Двір крил і руїн

Розділ 10

Бренна запустила пальці в золоте волосся Аянти, цокнула язиком, дивлячись на криваве місиво, на яке перетворилася права рука Верховної Жриці, що лежала в неї на колінах.

— Кудись зібралася, Фейро? — так само безтурботно спитала вона.

Я дозволила собі зняти маску.

— У мене справи деінде, — сказала я посланцям Гайберну, завважуючи їх невимушену спробу обійти мене з обох боків.

— І що за справи можуть бути важливішими за допомогу нам? Ти ж, зрештою, дала клятву служити нашому королю.

Час — вони вигадують час, затримуючи мене, поки Темлін із Джуріаном не повернеться з полювання.

Люсьєн відійшов від дерева, але до мене не наблизився. Його обличчям промайнув вираз, схожий на біль, що раптово простромив його, — він врешті помітив і вкрадений перев’яз, і торбу в мене за плечима.

— З вами я в союз не вступала, — відповіла я Бренні. Даґдан тим часом випав з мого поля зору. — Я вільна і можу йти коли й куди забажаю.

— Невже? — промовила Бренна, опускаючи руку до меча на стегні.

Я трошки розвернулася, щоб Даґдан не опинився у сліпій зоні.

— Кілька тижнів обережних інтриг, талановите маневрування… Але невже ти думаєш, що ми день у день тільки те й робили, що спостерігали за твоїми діями? І жодної думки про те, що ми можемо робити те саме.

Вони не дозволять Люсьєну вийти із цієї галявини живим. Чи принаймні з неушкодженим мозком. Він, схоже на те, зрозумів це водночас зі мною. Близнюки теж скинули маски, позаяк були впевнені: зараз вони можуть зробити з нами що завгодно і залишитися поза підозрою, їм усе минеться.

— Забирайте собі Двір Весни, — сказала я цілком щиро. — Йому так чи інак кінець.

Люсьєн загарчав. Я проігнорувала, навіть не поглянула на нього.

— Обов’язково, — промуркотіла Бренна, повільно витягаючи меча з піхов. — Але проблема у нас не з ним, а з тобою.

Я зачепила пальцями руків’я двох іллірійських ножів. Коли знадобиться, я легко вихоплю їх із гнізд перев’язу.

— Невже тебе не цікавило, звідки взялися твої мігрені? І чому деякі ментальні зв’язки здаються чимдалі тихішими?

Останніми тижнями мої сили швидко виснажувалися. Відтоді, як у маєтку з’явилися близнюки. Я слабшала і ніяк не могла зрозуміти причину.

Даґдан пирхнув і врешті озвався до сестри:

— Даю їй ще хвилин десять, поки яблучко остаточно спрацює.

Бренна засміялася, копнувши чоботом кайдани із синього каменю.

— Спочатку ми дали порошок вашій жриці. Є такий камінь, що називається фейською неміччю. Це навіть не порошок, а порох, який додають у їжу. Його ні побачити, ні відчути на смак не можна. А вже Аянта додавала потроху за раз, щоб не викликати підозри, принаймні такої, яка спровокувала б одночасну втрату всіх твоїх магічних сил.

У мене похололо в животі.

— Ми старші за тебе, дівчино, на тисячу років, — вишкірився Даґдан. — І весь цей час були дематі. Щоб змусити Аянту виконувати наші накази, нам навіть не знадобилося впливати на її розум. Але ти… яких героїчних зусиль ти докладала, намагаючись захистити від нашого вторгнення розум кожного з них!

Даґдан послав ментальний удар у бік Люсьєна — темну стрілу, сильну й невпинну. Це я побачила внутрішнім зором і встигла кинути між ними щит. Але голова… навіть кістки черепа озвалися страшенним болем.

— Що це за яблучко? — виплюнула я те, що недавно жувала.

— Те, що так смакувало тобі годину тому, — відповіла Бренна. — Дбайливо вирощене в особистому саду короля, підгодоване водою з додаванням фейської погибелі. Його досить, щоб на кілька днів заблокувати твої магічні сили, та й тілесні також. Тож кайдани нам не знадобляться. Ти так сумлінно спланувала своє зникнення. Гадала, що його ніхто не помітить?

Вона знову цокнула язиком і додала:

— Наш дядько був би дуже розчарований, якби ми дозволили тобі втекти.

Мій час добігав кінця. Я могла перенестися звідси, але це означало залишити Люсьєна напризволяще. Чи зможе він виборсатися з їхніх чіпких рук? Чи подолає отруту, яку напевно вони підсипали і йому?

Залишити його. Внутрішній голос вимагав рятувати себе. У мене були сили зникнути з галявини. Зникнути і приректи Люсьєна на участь, що гірша за смерть. Я могла і повинна була його залишити.

Його руде око спалахнуло.

— Тікай.

Я зробила вибір. Вибухнула нічною темрявою, димом і тінями.

І навіть тисяча років не підготувала Даґдана до того, що я вирину просто перед ним і вдарю.

Ніж розпоров його шкіряну броню, але недостатньо глибоко, щоб убити. Він розвернувся, коли криця вдарила в крицю, змушуючи мене або відкрити правий бік, або втратити ніж…

Я знову розсіялася. І цього разу Даґдан також розсіявся й понісся за мною.

Це було геть не схоже на бій з Гайберновими прихильниками, яких я зненацька заскочила в лісі. І з Аттором та схожими на нього на вулицях Веларіса. Даґдан був принцом Гайберну — і його генералом. І бився, як генерал. Він бився так, як було заведено в них.

Розсіятися. Вдарити. Знову розсіятися. Атакувати.

Ми перетворилися на чорний вир криці й тіней, вихором пронеслися галявиною. Місяці жорстких тренувань із Кассіаном згадалися дуже чітко. Даґдан жодного разу не зміг збити мене з ніг.

Я навіть відчула потрясіння Люсьєна, який спостерігав за нами, і шок Бренни, котру вразила така демонстрація моїх сил проти її брата.

Але удари Даґдана були не сильні — ні, вони були швидкі й вивірені, а ще він стримувався. Виторговував час. Виснажував, щоб моє тіло поглинуло те яблуко і отрута знову зробила мене майже смертною. Тому я вдарила в найслабкіше його місце.

Бренна закричала, коли стіна полум’я врізалась у неї.

Крик сестри відволік Даґдана всього лиш на мить. Але цього мені було досить, щоб я увігнала ніж глибоко йому в живіт і від його ревіння пташки сполохано спурхнули з дерев.

— Ах ти ж сучка, — виплюнув він лайку, ухиляючись від мого наступного удару, коли полум’я спало, відкривши Бренну, яка впала на коліна.

Її щит від фізичних атак виявився поганеньким — від мене вона очікувала ментального наступу.

Бренна здригалася від болю, хапаючи повітря. Сморід горілої шкіри — її правої руки, ребер, стегна — вітром зносило до нас. Даґдан знову атакував, і цього разу я спіймала його меч двома схрещеними ножами.

Він більше не стримувався. Від сили, яку принц уклав в удар, здригнулося все моє тіло. І стало німіти, огортатися тишею. Я вже відчувала подібне — у той день у Гайберні.

Бренна з болісним криком підхопилася на ноги. Але цього разу Люсьєн зреагував.

Принцеса цілком зосередилася на мені, їй кортіло помститися за красу, яку я пошкодила, тому вона не бачила, як Люсьєн розсіявся, поки не стало вже запізно.

Поки сонячний промінь, що падав крізь крони дерев, не сяйнув, відбиваючись від його меча. Поки меч не знайшов свою ціль із плоті і крові.

Уся поляна немов здригнулася від того, як невидимий зв’язок між близнятами увірвався, відсічений разом із темноволосою головою Бренни, що впала в траву.

Даґдан з криком метнувся до Люсьєна. Той ще не відвів клинка від закривавленої шиї Бренни, коли її брат опинився просто перед ним, за п’ять метрів від місця, де ми з ним бились, готовий своїм мечем проткнути йому горло.

Люсьєнові вистачало часу, лише щоб відсахнутися від смертельної атаки. Та я встигла її зупинити. Я відбила меч Даґдана одним з ножів, і очі принца розширилися, коли я раптом зіткалася проміж них. В одне те розширене око я увігнала другий ніж. Глибоко, аж у череп.

Рот мертвого Даґдана завмер у німому подиві. Я висмикнула ніж, забруднений кров’ю, уламками кісток і згустками мозку. Тіло принца впало на обезголовлене тіло його сестри.

Єдиним звуком на галявині став глухий удар тіла об тіло.

На Аянту я лише раз позирнула. Моя сила захлиналася, відступала, страшенний біль наростав ізсередини, але я додала останній наказ, підкріплюючи попередні.

— Ти скажеш, що це я їх убила. Що це був мій самозахист. Коли вони напали на мене, а ви з Темліном нічого не вчинили на мій захист. Навіть якщо тебе катуватимуть, вимагаючи правди, ти говоритимеш, що я втекла після того, як убила їх, — щоб врятувати цей Двір від жахіть, яких би вони завдали.

Спустошений погляд на мене був єдиною її відповіддю.

— Фейро, — озвався до мене Люсьєн. Його голос аж скрипів.

Я мовчки витерла ножі об спину Даґдана, перш ніж повернутися по свою торбу.

— Ти повертаєшся. До Двору Ночі.

Я просунула руки в лямки своєї торби, яка здалася мені важчою, ніж була, і нарешті подивилася на Люсьєна.

— Так, — коротко відповіла я.

Його засмагле обличчя зблідло. Він подивився на Аянту, на мертвих принца з принцесою.

— Я йду з тобою.

— Ні, — тільки й сказала я, відступивши в бік дерев.

У животі досі крутило. Час було покидати це небезпечне місце. Скористатися рештою сили й перенестися до пагорбів.

— Ти не зможеш цього зробити без магії, — застеріг мене Люсьєн.

Я зціпила зуби від гострого болю, збираючи всі сили для магічного стрибка до далеких пагорбів. Але Люсьєн схопив мене за руку.

— Я піду з тобою, — повторив він. Краплі крові на золотавій шкірі були яскраві, як його волосся. — Щоб повернути свою суджену.

У мене не було часу на суперечки. Люсьєну потрібна була правда, мої пояснення, яких він так відчайдушно прагнув.

Темлін та решта напевне вже почули крики. Будь-якої миті тут могли з’явитися Темлін, Джуріан та охоронці.

— Не змушуй мене потім про це шкодувати, — сказала я Люсьєну.

Кілька годин по тому, коли ми нарешті дісталися пагорбів, у роті вже було повно крові. Я тяжко дихала, здавалося, ще трохи — і голова лусне, шлунок наче зав’язало в тугий вузол.

Люсьєнові велося не краще, і переносився він так само тяжко, як я.

Ми зупинилися на пологому схилі. Люсьєн сидів, зігнувшись навпіл, обхопивши руками коліна, і дивився на зелені пагорби, що простяглися навколо.

— Вона… зникла. — Люсьєн теж важко хапав повітря. — Моя магія… ані жаринки не лишилося. Здається, сьогодні вони потруїли всіх нас.

І дали мені отруєне яблуко просто про всяк випадок, для гарантії.

Сила полишала мене, тікала, як хвиля від берега. Але, на відміну від хвилі, не поверталася. Просто відступала все далі в безкрає море порожнечі.

Я поглянула на сонце, якому залишалося не більше долоні до небокраю, на тіні, уже густі й темні, що пролягли між пагорбами. І спробувала навести лад у думках, розсортувати інформацію, яку збирала протягом останніх тижнів.

Я підвелася, зробила крок на північ і заточилася. Люсьєн підхопив мене під руку.

— Хочеш скористатися дверима?

Повертати до нього очі теж було боляче.

— Так, — відповіла я.

Печери — двері, як їх тут називали, — у порожніх пагорбах вели до інших місць Прифії. Свого часу одними з таких дверей я потрапила до Підгір’я. А тепер хотіла скористатися іншими, щоб потрапити додому. Або так близько, як тільки зможу. Бо прямих дверей до Двору Ночі не існувало — ні тут, ні деінде.

Я б не ризикнула кликати своїх друзів, щоб забрали мене звідси. Не стала б наражати їх на небезпеку за можливої погоні за мною. Хай би який зв’язок донедавна поєднував мене з Різом… зараз я його навіть не відчувала.

Напруження враз перейшло в заціпеніння, задерев’янілість у всьому тілі. І щомиті я втрачала сили. Треба було негайно покинути це місто.

— Бачиш ту печеру? Той портал веде до Двору Літа. А в цій є портал до Двору Осені. — У голосі Люсьєна звучали відраза і тривога.

Останню фразу Люсьєн вимовив з відтінком застереження і навіть докору.

— Я не можу піти до Двору Літа. Вони вб’ють мене, щойно побачать.

Він замовк і відпустив мою руку. У мене стало так сухо в роті, що навіть ковтати було тяжко.

— Єдиний інший портал веде в Підгір’я. Решту проходів ми заблокували. І якщо підемо до них, то або потрапимо в пастку, або згинемо безвісти.

— Тоді ходімо до Двору Осені. А звідти… — Я урвала себе на середині фрази.

Звідти — додому. Але Люсьєн усе одно мене зрозумів. І, певно, тієї ж миті зрозумів, що Двір Ночі для мене таким і є. Домівкою.

Я майже бачила в його рудому оці це слово, коли він похитав головою: «Пізніше». Я мовчки кивнула. Так, згодом ми про все поговоримо.

— Двір Осені так само небезпечний, як і Двір Літа, — попередив Люсьєн.

— Мені просто потрібне місце, де можна сховатися… прихисток, поки… не повернуться сили для перенесення.

У вухах щось задзижчало і задзвеніло. І я відчула, як магія залишає мене.

— Я знаю таке місце. — Люсьєн пішов у бік печери, яка мала перенести нас до його дому.

До земель родини, яка зрадила його так само віроломно, як Двір Весни зрадив мене.

Ми заквапилися між пагорбів і були швидкі й тихі, наче тіні.

Печеру зі входом до Двору Осені ніхто не охороняв. Люсьєн озирнувся на мене через плече, наче питаючи, чи немає й моєї провини в тому, що охоронців, які завжди тут стояли, тепер не було.

Люсьєн на ходу обернувся й запитально подивився на мене. Я кивнула. Так, я торкалася їх свідомості вранці, перш ніж ми рушили до Стіни, і зробила так, щоб ці двері залишили для мене вільний прохід. Кассіан навчив мене завжди мати запасний варіант для відступу. Завжди.

Люсьєн застиг за крок до входу в темне черево печери, схоже на пащу змія, який ось-ось проковтне нас обох. На його щелепі засмикався м’яз.

— Якщо хочеш, залишайся, — сказала я і додала: — Того, що вчиниш, уже не переробиш.

Бо Гайберн ішов — і вже був тут. Я кілька тижнів сумнівалася, чи не краще буде самим захопити Двір Весни, не залишаючи його ворогам.

Однак нейтральним цей Двір залишатися не міг. Він був бар’єром між нашими силами на Півночі і людськими землями на Півдні. Було дуже просто звернутися до Різа й Кассіана, покликати їх, щоб Кассіан прислав іллірійський легіон і захопив цю територію, ослаблену моїми інтригами. Але це залежало від того, зцілився Кассіан чи досі лікується.

А втім, ми тоді повинні були б утримувати одну територію, відрізану від нас п’ятьма Дворами. Хтось міг би симпатизувати Двору Весни, хтось іще — приєднатися до Гайберну проти нас, бо таке завоювання стало б доказом наших лихих намірів. Але якщо Весну захопить саме Гайберн… Тоді це приверне союзників до нас. І ми зможемо вдарити з Півночі спільними силами, уже переважаючи в їх чисельності.

— Ти не збрехала, — нарешті заговорив Люсьєн. — Та дівчина, яку я знав, справді померла в Підгір’ї.

Я не знала, вважати його слова похвалою чи образою. Але все одно кивнула.

— Принаймні в цьому ми з тобою по один бік.

Я зробила крок у холод і темряву печери. Люсьєн наздогнав мене, і так, пліч-о-пліч, ми пройшли під аркою різьбленого дикого каменю, з мечами напоготові, лишаючи позаду тепло й зелень вічної весни.

Здалеку, так тихо, що я не знала, чи це мені не здалося, над землею прокотилося звіряче ревіння.