Двір крил і руїн

Розділ 78

Поміж тіл убитих і поранених на полі бою було одне, яке я хотіла поховати. Батько.

Щойно Неста, Елейн і я повернулися на галявину, Азріель запевнив нас, що це безпечно і битва справді добігла кінця.

Дуже неохоче випустила я Різа з очей, щоб він міг оглянути наші розкидані сили, зорієнтуватися в кількості убитих та поранених і спробувати повернути нашим військам бодай видимість порядку.

Я майже благала його піти з нами. Просто для того, щоб не випускати його руки, яку я не припиняла стискати від миті, коли знову почула сильні удари його серця.

Але я мала попрощатися. У глибині душі я знала, що це обов’язок лише мій і моїх сестер. Тож я відпустила руку Різа, цілуючи його знову і знову. Він залишився в таборі, щоб допомогти Мор довести Кассіана, який ледь тримався на ногах, до найближчого цілителя.

Неста наглядала за ним, коли я відшукала її та Елейн побіля табору серед дерев, що росли там. Можливо, Неста, після того як відтяла голову королю, встигла чимось допомогти Кассіану. А може, завдяки безсмертній крові Кассіана і перев’язкам Азріеля, які трохи залікували його рани, тепер він міг стояти на ногах, навіть попри зламану ногу й розтрощене крило.

Я не спитала в сестри, а вона сама також нічого не сказала. Лише забрала із закривавлених рук Елейн відро води й рушила між дерев. Я пішла за ними.

Тіло короля досі лежало на галявині. Неста плюнула в його бік. Ворони ліниво спурхнули і відразу ж сіли знову продовжити на ньому свій бенкет.

Крики та стогони поранених долинали до нас здалеку — немовби з іншого світу, відділеного від тієї залитої сонцем галявини. На траві й на мохові була ще свіжа кров. У її залізистому запаху я розрізняла, де чия — Кассіана, короля, Нести.

Лише крові нашого батька не було на цьому моху. Ми підійшли до нього. Дякувати Матері, ворони ще його не дісталися.

Елейн мовчки обмила його обличчя. Причесала волосся й бороду. Розправила одяг. Десь знайшла квіти й поклала на його голову й груди.

Ми мовчки спостерігали.

— Я люблю тебе, — ледь прошепотіла Елейн.

Неста мовчала. Вираз її обличчя був незворушний. Очі потемнішали від тіней. Я не сказала їй, що все бачила, — нехай самі розкажуть.

— Ми повинні… помолитися? — пошепки спитала Елейн.

Я пригадала, що у світі смертних такого звичаю не було. Мої сестри не знали молитов. Але в Прифії…

— Хай Мати заспокоїть тебе у своїх обіймах, — прошепотіла я, повторюючи слова, яких не чула від того дня в Підгір’ї. — Нехай ти увійдеш у ворота й відчуєш пахощі цієї безсмертної країни молока й меду.

На кінчиках моїх пальців затанцювало полум’я. Залишки магічної сили, які я витягла невідомо з яких глибин. Усе, що в мені лишилося.

— Не бійся зла, не відчувай болю. — Губи мої затремтіли, коли я прошепотіла: — Відійди у вічність у мирі.

Блідими щоками Елейн текли сльози, коли вона поправляла квіточку з ніжними білими пелюстками, що сповзала з грудей батька, а тоді відступила й кивнула головою.

Обличчя Нести не змінило виразу, коли я скерувала полум’я спопелити тіло батька. За кілька хвилин воно перетворилося на попіл, який розвіяв вітер.

Ми довго дивилися на обпалену землю. Сонце над нами встигло переміститися на захід.

На траві позаду нас пролунали кроки. Неста одразу обернулася.

Люсьєн. То був Люсьєн. Виснажений і закривавлений, він тяжко дихав. Немовби біг від берега моря.

Коли його погляд упав на Елейн, він ніби видихнув. А вона обхопила себе руками й залишилася біля мене.

— Ти не ушкоджена? — спитав Люсьєн, підходячи до неї.

А тоді побачив кров на долонях Елейн. Він зупинився, побачивши короля Гайберну з відтятою головою з другого боку галявини. Неста досі була закривавлена з голови до ніг.

— Зі мною все гаразд, — тихо відповіла Елейн, а тоді, побачивши його подертий закривавлений одяг, укритий засохлими нутрощами, і закривавлений меч, спитала: — А ти?

— Більше ніколи в житті не хотів би я брати участь у жодній битві, але… так, зі мною все гаразд.

Елейн ледь усміхнулася. Люсьєн побачив випалену траву позаду нас.

— Я чув… що сталося. Мені прикро, тяжка втрата. Ваша втрата.

Я підійшла до нього й обійняла за шию, навіть якщо він не хотів мене обійняти.

— Дякую… що прибув. Я маю на увазі, тоді, під час битви.

— У мене для тебе теж є непогана звістка, — відповів він, міцно стискаючи мене. — Не дивуйся, якщо Васса знайде вас, коли впорядкує свій флот. Ну, і коли сонце сяде.

— Чи вона справді…

— Охоче, але твій батько був непоганий переговорник. — Люсьєн із сумом подивився на випалене місце на траві. — Зміг сторгуватися з охоронцем Васси, щоб прибути сюди. Тимчасово, але… краще, ніж нічого… Так, вона королева вночі, а засвітла — жар-птиця. Паскудне прокляття.

Він зітхнув.

— Королеви смертних досі на свободі, — промовила я, подумавши, що неодмінно мені треба цих зрадниць спіймати.

— Ненадовго. Надто коли Вассі є що сказати із цього приводу.

— Ти говориш як її прихильник.

Люсьєн почервонів, кинувши оком на Елейн.

— У неї паскудний темперамент і ще паскудніша манера розмовляти, — під’юдив він мене. — Ви легко дійдете згоди.

Я штовхнула його в бік.

Люсьєн знову подивився на випалений на траві слід, і його забризкане кров’ю обличчя посерйознішало.

— Він був доброю людиною, — промовив Люсьєн. — Дуже вас усіх любив.

Я похитала головою, не в змозі промовити ані слова. Навіть думки не могла зібрати докупи. Неста була незворушна, неначе нічого й не чула. Елейн лише міцніше обійняла її, зронивши ще сльозу.

Я врятувала Люсьєна від роздумів, чи має він її торкнутися. Схопила його під руку й пішла з ним до нашого табору. Сестер не позвала, нехай самі вирішують, іти за нами чи залишитися… Можливо, вони хотіли б постояти ще якусь мить біля випаленого місця на траві.

Елейн таки рушила за нами. Неста залишилася.

Молодша з моїх сестер порівнялася зі мною, поглядаючи на Люсьєнa. Він зауважив її погляд.

— Я чув, що ти завдала остаточного удару, — промовив він.

Елейн втупила погляд у дерева перед нами.

— Це зробила Неста. Я просто вдарила його кинджалом.

Люсьєн не знав, що йому на це сказати, тож я йому допомогла:

— Куди тепер? Ти повертаєшся з Вассою?

Я розмірковувала, чи чув він про роль, яку відіграв Темлін, — про допомогу, що її він нам надав. Вираз його обличчя свідчив, що так. Хтось — може, й сам Різ, — розповів йому про це.

Люсьєн знизав плечима.

— Передусім… я залишуся тут. Допомогти. А потім… — Він знову кинув оком на Елейн. — Хто знає?

Я штовхнула сестру, яка спершу заморгала, не розуміючи мене, а тоді змикитила:

— Ти міг би поїхати у Веларіс.

Люсьєн оцінив мою спробу, але всупереч тому відповів вдячно:

— Матиму за честь.

Дорогою до табору він розповів нам про свою експедицію — як шукав Вассу і знайшов її в супроводі мого батька, коли вони йшли з армією на захід. Як дорогою вони зустріли Міріам і Дрейкона, які теж поспішали нам на допомогу.

Я ще розмірковувала над його словами, коли зайшла в намет, щоб врешті зняти із себе зброю. Я залишила Елейн і Люсьєнa, щоб знайшли місце, де могли б обмитися. І, можливо, поговорити.

Однак коли я відсунула полу намету, то почула звуки — хтось розмовляв. Кілька голосів, з яких один належав Різу.

Заходячи досередини, я знала, що не скоро зможу перевдягнутися.

І справді — на стільці перед піччю сидів Дрейкон. Різ — досі закривавлений — лежав на подушках навпроти нього. А біля мого друга сиділа прекрасна жінка з темним волоссям, що неслухняними хвилями спускалося на спину.

І усміхалася до мене.

Міріам.