Двір крил і руїн

Розділ 21

Нарешті ми з Різом попрощалися. Він пішов шукати Кассіана, який мав завтра вранці супроводжувати мене до В’язниці, а я, хай би як хотіла потренуватися в літанні, теж мала свої справи. Біль у м’язах не минав, що відбивало найменше бажання літати. Ми з Різом вирішили не йти до Косторіза удвох. Якби ми прийшли до нього разом, він міг би подумати, що наше становище і ми вкрай потребуємо його допомоги. Це додало б нашим відвідинам Косторіза у В’язниці надмірної значущості. А от коли Вища Леді зі своїм головнокомандувачем завітає до нього, щоб поставити йому кілька суто теоретичних запитань, це вже буде зовсім інша річ…

А втім, усе одно доведеться розкрити перед ним карти, але ми принаймні не покажемо, як сильно насправді потребуємо його допомоги.

Мене не здивувало, що Кассіан знав про Косторіза більше, ніж будь-хто, позаяк знайомство з в’язнями було його службовим обов’язком. Деяких із них Кассіан уже сам кинув до В’язниці.

Отже, Різ пішов шукати Кассіана, а я тим часом, кривлячись від болю, йшла погано освітленими коридорами Дому Вітру в пошуках Нести і Амрен.

Мені треба було поглянути, як пройшов їх перший урок і як вони витримали товариство одна одної.

Я знайшла їх у невеличкій кімнатці. Вони сиділи за столом, перед ними лежали книжки. Судячи з напруженої тиші, що, здавалося, запала в кімнаті, урок їх навряд чи зблизив. А втім, з ким і коли зближалася Неста? Єдиним звуком у кімнаті було цокання годинника на запорошеній шафці.

— Даруйте, що порушила ваше бойове усамітнення, — сказала я, зупиняючись у дверях і потираючи поперек. — Я зайшла дізнатися про ваш перший урок. Ну, як він пройшов?

— Добре, — відповіла Амрен, не відводячи очей від моєї сестри, і на її червоних губах заграла ледь помітна посмішка.

Я поглянула на Несту, яка з кам’яним виразом обличчя витріщалася на Амрен.

— Що ви робите?

— Чекаємо, — відповіла Амрен.

— На що ви чекаєте?

— На те, щоб набридливі особи облишили нас у спокої.

Я розправила плечі і прочистила горло.

— Це частина її тренування?

Амрен із загрозливою повільністю повернула до мене голову. Ідеально пряма лінія волосся, підрізаного на рівні підборіддя, ледь ворухнулася.

— У Різа є свій метод твого тренування. А в мене свій. — При кожному мовленому слові за її червоними губами спалахували білі зуби. — Ти ж пам’ятаєш, що завтра ввечері має відбутися наш візит до Двору Жахіть? Твоїй сестрі треба бодай трошки потренуватися.

— У чому?

Амрен зітхнула і вп’яла погляд у стелю.

— У тому, як від проникнення чужої свідомості та чужої магії оберігати себе захисними щитами.

Я закліпала очима від несподіванки. От тобі й маєш! Амрен подбала про це, а я навіть не подумала, що, коли Неста вирушить з нами до Кам’яного Міста, знадобляться власні способи захисту, окрім тих, які зможемо запропонувати їй ми.

Нарешті Неста поглянула на мене, хоч її погляд був холодний, як завжди.

— З тобою все гаразд? — спитала я, розуміючи, яке недоречне моє запитання.

Амрен цокнула язиком.

— З нею все добре. Уперта, як віслюк, але ж ви родичі, тому мене це не дивує.

Я лиш наморщила носа у відповідь.

— І що ж у тебе за методи? Я про них нічого не знаю, лише здогадуюся, що деяких ти могла нахапатися ще у В’язниці.

«Обережно, Фейро, — нагадала я собі. — Дуже, дуже обережно…»

— Те місце багато чого мене навчило, але достоту не методам, — зашипіла Амрен.

Я вдала зацікавленість і, схиливши голову набік, спитала:

— Ти колись спілкувалась там з іншими?

Що менше людей знатиме про мій завтрашній візит до Косторіза, то безпечніше буде і то менше шансів, що Гайберн про це дізнається. Не те щоб я боялася зради, але… ризик таки існував.

Азріелю я збиралася розповісти ввечері, коли він повернеться з Двору Осені, де наразі збирав інформацію. Мор… їй я теж рано чи пізно розповім. Але Амрен… Ми з Різом вирішили не квапитися з новинами. Минулого разу, коли ми пішли до В’язниці, Амрен була не в гуморі. І розповідати їй тепер, що ми маємо намір випустити одного зі знайомих їй в’язнів, — не найкраща ідея, якщо ми хочемо, щоб вона відшукала спосіб залатати Стіну і тренувала мою сестру. Амрен зблиснула срібними очима, нетерпляче зиркнувши на мене.

— Я спілкувалася з ними пошепки та луною крізь товщу скелі, дівчино. І раділа, що товсті стіни відгороджують мене від них.

— Що таке В’язниця? — нарешті поцікавилась Неста.

— Пекло, поховане в камені, — відповіла Амрен. — Напхане такими створіннями, що… дякуй Матері за те, що вони більше не ходять вільно по землі.

Неста нахмурилась, але промовчала.

— Такими, як хто, наприклад? — спитала я.

Будь-яка часточка інформації, яку вона може видати…

Амрен вишкірила зуби і процідила:

— У мене тут урок магії, а не історії. — Вона помахала на мене рукою. — Якщо хочеш із кимось потеревенити, знайди собі когось із його цуценят. Кассіан і досі, напевне, винюхує щось нагорі.

Кутики Нестиних губ смикнулись угору.

Амрен наставила на неї тоненький палець з гострим наманікюреним нігтем.

— Зосередься. Життєво важливі органи завжди мають бути захищені.

Я постукала кісточками пальців по одвірку, щоб привернути її увагу.

— Амрен, я продовжу шукати для тебе інформацію в бібліотеці.

Відповіді я не дістала.

— Успіху, — додала я.

— Успіх їй не потрібен, — сказала Амрен, а Неста тільки гмикнула.

Мені було прикро, але я розуміла, що на прощання більше нічого не дочекаюся. Можливо, дозволяти Амрен тренувати Несту було не надто розумним рішенням… Навіть з огляду на перспективу спустити їх обох на Двір Жахіть… Я усміхнулась, уявивши фізіономії придворних Кейра.

Окрім нас із Різом, на обід у міському будинку прийшли Мор і Кассіан. Азріель досі шпигував при Дворі Весни. У мене так боліли всі м’язи, що я ледве переставляла ноги, тож сходи я насилу подолала. А я ж іще планувала після обіду знову побувати в Будинку Вітру і побачитися з Люсьєном.

За обідом Мор була похмура і напружена й участі в розмовах не брала. Усі її думки напевно крутилися навколо завтрашнього візиту до Двору Жахіть.

Їй уже протягом багатьох століть доводилося співпрацювати з Кейром, а втім, завтрашня зустріч… За обідом Мор лише раз попередила Різа, що слід дуже розважливо ставитися до всього, що Кейр може зажадати в обмін на свою армію. Різ знизав плечима і сказав, що подумає про це, коли настане час. Це була не відповідь, і Мор тільки зціпила зуби.

Я не могла не розуміти її стану. Задовго до Війни родина так познущалася з Мор, що мені важко було навіть уявити, як вона все те витримала. Тим паче не хотіла уявляти за день до нової зустрічі з її батьком і придворними, та ще й для того, щоб просити їх про допомогу. І надалі працювати з ними.

Різ, Матір його благослови, розпорядився, щоб після обіду на мене вже чекала ванна. Мені треба було зібратися на силі перед завтрашнім днем. Бо завтра я повинна була побувати в надрах двох таких не схожих гір і зустрітися з двома дуже різними чудовиськами.

Я кілька місяців не була в цьому місці. Але різьблені кам’яні стіни не змінились, і темрява, помережана смолоскипами, була така сама.

Я була не у В’язниці. Я знову потрапила в Підгір’я.

Але замість понівеченого тіла Клер високо на стіні наді мною висіла…

Сіро-блакитні очі застигли розширеними від жаху. Зникла крижана зверхність, королівська погорда піднятого підборіддя.

Неста. Вони зробили з нею те саме, що і з Клер, — рана за раною.

А за моєю спиною кричала і благала…

Я розвернулась і побачила Елейн, роздягнену, в сльозах, прив’язану до величезного рожна. До того, яким колись погрожували мені. Скрючені в три погибелі фейрі в масках крутили залізні ручки, повертаючи її над…

Я намагалася зрушити з місця. Кинутись на них. Але я наче вмерзла у кригу — невидимі ланцюги прикували мене до підлоги.

З іншого краю тронного залу долинув жіночий сміх. З постаменту. Тепер уже порожнього.

Порожнього. Амаранта покинула трон і тепер ішла якимось темним коридором, якого я не пам’ятала або ж його тоді ще не було. Він тягнувся кудись углиб, далеко-далеко, в ніщо.

На крок позаду неї йшов Різ. Ішов — за нею. З нею. У ту її спальню.

І лиш раз озирнувся на мене через плече. Через крила, які були видимі, які вона знищить одразу ж після…

Я кричала йому, щоб зупинився. Билася в невидимих путах. Елейн пронизливо волала. А Різ ішов за Амарантою. Дозволив їй узяти себе за руку і тягти за собою.

Я не могла поворухнутись, не могла цього зупинити, не могла… Я могла тільки дивитися на це.

Зі сну мене тягнули, наче рибу, яка б’ється в сітці, закинутій глибоко в море. Я ніяк не могла випірнути… Частина мене прокинулася й перебувала тут, у своєму тілі, але інша досі була в Підгір’ї й бачила, як…

— Дихай.

Слово-наказ. Сповнене тієї первісної сили і владності, до яких він не часто вдавався.

Зрештою я випірнула і змогла трохи вхопити повітря. Груди стали здійматися, і якась частинка мене повернулася в тіло.

— Продовжуй дихати.

Я послухалася. І побачила його обличчя, побачила, як оживають чарівні вогники в лампах і чашах нашої спальні. Він міцно згорнув крила. Скуйовджене після сну волосся. Бліде обличчя.

Різ. Він тут.

— Продовжуй дихати, — повторив він.

І я почала дихати.

Усі кістки в тілі здавалися мені геть крихкими, шлунок скрутило. Я заплющила очі, долаючи нудоту. Скажений жах не відпускав. Я й досі бачила, як вона веде Різа тим коридором. Щоб…

Я рвонулась, перекотилася на край ліжка і вчепилася в матрац, доки моє тіло намагалося вивернути все, що з’їла за обідом, на килим. Різ поклав руку мені на спину, став погладжувати її, заспокоюючи мене. Він не зважав на те, що я блюю на килим.

Я зосередилась на диханні. На тому, щоб один по одному згасити ці спогади. Повернутися в сьогоднішній день.

Навіть не знаю, як довго я пролежала там, на краю ліжка. А Різ невтомно продовжував мене гладити.

І лише коли я змогла поворушитись, коли нудота відкотилася від горла, я дозволила собі перевернутися. І побачила його обличчя. Я міцно обняла його за талію. Різ мовчки поцілував мене в голову. Я подумки повторювала собі, що це не що інше, як жахливий сон з нашого минулого. Ми вибралися звідти й залишилися живими. І більше ніколи, ніколи й нікому я не дозволю знущатися над Різом, знову завдати болю моїм сестрам, принижувати їх.

Більше ніколи.