Двір крил і руїн

Розділ 30

Наступного дня тіло боліло так, що я попросила переказати Кассіану і Азріелю, що сьогодні не тренуватимуся.

І це була помилка: обидва за кілька хвилин уже стояли у дверях міського будинку. Кассіан хотів дізнатися, що зі мною не так. Азріель приніс банку з бальзамом, що мав допомогти від болю у спині.

Я подякувала Азріелю за ліки і сказала Кассіану не пхати носа не у своє діло. А потім попросила його віднести Несту в Дім Вітру, бо я сама не змогла б пролетіти з нею і тих кількох метрів, які треба було подолати після розсіювання.

Неста не знайшла у своїх книжках нічого про можливість відновити Стіну, а позаяк досі ніхто ще не показав їй дорогу до бібліотеки, це вирішила зробити я. А надто з огляду на те, що Люсьєн іще до сніданку пішов через усе місто до бібліотеки шукати там таку саму інформацію про полагодження Стіни, тобто взяв на себе завдання, яке я з радістю схвалила. Я почувалася трішки винною, що так і не влаштувала йому гожої екскурсії Веларісом. Та, зрештою, він сам не захотів чекати. Йому кортіло піти в місто самому.

Двоє іллірійців на хвильку припинили мене розглядати і нарешті помітили моїх сестер, які закінчували снідати. Несту, одягнену в сукню блідо-сірого кольору, що підкреслював крицю в її очах, і Елейн у припилено-рожевій сукні.

Обидва застигли. Але Азріель уклонився, а Кассіан просто підійшов до столу, простягнув руку над плечем Нести і схопив кекс із маленького кошика.

— Доброго ранку, Несто, — сказав він, жуючи чорнично-лимонний смаколик. — І тобі, Елейн, також доброго ранку.

Ніздрі Нести затріпотіли, але Елейн підвела погляд на Кассіана і двічі моргнула.

— Він порвав твої крила, зламав кістки, — сказала вона.

Я спробувала відігнати спогад про те, як він кричав, як бризнула кров.

Неста втупилась у тарілку. Елейн не було в кімнати, але…

— Щоб убити мене, потрібно дещо більше, — усміхнувся Кассіан, але його очей та усмішка не торкнулася.

Елейн відповіла лише:

— Ні, не потрібно.

Кассіан звузив очі. Я провела долонею по обличчю, перш ніж підійти до Елейн і торкнутись худого, мов у пташки, плеча.

— Провести тебе в сад? Трави, які ти посадила, добре сходять.

— Я можу допомогти, — сказав Азріель, підходячи до столу, коли Елейн мовчки підвелася.

Жодних тіней біля його вух, жодного затемнення на пальцях запропонованої їй руки.

Неста спостерігала за ними, як яструб, але змовчала, коли Елейн взяла його за руку і обоє вийшли.

Кассіан доїв свій кекс, облизав пальці. Неста, я в цьому не мала сумніву, скоса на це поглядала. І Кассіан усміхнувся їй так, ніби теж це знав.

— Готова політати, Нес?

— Не називай мене так.

Неправильний вибір слів, судячи з того, як засвітилися очі Кассіана. Я розсіялась у небо над Домом Вітру, сміючись, а потоки підтримували мої крила. Така собі сестринська помста. За Нестину звичну поведінку.

На щастя, ніхто не бачив мого вже м’якішого приземлення на веранду, а коли в небі з’явився Кассіан і волосся Нести сяйнуло міддю під вранішнім сонцем, я вже встигла обтрусити із себе бруд і пил.

Обличчя сестри розчервонілося від вітру. Кассіан обережно опустив її на ноги, і Неста, не обертаючись, попрямувала до скляних дверей.

— На здоров’я! — ядуче гукнув Кассіан їй услід.

Він стискав і розтискав кулаки, ніби намагаючись позбутися відчуття її тепла на долонях.

— Дякую, — сказала йому я, але Кассіан просто рвонув у небо і зник поміж хмар.

У бібліотеці під Домом Вітру панували присмерки й тиша. Двері розчинилися перед нами так само, як перед Різом під час першого візиту.

Неста мовчала, уважно розглядаючи шафи, ніші, люстри, доки я вела її на ярус, у якому Клото знайшла ті книжки про Стіну. Я показала їй невелику читальню, де сиділа сама, і жестом указала на стіл.

— Я знаю, що Кассіан тебе бісить, але мені все одно цікаво. Звідки ти знаєш, що саме шукати стосовно Стіни?

Неста провела пальцем по старій дерев’яній стільниці.

— Просто знаю.

— Звідки?

— А ось цього я не знаю. Амрен сказала мені просто… відчувати, чи інформація відгукнеться.

І це, мабуть, лякало її. Інтригувало, але й лякало не менше. Вона не розповіла цього Кассіану не через погорду — просто не хотіла показувати свою вразливість. Неможливість контролю.

Я не стала наполягати. Хоча дивилася на неї досить довго. Я просто не знала, як… Як порушити цю тему, як спитати, чи все з нею гаразд, чи можу я допомогти. Наші стосунки ніколи не були теплі. Я ніколи її не обіймала. Не цілувала в щоку. І не знала, з чого почати.

Тому просто сказала:

— Різ дав мені внутрішній план цих шаф. Книжки про Котел і Стіну містяться кількома поверхами нижче. Можеш почекати тут або…

— Я допоможу тобі шукати.

Ми мовчки спустилися похилими доріжками. Десь шурхотіли папери, і час від часу ми чули шелестіння мантій місцевих жриць. Я тихенько пояснила Несті, хто і звідки ці жриці та чому вони тут. Розповіла, що ми з Різом плануємо запропонувати безпечний сховок для всіх людей, які зможуть дістатися до Веларіса.

Неста мовчала. Що нижче ми спускалися, то тихіше ставало довкола, а темна прірва праворуч здавалася чимраз темнішою і глибшою.

Але ми дісталися шаф, що зводилися далеко вгору довгим коридором, і чарівні вогники почали оживати в скляних кулях на стінах, вітаючи наші кроки. Неста роздивлялася полиці, а я читала назви — не так швидко, як вона, бо те, що для сестри давно стало природним, як дихання, від мене й досі вимагало певного напруження.

— Я не знала, що ти справді не вмієш читати, — сказала Неста, зупиняючись перед секцією книжок, коли помітила, як я ворушу губами, читаючи слова на корінцях. — Я не знала, чого ти встигла навчитися, перш ніж сталося те, що сталося. Мені здавалося, що ти засвоїла читання не гірше за нас.

— А я не могла.

— Чому ти не попросила нас тебе навчити?

Я погладила пальцем бездоганні рядки корінців.

— Не вірила, що ти на таке погодишся.

Неста напружилася, мов від удару, обдала мене крижаним поглядом. І витягла з полиці книжку.

— Амрен сказала, що Різенд навчив тебе читати.

У мене запалали щоки.

— Навчив.

А потім, глибоко під світом, де єдиним нашим свідком була темрява, я спитала:

— Чому ти відштовхуєш від себе всіх, окрім Елейн?

Якась емоція пробила кригу в її очах. Неста проковтнула клубок у горлі. Заплющила очі, різко втягнула повітря.

— Тому що…

Вона замовкла. А я відчула це одночасно з нею. Глибоке заворушення і тремтіння. Наче… якась частина світу зрушила з місця і тепер прозвучала фальшивим акордом.

Ми обидві подивилися спочатку на освітлену доріжку, якої дісталися сюди, а потім у далеку, дуже далеку темряву за нею.

Чарівні лампи під стелею почали захлинатися і згасати. Одна за одною. Дедалі ближче до нас. А в мене при собі був лише іллірійський кинджал.

— Що це? — видихнула Неста.

— Біжи, — відповіла я.

І не дала їй змоги сперечатися, схопила за лікоть і помчала вперед, між рядами шаф. Перед нами оживали світильники — і враз захлинались у пітьмі, що наздоганяла нас. Клята сукня уповільнювала сестру, а те, що вона була нетренована…

«Різ!» — кричала я по нашому зв’язку.

У відповідь — тиша.

Захисні чари В’язниці блокували наш із ним зв’язок… Можливо, і тут діяло щось подібне.

Ми наближалися до стіни — коридору перед нею, ліва частина якого здіймалася вгору, права опускалася вниз…

Пітьма зміїлася до них згори. Але чорнильний морок глибших рівнів був іще не затьмарений нею, відкритий… Я повернула праворуч, видихнувши Несті: «Швидше!» Якщо ми встигнемо обігнати того чи те, що за нами женеться, плигнути просто до цієї безодні, до ями… Тоді я зможу розсіятися… Розсіятися. Я можу це і зараз…

Я схопила Несту за руку.

І тієї ж миті темрява за нами зупинилась, і з неї вийшли двоє Вищих Фе. Чоловіки. Один чорнявий, другий білявий. В однакових сірих камзолах із вишивкою кольору білої кістки.

Я впізнала їхні герби на правому плечі. І знала цей мертвий погляд.

Гайберн. Гайбернійці тут…

Я не встигла випередити їх. Один різко видихнув у наш бік. І блакитний пил отрути для фейрі запорошив мені очі й рот, блокуючи магію.

Неста зойкнула, і я зрозуміла, що вона відчуває те саме.

Очі сльозилися. Я задкувала, відпльовуючись від отрути, а тим часом обидва чужинці націлилися на мою сестру. Я спробувала впіймати її руку, розсіятися… Марно.

За їхніми спинами на підлогу безсило впала одна з прихованих мантією жриць.

— Коли наш майстер провів нас крізь чари, — сказав чорнявий, — було так просто захопити їхній розум. Ми думали, що тебе довго доведеться шукати… А сталося так, що ти знайшла нас сама.

Він звертався до моєї сестри. Обличчя Нести стало білим як сніг, але страху в її очах не було.

— Хто ви такі?

Вони наближалися до нас. Білявий широко посміхався.

— Ми королівські Ворони. Його крилаті очі й кігті. Ми літаємо далеко-далеко. І прилетіли, щоб повернути тебе.

Король — їх володар. Він… Матір небесна! Невже він був тут, у Веларісі?

«Різ». Я подумки била долонею в наш зв’язок. Знову і знову намагалася добитися до нього. «Різ!»

Мовчання.

Неста дихала, як загнана тварина. У чужинців на поясах висіли мечі, по парі в кожного. Плечі і руки під бездоганно зшитим одягом були доволі широкі, щоб здогадатися про добре розвинені м’язи.

— Ви нікуди її не повернете.

Я опустила руку на руків’я кинджала. Як король зумів це зробити — як пробрався сюди непоміченим, не потривоживши наших чар? Якщо він справді зараз у Веларісі… Я ледь стримала жах від думки про те, що він може зараз коїти за межами цієї бібліотеки, невидимий і нечутний…

— Ти просто неочікуваний приємний подарунок, — звернувся до мене чорнявий. — Але твоя сестра…

Його посмішка відкрила всі аж надто білі зуби.

— Ти дещо забрала з Котла, дівчино. І король хоче це повернути.

То ось чому Котел не міг знищити силу. Не через тимчасове виснаження від перетворення сестер.

А тому що Неста забагато з нього вкрала.