Двір крил і руїн

Розділ 34

Амрен під час свого нічного полювання Веларісом не знайшла ні вбивць, ні шпигунів Гайберну. Не маю зеленого уявлення, як вона їх шукала, як відрізняла ворогів від друзів… Деякі жителі, як розповіла мені наступного ранку Мор — після безсонної для всіх ночі, — розписали одвірки ягнячою кров’ю. Свого роду жертва для Амрен. Відкуп за спокій. Хтось залишав посудини з кров’ю на ґанку.

Ніби всі в місті знали, що права рука Вищого Лорда — ця тендітна жінка — насправді є монстром, який захищає їх від інших жахіть цього світу.

Різ більшу частину минулого дня і ночі провів зі жрицями, запевняючи їх, що вони в безпеці, розповідаючи їм про нові закляття та захист.

Жриця, що провела Воронів до бібліотеки… З невідомої причини Гайберн залишив її живою. І вона впустила Різа у свою свідомість, дозволила подивитися, що сталося, коли король зламав наш захист одноразовим закляттям і його Ворони з’явилися тут під личиною двох старих учених, яким вона відчинила двері. Вони взяли її свідомість під контроль і змусили впустити їх усередину. Одне лише це… Різ провів зі жрицею дуже багато часу, втішаючи. Мор теж відвідала бібліотеку і поспілкувалася зі жрицями.

Вони обоє говорили і слухали тих жриць, які могли говорити, тримали за руки тих, хто не міг. З бібліотеки мій суджений і його кузина вийшли, вже помирившись. Той різкий надрив, що виник після договору, став майже непомітний у спілкуванні.

Часу залишалося обмаль. Я це знала. Відчувала з кожним подихом. Гайберн не наближався до нас, Гайберн уже був тут.

До нашої зустрічі з Вищими Лордами залишалося трохи більше, ніж тиждень. А Неста й досі відмовлялась до нас приєднатись.

Ну та й нехай. Ми самі впораємося. Я впораюся. У нас просто не було вибору.

Саме тому наступного ранку я стояла у фоє, дивилася, як Люсьєн закидає на плече важкий наплічник. Під теплою курткою на ньому була іллірійська броня, а під нею ще різні шари одягу для різного клімату та погоди. Руде волосся він заплів у косу, яка змією спадала на спину, аж до іллірійського меча в піхвах, закріпленого між лопатками.

Кассіан учора пустив його до власної зброярні, але друг дуже стримано підійшов до вибору. Довгий меч, короткий меч і кілька кинджалів. За спиною в нього висів ще й сагайдак зі стрілами та лук без тятиви.

— Ти визначився з місцем, куди хочеш, щоб Різ тебе переніс?

Люсьєн кивнув, озираючись на мого судженого, який уже чекав біля дверей. Він мав розсіятися з Люсьєном на край людського континенту — в місце, яке Люсьєн обрав як найкращу точку для початку подорожі. Але не далі, наполягав Азріель. Його повідомлення свідчили, що за територіями стежать дуже пильно і з’являтися там дуже небезпечно. Навіть для одного з нас. Навіть для найсильнішого Вищого Лорда в історії.

— Настав час, — тихо сказав Люсьєн, стискаючи мої плечі, — і мені зробити щось корисне.

Я відступила на крок, вдивилась у його обличчя зі шрамами.

— Дякую, — знову сказала я, бо інших слів у мене просто не було.

Різ простягнув Люсьєнові руку. Той подивився на неї, а потім на обличчя мого судженого. Я майже побачила всі ті злі репліки, якими вони обмінювалися раніше, підвішеними в повітрі між Різовою простягнутою рукою і Люсьєновою.

Але Люсьєн все ж таки потиснув Різу руку. Бо цей мовчазний жест був не лише запрошенням до розсіювання.

І перш ніж темрява поглинула їх обох, Люсьєн озирнувся. Не на мене, як я зрозуміла, а на ту, що стояла за моєю спиною. Бліда і хупава, Елейн зупинилася над сходами.

Вони зустрілися поглядами й завмерли на мить.

Але Елейн нічого не сказала. Не зробила ані кроку вниз. І Люсьєн просто вклонився їй, ховаючи тугу і смуток у живому оці.

Тому він не бачив руху, який сестра зробила до сходів. Ніби хотіла заговорити до нього. Зупинити.

А потім Різ зник разом із Люсьєном. Я розвернулася до Елейн, збираючись запросити її на сніданок, але сестра вже пішла.

Я чекала повернення Різа у фоє.

У їдальні, ліворуч від мене, Неста мовчки тренувалася зводити ті невидимі стіни у свідомості. Сама, без Амрен. Та досі не повернулася зі вчорашнього полювання. Коли я запитала сестру про її прогрес, Неста сказала:

— Амрен вважає, що я майже готова потренуватись із чимось матеріальним.

Ото й усе, що я від неї почула. Я залишила її тренуватися, навіть не питаючи, чи Амрен сама готова бодай щось розповісти про знайдене в Книзі стосовно полагодження Стіни.

Я мовчки лічила хвилини.

Нарешті знайомий темний вітер закипів у фоє і я змогла спокійно видихнути, коли в центрі килиму з’явився Різ. Жодних ознак проблем, ніяких поранень, ніякої шкоди, але я все одно обхопила руками його талію — щоб пересвідчитися, відчути його запах.

— Усе гаразд?

Різ поцілував мене в голову.

— Гаразд, наскільки це взагалі можливо. Він тепер на континенті, вирушив на схід.

Різ помітив Несту за обіднім столом.

— А як тримається наша нова провидиця?

Я трішки відсторонилася, щоб пояснити, що залишила Елейн наодинці з її думками, але Неста озвалася:

— Не називай її так.

Різ лукаво поглянув на мене, але Неста вже гортала сторінки книжки, і її обличчя знову стало відчуженим, байдужим — вона тренувалася зводити ті внутрішні стіни, про які говорила їй Амрен. Я тицьнула судженого пальцем під ребра. «Не провокуй її».

Куточок його уст лукаво засмикався вгору.

«А тебе замість неї — можна?»

Я стулила губи, стримуючи усмішку…

Двері на вулицю розчахнулись, і Амрен буквально влетіла в дім.

Різ миттю розвернувся до неї:

— Що?

Розслабленість, лукавість і веселість умить зникли з його обличчя.

Бліде обличчя Амрен було спокійне, але очі… В очах кипів лютий дим.

— Гайберн атакував Двір Літа. І просто зараз бере Адріату в облогу.