Двір крил і руїн

Розділ 51

Попри спеку середини літа в іллірійському таборі й досі було сиро. Морозно. Я зморщила носа, коли ми розсіялись, і Різ запевнив мене, що приємні дні бувають і тут, проте, коли йдеться про армію, краще вже холод. Від спеки голови стають гарячішими. Особливо якщо спека заважає спати. Іллірійці й без того задерикуваті… Тож важкі хмари і вологий вітер можна було вважати благословенням.

Але навіть погода не могла зробити партію, яка нас зустрічала, приємнішою.

Я впізнала тільки одного кремезного іллірійця в повній бойовій криці. Лорд Девлон. З невдоволеною гримасою, хай і трошки м’якішою за відразу, намальовану на обличчях решти. Вони трохи нагадували Азріеля й Кассіана, з такими самими темними очима й волоссям. І шкіра була золотаво-брунатна, як у моїх друзів, попри те що різних відтінків, у смужках білих шрамів від ран.

Але, на відміну від моїх друзів, на їхніх руках я бачила тільки один чи пару Сифонів. Ті сімки, які носили Азріель і Кассіан, здавалися майже вульгарними розкошами.

Проте дивилися іллірійці тільки на Різа, ніби Кассіана та Азріеля обабіч нього не існувало. Ми з Мор обрамляли собою Несту, яка обрала для себе темно-синю, дуже практичну сукню і тепер роздивлялася табір, крилатих воїнів, кількісний склад армії, посеред якої ми опинилися.

Елейн майже сховалася за стіною наших тіл. Зважаючи на застаріле ставлення іллірійців до жінок-воїнів у легіоні, я запропонувала, щоб і ми втрьох трималися віддалік… Ми не мали часу на терпимість до їх забобонів. Згодом, усе згодом, коли ми виграємо війну. І якщо виживемо.

Першим заговорив Девлон:

— То це правда. Стіну справді знищено.

— Тимчасове падіння, — проспівав Різ.

Він досі був у розкішному камзолі і штанях, які вдягав на зібрання Вищих Лордів. Можливо, він з якихось особистих причин не хотів вдягати іллірійську крицю. Використовував її як стратегію. Так само, як і крила.

«Вони вже знають, що я тренувався з ними, я один з них. Але про те, що я Вищий Лорд, їм треба нагадувати. Ось я і нагадую, що не даватиму їм спуску».

Ці слова полоскотали мене, наче розум погладили шовковою рукавичкою — із натяком на приховані пазури.

Різ почав роздавати холодні вивірені накази стосовно виступу на південь. Голосом Вищого Лорда — воїна, що вижив у Великій Війні й не мав жодного наміру програвати в цій. Кассіан часто-густо додавав власні накази та уточнення.

Азріель… Що ж, Азріель на них просто мовчки дивився. Він ще кілька місяців тому не хотів приходити в табір. Йому не подобалося тут. Він ненавидів цих людей, своє минуле та походження.

Інші лорди раз-по-раз зиркали на Співця тіней — з острахом, з люттю та відразою. Але жоден з них не спромігся витримати його погляд.

Так усе й тривало, поки Девлон не подивився Різові за плече — туди, де стояли ми.

Гримаса в бік Мор. Насуплені на мене брови, а втім, йому стало кебети швидко змінити гримасу. Тоді він помітив Несту.

— А це хто? — спитав Девлон.

Неста подивилася на нього, однією рукою міцно стискаючи на грудях свій сірий плащ. Хтось з інших командирів табору зробив рукою знак, відводячи злі сили.

— Це, — загрозливо-тихо відповів Кассіан, — тебе не стосується.

— Вона відьма?

Я розтулила рота, але Неста сухо відповіла:

— Так.

І я побачила, як дев’ятеро кремезних іллірійських ветеранів здригнулися.

— Іноді поводиться, як справжня відьма, — пояснив Кассіан. — Але ні, вона Вища Фе.

— Вона така само вища, як усі ми тут, — заперечив Девлон.

Мовчання надто затягувалось. Навіть Різ не міг дібрати слів. Девлон жалівся, коли вперше побачив у Амрен і мені створених. Схоже на те, що він міг відчувати приховані особливості.

— Тримайте її подалі від жінок і дітей, — пробуркотів він.

Я взяла Несту за вільну руку, натякаючи, що слід мовчати.

Мор пирхнула, і це не сподобалося іллірійцям. Та наступної миті вона відступила вбік, відкриваючи поглядам Елейн. Елейн тільки кліпала, широко розплющеними очима оглядаючи табір і всю армію.

Девлон лише гмикнув, побачивши її. Але Елейн загорнулась у синій плащ і сховала очі від усіх цих кремезних воїнів, від страшного табору, що тягнувся до самого небокраю… Елейн була трояндою на полі бруду. Під копитами шалених коней.

— Не бійся їх, — насупилася Неста.

Якщо Елейн здавалася трояндою, то Неста… була ледь щойно викуваним мечем, що прагнув першої крові.

«Відведи їх у наш намет, — сказав мені подумки Різ. — Уже наступної хвилини Девлон може не витримати присутності Нести і з ним станеться напад люті».

«Я б залюбки поглянула на таке видовище».

«Я б теж».

Я приховала посмішку.

— Ходімо вип’ємо чогось гарячого, — запропонувала я сестрам, кивнувши також і Мор, пропонуючи долучитися до нас.

Ми націлилися на найбільший з наметів під чорним стягом, на якому була зображена гора і три срібні зірки. Воїни і жінки, що поралися біля вогнищ, мовчки спостерігали за нами. Несті вистачило одного погляду у відповідь. Елейн не відводила очей від сухої кам’янистої землі.

У наметі все було просто, але розкішно. На дерев’яній платформі, на якій було встановлено намет, простелили грубі килими, що рятувало її від вільгості; повсюди сяяли чарівні вогники; стільці й шезлонги вкривало пухнасте хутро. Майже половину простору займав масивний стіл з кількома стільцями. А за чорним пологом… як я зрозуміла, чекало ліжко.

Мор упала на найближчий шезлонг.

— Вітаю вас у воєнному таборі іллірійців, леді. Намагайтеся не збожеволіти від щастя.

Неста підійшла до столу, до розкиданих на ньому мап.

— А яка різниця, — спитала вона, ні до кого особисто не звертаючись, — між фейрі та відьмою?

— Відьма може нарощувати силу поза межами своїх природних можливостей, — з незвичною для неї серйозністю відповіла Мор. — Відьми користуються закляттями і прадавніми інструментами. Вони можуть накопичити більше сили, ніж дозволяв Котел, і скористатися цією силою на власний розсуд.

Елейн мовчки, закинувши голову, роздивлялася намет. Важке каштаново-золотаве волосся розсипалося від руху, і зачаровані вогники затанцювали на шовковистих пасмах. Зачіску Елейн обрала так, щоб приховати загострені вушка, — на той випадок, якщо в маєтку Ґрайсена магічний покрив не подіє. Темлінові чари не спрацювали з Нестою, Ґрайсен і його батько теж можуть мати подібний імунітет.

Нарешті й Елейн опустилася на стілець поруч із Мор, зминаючи світанково-рожеву сукню — розкішнішу, ніж вона зазвичай обирала.

— А… чи багато цих воїнів помре?

Я здригнулась, але Неста відповіла:

— Так.

І я майже почула не сказані нею слова: «Але твій суджений може загинути раніше за них».

— Елейн, кажи, коли будеш готова, — сказала Мор. — Я зачарую тебе.

— Буде боляче?

— Тобі ж не боліло, коли Темлін зачаровував твої спогади, — сказала Неста, схиляючись до столу.

— Ні, — відповіла Мор. — Може… пощипувати. Просто поводься так, наче ти людина.

— Тобто так само, як зараз. — Елейн почала заламувати свої тоненькі пальці.

— Так, — сказала я, — але… спробуй усі ці розмови про видіння майбутнього тримати при собі. Доки ми там. Якщо тільки ти можеш, бо…

— Я можу. — Елейн розгорнула свої хупаві плечі. — І буду.

Мор напружено усміхнулася.

— Глибоко вдихни.

Елейн послухалася. Я моргнула… і все нараз скінчилося.

Зникло ледь помітне сяйво безсмертя, риси обличчя трошки загострилися. Зникли загострені вуха. Неймовірна граційність пригасла. Зблякла… Наскільки така неймовірна краса може зблякнути. Навіть волосся втратило блиск, залишилося золотавим, але більш руденьким, мишастим.

Елейн подивилася на свої руки, стала розглядати долоні.

— А я вже й не пам’ятаю, що мої руки мали такий звичайний вигляд.

— Ти й тепер красуня, — сказала їй Мор.

Елейн слабко усміхнулася.

— Гадаю, бажання бути гарною війна просто зводить нанівець.

Мор із хвильку помовчала.

— Можливо. Але все одно не дозволяй війні вкрасти це в тебе.

Рука Елейн у моїй була волога. Різ переніс нас у землі людей, Мор розсіялася з Азріелем і Нестою. Ми опинились у літній спеці світу смертних… Елейн стискала мою руку так само надійно, як залізна обручка обхоплювала її палець.

Над маєтком, на який ми дивилися, нависала спека. У кам’яному мурі на довгі милі єдиним отвором залишалися залізні ворота, зачинені й закуті в таку саму кам’яну сторожову вежу. Мур перед нами був височезний, мені навіть довелося закинути голову, щоб побачити зубці на його верхівці.

Біля товстезних залізних воріт стояли вартові.

Різ сунув руки в кишені. Він уже оточив нас захистом. Мор і Азріель посіли свої позиції з флангів.

Дюжина вартових біля воріт. Важко озброєні, з ніг до голови у пластинчастій броні, з важкими шоломами, що затуляли обличчя.

Будь-хто з нас міг увірвати їхнє життя, навіть не звівши руки. А мур, який вони захищали, ворота, які стерегли… І тут навряд чи вони довго протримаються.

Проте… якщо ми зможемо встановити тут магічний захист, а то й облаштувати бастіон з воїнами-фейрі… Крізь прочинені ворота я бачила поля, пасовища, гаї, озеро. А за ними — кремезну фортецю з брунатного каменю.

Неста мала рацію. Це місце дуже нагадувало в’язницю. Місцевий лорд готувався до грози, чекав на шторм із зовнішнього світу. Він царював над усіма цими ресурсами. Проте місце тут було. Достатньо місця для втікачів.

А та, що мало не стала наглядачкою у цій в’язниці… Елейн, високо тримаючи голову, сказала вартовим, які вже цілили з пари дюжин луків у її тендітну постать:

— Скажіть Ґрайсену, що його наречена хоче його бачити. Скажіть… що Елейн Арчерон благає про прихисток.