Двір крил і руїн

Розділ 24

Коли ми в розпалі денної спеки повернулися до міського будинку, Кассіан з Азріелем тягнули жеребки, вирішуючи, хто залишиться у Веларісі.

Обидва хотіли приєднатися до нас, але за давнім протоколом один повинен був охороняти місто. А також охороняти Елейн, про що я в жодному разі не мала наміру повідомляти Люсьєну.

Кассіан витягнув коротку паличку і вилаявся. Азріель тільки поплескав його по плечу і полетів у Дім Вітру готуватися до візиту.

За кілька хвилин я також рушила слідом, залишивши Кассіана переповідати Різу решту слів Косторіза і несподіваної його забаганки.

Перед візитом до Кам’яного Міста мені треба було побачитися з Елейн. Я повинна була завітати до неї ще вранці, бо згадала, що за кілька днів мало б відбутися її весілля з Ґрасеном, але… Я подумки вилаяла себе за свою забудькуватість. Що ж до Люсьєна… Я мала намір наглядати за ним, не вважаючи це чимось образливим для нього. Хотіла дізнатися, як минула їхня вчорашня розмова з Азріелем, і переконатися, що Люсьєн запам’ятав наші правила й не порушує умови перебування у нас.

Проте через п’ятнадцять хвилин я шкутильгала коридорами Дому Вітру, при кожному кроці кривлячись від болю. Добре, що Азріель мене не бачив. Здійснивши розсіювання, я опинилася на найвищому балконі, і тут мені заманулося політати. Чом би й ні! Прекрасний момент для тренувань, анітрохи не гірший за будь-який інший. Створила собі крила… і гепнулась з десяти метрів простісінько на твердий камінь.

Висхідні потоки врятували мене від переломів. Але я забила коліна. Мені було ніяково, що я така незграбна. Добре, що не було свідків.

Я досить швидко впоралася зі своїми забитими колінами, зумівши вгамувати біль. А коли підходила до сімейної бібліотеки, де сподівалася знайти Елейн, то вже майже не шкутильгала. Елейн справді була там. Вона дивилася у вікно і, коли я увійшла, навіть не озирнулась. Та принаймні сестра вийшла зі своєї кімнати.

Неста читала, сидячи у своєму звичному кріслі, одним оком позираючи на Елейн, другим — у книжку, яку тримала на колінах. Коли, прочинивши різьблені дерев’яні двері, я стала на порозі, вона звела на мене погляд.

— Привіт, — сказала я, зачиняючи за собою двері.

Елейн не ворухнулася. Сьогодні вона була вбрана у ніжно-рожеву сукню, колір якої робив збляклу шкіру ще більш хворобливою. Красиве каштаново-золотаве волосся важкими кільцями спадало на її худеньку спину.

— День нині хороший, — сказала я, щоб не мовчати.

Неста в подиві вигнула брови.

— А де ж твоя звична зграя друзів? — запитала вона в’їдливо.

Я стрималася і лише суворо поглянула на неї.

— Ця «зграя» друзів надала тобі притулок. Ти можеш їх не любити, але й говорити про них у зневажливому тоні не маєш права. Вони дбають про тебе.

А ще навчають. Чи що там робила з нею Амрен.

— Ти готова до сьогоднішнього вечора?

— Так, — буркнула Неста і знову втупилася в книжку.

Цілковите ігнорування. Мене для неї не існувало.

Я тихенько пирхнула. Це був той звук, який за нашого спільного людського життя страшенно її дратував. Зрештою, залишивши Несту в спокої, я підійшла до Елейн. Неста, забувши про книжку, стежила за кожним моїм кроком. Мов пантера, яка оберігала своє дитинча, якому загрожує небезпека.

— На що ти дивишся? — спитала я Елейн. Дуже тихо і спокійно.

Її обличчя було геть спустошене, губи втратили колір. Але вони ворухнулися, і вона ледь чутно промовила:

— Тепер я можу бачити дуже далеко. Аж до самого моря.

За Сидрою й справді синіло море. Раніше своїм зором вона б так далеко не сягнула вздовж срібної стрічки Сидри.

— До гостроти свого зору ти поступово звикнеш.

— Я можу чути твоє серце — якщо прислухатися. І серцебиття Нести також.

— З часом ти навчишся стишувати звуки, які тобі заважають.

Я, приміром, навчилася цього. І Неста, мабуть, також. Чи вони щодня і щомиті чують стукіт сердець одна одної? Я не стала питати про це Несту.

Елейн нарешті подивилась мені в очі. Уперше за весь цей час я побачила очі своєї середньої сестри.

Навіть зблякла від горя і відчаю краса Елейн вражала. Перед такою красою принци і навіть королі падали на коліна. Але… в цій красі не було радості. Не було світла. Не було життя.

— Тепер я можу чути море, — сказала вона. — Навіть уночі. Навіть уві сні. Бурхливе море… і крики вогняного птаха.

Я змогла не зиркнути на Несту. Навіть міський будинок був надто далеко від найближчого берега. А вогняний птах…

— Тут, у моєму іншому домі є сад, — сказала я. — Ти могла б доглядати його. Звісно, якщо в тебе виникне бажання.

Елейн нічого на це не відповіла і знову повернулася до вікна. Сонце затанцювало в її волоссі.

— І я чутиму хробаків, які повзають у землі? І як росте коріння? А вогняний птах прилетить, сяде на дерево і спостерігатиме за мною згори?

Я не знала, що їй на те відповісти. Та й чи потрібна була їй моя відповідь. Я ледве стримувала внутрішнє тремтіння, намагалася, щоб воно не вихопилося назовні.

Але помітила, що Неста дивиться на нас, завважила проблиск душевного болю в її обличчі, перш ніж той біль знову сховався за холодною маскою.

— Несто, допоможи мені, будь ласка, знайти потрібну книжку.

Я вказала поглядом на книжкові шафи, що стояли трохи віддалік.

Там можна було перекинутися словом з Нестою. Якщо ж Елейн щось знадобиться, то ми будемо неподалік. До того ж вона залишалася в полі нашого зору. Це в разі, коли їй заманеться заподіяти собі шкоду.

У мене серце зайшлося, коли, ніби у відповідь на мої невеселі думки, погляд Нести, так само як і мій, ковзнув у напрямку вікон, перед якими стояла Елейн. Щоб упевнитися, чи можна і чи просто їх відчинити. На щастя, вікна були запечатані охоронною магією назавжди — напевне, для того, щоб захистити безцінні книги на той випадок, якщо хтось, найвірогідніше Кассіан, забуде їх зачинити.

Неста мовчки відклала книжку і пішла за мною в маленький лабіринт із шаф та полиць. Ідучи, ми обидві дослухалися до звуків із читальної зони. А коли відійшли достатньо далеко, я поставила щит зі щільного вітру, який залишав розмову всередині.

— Як ти змогла виманити Елейн із кімнати?

— А я й не виманювала її. — Неста притулилась спиною до книжкових полиць і схрестила на грудях худенькі руки. — Я знайшла її вже тут. Коли прокинулась, її не було в ліжку.

Уявляю, як запанікувала Неста, коли побачила порожню кімнату.

— Вона щось їла?

— Ні, сьогодні не їла нічого. Учора ввечері я змогла напоїти її бульйоном. Але від усього іншого вона відмовилась. І весь день розмовляє отакими напівзагадками.

Я запустила пальці у волосся, вивільняючи його з коси.

— Може, її щось спровокувало…

— Не знаю. Я що кілька годин заходжу до неї, щоб перевірити, як вона. — Неста зціпила зуби. — Хоча вчора мене не було довше.

Так, вона ж тренувалася з Амрен. Різ розповів мені, що наприкінці тренування базові щити Нести укріпилися достатньо, щоб Амрен визнала мою сестру готовою до сьогоднішнього візиту в Кам’яне Місто.

Та під її крижаною маскою я вгледіла і страх, і провину. І паніку.

— Навряд чи щось вплинуло на неї зовні, — швидко сказала я. — Можливо, це просто… частина процесу її видужування. Вона звикає до того, що стала фейрі.

— Гадаєш, у неї є магічні сили? — із сумнівом запитала Неста. — Такі, як у мене?

«А які саме вони у тебе, Несто?»

— Я… не знаю. Не думаю. Хіба що ми спостерігаємо перший їх прояв. — Дуже важко було не додати: «Якщо б ти розповіла про те, що сталося в Котлі, ми б мали шанс краще це зрозуміти». — Дамо їй ще кілька днів, подивимось, що буде далі. Може, їй стане краще.

— Чому не зараз?

— Тому що за кілька годин ми вирушаємо в Кам’яне Місто. Це по-перше. А по-друге… Ти ж не любиш, щоб хтось утручався у твої справи. — Я намагалася говорити якомога спокійніше. — Елейн, напевне, також.

Неста пильно на мене поглянула, нічим не видаючи своїх справжніх емоцій. І нарешті коротко кивнула.

— Що ж, принаймні вона вийшла з кімнати.

— І підвелася з крісла.

Ми обмінялися спокійними поглядами. Як і належало двом сестрам, які непокоїлися про стан своєї третьої сестри.

Я спитала:

— Чому ти не хочеш тренуватися з Кассіаном?

На цих моїх словах спина Нести знову закам’яніла.

— А чому мені пропонують тренуватися тільки з Кассіаном? Чому не з кимось іншим?

— З Азріелем?

— З ним або з тією білявкою, яка ніколи не вгаває.

— Якщо ти про Мор…

— І навіщо мені взагалі тренуватися? Я не воїн. І не маю жодного бажання битися.

— Вправи зроблять тебе сильнішою…

— У світі багато різновидів сили, і не всі вони потребують вимахування мечем, щоб уривати чиїсь життя. Так учора сказала мені Амрен.

— А ти сказала, що бажаєш смерті своїм ворогам. Чому ж не вбити їх власноруч?

Неста стала уважно розглядати свої нігті.

— Навіщо? Замість мене це може вчинити хтось інший. Адже є кому із цим упоратися!

Я потерла скроні.

— Ми…

Але тут двері бібліотеки розчинились, і я різко прибрала свій повітряний бар’єр, щоб краще чути обережні кроки. Та вони нараз увірвалися.

Я схопила Несту за руку, утримуючи її на місці. Почувся голос Люсьєна:

— Ти нарешті… вийшла з кімнати.

Неста напружилася, і її білі зуби сяйнули в лютому оскалі. Я ж лише сильніше стиснула її руку й, утримуючи її на місці, оточила нас новою стіною повітря. Небезпека Елейн не загрожує з появою Люсьєна. Хай навіть він і порушує озвучені нами правила… Тривале усамітнення Елейн не пішло їй на користь. І сьогоднішні напівзагадки це зайвий раз підтверджують.

До нас знову долинули звуки кроків. Люсьєн набрався сміливості наблизитися до Елейн, що досі стояла біля вікна.

— Я можу тобі чимось допомогти?

Ніколи я не чула, щоб голос мого друга був такий ніжний і несміливий. Такий стурбований. І я не стрималася, хай як недобре це було з мого боку, потягла ниточку зв’язку до них. І не так до Елейн, як до Люсьєна.

І опинилась у його тілі, в його голові.

«Така худа.

Вона, мабуть, зовсім нічого не їсть.

Як вона взагалі може триматися на ногах?»

Думки насідали, хаотично змінювали одна одну. Серце шалено калатало, і він не смів скоротити дистанцію в п’ять кроків між ними. Елейн не поверталася до нього, але наслідки її голодування були очевидні.

«Торкнутись її, відчути запах, смак…»

Бажання, що вирували в ньому, були подібні до бурхливої ріки. Він мимохіть притиснув руки до боків. Люсьєн не очікував побачити тут Елейн. Розумів, що на її сестру Несту — гадюку — міг натрапити й до цього був готовий. Як він і очікував, його розмова з Азріелем була досить напружена, попри те що той тримався досить чемно. Найбільше Люсьєна доводило до сказу його становище в Домі Вітру. За всіх наданих йому вигод він не забував, що перебуває в полоні. Минуло якихось два дні, але вони здалися йому двома роками. Але ж тут, тільки на іншому поверсі, жила його справжня суджена. Бажання побачити її взяло гору над можливістю наразитися на гнів Різенда.

Він просто хотів зайти до бібліотеки і взяти кілька книжок. Адже в нього на читання ніколи не було вільного часу. А в бібліотеці він раптом натрапив на неї. Свою суджену. Яка нічим не нагадувала йому Джезмінду.

Джезмінда була зіткана зі сміху і пустощів, надто дика й вільна як для спокійного плину сільського життя, що судилося їй за походженням. Вона дражнила його і спокушала, розпалюючи в ньому пристрасть. Джезмінда полонила його, заволоділа всіма бажаннями. Окрім неї для нього не існувало інших жінок. Була вона — одна-єдина. Джезмінда бачила в ньому не сьомого сина Вищого Лорда, а чоловіка, якого покохала з першого погляду і безоглядно. Вона вибрала його сама.

А Елейн його не обирала. Доля сама кинула цю дівчину до нього.

Він побачив розставлений на низенькому столику чайний набір.

— Одна із цих чашок, напевно, належить твоїй сестрі.

На звичному кріслі «гадюки» і справді лежала книжка. Котел, допоможи тому, над ким доля не змилостивиться.

— Ти не проти, якщо я і собі наллю чаю?

Люсьєн намагався говорити легко, спокійно, попри те що серце калатало в грудях так, що він боявся, щоб його не знудило на дуже дорогий і дуже давній килим. Напевно, сангравський, судячи з візерунків і розкішних кольорів.

У Різенда, хай там що і як, смак був вишуканий. Свою домашню бібліотеку він умеблював особливо продумано, віддавши перевагу комфорту, а не розкоші. Йому хотілося, щоб тим, хто приходить сюди, було приємно поринути в читання, зручно умостившись у кріслі.

Люсьєн намагався не зізнаватися собі в тому, що йому це подобається. І що Веларіс його просто зачарував.

А люди, які тепер називали себе новою сім’єю Фейри… Колись давно він думав, що саме таким має бути життя у дворі Темліна.

Груди пройняло болем, наче від пострілу, але він перейшов килим. Зусиллям прогнав тремтіння з рук, наливаючи собі чашку чаю й сідаючи в крісло навпроти того, яке покинула Неста.

— Тут є таріль із печивом. Хочеш покуштувати?

Він не сподівався на відповідь і давав собі хвилину за хвилиною, щоб не покидати цієї кімнати. Він був не в змозі підвестися й піти, хоч було край треба. Якщо йому пощастить, він зможе уникнути зустрічі з Нестою.

Спалах сонячного променя у волоссі Елейн відволік Люсьєна від змагань зі своїми бажаннями. Елейн повільно розвернулась, виринаючи зі своєї прострації, і він побачив її обличчя, якого не бачив від того дня в Гайберні.

Тоді воно було спустошене і перелякане, з губами, посинілими від холоду й шоку. А тепер…

Вона була бліда. І вираз очей спустошений. Але від одного погляду на Елейн у Люсьєна забило дух.

Гарнішої за неї світ не бачив. Ця жінка була небаченої вроди.

Відчуття зради, масне і нудотне, отруїло кров. Те саме він колись казав Джезмінді.

Але навіть крізь сором почуття волали: «Моя! Ти моя, а я твій. Суджені».

Очі в неї були каштанові, як плямки на оленяті. І він волів заприсягтися, що ті очі трошки ожили, зустрівши його погляд.

— Хто ти?

Він знав без зайвих уточнень, що вона відчуває — хто він для неї.

— Я Люсьєн. Сьомий син Вищого Лорда Двору Осені.

Інакше кажучи, ніхто й ніщо. Він розповів Співцю тіней усе, що знав, про тих своїх братів, що вижили, про батька. Про матір… Тут він притримав деякі деталі, геть неважливі й цілком особисті. Усе ж інше, про найближчих союзників батька, про найбільш зрадливих придворних і лордів він виклав усе.

І нехай подекуди застаріле на кілька віків, але за час свого буття емісаром він неодноразово отримував інформацію, яка свідчила: там мало що змінилось. І в Підгір’ї вони поводились як завжди. А після сутички з братами, яка сталася кілька днів тому, він без жодних докорів сумління виклав Азріелю все, що йому було відомо. Сумління не прокидалося, навіть коли він дивився на південь — у напрямку двох Дворів, які колись звав домом.

Довгу мить обличчя Елейн залишалося незмінно байдужим, лише погляд став трохи більш зосередженим.

— Люсьєн, — сказала вона нарешті.

Він учепився в чашку, щоб не здригнутися від звуку власного імені, яке вихопилося з її уст.

— Сестра розповідала про тебе. Ти її друг?

— Так.

Елейн наморщила чоло, ніби щось пригадуючи.

— Ти був у Гайберні.

— Так.

Більше він нічого не міг сказати.

— Ти зрадив нас.

Краще б вона викинула його з вікна.

— Це… це було моєю помилкою.

Її погляд був прямий і геть крижаний.

— За кілька днів мало бути моє весілля.

Він намагався приборкати лють, несвідоме бажання знайти того, хто посмів зазіхати на неї, і роздерти його на шматки. Але він лише прохрипів:

— Я знаю. Мені шкода.

Вона не кохала його, не хотіла його, він був їй геть не потрібний. Наречена іншого. Дружина якогось смертного. Принаймні вона мала нею стати.

Вона відвела погляд — знову до вікна.

— Я чую твоє серце, — тихо сказала вона.

Він не знав, що їй відповісти, тому нічого не сказав, просто відпив чаю, обпікаючи собі рота.

— Уві сні я можу чути крізь камінь, як б’ється твоє серце. — Вона схилила голову набік, наче намагаючись роздивитись відповідь у місті. — А ти можеш чути моє?

Він не знав, чи вона справді звертається до нього, але сказав:

— Ні, Елейн, не можу.

Крихкі її плечі понурилися.

— І ніхто не може. Ніхто ніколи навіть не намагається спробувати.

Дивні слова. І голос, що впав до шепотіння:

— Він міг. Він бачив мене. Тепер не бачить.

Великим пальцем вона погладила залізну обручку на безіменному. Обручку іншого чоловіка, знак того, що вона чужа…

З мене було досить. Я достатньо почула й дізналася.

Я вислизнула з розуму Люсьєна.

Неста дивилася на мене широко розплющеними очима. Вона сполотніла і з жахом мовила:

— То ти так і в мій розум заходила…

— Ні, — різко урвала я її.

Я не хотіла запитувати, як вона дізналася про моє вторгнення в розум Люсьєна. Особливо з огляду на те, що я вже опустила щити і ми рушили до читальної частини.

Люсьєн, який, безсумнівно, почув наші кроки, почервонів, дивлячись кудись між мною і Нестою. Але нічим не видав, що відчув моє втручання у його свідомість, куди я пробралася, наче злодій у глупу ніч. Мене мало не знудило від усвідомлення власних дій.

Неста ж лише сказала йому:

— Геть звідси.

Я спопелила її поглядом, але Люсьєн підвівся.

— Я прийшов взяти книжку.

— Бери і йди.

Елейн дивилась у вікно, не чуючи розмови або ж просто не реагуючи на неї.

Люсьєн не пішов до полиць. Він рушив до відчинених дверей. Але зупинився на порозі й кинув Несті:

— Їй потрібне свіже повітря.

— Ми самі вирішимо, що їй потрібно.

Присягаюся, рубінове волосся Люсьєна заяскріло, мов розплавлений метал. Його охопила лють. Але ненадовго. Він опанував себе, і руде око зупинилося на мені.

— Візьми її до моря або до саду. Але виведи її із цього дому бодай на годину чи дві.

І він пішов. А я подивилася на сестер, замкнених тут, високо над усім світом.

— Ви негайно переїздите до мого міського будинку, — сказала я їм. І Люсьєну, який почув мої слова, зупинившись у присмерку коридору.

Неста не стала сперечатися, лиш мовчки кивнула.

Різ, якому я послала свій наказ через зв’язок, попросивши його, Кассіана й Азріеля допомогти нам перенестися, теж не став суперечити. Натомість мій суджений просто пообіцяв облаштувати сестрам дві прилеглі спальні з протилежного боку від нашої. А третю для Люсьєна — уже по наш бік сходів. Подалі від спальні Елейн.

За пів години Азріель уже ніс мовчазну і байдужу Елейн на руках. Неста ж, здавалося, ладна була виплигнути з балкона, ніж дозволити Кассіану підхопити себе. Тому я направила її до Різа, Люсьєна підштовхнула до Кассіана, а сама вирішила летіти без допомоги.

Принаймні спробувала — і знову марно. Пів хвилини я насолоджувалася польотом у свіжих потоках вітру. А потім мої крила затрусилися, спина не витримала, і падіння моє могло б стати безнадійно смертельним. Щоб якось згаяти час, я переставляла вази і статуетки в нашій вітальні.

Першим прибув Азріель. Щоб не налякати Елейн, він прибрав усі тіні. Сестра в руках іллірійського воїна здавалася лялькою. Як і Кассіан, Азріель був в обладунках, які чорною лускою із криці вкривали нагрудник і плечі. По них розсипалося золотаве волосся Елейн.

Азріель дуже обережно опустив свою ношу на килим у фоє, до якого проніс її від дверей. Елейн звела очі на його спокійне суворе обличчя. Азріель усміхнувся їй.

— Хочеш, я покажу тобі сад? — раптом запропонував він.

Поруч із ним, на тлі його широких плечей і розгонистих крил, а ще лускатих обладунків з чорної криці, Елейн здавалася такою маленькою… Навіть не лялькою, а фарфоровою статуеткою.

Але моя сестра не відсахнулася від Азріеля, не злякалася його, а лиш кивнула, погоджуючись на його пропозицію.

Азріель люб’язно, як годилося б придворному, запропонував їй руку. Я не зрозуміла, чи то блакитний Сифон, чи вкрита рубцями шкіра привернули увагу Елейн, але вона нараз видихнула:

— Як гарно!

На засмаглих щоках Азріеля розквітли рожеві плями. Ти ба, невже він має здатність червоніти? Він вдячно кивнув і вивів мою сестру крізь двері до саду, де їх обох огорнуло сонячне світло, яке вже схилялося до обрію.

За мить до передпокою влетіла Неста. Її обличчя було блідо-зелене.

— Мені… потрібна вбиральня.

Я зустрілася поглядом із Різом, який неквапливо зайшов слідом, тримаючи руки в кишенях.

«Що ти з нею скоїв?»

Він з подивом звів догори брови.

Я мовчки показала Несті потрібні двері, і сестра зникла, гупнувши за собою ними.

«Я? — Різ прихилився до нижнього стовпчика поруччя. — Вона скаржилася, що я навмисне лечу повільно. І я полетів швидко».

З’явилися Кассіан і Люсьєн, уникаючи дивитися один на одного. Але Люсьєнів погляд миттю гайнув до коридору, що вів у сад, ніздрі затріпотіли, коли він почув запах Елейн. І того, з ким вона пішла. Із його горла вихопилося тихе гарчання…

— Розслабся, — сказав Різ. — Азріель не розпусник.

Люсьєн зиркнув на нього, і було схоже на те, що з його очей посипалися іскри.

Важку тишу розбудили звуки, що долинали зі вбиральні. Бідолашна Неста. Кассіан вирячився на Різа:

— Що ти з нею скоїв?

Я схрестила на грудях руки.

— Я спитала в нього те саме. Він сказав, що «полетів швидко».

Несту знову знудило. Запала тиша.

Кассіан зітхнув, підвівши погляд до стелі.

— Тепер вона назавжди відмовиться літати.

Розчинилися двері вбиральні, і ми всі — принаймні Кассіан і я — зробили вигляд, ніби нічого не чули. Обличчя Нести досі було зеленувато-блідим, але очі… очі сестри палали.

Мені бракує слів, щоб описати це горіння… Я навіть намалювати його не змогла б.

Очі залишалися ті самі: сіро-блакитні, такі, як і в мене. Але водночас… до них ніби долили ртуті, ось що спадало на думку.

Вона ступила крок до нас, усю увагу зосередивши на Різенді.

Кассіан, ніби мимохідь, заступив їй дорогу, міцно згорнувши крила. Зупинився на килимі, у бойовій стійці — базовій. Цього можна було й не помітити, але… його Сифони засвітилися.

— Бійки в цьому будинку заборонені, — сказав Кассіан, дивлячись на Несту й розтягуючи кожне слово. — Мене одного разу на цілий місяць викинули звідси.

Палкий погляд Нести змістився на нього, досі лютий, але… трохи здивований.

Кассіан повів далі:

— Винною, звісно, була Амрен, але мені ніхто не повірив. І ніхто б не насмілився вигнати її.

Неста мовчки слухала його. Але розплавлений від жару погляд знову ставав смертоносним. Власне, ми всі були смертоносні. Тепер нас стало більше.

— Що з тобою? — раптом запитав у неї Люсьєн.

Кассіан не відводив від неї очей. Неста повільно повернулася до Люсьєна.

— Я змусила його віддати дещо, — з лячним спокоєм відповіла вона.

Котел. У мене волосся стало дибки. Неста втупилась у килим, потім її погляд ковзнув по стіні.

— Я хочу піти до своєї кімнати.

Я не відразу зрозуміла, що ці слова адресовані мені. Прочистивши горло, відповіла:

— Нагору сходами, другі двері праворуч. Або треті, які більше сподобаються. Друга кімната відведена для Елейн. Нам треба вирушити за… — Я примружилась на годинник у вітальні. — За дві години.

Єдиною відповіддю був слабкий кивок. Я вчула в ньому вдячність.

Ми з Різом дивилися, як вона піднімається сходами, як тягнеться за нею лавандова сукня, як спирається на поруччя її тонка рука.

— Вибач! — гукнув їй услід Різ.

Пальці Нести напружилися на поруччі, геть побілівши на суглобах, але вона нічого не сказала і навіть не зупинилась.

— А таке взагалі можливо? — пробурмотів Кассіан, коли Неста зачинила за собою двері кімнати. — Щоб хтось зміг вийняти з Котла його сутність?

— Схоже на те, — відповів Різ, і звернувся до Люсьєна: — Наскільки я розумію, вогонь у її очах не від твого роду?

— Ні, — похитав головою Люсьєн. — У мені жоден із моїх вроджених дарів не озивався подібним чином. Це була… крига, холодний крижаний опік. Крига, жива і плинна, мов полум’я. Або ж вогонь, видобутий з криги.

— Гадаю, це смерть, — тихо мовила я.

Я дивилась в очі Різа так, наче тільки його погляд і тримав мене на цьому світі.

— Її сила… я вважаю, це смерть, втілена смерть. Чи ще там що в Котлі виконує її роль. Ось чому Косторіз чув Несту… почув про неї.

— Матір небесна! — Люсьєн запустив пальці у волосся.

Кассіан похмуро кивнув.

Різ потер підборіддя, зважуючи мої слова. А по тому, все обміркувавши, підсумував:

— Неста не тільки перемогла Смерть, а ще й пограбувала її.

Недивно, що моя сестра ні з ким не хотіла говорити про це, а тим паче бути свідком на наших перемовинах. Нам, спостерігачам, здавалося, що її занурення в Котел тривало кілька секунд.

А я не питала сестер про те, як довго тривало воно для них. Як плинув час для них? Я не ставила сестрам цих запитань. Щось утримувало мене від цього.

— Азріель знає, що ти стежиш, — повідомив Різ, стоячи перед люстром у нашій з ним спальні й поправляючи лацкани чорної куртки.

Міський будинок тихенько гудів від активної підготовки до візиту в Кам’яне Місто. Мор і Амрен прибули пів години тому. Мор облаштувалася у вітальні. Амрен тим часом пішла до Нести, яку вона сама вибрала для неї.

Я не насмілилася розпитувати Амрен про те, чого вона навчила мою сестру на тренуваннях. Але здогадувалася, що вона повинна була спробувати повзаємодіяти з певними магічними предметами при Дворі Жахіть, тимчасом як ми вестимемо перемовини з Кейром. Вірогідно, з-поміж цих предметів мав бути й Уроборос. Треба буде вигадати хвилину й запитати в Амрен, що їй відомо про свічадо, жадане для Косторіза. І якимось чином переконати Кейра розлучитися з ним. Як саме — я навіть не уявляла.

Амрен в очікуванні нашого повернення мала намір продовжувати розбирати папери й сувої, що ними були завалені всі столи у вітальні. Люсьєн запропонував їй допомогу. Амрен щось буркнула мені у відповідь. Я сказала Люсьєнові, що вона згодна.

Кассіан був уже на даху, де гострив свої клинки. Я спитала його, чи справді потрібні всі дев’ять, на що отримала відповідь, що готуватися не завадить і якщо в мене є зайвий час на розпитування, цього часу стане й на додаткове тренування. Я швиденько втекла, показавши йому на прощання вульгарний жест.

Коси мої не встигли висохнути після купання. Я вділа у вуха важкі сережки й визирнула з вікна нашої спальні в садок.

Елейн мовчки сиділа за одним з кованих столиків. Перед нею стояло горнятко з чаєм, до якого вона не торкалася. Азріель влаштувався на шезлонгу навпроти, підставив крила сонцю, щось вибирав зі стосу паперів і читав. Напевне, його цікавило все, що стосується Двору Осені, інформацію про який він мав, розсортувавши її, довести Різу до відома. Для Кам’яного Міста він уже вдягнувся у свої суворі крицеві обладунки. Вони здавалися такими недоречними серед прекрасних яскравих квітів і соковитої зелені саду. А особливо поруч із моєю такою тендітною сестрою.

— Ну ось чому було не зробити судженими їх? — спитала я. — Чому було обрано Люсьєна?

— Ти тільки не скажи цього в його присутності.

— Ну серйозно!

Я схрестила руки на грудях і повернулася до Різа:

— Скажи мені, кому належить це рішення? Що чи хто це вирішує?

Різ поправив лацкани і струсив з одного невидиму порошинку.

— Доля, Матір, завихрена кипляча сутність Котла…

— Різе!

Він спостерігав за мною у люстрі. Я підійшла до шафи, розчахнула дверцята і сердито вийняла сукню, яку підготувала для візиту. Мерехтливо-чорну, трохи скромнішу за ту, що її надягала до Двору Жахіть кілька місяців тому.

— Ти сам казав, що твої мати й батько не були судженими. Те саме я чула й від Темліна про його батьків.

Я стягнула з плечей халат. Різ мовчав, жодним чином не реагуючи на мої слова.

— Тобто система підбору пари не ідеальна. Що, як саме він їй потрібен? — Я вказала підборіддям на вікно, за яким у саду сиділи моя сестра і Співець тіней. — Невже не існує свободи волі? Що, як, на відміну від Люсьєна, вона проти цього союзу?

— Зв’язку суджених можна зректися, — спокійно мовив нарешті Різ, і його очі в люстрі сяйнули зірками. Він з насолодою споглядав мене оголену. — Вибір є. А зв’язок іноді й справді робить неправильний вибір. Іноді він просто з’являється, як… визначення наперед того, з ким може бути найсильніше потомство. По суті, на базовому рівні, зв’язок саме про це й існує саме для цього. Ідеться про природну функцію підбору, а не про рішення вищих сил про істинні пари, справжні споріднені душі.

Він усміхнувся мені, визнаючи, мабуть, рідкісність того, що нам випало. Я обережно, щоб не порвати тонку тканину, влізла в сукню.

— Та навіть так, — продовжив Різ, — завжди буде… потяг одне до одного. Жінкам зазвичай простіше, легше його ігнорувати. А ось чоловіки, відчуваючи цей потяг… можуть втратити розум. Долати його важче, ніж битися з ворогом, бо битва ця внутрішня. Не всі виходять з неї переможцями. Комусь здається, що жінка, яку вони вибрали, призначена їм долею. Жінка вже сказала їм «ні», але вони вперто продовжують її домагатися. Часом вони навіть кидають виклик тому, кого вибрала вона. Трапляються поєдинки. Іноді це завершується смертю. Усе це дико й потворно. На щастя, трагічні наслідки рідкісні… А втім… Трапляється й таке. Чимало суджених пар докладають усіх зусиль, щоб залишитись одне з одним, впевнені в тому, що Котел обрав їх не випадково, що він з’єднав їх із якоюсь метою, яка з часом їм відкриється. Вони сумлінно виконують шлюбні обов’язки і лише через багато років розуміють, що ніколи не були спорідненими душами.

Я витягла з шухляди чорний пояс, розшитий коштовним камінням, і застібнула його низько на стегнах.

— Тобто ти хочеш сказати, що вона вільна відмовитись, а Люсьєн матиме всі можливості вбити того, з ким вона вирішить бути.

Різ нарешті відійшов від люстра. Його вбрання було бездоганне — ідеально скроєне і зшите за його поставою. Крил сьогодні видно не було.

— Такого права він не матиме, принаймні не на моїх землях. На нашій території вже дуже давно чоловікам законом заборонені такі дуелі. Задовго навіть до мого народження. В інших Дворах таких законів немає. На континенті й досі є території, де жінок вважають власністю їхніх чоловіків. Але не тут, не в нас. Елейн, якщо відмовиться від зв’язку, дістане цілковитий наш захист. Та все одно його поклик, навіть ослаблений, вона відчуватиме довіку.

— Як ти гадаєш, Елейн із Люсьєном — хороша пара? — Я витягла сандалії зі шнуруванням аж до стегон, всунула в них ноги і стала снувати зі шнурків вигадливе виплітання.

— Ти знаєш їх краще за мене. Та можу сказати: Люсьєн відданий, непохитно відданий до кінця.

— Азріель так само.

— Для Азріеля, — сказав Різ, — ось уже протягом п’ятиста років існує тільки одна жінка.

— І між ними досі не виник зв’язок суджених? Якби він насправді існував, він би давно дався взнаки!

Різ примружив очі.

— Гадаю, цим питанням Азріель переймається щоднини — відтоді, як познайомився з Мор.

Він зітхнув, коли я закінчила шнурувати одну ногу і перейшла до другої.

— А тебе я попрошу не пхати носа в чуже просо і не гратися у сваху. Самі всьому дадуть лад.

Я звелася на ноги і взяла руки в боки.

— Я ніколи не пхала носа в чужі справи! — гнівно мовила я. — Але тут ідеться про мою сестру.

Різ лише підняв брову, мовчки кидаючи мені виклик. І я добре знала, що він має на увазі.

Живіт скрутило, коли я присіла на бенкетку перед туалетним столиком і почала плести на голові корону з кіс. Нехай я боягузка, бо не могла сказати цього вголос, але подумки все одно спитала: «Це було дуже підло — вдиратися в розум Люсьєна?»

«На це запитання можеш відповісти тільки ти».

Різ підійшов і простягнув мені шпильку.

Я закріпила нею середину коси.

«Я мала впевнитися, що він не спробує викрасти її й видати нас».

Різ подав мені ще одну шпильку.

«І ти знайшла свою відповідь?»

Ми з ним удвох почали заколювати мої коси в зачіску.

«Гадаю, так. І річ не лише в тому, що він думав, мене цікавили тільки його… почуття. Я не побачила в ньому лихих намірів і омани. Там була лише тривога за неї. І… сум. Потяг».

Я скрушно похитала головою.

«Мені сказати йому? Про те, що вчинила?»

Різ закріпив ту частину кіс, до якої мені важко було дістатися.

«Це ти сама повинна вирішити. Трапляється й так, коли каяття занадто дорого коштує і зовсім не спокутує провини».

Ціною зізнання буде недовіра Люсьєна — і до мене, і до цього місця.

«Але ж я переступила межу».

«Не з лихим наміром, а лиш керуючись тривогою за безпеку дорогих тобі людей».

«Я гадала…» — урвала я думку і знову похитала головою.

Різ потиснув моє плече.

«Що ти гадала?»

Я знизала плечима і зіщулилася на м’якому сидінні.

«Що це буде так важко. — Щоки в мене палали. — Знаю, що це звучить неймовірно наївно…»

«Це завжди складно й тяжко, і легше не буде, хай би кільки віків минуло. Кажу це, маючи власний досвід».

Я змела зайві шпильки на столик.

«Це вдруге я проникала в його розум».

«Тоді назви його останнім і поклади цьому край».

Я моргнула й підвела голову. Губи я нафарбувала в такий темний відтінок червоного, що він здавався майже чорним. Тепер вони стиснулися в тонку лінію.

Різ уточнив: «Скоєного не змінити. І, картаючи себе, нічого не зміниш. Проте ти зрозуміла, де проходить межа, яку тобі не подобається переступати, отож більше й не припустишся такої помилки».

Я ворухнулася на своєму сидінні.

«А ти б так вчинив?»

Різ подумав і відповів:

«Так. І потім, так само як і ти, почувався б винним».

Від цих його слів мені нарешті стало легше, і я кивнула раз, а потім удруге.

«Якщо тобі від цього стане трохи легше, — додав Різ, — пригадай, що Люсьєн фактично порушив встановлені нами правила. Тому в тебе була причина і привід зазирнути до нього в мізки, щоб переконатися, чи не загрожує сестрі небезпека. Він перший переступив межі дозволеного».

Тугий клубок у мені трошки ослаб.

«Ти маєш рацію».

І на цьому все скінчилось.

Я дивилась у відображення в люстрі на те, як у руках Різа з’являється темна корона. Та, що її я бачила на ньому, з воронячого пір’я. Або ж ні, бо це була її жіноча версія — тіара, якою він обережно, благоговійно увінчав мене, охоплюючи складену нами корону із кіс. Мить по тому на голові Різа зіткалася і його корона.

І ми разом подивилися на свої відображення. Лорд і Леді Ночі.

— Готова грати в грішницю? — промуркотів він мені на вухо.

Від ласкавого вкрадливого його голосу я вся зіщулилася. Згадала минулий візит у Двір Жахіть, як сиділа в нього на колінах і де гуляли тоді його пальці.

Я підвелася зі стільчика і розвернулася до Різа обличчям. Його руки торкнулися оголеної шкіри моїх стегон. Ковзнули між грудей і нижче… О, він теж пригадав.

— Цього разу, — видихнула я, цілуючи завиток татуювання на його шиї, відразу ж над коміром чорної куртки, — я змушу Кейра повзати у мене в ногах.