Двір крил і руїн

Розділ 63

Жоден із нас довго не витримав після вечері. Амрен і Варіан до нас не долучилися.

Їм було не до нас. Вона лише оповила ногами його талію при всіх, і він встав, піднявши її одним плавним рухом. Я не зрозуміла, як він зміг винести її з намету, коли вони весь час цілувалися. Амрен запустила долоні в його волосся, і, коли вони зникли в глибині табору, видавала звуки, що нагадували муркотіння.

Різ тихо засміявся, спостерігаючи за їх зникненням.

— Ну то що ж, гадаю, в такий спосіб Варіан вирішив дати Амрен зрозуміти: він цінує, що вона послала нас до Адріати.

Тарквен здригнувся.

— Ми проведемо жеребкування, хто матиме з ними справу у вихідні.

Кассіан хрипко засміявся й поглянув на Несту, страшенно бліду й тиху. Те, що вона бачила, що я побачила в її свідомості… Розмір цієї армії.

— Їсти чи до ліжка? — спитав Несту Кассіан, і я не зрозуміла, чи це було запрошення.

Я розмірковувала, чи маю нагадати сестрі, що іллірієць сьогодні не в бойовому стані.

— До ліжка, — коротко відповіла сестра, і в її стомленому голосі не було й тіні кокетування.

Ми з Різом закінчили їсти, тихо обговорюючи побачене.

Однак утома не забарилася взяти гору. Щойно я впоралася з порцією печеної баранини, як лягла в ліжко й заснула на ковдрі. Різ розбудив мене тільки для того, щоб допомогти стягнути черевики й куртку.

Завтра вранці ми обміркуємо, як дати із цим усім раду, завтра вранці. Я поговорю з Амрен про те, як попросити Бріаксіса про допомогу в битві з ворожою армією.

Можливо, сьогодні ми чогось не зауважили. Якоїсь додаткової можливості, крім закляття, яке могло знешкодити Котел.

Уві сні я проривалася крізь закинутий сад, і шипи дряпали мою шкіру. Я бачила суріеля, який стікав кров’ю й усміхався. Бачила Ткалю, яка вгризалася в шию Аянті, а та верещала. Бачила лорда Ґрайсена — такого молодого і смертного. Він стояв на краю табору і кликав Елейн, щоб та пішла за ним. Щоб повернулася з ним додому, що він знайде спосіб знову зробити її людиною. Мені снився Котел у наметі короля Гайберну, похмурий і сонний… Як він прокинувся, коли ми стояли там з Нестою, невидимі й не помічені. Але він за нами стежив. Пізнав нас. Я відчувала, що він на мене дивиться, навіть тепер. У моєму сні. Відчувала, як простягає до мене прадавнє чорне щупальце.

Я раптом прокинулася.

Голе тіло Різа оповилося навколо мого, його обличчя під час сну було лагідне. Лежачи в темряві намету, я прислухалася.

Назовні потріскувало багаття. Долинали тихі голоси вартових. Вітер грав полотнами наметів, майоріли прапори. Я вдивлялася в темряву, прислухаючись.

Раптом у мене волосся стало дибки.

— Різе…

Він прокинувся і сів.

— Що сталося?

— Щось… — Я прислухалася так, що в мене аж вуха заболіли.

— Тут щось є. Щось не так.

Він підхопився з ліжка, натягнув штани, застібнув пряжки.

— Я бачила уві сні, — прошепотіла я, — Котел… що за нами спостерігає.

— Дідько… — прошипів він.

— Гадаю, що ми відчинили ворота… — прошепотіла я, взуваючи черевики. — Гадаю… Гадаю…

Я не докінчила думки, тому що вибігла з намету. Різ — за мною.

Неста. Я повинна знайти Несту.

Золотаво-брунатне волосся блищало у відблисках вогню, коли я побачила, як вона, у нічній сорочці, мерщій прямує до мене.

— Ти також це почула, — промовила вона, тяжко дихаючи.

Чула… Я була не в змозі це почути, але відчула…

Мініатюрна постать Амрен вийшла з намету в чомусь, що скидалося на сорочку Варіанa. Вона сягала їй аж до колін, а її власник виринув за мить з голим торсом, так само як Різ, і з великими, як блюдця, очима.

Босі стопи Амрен були в багні й траві.

— Він прибув сюди… — сказала вона. — Його сила. Я відчуваю, що він поряд. Спостерігає.

— Котел… — сказав Варіан, скидаючи бровами. — Але… чи він свідомий?

— Ми зазирнули заглибоко, — промовила Амрен. — Попри битву тепер він знає, де ми, так само як ми знаємо, де він.

Неста підвела руку.

— Послухайте.

І тоді я почула. То була пісня-запрошення, потік звуків, зібраних разом, що їх співали голоси — водночас чоловічий і жіночий, молодий і старий, жахливий і звабливий.

— Нічого не чую, — сказав Різ.

— Ти не зі створених, — кинула Амрен. — А ми — так. Ми троє.

Котел знову заспівав свою пісню. Жах пробрав мене до самих кісток.

— Чого він хоче?

Я відчула, як він відступає — як повертається в морок ночі.

Азріель виступив з тіні.

— Що це? — прошипів він.

— Ти це чув? — здивувалася я.

Він похитав головою.

— Ні… але тіні, вітер. Вони відступали перед ним.

Котел заспівав знову. Вдалині, немовби відходячи.

— Гадаю, він покидає нас, — прошепотіла я.

За мить з намету вийшов Кассіан і непевним кроком пішов до нас, притискаючи руку до грудей. Мор була з ним. Вона навіть не поглянула на мене, ані я на неї, коли Різ розповів їй, що трапилося, — ми стояли поруч у темряві ночі.

Котел заспівав останню ноту, а тоді все стишилося. Гнітюча присутність… зникла.

Амрен зітхнула.

— Тепер король Гайберну знає, де ми, — сказала вона. — Напевно, Котел хотів пересвідчитися сам. Після того, як ми його подражнили.

Я потерла обличчя.

— Маємо надію, що більше його не побачимо.

Варіан схилив голову набік.

— Отже, ви троє, позаяк є створеними, можете його чути. Ви його відчуваєте?

— Начебто, — підтвердила Амрен.

Її вигляд свідчив, що вона хотіла затягнути його назад до намету, щоб закінчити те, що вони не встигли завершити.

Тоді Азріель спитав:

— А що з Елейн?

Я затремтіла від холоду. Неста лише дивилася на нього. Дивилася й дивилася, аж раптом побігла. Її босі ноги чвакали по багнюці, оббризкуючи мене, коли ми обидві мчали до намету сестри.

— Елейн!

Неста відкинула полу намету. Вона зупинилася так несподівано, що я, розігнавшись, мало не впала на неї. Намет… намет був порожній.

Неста кинулася перетрушувати ковдри, немовби сподіваючись, що Елейн ховається десь поміж них.

— Елейн!

Я обернулася, оглянувши намети поряд. Одного погляду на Різа було досить, щоб усе зрозуміти. У його руці з’явився іллірійський меч, і Різ розсіявся.

Азріель тихо підійшов до мене, просто до намету, де Неста вже підвелася із землі. Він склав крила, щоб протиснутися крізь вузький прохід попри застережне гарчання Нести, і опустився навколішки біля ліжка. Він провів зраненою рукою по скуйовджених ковдрах.

— Досі теплі.

Назовні Кассіан видавав накази, щоб весь табір був напоготові.

— Котел… — прошепотіла я. — Котел відступив… відійшов кудись.

Неста вже звелася на рівні, вже побігла туди, звідки ми чули голос. Голос, що вабив Елейн.

Я знала, як він це зробив. Бачила уві сні: Ґрайсен стояв на краю табору, обіцяючи їй кохання і зцілення.

Ми добігли до купи дерев на краю табору саме тоді, коли Різ виник з нічної темряви з кинджалом, схованим за спиною. У руках він щось тримав. На його обличчі не було жодних емоцій. Коли ми зрозуміли, що він знайшов на узліссі, Неста видала звук, схожий на ридання. Ось що Котел залишив, у поспіху відступаючи до табору гайбернійців. Або зробив це навмисно, щоб з нас пожартувати.

Блакитний плащ Елейн. Він досі зберігав тепло її тіла.