Двір крил і руїн

Розділ 68

Я не чекала на сніг.

Не сподівалася побачити місячне сяйво.

Ця кімната, мабуть, лежала просто під палацом із місячного каменю, і шахти виходили звідси назовні, запускаючи всередину місяць і сніг.

Я зціпила зуби від ядучого морозу. Вітер завивав у всіх шпаринах, наче зграя голодних вовків, що могла б полювати на схилах.

Сніг виблискував на стінах і підлозі, замітав мені чоботи з кожним подихом вітру. Місяць зазирав усередину, такий яскравий, що я відпустила чарівний вогник і все навкруги заблищало відтінками блакитного і срібла.

Там, біля дальньої стіни зали, у бронзовій рамі, припорошене сріблястими сніжинками, стояло свічадо.

Уроборос.

То був масивний, ідеально круглий диск — заввишки з мене. А може, й вище.

Металева змія рами оббігала його, підтримуючи, і ковтала власний хвіст…

Початок. Кінець.

З протилежного боку кімнати і крізь сніг… я не бачила його. Я не бачила, що всередині.

І змусила себе зробити крок уперед. А потім ще.

Свічадо було чорне як ніч, а втім… ідеально чисте.

Назустріч мені до його плеса крокувало моє відображення. Захищалося рукою від вітру і снігу, невдоволено кривило обличчя. Виснажене, втомлене.

Я зупинилася за три кроки. Бо ще не насмілилася його торкнутись.

Воно показувало лише мене.

І більше нічого.

Я все вишукувала якісь знаки, бодай щось, на що відгукнулася б моя магія. Але бачила лише голову змії, у відкритій пащі якої на іклах виблискувала крига.

Я здригнулася від холоду, потерла руки. Моє відображення зробило те ж саме.

— Агов? — прошепотіла я.

Нічого у відповідь.

Тільки пальці аж пекло від холоду.

Зблизька поверхня Уроборосу здавалася спокійним сірим морем. Яке ніхто не тривожив. Яке спало.

Та ось у верхній його частині… щось ворухнулося. Ні, не у свічаді. За моєю спиною.

Я була тут не сама.

По стіні, припорошеній снігом, спускався великий звір — з кігтями і лускою, з хутром та повною пащекою зубів, — потроху, нечутно, полюючи. На мене.

Я не дозволила диханню збитися. Не дозволила страху пробратися в мій запах. Мабуть, якийсь страж цього місця, монстр, що може пробиратися крізь шпарини…

Його величезні лапи майже нечутно ступили на підлогу. Хутро на них було чорно-золоте. Ні, це достоту не звір, що природно полюватиме в горах. Не з такою смугою чорної луски вздовж хребта. Його величезні очі світилися…

У мене не було часу вдивлятися в сіро-блакитні очі. Звір стрибнув.

Я розвернулася, стискаючи в замерзлих пальцях іллірійський кинджал, пригинаючись, цілячи… в серце.

Але позаду нікого не було. Тільки сніг, мороз і вітер. Взагалі нікого і нічого. Навіть слідів на снігу.

Я розвернулась до свічада.

Там, де раніше стояла я… тепер сидів звір, розмітаючи лускатим хвостом сніг. Спостерігаючи за мною. Ні… Не спостерігаючи. Він просто дивився на мене так, як дивилася на нього я. Моє відображення. Відбиток того, що ховалось у мене під шкірою.

Кинджал дзенькнув, упавши на каміння і сніг. І я подивилась у свічадо.

Косторіз сидів під стіною, коли я ввійшла до камери.

— Сьогодні без компанії?

Я тільки глянула на нього — на цього хлопчика. Мого сина.

І Косторіз уперше замовк. Застиг. А потім прошепотів:

— Ти здобула його.

Я подивилася в куток його кімнати. І там з’явився укритий кригою Уроборос. Мій, слухняний, готовий з’явитися там і тоді, де мені заманеться.

— Як?

Слова звучали для мене як чужі неприродні штуки. Тіло, у яке я повернулась… теж було дивне і чуже. Язик здавався сухим папірцем, коли я заговорила.

— Я подивилася.

— І що побачила?

Косторіз схопився на рівні.

Я занурилася у своє тіло. Достатньо, щоб пригадати, як посміхаються.

— Тебе це не обходить.

Бо дзеркало… воно показало мені мене. Усе як є.

Я не знала, скільки минуло часу. Час усередині свічада був інакший. Але навіть кілька годин могли видатися надто високою платою…

Я вказала на двері.

— Ти отримав те, що просив, — своє свічадо. Тепер твоя черга. Битва чекає.

Косторіз подивився на мене, на Уроборос. Усміхнувся.

— Із превеликим задоволенням.

Те, як він це промовив… Я була просто спустошена, моя душа тремтіла, новонароджена, однак я спитала:

— У якому сенсі?

Коростріз поправив на собі одяг.

— Мені від цієї штуки мало зиску, — сказав він, киваючи на свічадо. — Це потрібно було тобі, а не мені.

Я повільно змигнула.

— Я хотів побачити, чи гідна ти допомоги, — вів далі Косторіз. — Мало хто може зустрітися зі справжнім собою і не втекти або ж не зламатися. Адже саме це показує Уроборос кожному, хто насмілиться в нього зазирнути. Демонструє, хто вони є насправді, до останньої мерзенної і злої шпарини душі. Дехто навіть не розуміє, що жах, на який вони дивляться, — це саме вони. І жах зводить їх з розуму. Хтось приходить пихатим… і ламається, побачивши жалюгідне створіння, яким він є насправді. Але ти… Ти особлива. Заради меншого я не ризикував би виходити.

Лють, палюча лють почала заповнювати ті діри, що залишило в мені побачене.

— Ти хотів перевірити, чи я гідна?

Що всі невинні люди гідні допомоги?

Косторіз кивнув.

— Хотів. І ти гідна. Тому тепер я тобі допоможу.

Мені дуже хотілося грюкнути дверима перед його носом. Але натомість я тихо сказала:

— Гаразд.

Я підійшла до нього. І без жодного страху схопила Косторіза за його холодну руку.

— Тоді почнемо.