Двір крил і руїн

Розділ 37

Кров скрапувала з парних мечів Різенда на палубу. Одна крапля… Дві. Три.

Матір небесна. Король…

Король Гайберну був у звичайному своєму вбранні: гранітно-сірому, розшитому нитками кольору кістки. Без зброї. Без жодної краплинки крові на ньому.

Усередині Різового розуму я не могла ні вдихнути, ні відчути шаленого калатання серця. Я не могла нічого — тільки дивитись і мовчати, щоб не відволікти, щоб ні на мить не порушити йому концентрацію…

Різ зустрів погляд темних блискучих очей короля з-під важких брів і… посміхнувся.

— Радий бачити, що ти досі не береш участі у власних битвах.

Король вишкірився у відповідь:

— Бо я чекав на більш цікаву здобич.

Голос у нього був холодніший за найвищий пік іллірійських гір.

Різ не ризикував відводити погляд. А в цей час його магія напружено шукала найменшої можливості, бодай якоїсь, щоб убити короля. Це була пастка — все це була пастка, призначена для Вищого Лорда, який першим знайде джерело блокування магії.

Різ знав, що хтось важливий — король або один з наближених до нього чаклунів — чекатиме на цьому кораблі.

Знав — і все одно полетів. Знав — і не попросив допомогти йому…

Зв’язок ожив. Я почула спокійний і впевнений голос Різа.

«Якби я був розумний, — сказав мені Різ спокійно і виважено, — я знайшов би спосіб захопити його живцем. Наказав би Азріелю зламати його — змусити віддати Котел. А потім показав би наочний приклад того, що чекає на будь-яку мерзоту, яка мудрує над руйнуванням Стіни».

«Не треба, — попросила я його. — Просто вбий його — вбий, і завершимо це, Різе. Закінчимо війну, поки вона не розпочалась по-справжньому».

Пауза. Різ розмірковував.

«Але якщо вбити його тут, швидко і жорстоко… проти мене виступлять його прибічники. І тоді нам доведеться воювати з ними».

Якщо він тільки зможе. Король не брав участі в битві. Він не вичерпував своїх резервів сили. На відміну від Різа, який…

Я відчула, як Різ одночасно зі мною зважує шанси.

«Дозволь комусь із нас прийти тобі на допомогу. Сам ти не впораєшся».

Спроба захопити короля живцем, коли вичерпалися запаси сили…

На мене хлинув потік інформації, доповнюючи все, що Різ бачив і про що дізнався. Результат спроби захопити короля живцем залежав від того, чи в змозі Азріель допомогти йому. Вони з Кассіаном взяли на себе кілька ударів, але нічого такого, що б вибило їх із лав. Нічого, що стривожило б іллірійців, які досі билися під їхнім командуванням. Поки що.

— Схоже на те, що баланс змінюється, — сказав Різ проміж іншим, бо армада навколо них і справді відштовхувала сили Гайберну далі в море.

Тарквена він не бачив. Варіана і Крессиди теж. Але Двір Літа ще бився. Досі відтискав Гайберн назад, геть із бухти.

Час. Різу потрібен був час…

Різ зробив випад, націлившись у розум короля… і не знайшов нічого. Ані сліду, ні шепотіння. Ніби перед ним нічого й не було, окрім недоброї думки й прадавньої злості.

Король цокнув язиком.

— А я ж бо чув, що ти майстер, Різенде. А ти хапаєшся і стрибаєш на мене, наче якийсь шмаркач.

Кутик Різових губ смикнувся вгору.

— Завжди приємно розчарувати короля Гайберну.

— О, навпаки! — Король схрестив сильні руки на грудях. — Ти завжди був чудовим джерелом розваг. Особливо для любоньки Амаранти.

Я відчула думку, що прохопилася в Різа.

Він хотів стерти це ім’я з пам’яті живих. Можливо, одного дня він так і зробить. Зітре її зі спогадів усіх, хто живе в цьому світі, в одного, другого… Доки від неї не залишиться і згадки.

Але король це знав. Судячи з його посмішки, добре знав. І все, що він робив, усе, що казав…

«Різе, вбий його. Вбий його та й по всьому».

«Усе не так просто, — спокійно відповів він. — Доведеться обшукати корабель, знайти витік його закляття проти нашої сили і знищити його».

Але якщо Різ затримається тут… Я не сумнівалася, що король готує якийсь неприємний сюрприз. І пастка могла спрацювати будь-якої миті. Різ теж це знав, я відчувала.

Знав, бо збирав свою магію в кулак, оцінюючи, зважуючи, готуючись до атаки.

— В останньому звіті, який я отримав від Амаранти, — вів далі король, ховаючи руки до кишень, — вона писала, що їй ще не набридло з тобою розважатися.

Солдати засміялися.

Мій суджений звик до цього — до сміху. Мені хотілося заревіти на них, кинутись, розідрати на шматки. Але Різ навіть зубами не скреготнув, хоча посмішка короля свідчила, що той добре знає, які рубці ще болять. Знає, як саме мій суджений відволікав Амаранту від справ. І чому.

Різ посміхнувся.

— Шкода, що розваги скінчилися для неї не так приємно.

Його магія зазміїлася кораблем, шукаючи силу, яка стримувала наші чари…

«Убий його! Убий його зараз же!» Ці слова закляттям гучали в моїй крові, моїй свідомості.

І в його теж. Я чула їх так само чітко, як власні думки.

— Така чудова дівчинка — ця твоя суджена, — протягнув король. Без емоцій, навіть без злості, лише з холодною веселістю. — Спочатку Амаранта, потім моя ручна тваринка, Аттор… А згодом вона пройшла всі бар’єри мого палацу, щоб допомогти тобі втекти. Не кажучи вже про… Про моїх племінників.

Він тихо засміявся. Лють, справжня лють, від якої в очах його заклубилася темрява.

— Вона вбила Даґдана і Бренну. І з якої причини?

— Про це тобі краще спитати Темліна. — Різ скинув бровою. — До речі, де він?

— Темлін… — Гайберн процідив його ім’я, ніби пробуючи на смак. — У нього на тебе окремі плани. Після того, що ти і твоя суджена заподіяли йому. Що вчинили з його Двором. Якого безладу там наробили. Але дякую, твоя дівчина полегшила моїм військам увійти на його землі.

Матір небесна… Матір небесна, що ж я накоїла…

— Вона буде рада це почути.

Надто довго. Різ надто зволікав, і тепер… настав час битися або тікати. Битися або тікати.

— Звідки, цікаво, такі її таланти? Від кого?

Король знав, хто я така, що я можу.

— Мені дуже пощастило із судженою.

Король знов посміхнувся.

— Так, насолоджуйся, доки можеш.

Різ, присягаюся, відгородився від його слів. А король так само спокійно повів далі:

— Ти ж розумієш, що у спробі мене зупинити виснажиш усі свої сили. Втратиш усе, що в тебе є. І цього все одно буде мало. А коли в тебе не залишиться нічого, Різенде, і ти помреш, а твоя суджена плакатиме над твоїм трупом, я заберу її.

Різ не випустив на поверхню ані іскри справжніх емоцій, ховаючись за ліниво-веселою маскою. Я ж відчула його ревучу лють — реакцію на погрози. І звилася, приготувавшись до стрибка, захисту.

— Вона перемогла Амаранту й Аттора, — заперечив Різ. — Навряд чи з тобою їй буде набагато важче.

— Побачимо. А коли я покінчу з тобою, то, мабуть, віддам її Темліну.

Кров Різа скипіла від люті. Моя теж.

«Різе, бий або біжи! — знов попросила я. — Але роби це зараз».

Різ збирався на силі. Я відчула, як вона збурюється в ньому, як Різ бере її під контроль попри спротив.

— Закляття вивітриться. — Король зробив байдужий помах рукою. — Це один із багатьох фокусів, які я назбирав, доки гнив у Гайберні.

— Не знаю, про що ти, — вдав подив Різ.

Обоє обмінялись посмішками. А потім Різ запитав:

— Чому?

І король зрозумів, про що йдеться.

— Ти і твої посіпаки твердили, що у світі вистачить місця всім, — пирхнув король. — Людям, нижчим фейрі, напівкровкам. У цьому вашому новому світі було місце для всіх… якщо ці «всі» думали так само, як ви. І не було для лоялістів. Як ви тішилися, відмежовуючись від нас. Як зверхньо ви на нас дивилися.

Він жестом показав на солдатів, які пильно за ними стежили, на битву в бухті.

— Хочеш знати чому? Тому що ми страждали. Там, куди ви нас запроторили, в місцях, від яких відгородилися.

Дехто із солдатів схвально закивав.

— У мене немає наміру ще п’ятсот років дивитися, як мої люди вклоняються смертним свиням, як чіпляються за життя у злиднях, доки ви захищаєте своїх смертних і потураєте їм, віддаєте ресурси й багатство, не отримуючи за це нічого.

Король схилив голову до плеча.

— Тому ми повернемо те, що належить нам. Що завжди належало й завжди належати мені.

Різ відповів недоброю посмішкою.

— Отже, спробуєте повернути.

Мій суджений не став зволікати. Він поцілив у короля зібраною, сконцентрованою силою, випустив її, як стрілу з лука.

Ця магічна стріла знайшла свою ціль… і прошила короля наскрізь. Образ короля пішов дрібними хвилями і знов зіткався.

Ілюзія. Просто тінь.

Король розсміявся.

— Ти справді вирішив, що я особисто з’являтимусь тут? — Він махнув рукою на солдатів. — Ця битва просто натяк на те, що на вас чекає. Свого роду аперитив.

І він зник.

Магія, що витікала з корабля, масною плівкою блокуючи Різову магію… зникла теж.

Різ дозволив солдатам Гайберну на цьому та сусідніх кораблях підвести мечі.

А потім розсіяв їх у кроваві бризки і друзки над хвилями.