Двір крил і руїн

Розділ 79

Усміхнене обличчя Міріам, здавалося, більше пасувало б людині, ніж Вищій Фе. Адже вона — як пригадала, коли вони з Дрейконом встали, щоб мене привітати, — була лише наполовину фейрі. Мала ледь загострені вуха, але… було в ній щось людське. Може, у широкій усмішці й у карих очах.

Вона одразу сподобалася мені. Її шкіра — не така, як іллірійська, але також призначена для тих, хто літає, і така, що дає змогу зберегти тепло в повітрі, була забризкана брудом.

На золотаво-брунатній шкірі шиї й на руках видно було бризки крові, але вона воліла цього не помічати. Або не надавала цьому ваги. Вона простягнула до мене руки і стиснула їх, мовивши:

— Вітаю тебе, Леді.

Акцент у неї був той самий, що й у Дрейкона, — мелодійний, співучий.

Я взяла її руки, напрочуд сухі й теплі.

— Я стільки про вас чула, — сказала. — Дякую, що прибули.

Я кинула оком на Різа, який лежав на подушках і здивовано спостерігав за нами.

— Як на того, хто нещодавно був мертвий, ти занадто розслаблений.

Різ усміхнувся:

— Я тішуся з того, що ти повернулася до своєї звичайної чудової форми, люба Фейро.

Дрейкон пирхнув і взяв мої руки, стиснувши їх так само міцно, як за мить до цього його подруга.

— Чого він не хоче вам сказати, моя пані, так це того, що він надто старий, щоб устояти на ногах.

Я обернулася до Різа:

— Тобі…

— Усе гаразд. — Різ заспокоїв мене помахом руки, хоча й тихо застогнав. — Може, принаймні тепер зрозумієш, чому я так довго не з’являвся в гостях у цієї парочки. Бачиш, які вони жорстокі?

Міріам розсміялася, відкинувшись на подушки.

— Ваш друг саме розповідав нам вашу історію, а нашу, я так розумію, ви вже чули.

Так, але, коли Лорд Дрейкон граційно повернувся на свій стілець, я сіла на той, що стояв збоку, і придивилася до прибулої пари. Я хотіла знати всю історію. Колись — не завтра й не післязавтра, але… одного дня хотіла б почути їхню розповідь. А поки що…

— Я бачила… вас двох. Ви билися з Джуріаном.

Дрейкон одразу напужився, а Міріам помітно засмутилася, коли я поцікавилася:

— Він… Ви його вбили?

— Ні, — відповів Дрейкон.

— Мор, — додала Міріам, зморщивши чоло, — переконала нас не мститися.

Отже, вони б так і вчинили. З виразу обличчя Дрейкона легко було зробити висновок, що він і зараз не був переконаний, що вчинив правильно, не поквитавшись із ним. Але розгублений вираз обличчя Міріам свідчив, що під час цієї боротьби щось трапилося, про що вони не розповідають. Тому я поцікавилася:

— Де він тепер?

Дрейкон знизав плечима.

— Після того як ми його не вбили… не знаю, куди він подівся.

Різ посміхнувся.

— Він з людьми Лорда Ґрайсена, — пояснив. — Допомагає доглядати поранених.

Міріам спитала обережно:

— Чи ти… дружиш із Джуріаном?

— Ні, — відповіла я. — Мабуть, це неможливою. Однак… усе, що я від нього почула, було правдою. Він допомагав мені. Дуже.

Жоден з них навіть не кивнув у відповідь. Вони обмінялися довгими поглядами, розмовляючи без слів.

— Мені здавалося, — озвався Різ, — що я бачив під час битви Нефеллу. Є шанс, що вона привітається, чи тепер така пихата, що не зверне на мене уваги?

У його очах танцювали бісики.

Я виструнчилася, усміхнувшись.

— Вона тут?

Дрейкон скинув бровою.

— Ти знаєш Нефеллу?

— Я знаю її з розповідей, — відповіла я, кинувши оком у бік входу до намету, немовби вона там мала з’явитися. — То… довга історія.

— Ми маємо час її послухати, — сказала Міріам і додала: — Ну, принаймні трохи часу.

Було справді багато, надто багато речей, що вимагали обговорення й обмірковування, але…

— Пізніше, — сказала я Міріам і її другові.

Дивлячись на них, я думала, що світ міг існувати і без Угоди.

— Є щось… — Я передала свої думки Різові через наш зв’язок, здобувши схвальний рух головою. — Чи ваш острів досі є таємницею?

Міріам і Дрейкон глянули одне на одного, відчуваючи провину.

— Вибачте, — сказала, виправдовуючись, Міріам. — Здається, що наше охоронне закляття подіяло аж так, що відігнало також і добрих посланців.

Вона похитала головою, і волосся її пішло хвилями.

— Ми прибули б раніше… Вирушили одразу, коли зрозуміли, у якій ви скруті.

— Ні, — сказала я, похитавши головою й шукаючи відповідних слів. — Ні… я не звинувачую вас. Мати милосердна, ми ваші боржники.

Я зітхнула.

— Ми вам багато чим завдячуємо.

Дрейкон і Міріам запротестували, але я вела далі:

— Я хочу сказати… Якби існував об’єкт жахливої сили, який мусив залишитися в таємниці… Чи була б надійним місцем Крітея, щоб його там сховати?

Вони знову обмінялися поглядами.

— Так, — відповів Дрейкон.

— Ідеться про Котел, — прошепотіла Міріам.

Я кивнула. Його затягнули в наш табір, і тепер його стерегли ті іллірійці, які ще могли триматися на ногах. Жоден з Лордів про нього не питав — поки що. Але я вже бачила цю авантюру. Могло б навіть дійти до ще однієї війни, цього разу з приводу того, хто має охороняти Котел.

— Він повинен зникнути, — сказала я тихо. — Назавжди. Перш ніж хтось згадає, що ним можна скористатися.

Дрейкон і Міріам зважували почуте, спілкуючись без слів, мабуть, через їх власний зв’язок суджених.

— Коли ми відпливемо, — озвався врешті Дрейкон, — один з наших кораблів може бути трохи важчий.

Я усміхнулася:

— Дякую.

— Коли ви плануєте відплисти? — поцікавився Різ.

— Уже хочеш нас здихатися? — усміхнувся Дрейкон.

— За кілька днів, — відповіла Міріам. — Коли поранені матимуть змогу подорожувати.

— Гаразд, — сказала я.

Усі поглянули на мене. Я проковтнула клубок у горлі.

— Тобто… Не йдеться про те, що я радітиму, коли ви відпливатимете.

В очах Міріам затанцювали бісики, і я теж усміхнулася.

— Я хочу, щоб ви були тут. Позаяк хочу влаштувати прийом.

Наступного дня… Я не розуміла, як це сталося так швидко. Щойно я пояснила, чого хочу, що ми мусимо зробити, а вже… Різ і Дрейкон усе влаштували.

Ми не мали відповідного місця для такої зустрічі — у таборах панував страшенний безлад. Але було одне місце — за кілька миль звідси.

Отже, коли сонце вже сідало, напівзруйнована резиденція моєї родини заповнилася Лордами Дворів та іншими впливовими особами, генералами й командувачами, смертними та Фе. Мені бракувало слів, щоб описати, що я відчувала, коли всі ми зібралися у величезному залі, єдиному придатному до вжитку приміщенні в резиденції.

Уночі я спала глибоко і спокійно, з Різом поруч зі мною на ліжку. Я не випускала його з обіймів усю ніч, поки сонячні промені не пробилися крізь шпарини до нашого намету. Табір був залитий кров’ю, заповнений пораненими й убитими. А ми ж мали організувати зустріч різних армій, таборів, людей.

Ми готувалися весь день, і нарешті я опинилася в напівзруйнованому залі, з Різом і рештою. Позаду нас на мармуровій підлозі лежав розбитий канделябр.

Першими прибули Лорди Дворів. Передусім Берон.

Берон, який навіть не поглянув на свого «сина, який не був його сином». Люсьєн, який стояв ліворуч від мене, також вдавав, що не бачить ні Беронa, ані Ерісa, який ішов за батьком.

Спадкоємець трону Двору Осені був такий понівечений і зранений після бою, що мав справді поганий вигляд: уздовж щоки й шиї в нього тягнувся жахливий шрам, ледь трохи залікований. Мор задоволено щось промуркотіла, чи, може, то був звук розчарування, що рана не смертельна.

Еріс пройшов повз нас, ніби того не почув, принаймні не скрививши обличчя в іронічній посмішці. Натомість лише кивнув Різові. То була тиха обіцянка: мовляв, невдовзі Еріс доможеться того, чого прагне, а від нас домагатиметься сплатити борг.

Ми не кивнули у відповідь. Жоден із нас. Особливо Люсьєн, який невідступно ігнорував свого старшого брата.

Але коли Еріс нас минав… Можу заприсягнутися, що його обличчям промайнуло щось схоже на смуток, коли він зиркнув на Люсьєнa.

За мить поріг переступив Темлін. У нього були забинтовані шия й рука. Він прибув на цю зустріч, як і на попередню, сам.

Я розмірковувала, чи знає він, що наш знищений дім був куплений за гроші, які він дав моєму батьку. З його ласки. Але Темлін навіть не поглянув на мене. Він вдивлявся в того, хто стояв ліворуч від мене. У Люсьєнa.

Люсьєн ступив уперед, високо піднісши голову; його штучне око затремтіло. Мої сестри вже були в залі, готові показати гостям підготовлені для них місця. Ми дуже ретельно спланували розсадження гостей.

Темлін зупинився за кілька кроків. Жоден з нас не сказав ані слова. Врешті Люсьєн промовив:

— Темлінe…

Але увагу Лорда Двору Весни цілком поглинуло вбрання Люсьєнa. Іллірійський шкіряний обладунок. Він так само міг би бути вбраний у чорні обладунки Двору Ночі.

Я ледь стрималася від пояснення, що в Люсьєна із собою не було одягу й це не є свідченням його лояльності.

Темлін тільки похитав головою і проминув нас з глибоким обуренням у зелених очах. Не сказав ані слова.

Я поглянула на Люсьєнa саме вчасно, щоб помітити, як у його здоровому оці промайнули розпач і почуття провини. Різ розповів Люсьєнові про секретну допомогу Темлінa. Про те, як він привів сюди Беронa. Як урятував мене в таборі. Однак Люсьєн залишився поруч із нами, тоді як Темлін знайшов місце в залі праворуч від нас. Він жодного разу не подивився на свого друга.

Люсьєн не був такий нерозсудливий, щоб вибачатися. Ця розмова, ці пояснення… на це ще буде час. Іншого дня, можливо, тижня чи місяця.

Я вже загубила лік тим, хто приходив. Дрейкон і Міріам з купкою своїх підданих. Разом з ними…

Я вдивлялася в темноволосу жінку, яка йшла праворуч від Міріам. Її крила були значно менші, ніж в інших серафимів.

Я поглянула на Азріеля, що стояв з другого боку від Різа, досі в перев’язках на тілі і вкритих лускою крилах, — виснаженого після вчорашньої битви. Співець тіней ствердно кивнув. Нефелла.

Я усміхнулася легендарній воїтельці, коли та нас минала. Вона помітила мій погляд і відповіла широкою усмішкою.

Увійшли Калліас із Вівіаною і жінкою, котра таки була її сестрою. Потім Тарквен і Варіан. Тезан і підтоптаний капітан перегрінів — його рука була міцно прив’язана до тіла.

Останнім з Лордів на зустріч прибув Геліон.

Я не наважилася поглянути крізь зруйнований дверний отвір туди, де тепер зупинився Люсьєн, — у залі біля Елейн, яка разом з Нестою стояла неподалік уцілілих вікон.

Берон розсудливо тримався подалі — а Еріс лише зиркав раз-по-раз. Щоб стежити за всім.

Геліон ішов, кульгаючи, в оточенні кількох генералів і командувачів. Він похмуро усміхнувся.

— Краще радіймо цьому, поки маємо час, — звернувся він до мене й Різа. Маю сумніви, що, виходячи звідси, ми будемо однаково одностайні.

— Дякую за слова підтримки, — насилу відповіла я, і Геліон засміявся й зайшов до зали.

Дедалі більше прибулих заповнювало зал. Було чути схвильовані розмови, раз-по-раз вибухи сміху або привітання. Нарешті Різ звелів нашій родині увійти досередини — а ми двоє чекали.

Ми чекали й чекали, доволі довго.

Я думала, що прибуття сюди для них забере більше часу. Адже вони не могли перестрибувати і швидко переміщатися світом.

Я вже збиралася повернутися й піти в залу, щоб почати без них, коли в темному коридорі з’явилися дві чоловічі постаті.

Джуріан. І Ґрайсен.

А за ними… купка людей.

Я проковтнула клубок у горлі. Тепер на нас чигає найважча частина.

Ґрайсен справляв таке враження, немовби хотів повернути назад. Його щоку спотворював свіжий шрам, і він поморщився, похмуро подивившись на нас. Але Джуріан підштовхнув його вперед. У нього самого було підбите ліве око. Я розмірковувала, чи це зробила Міріам, чи Дрейкон його так прикрасив. Закладаюся, це вона.

Ґрайсен лише коротко кивнув. Джуріан усміхнувся мені.

— Я розмістила вас із протилежних боків залу, — промовила я.

І від Міріам, і від Дрейкона, і від Елейн подалі.

Ніхто з них не відповів, і, гордо випроставшись, вони увійшли до заповненого залу.

Різ поцілував мене в щоку й увійшов за ними. Що йому залишалося…

Як і обіцяв Люсьєн, коли землю оповила темрява, мене знайшла Васса.

Прибула остання — останній учасник зустрічі. Вона переступила поріг, затамувавши подих, і зупинилася за крок від мене.

Її розпущене волосся було золотаво-руде, а темні брови й вії являли оправу для найпрекрасніших блакитних очей, які я колись бачила. Вона була прекрасна. Її веснянкувата золото-брунатна шкіра аж сяяла. Мабуть, вона була на кілька років старша за мене, але… поширювала навкруг себе ауру молодості. Чарівно-грайлива. Прудка й невгамовна попри прокляття, що тяжіло над нею.

Васса озвалася, трохи пришіптуючи:

— Ти та сама Фейра Визволителька?

— Так, — відповіла я.

Я відчувала, що Різу було весело дослухатися до нас із залу, де натовп саме притих. Очікуючи на мене.

Повні губи Васси підібгалися.

— Співчуваю твоїй втраті. Він був чудовою людиною.

Неста, що саме виходила із залу, зупинилася, почувши ці слова. Вона оглянула Вассу з ніг до голови. Васса вчинила так само.

— Ти Неста, — сказала королева, і я замислилася, як описав її наш батько, адже Васса так легко її впізнала. — Я також співчуваю твоїй втраті.

Неста дивилася на неї з холодною байдужістю.

— Я чула, що ти вбила короля Гайберну.

Вона придивлялася до Нести з-під насуплених темних брів, немовби шукаючи під блакитною сукнею ознак войовничості. Нарешті, коли моя сестра не відповіла, Васса знизала плечима і звернулася до мене:

— Він був для мене кращим батьком, ніж мій власний. Я багато чим йому завдячую й шануватиму його пам’ять до кінця моїх днів.

Неста дивилася на королеву поглядом, від якого могла б зів’янути трава за розтрощеними дверима.

— Чи ти можеш зняти прокляття, що тяжіє наді мною, Фейро Арчерон?

— Тому ти погодилася прибути так швидко?

— Частково. — Вона непевно усміхнулася. — Люсьєн сказав, що ти маєш певний дар, подібно до інших Лордів.

Як його батько — його справжній батько. Геліон.

Вона повела далі, перш ніж я встигла щось сказати:

— У мене не так багато часу, перш ніж я муситиму повернутися до озера. До нього.

До володаря смерті, який тримав її в полоні.

— Хто він?

Васса тільки покрутила головою і змахнула рукою, але очі її потемніли.

— Ти можеш зняти моє прокляття? — повторила вона.

— Я… Я не знаю, як зняти таке прокляття, — зізналася я.

Її обличчям промайнуло розчарування.

— Але… ми можемо спробувати.

Вона зважила мої слова.

— Поки солдати одужують, я не зможу вирушити звідси якийсь час. Маю надію, що це допоможе мені скористатися якоюсь… хитрістю, як сказав Люсьєн, щоб лишитися трохи довше. — Васса похитала головою й додала: — Ми поговоримо про це пізніше. Про це й про загрозу, яку являє решта королев.

Серце в мене завмерло. Обличчям Васси промайнула жорстка посмішка.

— Вони намагатимуться цьому запобігти, — пояснила вона. — Будь-яким мирним переговорам. Король Гайберну послав їх перед битвою назад на континент, але я не сумніваюся, що вони були такі розумні, щоб йому це порекомендувати. Вони не хотіли втрачати тут солдатів.

— Але чи вони не зустрінуть такого опору деінде? — спитала Неста.

Васса відкинула волосся на спину.

— Побачимо. А ти подумаєш, як мені допомогти.

Я почекала, поки вона зайде до залу, і здивовано скинула бровами. Або вона не знала, або для неї не важило те, що я теж… що я теж Леді.

— Успіхів. — Неста криво посміхнулася мені.

Я насупилася, відганяючи занепокоєння, яке зростало в мені.

— Куди ти йдеш? Зустріч саме починається.

— Чому я маю там бути?

— Ти почесна гостя. Ти вбила короля.

Її обличчям промайнула тінь.

— Ну то й що?

Я закліпала очима.

— Ти також наша посланниця. Маєш бути на цій зустрічі.

Неста кинула погляд у бік сходів, і я помітила предмет, який вона стискала в долоні. Маленьку дерев’яну фігурку. Я не зрозуміла, що це була за тварина, але розпізнала деревину. Впізнала роботу.

То була одна з маленьких фігурок, вирізьблених нашим батьком протягом тих років, — він небагато їх зробив. Я кинула оком на обличчя сестри, перш ніж вона це помітила.

— Ти вважаєш, що спрацює ця зустріч?

З огляду на таку кількість фейрі в приміщенні позаду нас я не наважилася сказати нічого, крім правди.

— Не знаю. Але готова спробувати. — Я простягнула їй руку. — Я воліла б, щоб ти була там. Зі мною.

Неста подивилася на мою простягнуту руку. На мить я подумала, що вона її відкине.

Але вона взяла мене за руку, і ми разом увійшли до залу, у якому було повно смертних і фейрі. Обидві частини цього світу. Усі частини цього світу.

Вищі Фе зі всіх Дворів. Міріам з Дрейконом та їхніми людьми. Люди з багатьох країн.

Усі дивилися, як я входила з Нестою, як ми наближалися до місця, де, повернувшись до зібраного натовпу, на мене чекали Різ і решта. Я намагалася не супитися, побачивши потрощені меблі, вибрані серед придатних до сидіння. На розідрані шпалери й фіранки. Але це було краще, ніж нічого. Те саме можна було сказати про наш світ.

Запала тиша. Різ ледь підштовхнув мене, заспокійливо провівши рукою по моїй спині, щоб я вийшла на крок уперед. Я підвела голову й оглянула залу. І усміхнулася до всіх зібраних тут: людей і фейрі.

Я виголосила промову чистим і впевненим голосом:

— Мене звуть Фейра. Колись я була людиною — тепер я фейрі. Обидва світи я називаю своєю домівкою. І сьогодні я пропоную обговорити нові засади Угоди.