Двір крил і руїн

Розділ 74

Я судомно хапалася за свою сутність перед загрозою чорних щелеп Котла. Трималася як могла.

Амрен сказала лише:

— Вибач, що надурила тебе і решту.

Я не могла відірвати руку від Котла. Була не в змозі відчепити від нього пальці. Відчувала, як він повільно, методично ніби розриває мене на шматки.

Я відчайдушно кидала свою магію вусібіч, шукаючи якоїсь зачіпки в цьому світі, щоб не дати можливості Котлу, який намагався втягнути мене всередину, поглинути мене.

Вогонь, вода і світло. Вітер, лід і ніч. Усе збурилося. І все зрадило. Якийсь ретязь луснув, і я відчула, як мій розум сповзає дедалі ближче до глибокого отвору Котла. Відчувала його дотик.

Раптом половина мене зникла. На півдорозі я мовчки стояла біля Котла, моя долоня притиснулася до чорного краю. А половина мене була… деінде.

Я летіла через світ. Шукала. Котел шукав тієї сили, яка підійшла так близько, а тепер його дражнила. Він шукав Несту. Котел шукав її, як і король. Летів над полем бою, як комаха над поверхнею плеса.

Ми програвали. Це було очевидно. Серафимів та іллірійців, покривавлених і понівечених, скинули з неба. Азріель був змушений боротися на землі: його крила борсалися за ним у кривавому місиві, коли він відбивав нескінченну навалу мечів. Шереги наших піхотинців були порушені в кількох місцях. Кейр, кидаючи від себе смуги тіней, наказував своїм Провісникам Темряви, щоб вони поверталися на позиції.

Я побачила Різенда. У самісінькому центрі порушених рядів. Закривавлений, він бився на диво красиво. Я бачила, як він оцінює поле бою і при тому змінюється. Передусім у нього з’явилися кігті. Вони замінили нігті на руках і ногах.

Потім його вкрила темна луска чи, може, пір’я — я не могла вгледіти, що вкрило його ноги, руки й тулуб. Усе тіло переінакшилося — воно скоцюрбилося, кістки та м’язи почали рости й перетворюватися на інші форми. З’явилося звірине єство, яке Різ приховував, не любив випускати. Вдавався до цього хіба що тоді, коли не було виходу.

Перш ніж Котел цілком мене захопив, я побачила, що коїться з його обличчям. Воно стало чимось із найгірших кошмарів: не належало ані людині, ані фейрі. Обличчя створіння, яке живе в найглибших земних отворах і вилазить лише вночі, щоб полювати й жирувати. Це обличчя… То була одна з масок, які прикрашали стіни Двору Жахіть. Які були вирізьблені на троні. Троні, який презентував не лише його силу, але також те, що чигало всередині. А ще крила.

Солдати Гайберну кинулися навтьоки.

Геліон, побачивши це, теж побіг — але до Різа. Також на ходу змінюючись.

Якщо Різ уособлював летючий жах, висічений із тіні й холодного місячного сяйва, то Геліон був його денним відповідником. Золоте перо й жахливі кігті. Крила, вкриті пір’ям.

Разом мій суджений і Лорд Двору Дня кинулися на гайбернійців, аж раптом зупинилися. З-поміж рядів ворожої армії до них вийшов низенький, маленький чоловічок — напевно, один з командувачів.

Різ заревів так гучно, що аж земля загуготіла. Але Геліон, ясніючи білим світлом, встромив кігті в місиво й виступив назустріч супротивнику, щоб помірятися з ним силою.

А той навіть зброї не мав. На ньому були багаті сірі шати, а обличчя осявала широка посмішка. Навколо нього вирувало аметистове світло. Геліон дав знати Різові, щоб той покинув їх. Різ кивнув йому у відповідь, і закривавлені шматки чужого м’яса злетіли з його звіриного писка. Він притьмом повернувся в гущу битви, полишивши Геліона й Того, що знищує чари — віч-на-віч.

Закляття проти закляття. Солдати з обох боків розбіглися вусібіч.

Однак, коли Геліон стрілив у командувача снопом білого світла, Котел захопив мене й поніс далі. На цьому полі бою він не знайшов своєї мети.

«Ходи сюди, — вабила сила Нести. — Ходи мерщій до мене».

Котел відчув її запах і кинувся туди, куди його вабили.

Ми випередили короля.

Котел раптом зупинився на галявині. Здавалося, він звивався, як змія, що готується до атаки.

Неста й Кассіан стояли, видобувши з піхов мечі. Очі Нести ясніли несамовитим внутрішнім вогнем.

— Приготуйся, — прошепотіла вона. — Він іде.

Ця сила, яку вона стримувала, мала вбити короля Гайберну.

Кассіан же повинен був лише привернути його увагу, коли вона вимірюватиме удар, якого завдасть.

Здавалося, час уповільнюється і змінюється. Темна сила короля була спрямована на нас. До цієї галявини, на якій, невидима й нечутна, я була лише клаптиком душі, віднесеним темним вітром.

Король Гайберну постав просто перед ними.

Сила Нести зросла… А тоді нараз кудись поділася. Вона завмерла.

Кассіан теж не рухався. Не насмілювався.

Бо король Гайберну тримав просто себе нашого батька, приставивши до його горла меч.

Тому він і дивився в бік моря. Знав, що Неста вб’є його, коли він з’явиться. І це був єдиний спосіб її стримати — виставити людський щит. Людину, щодо якої Неста двічі подумає, дати їй загинути чи залишити живою.

Наш батько, весь закривавлений, був дуже худий, геть не такий, яким я бачила його востаннє.

— Несто, — прошепотів він, побачивши вуха і грацію фейрі, силу, яку випромінювали її очі.

Король усміхнувся.

— Який дбайливий батько. Привів цілу армію, щоб урятувати своїх донечок.

Неста мовчала. Кассіан уважно роззирнувся навкруги, шукаючи якихось способів дістати перевагу.

«Врятуй його, — благала я Котел про порятунок батька. — Допоможи йому».

Однак Котел не відповів. Не мав ані голосу, ані свідомості, лише якусь первісну жагу відібрати те, що в нього забрали.

Король Гайберну схилив голову й поглянув на засмагле бородате обличчя нашого батька.

— Так багато змінилося відтоді, як ти востаннє був удома. Три твої доньки тепер фейрі. Одна з них цілком вдало вийшла заміж.

Але батько дивився лише на мою сестру, ігноруючи потвору за своєю спиною.

— Я любив тебе, — звернувся він до неї, — від першої миті, коли взяв на руки. І насправді… Вибач, Несто… моя Несто… Вибач мене за все.

— Будь ласка, — звернулася до короля низьким і хрипким голосом Неста. — Прошу, не вбивай.

— Що ти даси мені навзамін, Несто Арчерон?

Неста подивилася на батька. Він похитав головою. Кассіан поворухнув долонею, піднісши меч, щоб мати якнайкращий кут для удару.

— Чи ти віддаси мені те, що забрала?

— Так.

— Навіть якщо я муситиму це з тебе видерти?

— Зась тобі торкатися своїми брудними лаписьками моєї доньки! — гарикнув батько.

Я почула хрускіт, перш ніж зрозуміла, що коїться. Перш ніж побачила похилену голову батька. Світло, що згасало в його очах.

Неста не видала жодного звуку. Не зреагувала жодним чином, коли король Гайберну скрутив нашому батьку шию.

Я закричала. Закричала й запручалася, намагаючись звільнитися з обіймів Котла. Благала його зупинити це жахіття. Повернути батьку життя, покласти всьому цьому край.

Неста поглянула на розпростерте на землі тіло. І так, як і сказав король… її сила враз згасла. Однак не сила Кассіана.

Засліпливі червоні стріли полетіли в бік короля. Навколо Нести з’явився щит, а іллірієць кинувся вперед.

Кассіан бився з королем, який посміхався, неначе його тішила ця бійка. Така собі розвага. А я вдивлялася в обличчя батька, який лежав на землі. У його розплющені незрячі очі.

Тут зійшлися сила мечів і магія. Кассіан відштовхнув короля від тіла нашого батька. Ненадовго. Лише так, щоб дати Несті втекти.

Дати час мені, щоб я встигла закінчити те, у що втягнула батька і сестер. На жаль, Котел досі тримав мене в залізних обіймах. Я ж намагалася повернутися на узгір’я, де Амрен мене зрадила, використавши у якихось своїх цілях, що були мені не відомі.

Неста опустилася на коліна біля тіла батька. На її обличчі не було жодних емоцій. Вона поглянула в його розплющені очі. Акуратно їх закрила. Її руки були тверді мов камінь.

Кассіан відтісняв короля глибше в ліс. Було чутно лише його войовничі згуки.

Неста нахилилася, щоб поцілувати закривавлену скроню батька. А коли підвела голову… Котел затремтів і заклекотав. Адже очі Нести, поверхня її шкіри випромінювали первозданну силу.

Вона повернула голову в бік короля й Кассіана, які затято билися. І саме тієї миті до нас долинув короткий скрик іллірійця, тепер уже не войовничого запалу, а зболений. Сила навкруг Нести збурилася й завирувала. Вона підвелася із землі.

Кассіан ще раз болісно скрикнув. Я поглянула на нього, відвівши погляд від батька. Він лежав на землі за двадцять кроків від мене. Його крила були вщент потрощені. З них юшила кров. Зі стегна стирчала кістка. Сифони були темні. Порожні. Він майже вичерпав їх, перш ніж це сталося. Уже тоді, під час битви, він ущент виснажився. Однак прийшов — заради неї. Заради нас.

Кассіан тяжко дихав, з носа текла кров. Руки не тримали його, підгиналися, коли він намагався підвестися.

Король стояв над ним, простягнувши руку з мечем. Кассіан знову скрикнув від болю, і його тіло вигнулося. Десь усередині хруснула кістка.

— Зупинися! — гукнула до нього Неста. — Не смій!

Король озирнувся на неї. Вона наближалася.

Кассіан безгучно шепотів їй, щоб вона тікала. З рота в нього цебеніла кров і стікала на мох.

Неста поглянула на його розпростерте тіло, побачила біль в очах і схилила голову. Цей порух напевно не був ані людським, ані порухом фейрі. Достоту звіриний. Хижацький. А коли вона озирнулася на короля…

— Я тебе вб’ю, — промовила вона тихо.

— Справді? — спитав король, вигнувши брову. — А я уявляю собі значно цікавіші речі, що їх можна зробити з тобою.

О ні! Я вже не могла на це дивитися. Стояти отак бездіяльно поруч, коли на очах катували моїх близьких.

Котел підповз ближче до Нести, як собака до ноги. Сестра стиснула руки в кулаки.

Король пирхнув і опустив ногу на крило Кассіана, що було ближче до нього. Хруснула ще якась кістка в ньому. Кассіан заволав від болю.

Я знову заборсалася в обіймах Котла. Шарпалася скільки було сили, намагаючись звільнитися.

Неста вибухнула. Уся ця сила, усе одразу…

Король устиг відскочити.

Сила моєї сестри спопелила дерева в нього за спиною. Покотилася полем битви широкою смугою і влучила в ряди гайбернійців. Сотні їх загинуло, перш ніж вони збагнули, звідки накотилася на них та сила.

Король стояв за тридцять кроків від Нести і сміявся, оглядаючись на обгорілі колоди позаду себе.

— Чудово, — сказав він. — Не дуже навчена, надто запальна, але прекрасна у своєму пориві.

Пальці Нести знову стиснулися — вона хотіла набратися нової сили. Однак цей потужний удар її виснажив. Засліпливий вогонь в очах погаснув, вони знову стали сіро-блакитними.

— Тікай, — ледь прошепотів Кассіан. — Тікай.

— Це мені знайомо, — вів далі король. — То цей чи той другий поганець повз до тебе того дня?

Кассіан, зі зламаним крилом, тягнучи за собою потрощену ногу й залишаючи на траві кривавий слід, справді повз до Нести.

Неста підбігла до нього і стала навколішки, нахилившись над ним. Не для того, щоб утішати його. А для того, щоб підняти його іллірійський меч.

Кассіан хотів її зупинити, коли вона підвелася. Неста піднесла меч над королем і на мить завмерла. Король засміявся й підніс свій меч.

— Ну то що? Я не проти побачити, чого навчили тебе іллірійці.

Він опинився біля Нести швидше, ніж вона встигла піднести меч вище.

Але вона встигла відскочила й відбити вістря короля важким мечем Кассіана. Очі від такого напруження вона широко розплющила.

Король знову зробив випад, а Неста знов ухилилася й відступила за дерева.

Вона відводила його далі від Кассіана. Змогла відтіснити короля ще на кілька кроків. А тоді йому набридла ця гра, він знудився. Двома помахами він роззброїв її. І вдарив Несту по обличчю так сильно, що вона впала на землю.

Кассіан вигукнув її ім’я, знову намагаючись до неї підповзти. Король сховав меч і став над нею, коли вона зробила спробу підвестися із землі.

— Ну то як? Що іще ти можеш продемонструвати?

Неста обернулася й простягнула руку. Палахкотлива біла магія вихопилася з її долоні і вразила його просто в груди.

Такий був її план. Щоб він наблизився. Щоб утратив пильність.

Її сила відкинула його досить далеко. Злетівши над землею, він кружляв між деревами, ламаючи їх. Одне за одним, одне за одним. Здавалося, Котел заспокоївся. Усе, що залишилося…

Усе, що залишилося від її сили…

Неста звелася на ноги і, похитуючись, рушила до галявини. З розбитої губи текла кров. Неста впала на коліна біля Кассіана.

— Підводься, — заридала вона, сіпнувши його за руку. — Вставай.

Він спробував встати, але не зміг.

— Ти заважкий. — Неста намагалася його підняти, але її пальці ковзали по чорному закривавленому обладунку. — Не можу… Він іде…

— Тікай, — застогнав Кассіан.

Її сила вже не могла відігнати короля подалі. Він спроквола прямував до них, обтрушуючи скалки й листя. Знав, що моя сестра тепер нікуди від нього не подінеться. Він відчував смак майбутньої різні.

Неста зціпила зуби, намагаючись учергове підвести Кассіана. З його горла вихопився здушений вигук болю.

— Тікай! — благав він.

— Не можу, — прошепотіла вона. — Я не можу.

Ті самі слова, що він недавно чув від Різа.

Кассіан стогнав від болю, але підвів закривавлені долоні, щоб обхопити її обличчя.

— Я не жалкую у своєму житті ні про що, окрім того… — його голос тремтів, — що ми не мали часу. Що в мене не було більше часу для тебе, Несто.

Вона не заважала йому, коли він нахилився й поцілував її — ніжно. Так ніжно, як міг.

Витерши сльозу, що покотилася по її щоці, Кассіан м’яко сказав:

— Я знайду тебе знов у наступному світі… у наступному житті. І тоді ми матимемо час. Обіцяю.

Король Гайберну вступив на галявину. Його пальці випромінювали темну силу. Навіть Котел, здавалося, здивовано прислухався. Здивовано або ж… керований якимось іншим відчуттям. Неста поглянула на короля, руки якого несли смерть, потім на Кассіана, а тоді прикрила іллірійця власним тілом.

Кассіан затихнув. А потім обійняв Несту.

Разом. Вони підуть разом.

«Я укладу з тобою угоду, — сказала я Котлу. — Віддам тобі свою душу. Але врятуй їх».

— Романтично, — сказав король, відчувши мої слова, звернені до Котла. — Але не надто практично.

Неста не поворухнулася, затуляючи тіло Кассіана.

Король підніс руку. У його долоні вирувала магія, неначе темна галактика.

Я знала, що обидва згинуть тієї миті, коли ця сила торкнеться їх.

«Усе, — благала я Котел. — Я віддам тобі все».

Рука короля стала опускатися. Потім завмерла. Він почав задихатися.

Якоїсь миті я подумала, що Котел дослухався до моїх благань. Однак коли горло короля пробило чорне вістря й бризнула кров, я зрозуміла, що його почув хтось інший.

Із-за спини короля вийшла Елейн. Це вона обома руками встромила Того, що говорить правду аж по руків’я йому в потилицю, а тоді гарикнула йому у вухо:

— Зась тобі чіпати мою сестру!