Двір крил і руїн

Розділ 66

Армія Калліасa прибула опівдні.

Мене розбудило відлуння війська, що надходило, вихопивши зі сну, у який ми запали, лежачи на землі на ведмежій шкурі. Шум і настирна думка, яка не давала мені спокою.

Темлін.

Його дії напевно приховають зраду Джуріанa. Тепер я не мала сумніву: коли по тій нараді Темлін повернувся до табору гайбернійців, він зробив це не для того, щоб нас зрадити, — але щоб шпигувати.

Хоча після минулої ночі… сумнівно, щоб він знову зміг зажити милості короля. Не тоді, коли король сам став свідком усього цього.

Я не знала, що про це думати. Про те, що він мене врятував, а сам через те був викритий. Куди він подівся, коли перенісся? Я не чула нічого про зібрання сил Двору Весни.

Ну, і той вітер, який він послав і який підняв мене в повітря. Ніколи раніше я не бачила, щоб він застосовував таку силу. Фактично філософія Нефелли. Слабкістю, яка перетворилася на силу, не були мої крила. Моє вміння літати з’явилося лише завдяки Темліну. Якби він не долучився… Я воліла навіть не думати про це.

Елейн і Неста ще спали на розстеленій шкурі, коли я обережно вилізла з-поміж них. Я вмилася в мідному тазові, що стояв неподалік ліжка. Подивившись у люстро, я вирішила, що мала і кращі дні. Тижні. Місяці.

Я відсунула комір сорочки й критичним зором оглянула забинтоване плече. Повела рукою, скривившись, але і спостерігаючи з подивом, як швидко загоювалася рана. Однак моя спина… Її простромив біль. Низ живота також. Через м’язи, які я напружила щосили, намагаючись здійнятись у повітря.

Я насупилася, дивлячись у люстро. Заплела волосся в косу і вдягнула шкіряну куртку, постогнуючи під час кожного руху плеча. Ще день, два, і біль буде мінімальний, такий, щоб я могла тримати в руках меч. Можливо.

Я молилася, щоб Азріель був у кращій формі. Якщо ним опікувався сам Тезан, то хто знає. Може, нам пощастить.

Я не знала, як Азріель тримався в повітрі. Як узагалі він міг зберігати спокій у такій ситуації. Воліла не думати про те, як, де й чому він навчився терпіти такий біль.

Я тихенько попросила найближчу куховарку приготувати їжу для моїх сестер. Елейн, мабуть, помирала з голоду, та й Неста, напевно, нічого не їла, поки нас не було.

Крилата жінка лише спитала, чи і я щось їстиму, а коли я відповіла, що нічого не хочу, вона прицмокнула і сказала, що мусить проконтролювати, щоб я не лишилася голодна.

Я не наважилася поцікавитися, чи вона підгодовує Амрен ласими шматочками. Адже вона напевно мала потребу — після її… вчорашніх розваг з Варіаном. Хіба що він…

Я не хотіла про це думати, ідучи до її намету. Ми знайшли армію Гайберну. І, побачивши її минулої ночі, я була ладна запропонувати Амрен будь-яку допомогу, якої вона зажадає, щоб їй пощастило розшифрувати закляття, про яке казав суріель. Щоб можна було спинити Котел. А коли вже ми оберемо місце остаточної битви — тоді, й лише тоді, я кину на гайбернійців Бріаксіса.

Я вже майже дісталася її намету, сумно усміхаючись у відповідь на привітання іллірійських воїнів, коли зауважила метушню на краю табору.

Ще кілька кроків, і я опинилася на межі трави й болота — між нашими силами й табором Двору Зими, зведення якого було в розпалі.

Командувачі Калліасa весь час передислоковувалися: спочатку перекидали запаси, тоді загони, що складалися переважно з фейрі зі сніжно-білим або чорним волоссям і шкірою відтінків від молочно-білого до брунатного. Фейрі… Правитель Двору Зими привів із собою більше фейрі за будь-кого з нас, очевидно, за винятком іллірійців. Мені було складно не вдивлятися в них із цікавістю, тож я зупинилася коло їхнього табору й вивчала їх.

Повз мене проходили істоти, які нагадували живі шматки криги. Високі, довгоногі, вони легко кріпили кобальтово-срібні прапори до верхівок наметів. Вози тягли північні олені з широкими копитами й величезні білі ведмеді в оздобленій збруї. Деякі з них, минаючи мене, здавалися такими розумними, що я не здивувалася б, коли б з’ясувалося, що вони вміють говорити. Між ними бігали песці, які розносили послання, причеплені до вишиваних одежин.

Наші іллірійські воїни були брутальні й практичні — на них було небагато прикрас, хіба що еполети. Армія Калліасa — або, може, краще сказати армія, яку Вівіана врятувала під час правління Амаранти, — була складним, прекрасним, ідеально збалансованим організмом. Упорядкована, але водночас стихійна. Кожен у ній мав своє місце, і кожен волів виконувати свої завдання охоче, з гордістю і якнайкраще.

Я побачила Мор, яка прогулювалася з правителькою Двору Зими й іншою засліпливо прекрасною дівчиною, яка скидалася на її близнючку або ж старшу чи молодшу сестру. Вівіана сяяла, а Мор здавалася похмурою, але коли вони обернулися…

Я здивувалася. Смертна дівчина — Бріар — була з ними. Ішла під руку з Вівіаною, обличчя її було в синцях, але вона несміло усміхалася дамам Двору Зими.

Вівіана кудись вела Бріар, весело теревенячи, а Мор і нібито як сестра Вівіани дивилися їм услід. Мор сказала щось незнайомці, і та несміливо усміхнулася. То була дуже стримана усмішка, яка швидко зникла з її уст. Особливо коли один із солдатів Вищих Фе, минаючи їх, широко усміхнувся й кинув щось жартівливе, а тоді пішов далі. Мор уважно спостерігала за жінкою. Та поплескала її по плечу і заквапилася вслід за Вівіаною і Бріар.

Коли Мор обернулася до мене, я згадала нашу сварку. Пригадала слова, яких не повинна була говорити, а також невисловлені. Однак вона труснула золотавою гривою і попрямувала до мене. Перш ніж вона встигла щось сказати, я попередила її:

— Ти передала їм Бріар?

Ми повільно рушили до нашого табору.

— Азріель описав стан, у якому ви її знайшли. Гадаю, що перебування поміж спраглих боротьби іллірійців не допоможе їй повернути рівновагу.

— Хіба армія Двору Зими набагато краща?

— У них є пухнасті тварини.

Я пирхнула і покрутила головою. Цих великих білих ведмедів можна було назвати пухнастими — попри ікла й кігті.

Мор подивилася на мене скоса.

— Урятувати Бріар — то дуже сміливий вчинок з твого боку.

— Кожен би так зробив.

— Ні, — відповіла вона, поправляючи обтислий іллірійський камзол. — Не певна. Навіть не певна, чи намагалася б її врятувати. Чи визнала б я це вартим ризику. Забагато схожих моїх рішень закінчилися погано, отже…

Вона похитала головою.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Як Азріель?

— Живий. Зі спиною все гаразд. На жаль, у Тезана небагато досвіду з лікування іллірійських крил, тож вони загоюються… повільно. Вони відрізняються від крил перегрінів. Різ послав по Маджу, цілительку з Веларіса. Вона буде тут сьогодні опівдні або завтра вранці. Тож і опікуватиметься ним.

— Чи… чи зможе він знов літати?

— Беручи до уваги, що крила Кассіана були в значно гіршому стані, то сподіваюся, що так. Але до боїв у повітрі Азріелю ще далеко. Хоча він упертий.

Я зауважила:

— Це йому не сподобається.

— Нікому не сподобається.

Відсутність Азріеля на полі бою…

Мор, здавалося, знала, про що я думаю, бо додала:

— Це краще, ніж згинути.

Вона провела рукою по золотавому волоссю.

— Учора щось могло піти не так. А коли я побачила, як ви обоє зникаєте… У мене промайнула жахлива думка, що можу вас більше не побачити… щоб усе владнати.

— Я сказала речі, про які жалкую.

— Ми обидві наговорили зайве.

Мор провела мене до межі між таборами, і я зрозуміла, що вона хоче сказати мені щось призначене лише для моїх вух. Щось, заради чого варто було відкласти зустріч із Амрен. Вона сперлася спиною на розложистий дуб і постукала ногою об землю.

— Більше жодної брехні між нами.

— Так, — відповіла я, але почуття провини не давало мені спокою. — Вибач, що тебе надурила. Я знаю, що… припустилася помилки. Вибач.

Мор потерла обличчя.

— Однак ти мала рацію щодо мене. Ти…

У неї затремтіла рука, коли вона її опускала. Мор прикусила губу і проковтнула клубок у горлі. Коли відшукала зором мій погляд, я побачила в її очах страх і розпач. Голос її тремтів, коли вона промовила:

— Я не кохаю Азріеля.

Я не наважувалася поворухнутися, вбираючи кожне її слово.

— Ні, не зовсім так. Я… його люблю. Як родича. Часом розмірковую, чи могло б бути між нами щось більше… але. Я не кохаю його. Не так… як він мене.

Останні слова були сказані пошепки тремтливим голосом.

— А ти колись його кохала?

— Ні. — Мор обняла себе за плечі. — Ні, ніколи. Розумієш…

Я ще не бачила, щоб їй бракувало слів, але здавалося, що це саме та мить. Вона заплющила очі й стиснула пальці в кулаки.

— Я не можу покохати його.

— Чому?

— Тому що мені подобаються жінки.

У мене перехопило дух.

— Але… ти спала з чоловіками. Ти спала з Геліоном.

І мала жахливий вигляд наступного дня. Виснажена й геть незадоволена. Не тільки через Азріеля, а… тому що не цього вона прагнула.

— Я можу діставати задоволення як від жінок, так і від чоловіків. — Її руки тремтіли так, що вона стиснула їх ще сильніше. — Але відколи була маленькою дівчинкою, я знала, що мені більше подобаються жінки. Вони мене дужче приваблюють. Я краще їх розумію, з ними в мене утворюється глибокий духовний зв’язок. Але в Кам’яному Місті… Єдине, що їх цікавить, — це забезпечення спадковості родів, утворення союзів через шлюб. А щодо мене… Якби я одружилася з кимось, кого обрало моє серце, нащадків у мене не було б. Рід мого батька згаснув би разом зі мною. Я знала… знала, що не можу їм цього сказати. Ніколи. Таких, як я… вони зневажають. У їх розумінні ми безсовісні егоїсти. Ми ставимо свої пристрасті вище за продовження роду. Тож я нікому не казала. А тоді… батько заручив мене з Ерісом, і… перспектива бути його дружиною мене жахала. Ні, я знала, що зможу впоратися з його брутальністю, жорстокістю й байдужістю. Я була… сильніша за нього. Але перспектива бути кобилою для розплоду, пожертвувати цією частиною себе…

Побачивши, як тремтять губи Мор, я торкнулася її руки, що стискала зап’ястя другої. Я обійняла її, і сльози потекли її щоками.

— Я спала з Кассіаном, позаяк знала, що для нього це також небагато значило. Я знала, що це дасть мені шанс на свободу. Якби я сказала батькам, що віддаю перевагу жінкам… Ти бачила мого батька. Вони з Бероном прикували б мене до ліжка Еріса. Прицурували б. Мотузками. Але якщо я втрачу невинність… У цьому я бачила свій порятунок. Я бачила, як Азріель на мене дивиться… знала про його почуття до мене. Коли б я вибрала його…

Мор похитала головою.

— Це було б нечесно. Отже, спала з Кассіаном, і Азріель подумав, що я вважаю його негідним себе, а тоді все це сталося, і…

Вона стиснула мої пальці.

— Коли Азріель знайшов мене з тією запискою… я намагалася йому пояснити. Але він зізнався у своїх почуттях до мене, і я запанікувала, тож, щоб стримати його від подальших слів про кохання, просто повернулася й пішла. А тоді не насмілювалася поглянути йому в очі й усе пояснити. Езові, всім.

Вона зітхнула.

— Я спала з чоловіками не так від задоволення, як більше для того, щоб ніхто занадто мною не цікавився.

— Різу однаково. Як усім у Веларісі…

Вона кивнула головою.

— Веларіс є пристановищем для таких, як я. Власниця «У Ріти» така сама, як я. І багато таких, як ми, туди ходить. Але ніхто цього не помічає.

Отже, недивно, що вона майже мешкала в цьому притулку.

— Однак десь глибоко всередині… — Мор витерла сльози другою рукою. — Відторгнення родиною не так багато для мене важило. Коли мене називали шльондрою і хвойдою. Коли мене кривдили. Позаяк це… не було частиною мене. Це не було справжнім, не було суттєвим для мене. Це не могло мене зламати, адже… не торкалося мого внутрішнього я. Вони ніколи не здогадувалися. Все ж таки я приховувала це… приховувала, адже…

Вона схилила голову й поглянула в небо.

— Я досі живу у вічному страху, що моя сім’я дізнається. І зганьбить мене, знищить цю єдину річ, яка є справді моєю. Цю єдину частину мене. Я не можу їм дозволити… Я не дам їм знищити її. Чи навіть спробувати це зробити. Отже, це трапляється зрідка. Під час війни я нарешті наважилася на першу… коханку.

Зо хвилину вона мовчала, намагаючись кліпанням повік утамувати сльози.

— То була Нефелла та її коханка. Тепер, гадаю, вже дружина. Це через них я наважилася спробувати. Я дуже їм заздрила. Не їм особисто, а… тому, що було між ними. Тій відкритості. Вони мешкали між людей, які цим не переймалися. Була війна, люди переміщалися по всьому світі. Протягом довгих місяців я не бачила нікого з родини. Тимчасово я була в безпеці. І одна з королев смертних… — Друзі, про яких вона так згадувала, яких знала так добре. — На ім’я Андромаха. Вона була… така гарна. І лагідна. І я кохала її… дуже.

Людина. Андромаха була смертною жінкою. У мене запекло в очах.

— Але вона була людиною. До того ж королевою, яка мусила подбати про продовження королівського роду, а надто в ті неспокійні часи. Отже, я пішла від неї… Після останньої битви я повернулася додому. І тільки там зрозуміла, якої помилки припустилася. Нехай моє щастя з нею тривало б усього кілька десятків років… Але того дня з’явилася Стіна.

З горла Мор вихопився короткий схлип.

— Я не могла й не мала можливості її подолати. Але намагалася. Протягом трьох років намагалася. І коли врешті знайшла в Стіні пролом і змогла її подолати… то дізналася, що вона вийшла заміж. За чоловіка. Народила донечку… і чекала другу дитину. Я навіть не пішла до замку. Не намагалася з нею побачитися. Просто повернулася додому.

— Мені прикро, — прошепотіла я.

— Вона народила п’ятеро дітей. І померла старою жінкою, у безпеці, у власному ліжку. Я знову побачила її душу… в цій золотій королеві. Її спадкоємиці.

Мор заплющила очі й зітхнула. Губи в неї тремтіли.

— Якийсь час я оплакувала її. І коли вона жила, і коли померла. Протягом кількох десятиліть я не мала… коханок. А тоді… одного дня прокинулася і зрозуміла, що хочу. Не знала лише чого. Чогось на неї не схожого. Я знаходила… жінок і чоловіків. Протягом усіх цих століть я мала небагато жінок, і завжди таємно. Гадаю, їх це мучило, тому вони завжди припиняли стосунки зі мною. Я ніколи не говорила про це відверто. Ніхто не міг мене з ними бачити. Що стосується чоловіків, стосунки ніколи не були глибокі. Я ніколи не відчувала зв’язку. Навіть якщо час від часу хотіла… ну знаєш…

Вона коротко засміялася, і я теж усміхнулася.

— Але це не було так, як з Андромахою. Я не відчувала цього тут, — прошепотіла вона, поклавши руку на серце. — І коханців… я використовувала, щоб стримати Азріеля від розмірковувань, чому я його не помічаю. Чому не роблю цього кроку. Ти знаєш його. Знаєш, який він чудовий. Який неймовірний. Але якби я з ним наважилася переспати, навіть лише раз, щоб спробувати, щоб упевнитися… Боюся, що згодом він сприйняв би це за кульмінацію. За щасливий кінець. І… боюся, його могло б зламати, якби я згодом зізналася, що не певна, чи змогла б віддати йому серце. А я люблю його дуже сильно, щоб прагнути, аби він знайшов когось, хто зможе щиро його покохати. Так, як він на це заслуговує. Я люблю також себе… Досить, щоб не хотіти ні з ким зближуватись, поки також не зустріну ту єдину людину. — Вона знизала плечима. — Не знаю, коли я наважуся оприявнити свій секрет. Моїм даром є правда… Але все життя я жила у брехні.

— Скажеш їм, коли будеш готова. — Я знову стиснула її долоню. — А до того часу… твій секрет у безпеці. Я не скажу нікому. Навіть Різові.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Я похитала головою.

— Ні, це я дякую, що ти мені розповіла. Це для мене честь.

— Я хотіла тобі сказати, коли ви переносилися з Азріелем до табору гайбернійців. І думка, що я вже не матиму можливості… — Вона стиснула мої пальці. — Я пообіцяла Матері, якщо ви щасливо повернетеся, то розповім тобі.

— Отже, вона погодилася на пропозицію, — сказала я й усміхнулася.

Мор витерла лице й широко мені усміхнулася, однак одразу посерйознішала.

— Ти мусиш вважати, що я жахлива, адже вводжу в оману Азріеля… і Кассіана.

Я замислилася.

— Ні, я так не вважаю.

Багато речей тепер стали мені зрозумілими. Те, що Мор відвертала голову, побачивши полум’я в очах Азріеля. Що уникала романтичної близькості, але водночас захищала його завжди, коли йому фізично чи емоційно щось загрожувало. Азріель її кохав, щодо цього не було сумніву. Але Мор… я була страшенно сліпа, коли не бачила цього. Не розуміла, що мусив існувати справді добрий привід, щоб протягом п’ятисот років Мор не прийняла того, що Азріель так відверто пропонував.

— Вважаєш, Азріель здогадується? — спитала я.

Мор відняла руку й стала ходити сюди-туди.

— Можливо. Не знаю. Він надто уважний спостерігач, щоб цього не зауважити, але… Гадаю, я його збиваю з пантелику щоразу, коли обираю чоловіка.

— А як щодо Геліона? Чому?

— Він мав потребу відволіктися від власних проблем, а я… — Вона зітхнула. — Щоразу, коли Азріель намагається виявити свої почуття до мене, як зробив тоді з Ерісом… Це безглуздо, я знаю. Безглуздо й жорстоко, що переспала з Геліоном, щоб нагадати Азріелеві… О боже, я навіть не можу цього сказати, тоді це прозвучить іще гірше…

— Щоб нагадати йому, що тобі це не цікаво.

— Я мушу йому сказати. Мушу. Найвища Мати, після вчорашньої ночі справді мушу. Але… — Вона перекинула хвилю золотавих кучерів через плече. — Це триває так довго. Мене жахає думка про те, щоб віч-на-віч сказати йому: те, чого він прагнув п’ятсот років, неможливе. Потенційні наслідки. Мені подобається такий стан речей, як тепер. Навіть якщо я не можу… бути собою…. Так, як є, уже добре.

— Я не вважаю, що ти повинна задовольнятися цим, — промовила я тихо. — Але я розумію. А коли… коли ти вирішиш, що готова, буде це за п’ять чи за сто років… Я тебе підтримаю.

Мор знову закліпала, щоб відігнати сльози. Я відвернулася в бік табору, і на моїх устах з’явилася м’яка усмішка.

— Що? — спитала вона, стаючи біля мене.

— Я подумала, — відповіла я, відчуваючи, що усміхаюся ширше, — що, коли ти будеш готова… Приємно буде стати твоєю свахою.

Усмішка, яку послала мені у відповідь Мор, була ясніша за сяйво Двору Дня.

Амрен сховалася в наметі й нікого не хотіла впускати. Ані мене, ані Варіанa, ані Різенда.

Я намагалася. Я аж шипіла, пробиваючись крізь її захист, але навіть сила Геліонa мені не допомогла. Не важливо, вимагала я, переконувала чи то просила — вона не відповідала. Те, що суріель сказав про Книгу… очевидно, було для неї набагато важливішим, ніж те, із чим я прийшла, — тобто допомогти мені з Бріаксісом. Імовірно, я дала б раду сама, а надто що я вже зняла захист навколо неї, але присутність Амрен була б бажана. У кожному разі, на мій погляд.

Мабуть, це була легкодухість з мого боку, але стати віч-на-віч із цією істотою, втілити її в якійсь матеріальній формі і врешті напучити знищити армію Гайберну. Амрен краще дала б раду — принаймні у словах та наказах.

Але позаяк я не мала наміру сповіщати про мої плани на терені табору, то лише вигукнула прокляття на адресу Амрен і розлючена повернулася до свого намету. Тільки для того, щоб дізнатися, що мої плани знову порушено. Бо навіть якщо я й відвела б Бріаксіса до гайбернійської армії… її там уже не було б.

Навколо величезного столу зібралися верховні правителі й командувачі.

Я схрестила руки. Геліон перемістив дуже велику кількість фігурок у нижню половину мапи Прифії.

— Мої розвідники твердять, що гайбернійці рушать сьогодні опівдні.

Азріель, який сидів на стільці з досі перебинтованими крилами й сірим від крововтрати обличчям, кивнув.

— Мої шпигуни кажуть те саме.

Його голос іще був хрипкий.

Сяйливі бурштинові очі Геліонa звузилися.

— Однак він змінив напрямок. Планував перемістити армію на північ, щоб повернути нас назад. Тепер іде на схід.

Різ обіперся руками на стіл, вивчаючи мапу, і його шовковисте волосся впало йому на обличчя.

— Отже, тепер він рухається поперек острова. Куди? Йому було б зручніше обпливти його. Бо я сумніваюся, щоб він змінив думку щодо того, щоб дати нам бій. Навіть Темлін тепер його ворог.

Усі сприйняли цю інформацію з тихим подивом, хоча частина зітхнула з полегшенням. У нас не було можливості довідатися, чи вирішив Темлін підтримати нас своїми невеликими силами. Ми не мали також жодних звісток від Берона.

Тарквен наморщив чоло.

— Втрата Темліна не буде йому надто відчутною, але сили Гайберну можуть іти назустріч іншому союзнику на східному узбережжі. Щоб долучитися до військ королев смертних з континенту.

Азріель похитав головою і скривився, коли про себе нагадали м’язи хребта.

— Він відіслав королев назад на континент, додому. І там вони й повинні залишатися, вони навіть армії не зібрали. Він не скористається цією підтримкою, поки сам не прибуде на континент.

Коли поквитається з нами. І якщо завтра ми програємо… чи на континенті знайдеться хтось, хто може протистояти гайбернійцям… А надто коли королеви пообіцяли йому допомогу…

— Мабуть, він знову намагається нас обдурити, — розмірковував уголос Калліас, насупивши брови.

Вівіана, яка стояла поруч, теж придивлялася до мапи.

— Це не в його стилі, — промовила Мор. — Він не поводиться згідно з шаблонами. Знає, що ми вже розгадали його намагання розпорошити наші сили. Тепер спробує щось інше.

Коли вона говорила, Кейр, який прибув з двома капітанами Провісників Темряви, уважно придивлявся до неї. Я вже очікувала паскудної посмішки, але він лиш повернувся до вивчення мапи. Ці зустрічі були єдиними моментами, коли Мор узагалі помічала участь свого батька у війні. І навіть цієї миті ледве дивилася на нього.

Однак це було краще за відверту ворожість, попри те що я не мала сумніву стосовно розважливості Мор, щоб не входити з Кейром у відкритий конфлікт, коли в нас була потреба в його Провісниках Темряви. Особливо в ситуації, коли його загін зазнав таких дошкульних втрат у другій битві. Кейр не виказував поганого настрою, так само як і жоден з його воїнів, які, зрештою, не розмовляли ні з ким з інших загонів, хіба що за нагальної необхідності. Як на мене, мовчання в цій ситуації було єдино прийнятне. А інстинкт самозбереження Кейра, певно, підказував йому на цих зустрічах припнути язика і схвалювати всі отримані накази.

— Король намагається затримати битву, — пробуркотів Геліон. — Чому?

Я кинула оком на Несту, яка сиділа з Елейн біля одного із чарівних світильників.

— Бракує зниклої частини. Немає цілісної сили Котла, — обізвалася вона. — А Котлу дуже потрібна ця викрадена частина.

Різ схилив голову, придивився до мапи, а потім до моїх сестер.

— Кассіане… — Він указав на велику річку, яка перетинала землі Двору Весни. — Якби ми вирушили на південь від нашої поточної позиції в бік людських земель… ти наважився б її форсувати чи оминув би, просунувшись досить далеко на захід?

Кассіан скинув бровою. На його обличчі вже не видно було вчорашньої блідості й болю. І це добре. З протилежного боку столу лорд Девлон мав такий вигляд, немовби негайно хотів висловити свою думку щодо цього. На противагу Кейру, командувач іллірійців не намагався навіть приховати відразу. Особливо щодо наказів Кассіана. Однак перш ніж він встиг щось сказати, Кассіан відповів:

— Форсування річки в цьому місці складне й небезпечне. Річка заширока. Навіть беручи до уваги можливість перенесення, треба сконструювати плоти або мости. З такою численною армією… Ми муситимемо піти на захід і лише потім повернути на південь.

Сказавши це, Кассіан зблід.

Я поглянула туди, де перебувала армія Гайберну, яка йшла на схід, на південь від великої річки. З нашої відправної позиції.

— Він хоче, щоб ми втомилися від безперервного перенесення наших загонів. — Геліон зрозумів думку Кассіана. — Від безперервних сутичок. Щоб ми, коли дійде до цього, не мали сили перестрибнути цю річку. Щоб мусили йти пішки. Треба обрати довшу дорогу, щоб уникнути подолання перешкоди.

Тарквен вилаявся.

— Щоб він міг спокійно провести свої війська на південь, маючи певність, що ми відстаємо від нього на кілька днів. І завдяки цьому легко ступити на землі людей.

— Він міг би зробити це відразу, — заперечив йому Калліас, і в мене затремтіли коліна. — Чому ж тепер?

На це запитання відповіла Неста зі свого місця біля світильника з другого боку намету.

— Тому що ми його зневажили. Я… і мої сестри.

Усі очі звернулися до нас. Елейн поклала долоню на шию.

— Він вирішив вступити на землі людей, — прошепотіла вона, — убити їх… через нас?

— Я вбила його жрицю, — промовила я й звернулася до Нести: — Ти забрала частину його Котла. А ти… — Я поглянула на Елейн. — Викрадення тебе було останньою образою.

— Лише безумець зібрав би таку армію, щоб помститися трьом жінкам, — зауважив із сумнівом Калліас.

Геліон пирхнув:

— Ти забуваєш, що деякі з нас воювали. Ми найкраще знаємо, яким він буває неврівноваженим. Щось подібне цілком у його стилі.

Я відшукала поглядом очі Різа.

«Що нам тепер робити?» — спитала я зв’язком.

Різ провів великим пальцем по моїй руці.

— Він знає, що ми прийдемо, — уголос відповів він.

— Я сказав би, що він досить добре знає, як ми піклуємося про людей, — сказав Геліон.

У Кейра був такий вигляд, немовби він хотів погодитися, але й цього разу мудро обрав мовчання.

Різ знизав плечима.

— Він бачив, якою важливою була для нас безпека Елейн, і про це свідчать позиції, які обіймають у нашій армії сестри Арчерон. Він гадає, що вони переконають нас наважитися на бій, маючи небагато переваг, а тоді легко нас подолає.

— То що ми зробимо? — спитав Тарквен, насупившись.

— Звісно, прийдемо, — відповів Різ, підводячи голову й виструнчуючись на повний зріст. — Нас буде дуже мало, ми будемо виснажені, і це добром не закінчиться. Але це не має нічого спільного з моєю судженою та її сестрами. Стіни вже немає. Це цілком новий світ, і від нас залежить, як ми покладемо край старому і розпочнемо жити в новому. Ми мусимо вирішити, чи дозволимо вбивати беззахисних. Чи ми насправді такі. Не окремі Двори, а ми як спільнота — фейрі. Чи покинемо ми людей на самих себе?

— Тоді ми загинемо всі разом, — сказав Геліон.

— Нехай так. — Кассіан зиркнув на Несту. — Якщо я віддам життя за тих, хто потребує цього найбільше, то не вважатиму його змарнованим.

Уперше лорд Девлон схвально кивнув. Я подумала, чи Кассіан це зауважив, — якщо йому не все одно. На його обличчі нічого не відбилося, усю увагу він зосередив на моїй сестрі.

— Я також, — промовив Тарквен.

Калліас поглянув на Вівіану, яка сумно йому усміхнулася. Вони сумували за змарнованим часом. Однак Калліас промовив:

— Якщо ми хочемо мінімізувати кровопролиття, мусимо вирушити до завтра.

— Навіть раніше. За кілька годин, — кивнув Геліон, засліпливо усміхаючись, і звернувся до Різа: — Ти ж повинен розуміти, що людей уб’ють, перш ніж ми туди дістанемося.

— Ні, якщо діятимемо швидко, — сказала я.

Я поворухнула рукою: досі відчувала в ній скутість, але рана швидко загоювалася.

Усі в подиві звели брови.

— Ми перенесемося сьогодні, — промовила я. — Ті з нас, хто зможе. У будинки смертних, у міста. До світанку ми перенесемо їх назад стільки, скільки зможемо.

— А де ми їх розмістимо? — спитав Геліон.

— У Веларісі.

— Задалеко, — пробуркотів Різ, роздивляючись мапу, — для такого перенесення.

Тарквен постукав пальцем по мапі — по своїх землях.

— Тоді заберімо їх до Адріати. Я можу прислати Крессиду, щоб за всім спостерігала.

— Для боротьби з Гайберном ми маємо задіяти всі сили, — обережно зауважив Калліас. — Марнувати їх для перенесення людей…

— Це не марнування, — заперечила я. — Одне життя може змінити світ. Де зараз були б усі, якби хтось визнав порятунок мого життя за гайнування часу?

Я кивнула на Різа.

— А якби він визнав мій порятунок у Підгір’ї гайнуванням часу? Тож навіть якщо це лише двадцять або десять родин… Це не марнування часу. Не для мене і не для вас.

Вівіана з докором подивилася на свого друга, і Калліас мав стільки здорового глузду, щоб пробурмотіти вибачення.

Тоді позаду нас озвалася, входячи до намету, Амрен:

— То ви вирішили дати гайбернійцям бій? — спитала вона.

Різ поглянув на неї:

— Так. А чому тебе це дивує?

Амрен гахнула на стіл Книгу Дихання.

— Тому що знадобиться щось, щоб відволікти увагу. — Вона похмуро мені посміхнулася. — Нам треба дістатися Котла, дівчино. Усім нам.

Я знала, що вона має на увазі не верховних правителів, а радше нас чотирьох — ми були створені. Я, вона й мої сестри.

— Ти знайшла спосіб спинити його? — спитав Тарквен.

Амрен похитала головою й відповіла:

— Ба більше. Я знайшла спосіб спинити його армію.