Двір крил і руїн

Розділ 33

Провидиця.

Слово із клацанням стало на місце. Вона ж знала. Вона попередила Несту про Воронів. І в хаосі їхнього нападу це маленьке відкриття осяяло мене. Осяяло, як реальність і сон перепліталися для Елейн. Провидиця.

Елейн розвернулася до Мор, яка тепер дивилася на мою сестру широко розплющеними очима.

— А це що?

Її слова, і тон… вони були такі нормальні, що в мене аж серце зайшлося. Мор вдивлялася в обличчя моєї сестри, ніби зважуючи слова, запитання, відрізняючи правду від брехні.

Потім Мор моргнула. Від зосередженості вона навіть рота розтулила. Здавалося, що її магія нарешті розв’язала якусь загадку. Вона повільно, але чітко кивнула. Люсьєн мовчки опустився на одне з крісел біля вікна. Його металеве око дзижчало, вдивляючись у мою сестру.

Що ж, гадаю, так і мало бути. Азріель єдиний, хто справді дослухався до слів моєї сестри. І чув те, чого інші не могли почути… Можливо, він сам свого часу страждав так само, як Елейн, доки не зрозумів свого дару.

— Є ще одна королева? — спитав він у Елейн.

Елейн звузила очі, наче це запитання потребувало якогось внутрішнього уточнення, якогось… підходу і правильного погляду на те, що мучило і плутало її.

— Так.

— Шоста королева, — видихнула Мор. — Та, що, за словами золотоволосої, захворіла…

— І через це золотоволоса попереджала нас не довіряти іншим королевам, — додала я.

І досить мені було це сказати, як я ніби відступила на крок і побачила всю картину. Зблизька всі слова здавалися плутаними і безглуздими, як мазки. Але з відстані…

— Ти обікрала Котел, — сказала я Несті, яка, схоже на те, ладна була кинутися до Елейн, щоб затулити її від нас усіх. — Але що, як Котел сам дав щось Елейн?

Неста сполотніла.

— Що?

Люсьєн, теж блідий, луною повторив її запитання. Але Азріель кивнув, ніби вже знав відповідь.

— Ти знала, — сказав він Елейн. — Про молоду королеву, яка перетворилася на каргу.

Елейн моргала і моргала. Її погляд знову набував чіткості. Наче розуміння, наше розуміння… звільнило її з полону тієї присмеркової реальності, у якій вона заблукала.

— Шоста королева жива? — спокійно, впевнено запитав Азріель.

Це був голос головного шпигуна Вищого Лорда, того, хто ламав ворогів і зачаровував союзників.

Елейн схилила голову до плеча, ніби дослухаючись до свого внутрішнього голосу, і мовила:

— Так.

Люсьєн не зводив з неї погляду, ніби вперше по-справжньому бачив її.

Я розвернулася до Різа.

«Потенційна союзниця?» — спитала я по внутрішньому зв’язку.

«Не знаю, — відповів він. — Якщо інші її прокляли…»

— Що це за прокляття? — спитав він раніше, ніж подумки договорив зі мною.

Елейн перевела на нього погляд. Знову моргнула.

— Вони продали її… комусь темному… якомусь… лорду-чаклуну. — Вона похитала головою. — Я його жодного разу не бачила. Не бачу, хто він. Але в нього є оніксова чорна скринька, життєво важлива… і найдорогоцінніша… крім них. Дівчат. Він тримає в себе інших дівчат, схожих на неї, але вона… Вдень вона змінює свою подобу і тільки вночі знову стає людиною.

— Птаха з вогняним пір’ям, — сказала я.

— Удень вогняна птаха, — протяжно мовив Різ. — Уночі жінка… То вона полонянка цього загадкового лорда-чаклуна?

Елейн похитала головою.

— Не знаю. Я можу чути її… крики. Вони сповнені люті, щирої, палкої люті.

Сестра здригнулась.

Мор подалася вперед і засипала її запитаннями:

— А ти знаєш, чому інші королеви прокляли її? Чому продали її цьому типу?

Елейн не відводила погляду від столу.

— Ні. Ні… Усе це вкрито туманом і тінню.

Різ голосно видихнув і спитав:

— Ти можеш відчути, де вона?

— Біля… озера. Воно далеко, глибоко на континенті. За високими горами, посеред прадавніх лісів. — У Елейн затремтів голос. — Він тримає їх усіх біля озера.

— Інші такі самі, як вона?

— Так… і ні. У них сніжно-біле пір’я. Вони ширяють над водою, а вона… Вона лютує високо в небі над озером.

Мор звернулася до Різа:

— Що ми знаємо про цю шосту королеву?

— Мало. Майже нічого, — відповів замість Різа Азріель. — Дуже мало. Молода… Віком трошки за двадцять років. Територіально Скифія простягається вздовж Стіни, на сході. Це найменша з людських країн, але з добре розвиненими торговельними відносинами і непоганим військом. Королеву звуть Васса, але повного її імені я ніколи не чув.

Різ трохи поміркував.

— Щоб королеви об’єдналися проти неї, вона мала становити значну загрозу, — висловив він припущення. — А з огляду на їхній план…

— Якщо ми зуміємо знайти Вассу, — урвала його я, — вона може стати ключем до того, щоб переконати людські сили приєднатися до бою. І стати нашим союзником на континенті.

— Якщо ми зуміємо, — заперечив Кассіан, підходячи до Азріеля і нашорошуючи крила. — На це можуть піти місяці. Не кажучи вже про те, що чаклун, який тримає її в полоні, насправді може бути сильнішим, ніж ми очікуємо. Ми не можемо дозволити собі таких потенційних ризиків. А ще — гаяти час. Нам зараз конче треба зосередитися на зустрічі з іншими Вищими Лордами.

— А все ж таки ризикнути нам не завадять, — сказала Мор. — Якщо у неї є армія…

— Нехай вона є, — урвав її Кассіан. — Але якщо королева проклята, хто поведе її армію? Їхнє королівство так далеко… Іти цій армії доведеться шляхом смертних. Ти не забула, як повільно вони рухалися і як швидко помирали?

— Усе одно варто спробувати, — вишкірилася Мор.

— Ти потрібна нам тут, — сказав Кассіан.

Азріель, здається, також був згоден, попри те що мовчав.

— Ти потрібна мені на полі бою, а не з тими черепахами на континенті. Я маю на увазі людей. До того ж, якщо королеви об’єднали армії, щоб допомагати Гайберну, вони неодмінно стануть між тобою і королевою Вассою.

— Ти мною не командуєш…

— Ні, але я можу наказати, — сказав Різ. — І не дивися на мене так. Він має рацію, Мор, ти потрібна нам тут.

— Скіфія… — Мор похитала головою. — Я пам’ятаю цю країну. Край вершників. Кавалерія може рухатися набагато швидше…

— Ні. — В очах Різа спалахнула незламна воля. Наказ не підлягав обговоренню.

Та Мор усе одно спробувала:

— Елейн бачить ці речі не без причини. Вона не помилилася щодо іншої королеви, яка перетворилася на стару каргу, вона передбачила атаку Воронів — то чому ж тоді до неї прийшли ці видіння? Навіщо вона чує цю королеву? Це має бути критично для нас. Якщо ми проігноруємо це пророцтво, то, може, й заслуговуємо на поразку.

Усі мовчали. Я переводила погляд з одного на другого. Роль кожного з них була критично, життєво важлива. Вони мали бути тут. Кожен з них. Окрім мене.

Я глибоко вдихнула… І раптом:

— Я вирушу на пошуки Васси.

Говорячи це, Люсьєн дивився на Елейн. А ми всі подивилися на нього.

Він перевів очі на Різа, на мене.

— Я поїду, — повторив він, підводячись. — Відшукаю цю шосту королеву.

Мор розтулила і стулила рота.

— А чому ти думаєш, що зможеш її знайти? — спитав Різ.

Не грубо, а так, як запитував би командир у воїна. Оцінюючи вміння Люсьєна, зіставляючи його вміння з потенційними ризиками і вигодами.

— Це око, — Люсьєн вказав на металевий протез, — може бачити те, чого інші… не можуть. Закляття, видіння… Можливо, воно допоможе мені знайти її. І зняти прокляття.

Він подивився на Елейн, яка не відривала погляду від своїх колін.

— Тут я нікому не потрібен. Я битимуся за вас, якщо буде треба, але… — Люсьєн похмуро усміхнувся мені. — У Дворі Осені мені немає місця. І готовий закластися, мене не хочуть бачити вдо… у Дворі Весни.

Він майже сказав «удома».

— Але я не можу сидіти тут склавши руки. Не робити нічого. Ті королеви зі своїми арміями теж становлять для нас загрозу. Тож використайте мене. Дозвольте мені вирушити на пошуки. Я знайду Вассу і подивлюся, чи зможе вона… допомогти нам.

— Тобі доведеться йти територіями людей, — попередив Різ. — А я не можу дати тобі охорону і супроводження для твоєї безпеки…

Люсьєн гордо скинув голову:

— Мені не потрібна охорона. Самотою я подорожуватиму швидше. Я знайду її. І якщо в неї є армія або ж принаймні історія її полону подіє на її народ і він зрозуміє, де їхні друзі й де вороги… я знайду спосіб допомогти їм зробити вибір.

Мої друзі перезирнулися.

— Це буде… дуже небезпечно, — сказала Мор.

Люсьєн криво усміхнувся.

— Чудово. Інакше було б дуже нудно.

На усмішку відповів тільки Кассіан:

— Я дам тобі іллірійську зброю.

Тепер Елейн з тривогою дивилася на Люсьєна. Раз-по-раз моргаючи. Але вона ані словом не прохопилася стосовно того, що може бачити… чи відчути. Не подала жодного знаку.

Різ відштовхнувся від одвірка.

— Я розсіюся з тобою так близько, як тільки можливо буде підібратися до місця, з якого тобі доведеться розпочати полювання.

Люсьєн останніми днями багато часу відводив вивченню карт. Так, ніби виконував веління невидимої долі, що спрямовувала його в потрібному напрямку.

— Дякую тобі, — додав мій суджений.

Люсьєн знизав плечима. І саме цей жест змусив мене нарешті спитати:

— Ти впевнений у своєму рішенні?

Він лише скоса поглянув на Елейн, яка водила пальцем по вишитих завитках на диванній подушці, знову геть відсторонена.

— Так, упевнений. Дозволь мені допомогти в тому, на що я здатен.

Навіть у Нести був стривожений вигляд. Не через Люсьєна, звісно, але якщо його поранять чи він загине… Як це може вплинути на Елейн? Обірваний зв’язок суджених… Я не хотіла навіть думати про те, як би таке вплинуло на мене.

— Коли ти хочеш вирушити? — спитала я в Люсьєна.

— Завтра.

Я не чула його таким пожвавленим і рішучим уже дуже давно.

— Решту сьогоднішнього дня готуватимусь і завтра вранці, після сніданку, вирушу. Якщо ти не проти, — додав він для Різа.

Суджений тільки відмахнувся.

— Заради того, на що ти відважився, Люсьєне, подужаю встати раніше.

І знову запанувала мовчанка. Якщо він зуміє знайти цю зниклу королеву й повернутися з людською армією чи бодай відтрутити людські сили від Гайберну… Якщо я зможу умовити Косторіза битися на нашому боці й без того жахливого свічада… Чи стане нам цього для перемоги?

Схоже на те, що вирішальною для сподівання на перемогу буде зустріч із Вищими Лордами.

Різ кивнув Азріелю, який сприйняв це як наказ зникнути. Власне, як наказ перевірити, як там Амрен.

— З’ясуйте, чи були атаки на Кейра і його легіон, — наказав мій суджений Мор і Кассіану, які кивнули і теж покинули нас. Залишившись наодинці з Люсьєном, Різом і сестрами, я нарешті зустрілася поглядом із Нестою.

І вперше моя сестра сама підвелася й підійшла до нас. Ми всі троє мовчки і майже демонстративно рушили нагору, залишаючи Люсьєна й Елейн наодинці. Важко було втриматись і не зупинитись над сходами, щоб послухати їхню розмову. Якщо вони взагалі озвуться одне до одного.

Але я змусила себе взяти Різа за руку, здригнулася від кірки сухої крові, яка так і залишилась на його шкірі, і повела в нашу ванну. З іншого боку коридору клацнув замок на дверях спальні Нести.

Різ мовчки спостерігав, як я вмикаю воду, як беру мочалку з комода біля стіни. Я сіла на край ванни, перевірила зап’ястком температуру води й поплескала рукою по порцеляновому краєчку поряд із собою.

— Сідай.

Він слухняно сів, опустивши голову.

Я взяла його за руку, підставила під говірливий струмочок води. Умочила мочалку й почала відтирати засохлу кров, яка вже відшаровувалася лусочками. Вода плескала на бездоганно чисті рукави його камзолу.

— Чому було не захистити руки?

— Я хотів відчути це. Як їхні життя закінчуються під моїми пальцями.

Холодні, байдужі слова.

Я чистила йому нігті, вимиваючи кров згори і знизу.

— Чому саме цього разу? — Чому цей напад відрізнявся від засідки Аттора, атаки Гайберну в лісі, атаки на Веларіс… від усього. Я бачила Різа лютим і раніше, але ще ніколи він не був такий… відсторонений. Наче вся його мораль і доброта були лише поверхнею, таким собі майданчиком високо над крижаним проваллям, у яке він шугонув.

Я підставила його руку долонею під воду, добираючись до місцинок між пальцями.

— Який мені зиск, — сказав він, — від усієї цієї сили, якщо я не можу захистити у власному місті найбільш вразливих? Якщо вся ця сила не може розпізнати ворожий напад?

— Навіть Азріель не знав про…

— Король скористався давнім закляттям і увійшов з парадного входу. Якщо я не можу…

Різ похитав головою, і я відпустила його відмиту долоню, беручись за другу. Вода знову почервоніла від крові.

— Якщо я не можу захистити їх там… Як тоді…

У нього затремтів голос, і я вільною рукою змусила Різа підвести голову. Крижана лють у його очах перетворилася на щось розбите, болюче.

— Жриці досить уже настраждались. А сьогодні я їх не захистив. І бібліотека… Вони більше не почуватимуться там у безпеці. В єдиному місці, що належало тільки їм і де вони знали, що їх захищають… Гайберн сьогодні відібрав це в них.

І в Різа. Він теж ходив у бібліотеку, коли мав потребу у зціленні… І безпеці.

— Можливо, це моя кара за те, що відібрав Веларіс у Мор, давши Кейрові доступ сюди.

— Подібні думки не додають рішучого настрою, це може недобре скінчитися.

Я домила другу його руку, сполоснула мочалку і стала протирати йому шию, скроні… Теплими заспокійливими рухами. Не заради чистоти, а щоб розслабити його.

— Я не серджуся з приводу твоєї угоди. — Різ заплющив очі, коли я провела мочалкою по його бровах. — Якщо тебе… непокоїть саме це.

— Не дуже воно мене непокоїть.

Він розплющив очі, ніби у відповідь на мою усмішку в голосі, і тепер намагався здогадатися про її причину. Я з плюскотом кинула мочалку у ванну і вимкнула воду.

Різ не зводив з мене очей, коли я обняла його обличчя мокрими долонями.

— У тому, що сьогодні сталося, немає твоєї провини, — сказала я, і ці слова ніби наповнили повітрям залиту сонцем ванну кімнату. — Жодної. Винуватий у всьому Гайберн, і коли знову з ним зустрінемося, ми згадаємо про ці атаки, про заподіяні нашому краю втрати. Ми, на жаль, забули про книгу заклять Амаранти. Але в нас теж є Книга Дихання, і, сподіваймося, у ній знайдеться потрібне закляття. А поки що… Поки що ми готуватимемося до майбутнього і засвоюватимемо пройдені уроки, робитимемо висновки і йтимемо далі. Рухатимемося вперед.

Він повернув голову, щоб поцілувати мою долоню.

— Нагадай мені потім підвищити тобі плату.

— За що? — спитала я, не приховуючи подиву.

— За мудрі поради… Та інші життєво важливі послуги, — підморгнув Різ.

Я засміялася, щиро, по-справжньому, стиснула його щоки й поцілувала в губи.

— Безсоромний флірт, — відповів Різ на те.

Очі його нарешті потеплішали.

І я потягнулася за рушником, щоб огорнути його долоні, тепер уже чисті й теплі, м’якою тканиною кольору слонової кістки.