Двір крил і руїн

Розділ 20

— Мені ніколи в житті не траплялося нагоди побувати в бібліотеці, — зізналась я Різенду після обіду, коли ми почали спускатися туди з Дому Вітру, долаючи пішки поверх за поверхом.

Мої слова луною покотилися кудись у коридори, вирізьблені в червоному камені. З кожним кроком я смикалася від болю й потирала спину.

Азріель дав мені тонік, який мав допомогти втамувати біль, але я знала, що ввечері таки плакатиму від болю. Утім, може, й раніше, від досади, якщо нам не пощастить знайти потрібні нам книжки.

— Як це ти ніколи не була в бібліотеці? — здивувався Різ.

— Тобто, — уточнила я, — якщо не рахувати особистих бібліотек тут і у Дворі Весни, а також нашої родинної бібліотеки, але… Я ніколи не бувала у справжній бібліотеці.

Різ скоса поглянув на мене:

— Я чув, що на континенті у людей є п’ять бібліотек — безкоштовних і відкритих для всіх.

Я не знала, запитує він чи стверджує, але кивнула.

— На одній із територій впускають будь-кого попри походження і статус.

Я поміркувала над його словами.

— А ці бібліотеки… вони існували там до Війни?

Вони існувати, але ж я мала на увазі…

— Так, — відповів Різ. — Величезні бібліотеки, де було повнісінько прискіпливих бібліотекарів, котрі пишалися своєю вченістю. Але вони могли швидко знайти книги, вік яких обчислювався тисячами років. Проте відвідувачів туди допускали як виняток. Було, хтось брав із собою раба або відправляв його туди з дорученням. Однак і тоді за людьми пильно стежили.

— Чому?

— Тому що в бібліотеках було багато книг з магії та інших знань, які від усіх старанно приховували. — Різ сунув руки до кишень і повів мене в коридор, освітлений чашами магічного світла. Їх тримали в руках прекрасні жіночі статуї з мармуру — Вищі і нижчі фейрі впереміш.

— Учені і бібліотекарі відмовлялися мати рабів. Хтось вважав рабство ганебним явищем, але більшість не хотіла допускати до книг і книжкових сховищ майже нікого.

Різ жестом вказав мені на ще одні виткі сходи. Ми були вже глибоко під горою. Повітря тут сухе, прохолодне і якесь важке, немов йому не одна сотня років.

— А що сталося з бібліотеками, коли побудували Стіну?

Сходи звузилися, стеля опустилась нижче, і Різ підібгав крила.

— Більшість учених мала достатньо часу, щоб евакуюватися — вони змогли перенести із собою й книжки. Але ті, кому забракло часу або сил… — На його вилицях заходили жовна. — Вони палили бібліотеки. Щоб не допустити людей до своєї дорогоцінної інформації.

У мене поза шкірою пройшов мороз.

— Хіба вони не розуміли, що якісь знання будуть втрачені назавжди?

Він кивнув, і у тьмяному світлі зблиснуло його чорне як ніч волосся.

— Окрім забобонів був ще й страх: що, як люди знайдуть небезпечні закляття і використають їх проти нас?

— Але у нас… тобто у них, немає магії. Люди не здатні її творити.

— Деякі здатні. Зазвичай ті, у кого в далеких пращурах був хтось із фейрі. Але є й такі закляття, які зовсім не потребують від виконавця магії — їм досить промовити певні правильні слова. Або ж до слів додати ще й потрібні порошки, відвари, мазі тощо.

Слова Різа торкнулися якихось моїх спогадів. Я спитала:

— Чи могли… Тобто, очевидно, що могли, але… Люди і фейрі колись народжували дітей. І що було з тими дітьми далі? Які землі вибирали вони собі після появи Стіни?

Сходи, якими ми піднімалися, вивели нас у широкий коридор із червоного каменю, що вів до закритих обсидіанових дверей, помережаних сріблястими прожилками. Вони зачаровували… і водночас жахали. Так, неначе за ними тримали страшних чудовиськ.

— Напівкровкам було непросто, — відповів Різ після нетривалого мовчання. — Змішаних шлюбів було небагато. Найчастіше діти народжувалися в результаті любовних пригод фейських чоловіків. Батькам вони були не потрібні, та й матері не надто раділи таким нащадкам. Проте більшість напівкровок залишалася жити з матерями, у людських родинах. Та щойно звели Стіну, напівкровки стали для людей геть небажані. Вони нагадували про все, що фейці коїли зі смертними. Про ворога, нині відділеного Стіною. У кращому разі такі напівкровки ставали паріями й вигнанцями, і їхні нащадки, яким не пощастило успадкувати наші фізичні риси, також. Ну, а в гіршому… Люди в перші роки після спорудження Стіни і ще покоління по тому були дуже злі. І хотіли поквитатися з кимось за рабство, за все те зло, що їм було заподіяно. Злість зберігалася, поки ті покоління не вимерли. Напівкровки гинули за помилковими наклепами. Їх позбавляли життя за чужу провину. Вони взагалі були винні завжди й в усьому.

Різ підійшов до дверей, і ті відчинилися від легкого віяння вітру — так, наче сама гора ладна була нам прислужитися.

— А що було з напівкровками по цей… наш бік Стіни?

— За статусом вони були нижчі за нижчих фейрі. Їх звідусіль проганяли, не давали ніякої роботи. Хтось старцював. А хтось знайшов собі роботу на вулицях міст. Торгував собою.

— І навіть тут, у Веларісі? — ледь видихнула я.

— Тоді Вищим Лордом був мій батько. — Я відчула, як напружилася спина Різа. — Протягом багатьох століть ми не пускали сюди людей: ні рабів, ані вільних. І після появи Стіни становище не змінилося. Він нікого сюди не впускав, не надавав притулку. Та ніхто вже й не прагнув потрапити у Двір Ночі, наслухавшись про нас усіляких жахіть.

— А коли ти став Вищим Лордом?

Різ досі стояв на порозі дверей, за якими був простір, оповитий сутінками. Він стояв, ніби не наважуючись переступити поріг.

— На ту пору більшість напівкровок було вже пізно рятувати. Людська природа майже завжди брала гору. Вони старіли й помирали. Та й доволі важко пропонувати комусь притулок, якщо не певен, що пропонуєш безпечне місце. Ми були змушені підтримувати образ жорстокого і кривавого Двору.

Його очі сяйнули зоряним світлом.

— За ті роки ми декого знайшли. Кілька напівкровок зуміли дістатися сюди. Інші ж… врятувати їх ми просто не могли.

Щось ворухнулось у темряві за дверима, але я дивилася тільки на Різа, на його напружені плечі.

— А якщо Стіна впаде, ми…? — почала я, але не змогла закінчити.

Різ узяв мене за руку, переплів наші пальці.

— Так. Якщо будуть люди чи фейрі, яким знадобиться прихисток… це місто буде для них відкрите. Веларіс довго, надто довго був закритий. І додати сюди нових людей, з різних місць, з різними історіями й культурами… Не бачу в цьому нічого поганого. Можливо, призвичаїтись буде складніше, ніж зараз здається, але… так. Ворота міста будуть відчинені для тих, хто потребуватиме захисту. Для будь-кого, хто зможе дістатися сюди.

Я стиснула його руку, насолоджуючись відчуттям тяжко зароблених мозолів. Ні, я нізащо не дозволю взяти йому на свої плечі весь тягар цієї війни. Він тепер більше не сам у ній.

Різ подивився на прочинені двері — і на постать у плащі з каптуром, яка, схована в темряві, терпляче чекала нас за ними. Щойно я побачила той каптур знайомого кольору, діадему з прозорим блакитним каменем, що тримала його, вуаль, яку можна було опустити, прикривши обличчя й очі, як одразу забула про біль у спині і м’язах.

Жриця.

— Це Клото, — спокійно сказав Різ, відпускаючи мою руку, і повів мене туди, де на нас чекала жінка.

Його долоня, що лягла мені на спину, своїм теплом зігрівала і підтримувала мене. Він передчував, як подіє на мене ця зустріч.

— Вона одна з десятків жриць, які тут працюють.

Клото мовчки вклонилася.

— Я… не знала, що жриці покинули свої храми.

— Бібліотека теж є в певному розумінні храмом, — усміхнувся Різ. — Але жриці тут…

Досить нам було переступити поріг бібліотеки, як довкруги ожило золоте сяйво. Я не розуміла, навіщо Клото очікувала нас у цілковитій темряві.

— Жриці тут особливі. Унікальні.

Клото ледь схилила голову набік. Напевно, слова Різа її здивували. Обличчя жриці залишалося в тіні каптура, а тіло ховалося у важких складках мантії. Вона мовчала, а проте навколо неї ніби танцювало саме життя.

Різ тепло усміхнувся жриці.

— Ви знайшли тексти?

І знову у відповідь непевне хитання головою, свого роду і так, і ні. Лише тепер я зрозуміла, що вона не може або не хоче говорити. Клото жестом запросила нас ліворуч — у саму бібліотеку. Я відвела погляд від мовчазної жриці, щоб роззирнутися довкола і збагнути, куди потрапила.

Бібліотека була геть не схожа на простору кімнату маєтку. Вона була такою, ніби основу гори спустошив якийсь велетенський магічний кріт, прориваючись із поверхні до найтемнішого серця світу. А довкола ями, врізані у саму гору, спіралями, поверх за поверхом, у непроглядну чорнильну пітьму спускалися книжкові полиці, між якими були облаштовані зони для читання. Горизонтальні шари поверхів ішли далеко вглиб. З того, що я могла роздивитися на різних поверхах, коли підійшла до кам’яної огорожі тієї прірви, були коридори, які відходили від центру бібліотеки спицями велетенського колеса.

Простір був тихий, але живий, заповнений шелестом паперу і пергаментів, мов ціла армія метеликів дружно шелестіла крильцями. Або ж тут жив багаторукий, багатоногий і багатоголовий звір, поглинутий читанням.

Я подивилася вгору й побачила ті самі незліченні полиці, які, напевно, сягали самого Дому Вітру. А де вони закінчувалися внизу, я не наважувалася навіть уявити. Глибоко внизу була непроникна… пітьма.

— Що там на дні? — запитала я в Різа, який зупинився поруч, торкаючись плечем мого плеча.

— Одного разу я під’юдив Кассіана злітати туди й подивитись. — Різ зчепив руки на поруччі, вдивляючись вниз, у темряву.

— І?

— І вилетів він звідти запаморочливо швидко і блідий як смерть. Я ніколи не бачив, щоб він так швидко літав. Він так і не сказав мені, що там побачив. Протягом перших тижнів я гадав, що він жартує, підігріває мою цікавість. А за місяць вирішив сам злітати й подивитися. І тоді Кассіан пообіцяв прив’язати мене до стільця. Він сказав, що деяких речей краще не бачити й не чіпати. Минуло вже дві сотні років, а він досі не зізнається, що там побачив. А досить про це згадати, як він стає блідим і по тому на кілька годин замовкає.

У мене все похололо всередині.

— Там… якесь чудовисько?

— Не знаю. — Різ кивнув на Клото, яка терпляче чекала за кілька кроків від нас, досі ховаючи обличчя в тіні каптура. — Вони про це не говорять і не пишуть. Тож навіть якщо знають, мені розповідати не хочуть. Але поки воно не чіпає нас, я теж його не чіпатиму. Якщо там справді є воно. Кассіан не казав, що на дні хтось живе. Можливо, «це» геть іншої природи.

Я вже всього надивилася у своєму житті, і мені аж ніяк не хотілося думати про те, що могло ховатися на дні бібліотеки. І чому так злякався Кассіан, який протягом століть був свідком таких жахів і небезпек, які мені годі було й уявити.

Замість кручених сходів поверхи поєднувалися крученим пандусом. До нього зараз і попрямувала Клото. Як і всюди, підлога тут була з червоного каменю, але гладенька. Цікаво, комусь зі жриць спадало на думку спуститися цією спіраллю, коли їх ніхто не бачить?

«Наскільки я знаю, ні, — почула я в голові відповідь Різа. — Але в дитинстві ми з Мор якось спробували. Мати спіймала нас на третьому поверсі й відправила спати без вечері».

Я приховала усмішку. «Невже це був такий злочин?»

«Радше не це, а олія, яку ми щедро розлили на доріжках. Учені сковзалися на ній і летіли шкереберть».

Я закашлялась, щоб приховати сміх, і схилила голову, хоч Клото й була на кілька кроків попереду.

Ми проходили повз стійки з книжками і сувоями, повз полиці, витесані в скелі або зроблені із суцільного темного дерева. Коридори розбігалися навсібіч, зникаючи глибоко в горі, і що кілька хвилин траплялася невеличка ділянка для читання — з акуратними столиками, приглушеними скляними лампами, м’якими стільцями й диванами. Підлогу вкривали старі плетені килими, зазвичай перед камінами, врізаними у скелю, розташованими на безпечній відстані від полиць за екранами зі щільної сітки, яка мала втримати всі випадкові вуглинки та іскри. Тут було затишно попри неймовірний розмір, тепло попри невідоме жахіття глибоко внизу.

Якщо всі добряче мене розсердять, можна буде тікати сюди в пошуках спокою і тиші. Я ледь помітно усміхнулася Різу, який навіть не скосив на мене очей, говорячи тільки подумки.

«Хіба вони й досі не знають, що тебе можна відшукати саме тут?»

«Знають. Але я ніколи двічі не зупиняюся в одному місці, тому шукати мене доводиться так довго, що їм стає ліньки. До того ж їм відомо, що сюди я ходжу, коли хочу залишитись на самоті».

«Бідолашний Вищий Лордик, — подумала я, — вимушений тікати, щоб як слід побідкатись на самоті».

Різ ущипнув мене за сідницю, і я прикусила губу, щоб не зойкнути. Плечі Клото, ладна заприсягтися, тремтіли від нечутного сміху.

Щипок Різа хвилями болю пробіг м’язами. Я вже хотіла накинутися на нього, але Клото, спустившись ще на три поверхи, ввела нас у куточок для читання. Тут стояв масивний робочий стіл, завалений товстими старовинними книгами в потертих шкіряних палітурках.

З одного боку стіл був вільний від книжок. Там лежав акуратний стосик паперу, стояла чорнильниця й вазочка з перами. Лампи світили весело, яскраво, розганяючи темряву. Поряд, між двома шкіряними диванами обабіч каміну, у якому потріскували дрова, притулився низенький столик. З вигнутого носика срібного чайника, що стояв на ньому, йшла пара. Біля нього тулилися горнятка, на тарелі лежали маленькі канапки та печиво, а поряд були викладені серветки, як тонкий натяк на те, що ними треба скористатися, перш ніж торкатися книжок.

— Дякую, — сказав Різ жриці, яка у відповідь витягла книжку зі стосу, який, напевне, сама для нас збирала, і розгорнула на закладці.

Старовинна оксамитова стрічка була кольору засохлої крові, але в яскравому світлі ламп мою увагу привернула не вона, а рука жриці. Пальці були покручені, вигнуті і стирчали врізнобіч. Я б подумала, що це вроджена особливість кисті, якби не рубці. На мить пам’ять повернула мене у весняний ліс. На мить я знову почула хрускіт, із яким камінь, за моїм наказом, трощив плоть і кістки іншої жриці. Знову і знову…

Різ поклав долоню мені на талію. Скільки ж зусиль знадобилося Клото, щоб цими понівеченими руками привести тут усе до ладу…

Проте вона подивилась на іншу книжку, принаймні повернула голову в той бік, і книжка сама ковзнула до неї.

Звісно. Магія.

Пальцем, який вигинався у двох різних напрямках, вона вказала на обрану сторінку, а потім ще на одну книжку.

— Я подивлюся, — пообіцяв Різ, схиляючи голову. — Якщо нам щось знадобиться, погукаємо.

Клото вклонилася йому й рушила геть, обережна і мовчазна.

— Дякую, — сказала я.

Жриця зупинилась, озирнулась і вклонилась уже мені. Каптур мантії захитався.

За кілька секунд вона зникла. А я все дивилася їй услід, навіть коли Різ опустився на один із двох стільців перед стосами книжок.

— Дуже давно кілька молодиків із фейської знаті жорстоко поглумилися над Клото, — тихо мовив Різ.

Я не потребувала подробиць. Болю в голосі Різа було досить, щоб зрозуміти сказане. Але від почутого мене пройняв дрож.

— Вони вирізали їй язик, щоб Клото не могла розповісти, хто на неї напав. І розтрощили руки, щоб не змогла про це написати.

Кожне його слово було різкіше за попереднє. У маленькій читальні заклубочилася темрява. У мене похололо в животі.

— Чому її просто не вбили?

— Тому що так їм було веселіше. Їм хотілося подовжити задоволення. Клото, напевно, померла б, якби Мор випадково не натрапила на неї. І не привела до мене.

І він напевне зазирнув у розум дівчини й побачив їхні обличчя.

— Я дозволив Мор уполювати їх. — Він міцніше згорнув крила. — Вона їх знищила. І по тому протягом місяця була біля Клото, допомагала їй зцілювати понівечене тіло і зганьблену душу, змивати бруд, полишений тими виродками, наскільки це було можливо.

Мор також зазнала наруги. Попри те що це було інше… але… Я розуміла, чому вона доглядала Клото. Можливо, у такий спосіб Мор лікувала і свою зранену душу. Та чи їй це якось допомогло?

— Але ж Кассіан і Азріель після того, що сталося в Гайберні, повністю зцілилися, — нагадала я Різу. — Невже Клото не можна чимось допомогти?

— Ті, хто знущався над нею… намагалися геть скалічити її. Але, певно, не встигли геть спотворити їй руки. У такому вигляді її і знайшла Мор. Руки ми Клото врятували і, наскільки це було можливо, зберегли їх працездатність. Проте для більш серйозного лікування кожну рану довелося б відкривати знову. Я пропонував за допомогою магії прибрати біль на час операції. Та вона її не витримає. Фізичне втручання торкнулося б розуму і душі. Клото довелося б заново пережити весь жах того, що з нею сталося. Відтоді вона живе тут, унизу… разом з такими, як вона сама, з ким сталися подібні історії. Магія допомагає їй рухатись.

Я знала, що нам уже час братися до роботи, але спитала:

— І… всі жриці в цій бібліотеці такі самі, як вона?

— Так.

Коротке слово, яке вмістило століття люті й болю.

— Я перетворив цю бібліотеку на сховок для них. Одні приходять зцілитися, виконують послушницьку роботу, а по тому йдуть звідси. Інші приносять клятви Котлу і Матері, стають жрицями і назавжди залишаються тут. Кожна сама вирішує, провести тут тиждень чи все життя. Сторонніх допускають у бібліотеку лише за згоди місцевих жриць. І це лиш після того, як ті заприсягнуться не шкодити нікому і нічому під час візиту. Ця бібліотека належить їм.

— А хто був тут раніше?

— Кілька старих нудних учених, які кляли мене за те, що я розподілив їх по інших бібліотеках міста. Я не забороняв їм сюди приходити, але час і мету візиту вони завжди повинні погоджувати зі жрицями.

Право вибору. Для Різа завжди був важливий мій вибір. Так само, як і вільний вибір інших. Навіть тоді, коли це право могло негативно позначитися на його власному житті. Ніби прочитавши запитання в моїх очах, Різ додав:

— У перші тижні після Підгір’я я провів тут чимало часу.

Мені судомою здавило горло. Я нахилилась і поцілувала його в щоку.

— Дякую, що привів мене сюди.

— Тепер це місце належить і тобі.

Я знала, що він має на увазі не лише наш зв’язок і мій статус. Бібліотека належала мені як одній із жінок, які зазнали в житті всіляких негараздів, витримали все і вижили.

Я спробувала усміхнутись.

— Те, що я взагалі можу перебувати під горою, можна вважати дивом.

Обличчя Різенда залишалося серйозним і задумливим.

— Дивом воно і є. Я дуже пишаюся тобою.

На очах у мене забриніли сльози. Я схилилася над книжками і, щоб надати нашій розмові легкості, додала:

— Гадаю, не меншим дивом є те, що я можу читати всі ці штуки.

Різ усміхнувся мені — мило, щиро і трохи лукаво.

— Тішуся тим, що мої маленькі уроки стали тобі в пригоді.

— Так, досі пам’ятаю: «Різенд — найкращий коханець, про якого лиш може мріяти жінка». Це мене дечого навчило.

— Я просто намагався донести до тебе те, що ти тепер достоту знаєш.

У мене потепліло всередині.

— Гм-м-м, — тільки й відповіла я, підсуваючи ближче до себе книжку.

— Сприйматиму це «гм-м-м» як виклик. — Його рука ковзнула по моєму стегну, лягла на коліно, а великий палець почав його ліниво погладжувати. Попри шкіряні штани жар, що йшов від його долоні, проймав мене аж до кісток. — Може, навіть затягну тебе проміж цих полиць, щоб перевірити, чи можеш ти поводитися в бібліотеці тихо.

— Гм-м-м. — Я гортала сторінки, геть нічого не розуміючи з тексту.

Його рука почала повільно, подразливо вивчати моє стегно. Пальці торкнулися його з більш чутливого внутрішнього боку й стали підніматися вище, вище. Різ нахилився вперед, щоб підтягнути до себе наступну книжку, і прошепотів мені на вухо:

— Або ж розкладу тебе просто на цьому столі й цілуватиму, поки не закричиш так голосно, що розбудиш оте щось, яке спить під бібліотекою.

Я різко розвернулася до нього. Очі у Різа блищали сонним бажанням. Рука завмерла в небезпечній близькості до місця, де сходилися мої стегна.

— Я вже готова була погодитися на твій привабливий варіант, поки ти не згадав про тварюку під нами.

Котяча усмішка у відповідь. Різ подивився мені в очі й облизнув губи. У мене під сорочкою напружилися соски, а його погляд упав нижче. Голодний погляд.

— А я вже подумав, — промуркотів Різ, — що сьогодні вранці добре постарався, аби ти могла дожити до вечора.

Його рука ковзнула далі між моїх стегон, підхопила чутливу місцинку, а великий палець уперся в неї. Я тихо застогнала, а щоки ніби вогнем обпекло.

— Та бачу, що не зміг цілком задовольнити тебе, якщо за кілька годин по тому ти так легко знову заводишся.

— Який же ти нахаба, — видихнула я, а скоріше хрипко простогнала.

Його палець натиснув сильніше, пішов по колу.

Різ знову схилився до мене, поцілував мене в шию, під вухом, і, не віднімаючи губ, прошепотів:

— Перевіримо, Фейро-любонько, чи називатимеш ти мене так, коли моя голова опиниться в тебе між стегон.

А потім він зник.

Просто розсіявся, прихопивши із собою половину книжок. Я скам’яніла — тіло стало чуже й холодне, дезорієнтоване і незграбне.

«Де ти, в дідька, подівся?» — спитала я по нашому зв’язку. Роззирнувшись довкола, я побачила лише тіні, веселе полум’я в каміні й книжки на столі.

«Двома поверхами нижче».

«І чому ти двома поверхами нижче?» Я відштовхнула стілець і відчула, як протестує спина проти швидкої ходи, проте підійшла до поруччя й нагнулася, щоб зазирнути в глибину провалля.

Так і є. У читальній зоні двома поверхами нижче я помітила знайомі крила і темну постать. Різ відкинувся на спинку крісла перед таким самим столиком, закинувши ногу на ногу. І всміхався мені. «Я не можу працювати, коли ти поруч, бо ти мене відволікаєш».

«Це я тебе відволікаю?» — обурилася я.

«Коли твої ноги так обтискають шкіряні штани, старі запилюжені книжки цікавлять мене в останню чергу».

«Нахаба!»

Його сміх луною прокотився коридорами й розтанув у шелесті паперів та олівців, з якими працювали жриці.

«Як тобі вдалося розсіятися в Домі Вітру? Ти ж казав, що тут усе просякнуте чарами».

«Бібліотека встановлює власні правила».

Я пирхнула.

«Дві години роботи, — пообіцяв він мені, розвертаючись до столика і відгороджуючись від мене крилами. — А потім можемо погратися».

Я відповіла йому непристойним жестом.

«Я це вже бачив».

Я повторила той самий жест. Він у відповідь знову засміявся. Я повернулася до столу й поринула в читання.

Ми знайшли цілу купу інформації про Стіну та її зведення. А коли за дві години порівняли знайдене, виявили, що в кожній книжці все викладено по-своєму. Автори текстів переконували, що тільки те, що стверджують вони, єдино правильне й достовірне. Проте були й деякі подробиці, про які Різ раніше не знав.

Коли формували Стіну, а потім укладали Угоду, Різ зцілювався в гірському будиночку. Всі деталі, що він пам’ятав, були нечіткі й уривчасті, але в розмаїтті текстів про спорудження Стіни, які для нас познаходила Клото, їх автори були одностайні в тому, що її будували не назавжди.

Від самого початку Стіна була тимчасовим рішенням — вона мала розділити різні світи, доки не запанує мир з того і того боку і люди й фейрі не вирішать, що повинні об’єднатись і надалі жити разом — як один народ. Проте Стіна залишилась. Люди старіли і помирали, їхні діти забували обіцянки своїх батьків, дідів та прадідів. Стіна здавалася людям єдиним способом захиститися від хижих і кровожерних сусідів, які залишилися по інший бік. А фейрі, які жили набагато довше за людей, опинилися в новому світі, де більше не було людських рабів, тож їхнє місце посіли фейрі нижчих станів. Двори міняли кордони згідно з новими умовами. Цей новий фейський світ у перші століття після Війни потребував відновлення, заліковування своїх ран. Існування Стіни він тепер сприймав як щось цілком виправдане й остаточне. Так Стіна перетворилася на легенду, у якій вигадка затулила собою правду.

— Навіть коли об’єднаються всі сім Дворів і Кейр зі своїм Двором Жахіть погодиться нам допомагати, — сказала я, коли ми нарешті випірнули із сутінку бібліотеки й опинилися під теплими променями сонця, — чи буде в нас шанс перемогти у цій війні?

Ми сиділи в тихій вітальні Дому Вітру. Перед нами на низенькому столику, що розділяв нас, стояла велика срібна таріль з виноградом. Я по одній відщипувала виноградини з грона.

Різ відкинувся на спинку розшитого візерунками крісла, що примостилося перед вікном на всю стіну. За вікном унизу — далеко й широко — виблискував під сонцем Веларіс. Спокійний і неймовірно прекрасний попри залишені вторгненням рубці.

— Якщо битися армією проти армії, шансів на перемогу в нас небагато.

Це була щира і пряма Різова відповідь.

Я посовалася у своєму кріслі з іншого боку низенького столика і простягнула руку за ще однією виноградиною.

— А ти… якби тобі довелося зустрітись із королем Гайберну в бою…

— Тобі цікаво, чи переміг би я? — Різ скинув догори брови. Його задумливий погляд був спрямований на місто. — Не знаю. Він доволі розумний, щоб тримати справжні межі своїх сил у таємниці. Того лихого дня в Гайберні він здолав нас не силою, а вдався до хитрощів і погроз. У нього за плечима величезні знання і досвід кількох тисячоліть. Якщо ж говорити про поєдинок… Не думаю, що він на це піде. У нього більше шансів перемогти, задавивши нас кількістю, розмивши наші сили. А щодо двобою… Навіть якщо він прийняв би мій виклик — хай би коли це сталося, — наслідки були б катастрофічні. Це навіть коли він не скористається Котлом.

У мене зайшлося серце. Різ повів далі:

— Я готовий на цей двобій, якщо інші принаймні виступили б разом із нами проти нього.

Я вчепилась у м’які підлокітники крісла.

— Ти не повинен так чинити.

— А хіба є якийсь інший вихід?

— Я навіть не розглядатиму такого варіанта.

Він моргнув і різко відповів:

— Але для Прифії це може бути єдиним варіантом.

Так, через те що наш супротивник сильний… Я знала: Різ готовий був вийти проти короля і всієї його армії. Спалити себе вщент…

— Ти потрібен мені. Як єдиний варіант. У моєму майбутньому.

Він довго мовчав. І навіть попри теплі промені сонця, що затоплювали кімнату і зігрівали мої ноги, всередині мене все похололо.

Різ із зусиллям проковтнув слину.

— Якщо це означатиме, що мої жертви подарують тобі бодай якесь майбутнє, я готовий піти на них, — нарешті мовив він.

— Ти не зробиш цього, — крізь зуби видихнула я, подаючись у кріслі вперед.

Різ спостерігав за мною, сховавши очі в тіні волосся.

— Як ти можеш просити мене не викладатися повністю, щоб ти, моя родина і мій народ могли вижити?

— Досить з тебе жертв.

— Не досить. Цього не досить.

Мені було тяжко дихати, сльози, готові от-от пролитися, пекли очі.

— Чому? Звідки в тобі це, Різе?

Він уперше не відповів мені. У ньому відчувалося щось крихке, якась стара незагоєна рана, тому я зітхнула, провела по обличчю руками і сказала:

— Просто… працюй зі мною. Цю війну ми повинні вести разом. Такий тягар тобі не можна нести на плечах самому.

Різ відщипнув виноградину, прожував. І ледь помітно усміхнувся.

— То що ж ти пропонуєш? — спитав він.

Я бачила, що діється в його душі, бачила по очах, відчувала за нашим зв’язком. Я перетрушувала в пам’яті все, що знала, попри те що мій досвід не можна було порівнювати з досвідом Різа. Я згадувала книжки, які гортала недавно в підземній бібліотеці — цьому притулку покалічених тіл і душ…

— Амрен попереджала нас, що в жодному разі не можна з’єднувати половинки Книги, — міркувала я вголос. — Але ми… тобто я це зробила. Вона казала, що Книга може розбудити… давні сили. І вони нами зацікавляться.

Різ, закинувши ногу на ногу, мовчки слухав мене.

— Гайберн може вигравати чисельністю війська, — сказала я, — але що, коли ми долучимо до своїх сил монстрів? Ти казав, король передбачав можливий альянс усіх Дворів. А втім, йому, певно, не спадало на думку мати справу з такими створіннями і пов’язаними з ними варіантами.

Я подалася вперед і мовила:

— Я кажу зараз не про тих чудовиськ, що гуляють світом. Я про досить конкретного монстра, якому нема чого втрачати, а ось вигоду ми запропонувати можемо.

Про того, до угоди з яким я докладу всіх зусиль, щоб Різу не довелося самотужки з усім цим поратись.

Він звів догори брови:

— І хто ж це?

— Косторіз, — відповіла я. — Вони з Амрен обоє шукають спосіб повернутися у свої світи.

Косторіз невпинно і дуже зацікавлено розпитував мене у В’язниці про те, куди я потрапила після смерті.

Золотаво-засмагла шкіра Різа різко зблідла, але я все одно додала:

— Цікаво, чи не час спитати його, яку ціну він готовий заплатити за повернення додому?