Двір крил і руїн

Розділ 77

У голові в мене була тиша. Тільки тиша. Я закричала.

Я кричала, кричала й кричала.

Порожнеча в моїх грудях, у моїй душі, спричинена браком цього зв’язку, цього життя.

Я трусила його, гукала його на ім’я і знову трусила, поки моє тіло не припинило бути моїм тілом, а стало тим, що лише утримувало мене. Я не могла припинити кричати.

До нас підійшла Мор. Потім Азріель, котрий ледве стояв на ногах, підтримуючи Кассіана — так само закривавленого, який тримався лише завдяки блакитним сифоновим пов’язкам на всьому тілі. Пов’язки були на тілах їх обох.

Вони щось говорили, але єдине, що я чула, було: «Я кохаю тебе». І це було не освідчення, а прощання.

Він знав. Знав, що в нього вже нічого не залишилося й завершення закляття забере в нього все. Що це коштуватиме йому життя.

Він не опустив стіну, щоб я не побачила, адже я на це не погодилася б. Мабуть, я воліла б, щоб світ загинув, ніж він це зробив би… Ця порожнеча, де він був раніше, де були ми…

Хтось намагався відтягнути мене від нього, але я видала звук, який можна назвати риканням або криком, і цей хтось дав мені спокій.

Я не могла так жити, не могла цього витримати, не могла дихати. Там були руки — чиїсь долоні, стиснуті на його горлі. Вони торкалися його.

Я кинулася до нього, але хтось мене стримав.

— Він перевіряє, чи можна щось зробити, — хрипко промовила Мор.

Він. Тезан. Лорд Двору Світанку. І майстер зцілення. Я кинулася знову, щоб благати, просити.

Але він лише похитав головою. Поглянув на Мор. На всіх навколо.

Тарквен був там. Геліон. Він тяжко дихав і був стурбований.

— Він… — прохрипів Геліон і похитав головою. — Очевидно, що так…

Він звертався більше до себе, ніж до когось іще.

— Благаю… — промовила я, не усвідомлюючи, до кого звертаюся.

Мої пальці ковзнули по обладунку Різа — я намагалася дістатися до серця, що було під ним.

Котел… можливо, Котел…

Однак я не знала таких заклять. Як вкласти його досередини так, щоб він повернувся…

Навколо моїх рук з’явилися чиїсь руки. Вони були закривавлені, але лагідні. Я намагалася витягнути руки, але ці долоні міцно тримали мене, коли їхній власник — Тарквен — став навколішки поруч зі мною.

— Мені прикро… — сказав він.

Ці слова краяли мені серце. Краяли так, як я й не знала, що це взагалі можливо, позбавляли всіх надій і шансів на повернення.

«Тримайся Лорда, — останнє застереження суріеля. — Не відступай від нього ані на крок. Вичікуй, аж поки все владнається».

Брехня. Він надурив мене, як і Різ.

«Не відступай від нього ані на крок».

Не відступай.

А там… те, що лишилося від зв’язку суджених. Що витав у порожнечі всередині мене. Я схопилася за нього… сіпнула, немовби очікуючи відповіді.

«Не відступай. Не відступай, не відступай, не відступай».

Я чіплялася за нього, чіплялася за порожнечу, яка зачаїлася під ним.

«Не відступай».

Я поглянула вгору на Тарквена, вищирившись. Поглянула на Геліона. Тезана. Потім на Беронa й Калліаса, на Вівіану, що ридала біля нього. І гарикнула:

— Воскресіть його!

Порожні обличчя.

Я заволала:

— Воскресіть його!

Тиша у відповідь.

— Ви зробили це для мене, — сказала, тяжко дихаючи. — Тепер зробіть це для нього!

— Ти була людиною, — відбив м’яко Геліон. — Це не те саме.

— Мені все одно. Зробіть це.

Коли жоден з них не поворухнувся, я звернулася до решток своєї сили, готуючись удертися до їхнього розуму і примусити зробити це попри права і принципи, які таким чином порушу. Мені було все одно, якщо лише…

Тарквен підійшов ближче. Поволі простягнув до мене руку.

— За те, чим він пожертвував, — тихо сказав він. — Сьогодні й багато років тому.

У його долоні з’явилося джерело світла. Я знову заплакала. Я дивилася, як це зернятко падає на оголене горло Різа, зникає під шкірою, і світ відбивається під нею.

Наблизився Геліон. У його долоні теж блиснуло зернятко світла і занурилося під шкіру Різа.

Підійшов Калліас. І Тезан.

Аж залишився тільки Берон.

Мор видобула меч і притулила йому до горла. Він здригнувся, навіть не помітивши, як вона наблизилася.

— Іще одне вбивство сьогодні для мене не важить, — промовила вона.

Берон уп’явся в неї поглядом, але відштовхнув клинок і підійшов. Він майже кинув своє зернятко світла в Різа. Але для мене це теж не важило.

Я не знала закляття, сили, з якої воно походило. Але я була Леді Двору Ночі.

Я простягнула руку. Змусила з’явитися цю іскорку життя. Нічого не сталося. Я глибоко вдихнула, нагадуючи собі, який це мало вигляд.

— Що я маю зробити? — звернулась я до нікого конкретно.

Тезан прокашлявся і виступив уперед. Він розповів про джерело сили тощо, тощо, і, попри те що мені було байдуже, я слухала. Аж урешті… Ось. Мале, як зернятко соняшника, воно з’явилося на моїй долоні. Зернина мене — мого життя.

Я обережно поклала його на закривавлену шию Різа. Тієї миті, коли воно з’явилося, я зрозуміла, чого бракує.

Темлін стояв поряд, призваний після смерті одного з інших Лордів або одного з присутніх. Він увесь був закривавлений, у бруді. У його новому перев’язу залишався лиш один ніж.

Він придивлявся до тіла Різа, що лежало переді мною. Придивлявся до всіх нас, що простягнули руки. Його обличчя не було добре. Не було милосердне.

— Прошу, — ледве змогла вимовити я.

Тоді Темлін перевів погляд з мене на мого судженого. Вираз його обличчя залишився незворушним.

— Прошу, — ридала я. — Я дам тобі… Дам тобі все…

Щось промайнуло в його очах, коли він почув ці слова. Але не доброта. Жодних емоцій.

Я поклала голову на груди Різа, дослухаючись через зброю до найменшого відголосу серцебиття.

— Що завгодно… — прошепотіла я. — Будь-що.

Аж ось поряд пролунали кроки, і я приготувалася, що іще одна пара рук намагатиметься мене відтягнути, тож лише міцніше вчепилася в Різа. Цей хтось зупинився позаду мене, і я озирнулася.

Переді мною стояв Темлін. Він вдивлявся в мене. У його зелених очах промайнуло якесь почуття, якого я не змогла визначити.

— Щасти тобі, Фейро, — сказав він тихо.

І упустив на Різенда останнє зернятко світла.

Я не бачила, коли він воскрес. Просто тримала його міцно. Його тіло, уривки зв’язку.

«Залишися, — благала я. — Залишися».

Під моїми приплющеними повіками засяяло світло.

«Залишися».

Тоді в цій тиші… Я стала йому розповідати.

Про першу ніч, коли його побачила. Як почула його голос, що кликав мене на узгір’я. Як не могла опиратися цьому поклику, а тепер… подумала, що, можливо, чула, як він кликав мене під час свята Каланмаї. Можливо, це його голос привів мене туди тієї ночі.

Я розповіла йому, як закохалася в нього, — кожен погляд і зізнання, сміх, який він у мене викликав.

Я розповіла йому про все, що ми робили, і що це для мене значило, і скільки ще я хотіла зробити для нього. Про все життя, що в нас попереду.

І раптом… почула удар. Я розплющила очі. Знову удар.

А потім його груди піднеслися, і моя голова уперлася в його обладунок. Я не могла поворухнутися й затамувала подих.

Його рука торкнулася моєї спини.

— Якщо всі ми тут, — простогнав Різ, — то все або дуже добре, або зовсім зле.

Кассіан пирснув зо сміху.

Я не могла підвести голову, не могла геть нічого, окрім вбирати кожен удар серця й дихання, звук голосу Різа, коли він прохрипів:

— Вас заспокоїть звістка, що моя сила залишається моєю. Я нічого ні в кого не вкрав.

— Хоч би як там було, ти вмієш подбати про ефектний вхід, — усміхнувся Геліон. — Чи я мав сказати вихід?

— Ти жахливий, — накинулася на нього Вівіана. — Це аж ніяк не смішно.

Я не чула, що іще говорили. Різ сів, знявши мене із себе. Прибрав волосся, яке прилипло до моїх мокрих щік.

— Не відступай від нього ані на крок, — пробурмотів він.

Я не вірила в його воскресіння, поки не поглянула йому в обличчя. У ці сяйливі очі.

Я боялася думати, що це навсправжки, що це більше, ніж просто ілюзія.

— Це не ілюзія, — сказав він, цілуючи мене у скроню. — Це… ще одна несподіванка.

Він кивнув в бік Котла.

— Чи хтось може витягнути звідти нашу любу Амрен, поки вона не застудилася?

Варіан обернувся до нас. Мор уже помчала в бік Котла і зойкнула, коли його дісталася…

— Як? — прошепотіла я.

Азріель і Варіан негайно там опинилися, допомагаючи Мор витягнути з темної води мокру Амрен. Її груди підносилися й опадали, подряпини на тілі були ті самі, але…

— Вона була там, — сказав Різ, — коли Котел закрився. Ішла туди, куди й ми.

Амрен виплюнула воду і виблювала на кам’янистий ґрунт. Мор намагалася їй допомогти, плескаючи по спині.

— Тому я простягнув їй руку, — тихо вів далі Різ, — щоб побачити, чи вона хоче зі мною повернутися.

Коли Амрен розплющила очі, коли Варіан видав придушений вигук радості й полегшення… Я знала, чого вона зреклася, щоб повернутися. Справжня Вища Фе. Твердий погляд срібних очей. Незворушний. Ані туману, ані палахкотливої імли.

Звичайне життя. Ані сліду її колишньої сили.

І коли Амрен усміхнулася, у мене промайнула думка, чи не останній то був її подарунок. Але кому?

Якщо все це взагалі було подарунком.