можливо, вони вже знають, що вона мертва, — сказала вона.

Адже я мала обличчя й волосся, як у Аянти. Це майже виснажило мою й без того вже вичерпану магію. Ще трохи, і в мене не було б досить сил, щоб утримати її подобу. На щастя, були й інші способи. Інші шляхи. Щоб отримати решту того, у чому я мала потребу.

— Мені потрібен один з твоїх Сифонів, — звернулася я до Азріеля.

Його блакитний колір був трохи темніший, але вночі… може, ніхто не помітить різниці.

Він простягнув долоню, у якій з’явився круглий плаский камінь, і кинув його мені. Той був теплий, і, коли я схопила його, у ньому пульсувало серце якоїсь неземної істоти. Я поглянула на Кассіана.

— Де коваль?

Тутешній коваль не ставив запитань, коли я дала йому срібні підсвічники з мого намету й Сифон Азріеля і попросила зробити з них діадему. Негайно.

Людському ковалю на це був би потрібен певний час — може, навіть кілька днів. Але не ковалю фейрі.

Перш ніж він закінчив, Азріель подався до табірної жриці позичити покрив. Може, вони не зовсім схожі, але навряд чи хтось придивлятиметься, у що одягнена жриця, і ставитиме незручні запитання.

Я саме надівала діадему поверх каптура, коли до намету влетів Різ. Азріель полірував Того, що говорить правду, а Кассіан — кинджал, який я мала сховати під покривом, — на іллірійському обладунку.

— Він відчує твою силу, — сказала я йому, перш ніж Різ встиг розтулити рота.

— Знаю, — хрипко промовив Різ.

І тоді я зрозуміла, що решта правителів була не в змозі допомогти.

Руки в мене затремтіли. Я знала, які маю шанси. Здогадувалася, що на мене там чекає. Ми з Нестою бачили це кілька годин тому.

Різ підійшов до мене і взяв за руки. Поглянув на мене, не на обличчя Аянти, немовби зазираючи мені в душу.

— Табір охороняє закляття. Ти не можеш просто туди перенестися. Муситимеш увійти пішки. І потім вийти. Лише тоді ти зможеш перенестися назад.

Я кивнула. Він торкнувся губами моєї скроні.

— Аянта продала твоїх сестер, — сказав він, і його голос набув гострого, твердого звучання. — Це справедливо, що ти скористаєшся її подобою, щоб повернути Елейн.

Різ узяв моє обличчя в долоні, притулився носом до мого носа.

— Не відволікайся. Не затримуйся там довше, ніж потрібно. Ти воїтелька, а воїни знають, коли варто боротися, а коли ні.

Я кивнула. Відчувала, як наші дихання змішуються.

— Вони забрали те, що належить нам, — сказав він. — Але ми не дамо, щоб це минулося їм безкарно.

Його сила захвилювалася й завирувала навколо мене.

— Не бійся, — прошепотів він. — Не піддавайся сумнівам. Будь незламною. Увійди, забери і вийди.

Я знову кивнула, цього разу дивлячись йому в очі.

— Пам’ятай, що ти вовчиця. Ніхто не може замкнути тебе у клітці.

Він іще раз поцілував мене у скроню, і я відчула, як кров у мені закипає жагою кровопролиття.

Я припнула кинджали, які Кассіан склав для мене рівним рядком на столі, а Різ допоміг з пасками й петельками, уклавши їх так, щоб не було помітно під плащем. Єдиним, чого я не могла сховати, був іллірійський меч — не мала жодної можливості зробити його непомітним і водночас залишити можливість легко скористатися ним за потреби. Побачивши це, Кассіан подав мені ще один кинджал.

— Звільни її, а потім поверни обох, Співцю тіней, — звернувся до Азріеля Різ, коли я підійшла до короля шпигунів, намагаючись призвичаїтися до ваги зброї й плаща.

— Не важить, скількох ви вб’єте, щоб це зробити. Ви обидва маєте повернутися.

Азріель серйозно кивнув.

— Присягаюся, верховний правителю.

Урочисті слова, урочисте звернення.

Я схопила руку Азріеля, відчуваючи на чолі, крім каптура, вагу Сифона. Ми поглянули на Різа, на Кассіана і Несту, на Мор, яка, захекана, саме вбігла до намету. Її погляд зупинився на мені, потім на Співці тіней. Я бачила в ньому шок і страх.

А тоді ми зникли.

Темний вітер Азріеля був не такий, як у Різа. Холодніший. Гостріший. Він простромлював матерію світу, як вістря, скеровуючи нас у бік ворожого табору.

Досі тривала ніч. До світанку залишилися, може, зо дві години, коли ми врешті приземлилися в густому лісі, на узвишші на краю величезного табору.

Король скористався тими самими закляттями, якими Різ оповив Веларіс і наші фортеці. Закляттями, що приховували їх і до того ж діяли на тих, хто підходив занадто близько.

Завдяки докладним інструкціям Нести ми змогли приземлитися всередині. Перед нами відкрився велетенський військовий табір. Світло багать спалахувало в темряві ночі, наче безкрає море зірок. На ланцюгах шарпалися дикі звірі, які гарчали й намагалися зірвати окови. Табір розтягнувся уздовж і впоперек. Він мав жахливий вигляд, немовби висмоктував із землі життя.

Азріеля поступово поглинали сутінки, аж врешті мені здалося, що залишилися тільки я й моя тінь.

Я підправила мантію жриці й діадему на голові, а тоді рушила вниз, у долину. Просто до серця гайбернійської армії.