Двір крил і руїн

Розділ 55

— Я вже надто стара для таких сюрпризів, — ремствувала Мор у військовому наметі, що стогнав від вітру на північному кордоні з Двором Зими, де іллірійська армія облаштувалася на ніч чекати завтрашньої атаки. Вони летіли весь день, щоб знайти місце, де армія такого розміру могла б залишатися непоміченою. Принаймні до завтра.

Ми попередили Тарквена, а також надіслали повідомлення Геліону і Калліасу, щоб об’єдналися й допомогли нам, якщо зможуть дістатися вчасно. Якщо ж ні, то за годину до світанку іллірійській легіон здійметься в небо і помчить до південного поля бою. Де, залишалося лише вірити, опиниться ще до початку битви. Водночас Кейр і його генерали повинні були перенести Провісників Темряви з Двору Ночі.

І саме тоді почнеться бійня. З обох боків.

Це якщо вірити Джуріану. Кассіан вдавився, коли ми переказали йому Джуріанові поради щодо бою. За словами Азріеля, це була ліпша версія першої його реакції.

Я запитала у Мор, сидячи в ногах укритого хутром шезлонга, який ми наразі ділили з подругою:

— А ти ніколи не думала, що Джуріан може бути… здатний на хороші вчинки?

Мор ковтнула вина і відкинулася на подушки. Мої сестри були в іншому наметі, не такому великому, але не менш розкішному, прикритому з боків наметами Азріеля і Кассіана, а спереду — наметом Мор. Ніхто не міг дістатися до них без нашого з друзями відома. Навіть попри те, що Мор зараз сиділа тут, зі мною.

— Не знаю, — відповіла вона, накриваючи ноги важким хутряним простирадлом. — Ми з Джуріаном не сходилися так близько, як це було в мене з іншими, але… ми билися поруч. Ми рятували одне одного. А потім я просто вирішила, що Амаранта його зламала.

— У певному сенсі зламала, — сказала я, здригаючись від спогадів і почуттів, які побачила в його розумі. І теж накрила коліна теплим хутром, забравши частинку в Мор.

— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.

Я схилила голову до плеча, готова спитати, але Мор встигла першою.

— Елейн… З нею все гаразд?

— Ні, — коротко відповіла я.

З Елейн усе було погано.

Вона мовчки плакала, коли ми переносилися сюди. І багато годин по тому, доки армія прибувала, доки ставала табором. Елейн не зняла обручки. Просто впала на лежак у своєму наметі, в гніздо з хутра і покривал, і втупилася в порожнечу.

Увесь прогрес, уся ясність розуму зникли. Мені дуже кортіло повернутися й переламати Ґрайсену всі кістки, але я трималася — почасти тому, що це давало шанс Несті розібратися з ним самій. А смерть від рук Нести… Цікаво, чи доведеться вигадувати для смерті нове слово після того, що сестра зробить із Ґрайсеном.

Мовчазні сльози Елейн досі не припинялися, наче її серце стікало солоною прозорою кров’ю. Останній промінчик її надії сьогодні згаснув. Надії, що Ґрайсен усе одно любитиме її, готовий буде одружитися… Надії, що любов сильніша навіть за зв’язок суджених.

Увірвалась остання її прив’язка до життя у світі людей.

Тепер тільки наш батько, хай би де він був, поєднував її з людьми й минулим.

Мор, вочевидь, щось прочитала в мене на обличчі, бо відставила келих на маленький дерев’яний столик біля шезлонга.

— Нам слід виспатися. Не знаю навіть, навіщо п’ю.

— Сьогоднішній день був несподіваний.

— Коли вороги перетворюються на друзів, — Мор скинула мені на коліна решту простирадла і підвелася на ноги, — завжди тяжко. Та й навпаки не легше. Чого я в них не помітила? Чого не бачила, від чого відмахнулася? Я завжди сумніваюсь у своїх оцінках, а не в них.

— Ще одна радість війни?

Мор усміхнулася, прямуючи до виходу.

— Ні. Це радість життя.

Тієї ночі я майже не спала. Різ не прийшов до мене в намет, навіть не зазирнув.

Я вислизнула з нашого ліжка ще вдосвіта, коли небо ледь почало сіріти, і пішла туди, куди звав мене зв’язок суджених, як колись у Підгір’ї.

Він стояв на скельному виступі, вкритому ділянками криги, і дивився, як одна за одною згасають зорі над сонним табором.

Я мовчки обняла його за талію, і Різ змахнув крилами, щоб пригорнути мене ближче.

— Багато хто з них сьогодні загине, — тихо сказав він.

— Знаю.

— До цього ніколи неможливо звикнути, — прошепотів він.

Сильні риси його обличчя стали лагідними, срібло заблищало в очах. Він подивився на зорі. Лише тут, лише зараз Різ міг показати своє горе — свої тривоги і біль. І ніколи перед своїми арміями, ніколи перед ворогами.

Він глибоко зітхнув.

— Ти готова?

Я разом із Мор мала залишатися позаду, щоб стежити за битвою. За потоками, жахом, структурою. Мої сестри залишаться тут, доки не стане безпечною можливість розсіятися з ними після бою. Якщо все не полетить під три чорти раніше.

— Ні, — зізналася я. — Але в мене немає виходу, тому готова.

Різ поцілував мене в маківку, і ми вдвох мовчки продовжили дивитися, як згасають зорі.

— Я вдячний долі, — сказав він за деякий час, коли табір під нами заворушився у вранішньому світлі, — за те, що ти зі мною. Не знаю, чи казав я тобі про те, наскільки я вдячний, що ти на моєму боці.

Я моргнула, щоб прогнати сльози з очей, і взяла його за руку. Поклала собі на груди, над серцем, щоб Різ відчув його биття, і поцілувала судженого — востаннє, бо решта зірок уже зникла у світлі. Армія ж під нами остаточно прокинулася, готова до бою.