Двір крил і руїн

Розділ 82
Фейра

Різенд стояв на даху. Зірки сяяли зовсім близько, а черепиця під моїми босими ногами була ще тепла від денного сонця.

Він сидів на маленькому металевому стільці. Без світла, без пляшки — тільки він, і зорі, і місто.

Я сіла йому на коліна і дозволила себе обійняти.

Ми мовчали ще дуже довго. Бо після бою… у нас майже не було ані хвильки наодинці, або ж ми були надто втомлені для будь-чого, окрім сну. Але сьогодні… Його рука гладила моє стегно, підбираючись все ближче до нічної сорочки.

Тільки тоді він здивовано на мене подивився і пирснув сміхом мені в плече.

— Я мав би здогадатися.

— Леді з тієї лавки віддали мені це безкоштовно. Дякували за спасіння від гайбернійців. Можливо, мені слід частіше таке робити. Тож матиму подарункову білизну.

На мені й справді була червона мереживна білизна — під такою самою нічною сорочкою непристойно прозора.

— Невже тобі досі не говорили? Ти неймовірно багата.

— Те, що в мене є гроші, не значить, що треба їх тринькати.

Він стиснув моє коліно.

— Добре. Треба ж хоч комусь тут лічити гроші. Бо я, дякувати нашому Двору Мрій, стікаю золотом, наче кров’ю. Усі користуються моєю небаченою щедрістю.

Я засміялась і прихилилася ближче до його плеча.

— Амрен і досі твоя заступниця?

— Наша.

— Подробиці.

Різ вимальовував кола на моїй оголеній шкірі, уздовж коліна і далі, до стегна.

— Якщо захоче, хай буде.

— Попри те, що в неї більше немає сили?

— Вона й досі Вища Фе. Не сумніваюся, вона дуже скоро знайде в собі талант, яким можна нас налякати.

Я знову засміялася, насолоджуючись його доторком, теплом його тіла.

— Я чув тебе, — тихо промовив він. — Коли мене… не було.

Мене накрило відлунням жаху, який не давав заснути в минулі ночі — жаху, від якого я довго ще не оговтаюся.

— Ті хвилини… — сказала я, і Різ почав довго, заспокійливо мене гладити. — Різе… я ніколи більше не хочу такого відчувати.

— Тепер ти знаєш, як мені було в Підгір’ї.

Я вигнула шию, щоб подивитися на нього.

— Ніколи більше мені про таке не бреши.

— А про щось інше можна?

Я вщипнула його так, що він розсміявся і відмахнувся.

— Не міг же я дозволити леді забрати всю славу за порятунок. Бодай хтось мав вчинити щось з боку чоловіків, щоб ви нас не зацькували до кінця наших днів своїм вихвалянням.

Цього разу я вдарила його в руку.

Але Різ тільки міцніше обхопив мене за талію і притиснув до себе, вдихаючи мій запах.

— Я чув тебе навіть у смерті. Ти змусила мене повернутися. Залишитися… ще на трошки.

Перш ніж піти в те місце, яке я колись намагалася описати Косторізу.

— Коли настане час туди піти, — тихо сказала я, — ми підемо разом.

— Домовилися, — сказав він, ніжно мене цілуючи.

— Домовилися, — повторила я йому в губи.

І шкіру на лівій руці закололо. Ніби лизнуло теплом. Я опустила погляд і побачила там татуювання — двійнятко того, що колись уже було там, за винятком темного браслета Бріаксіса. Це татуювання ідеально вплелося, охоплюючи руку без швів.

— Мені бракувало старого, — невинно сказав Різ.

На його лівій руці розквітло таке саме татуювання. Не до пальців, як у мене, а від зап’ястка і до ліктя.

— Повторяйко, — закопилила я губу. — На мені воно має ліпший вигляд.

— Гм-м. — Різ провів лінію вздовж мого хребта, натиснув на дві точки. — Наш чудовий Бріаксіс зник. Знаєш, що це означає?

— Що мені доведеться його ловити і повертати в бібліотеку?

— О, саме так.

Я пойорзала в нього на колінах, обняла за шию.

— А ти підеш зі мною? На ці пошуки пригод і далі?

Різ поцілував мене.

— Безумовно.

Зорі над нами спалахнули іще яскравіше, ніби наблизилися поглянути на нас пильніше. Його крила зашурхотіли, коли Різ підняв нас із крісла, цілуючи, доки мені не забракло повітря.

А тоді я полетіла.

Різ ніс мене на руках, високо в зоряне море, над містом, що сяяло внизу.

Музика долинала до нас із кафе, розташованих уздовж річки. Люди сміялися, гуляли, узявшись за руки, перетинали мости над Сидрою, блукали вуличками. Нам траплялися і темні плями внизу, що губилися на тлі мерехтливого моря вогнів. То були невеликі острівці міста, що й досі лежали в руїнах. Але й на них де-не-де підморгували небу маленькі вогники. Свічки. Милий і світлий виклик темряві.

У житті, що чекало на нас попереду, нам знадобиться багато, дуже багато таких вогників — викликів темряві. На тому довгому шляху, що лежав перед нами і який ми мали пройти. Шляху до нового світу. Ліпшого за той, що був тоді, коли я в ньому з’явилася.

Але зараз… цієї миті, коли місто розкинулося під нами, а навколо дрімав світ, насолоджуючись миром, що дався нам такою дорогою ціною, я тільки насолоджувалася. Кожною миттю. Кожним звуком, запахом, образами, що гніздилися у мене в голові, — їх було так багато, що знадобилося б не одне життя, щоб усі їй намалювати.

Різ виструнчився, посилаючи мені думку про політ, і широко усміхнувся, коли я покликала крила.

Він відпустив мене, і я легко ковзнула в повітря, купаючись у теплому вітрові, який пестив мою шкіру. Я вдихнула чудові запахи солі й цитрусів, і, щоб вирівнятися, мені знадобилося лише кілька ударів крил. Увійшла в потрібний ритм, а потім зависла в повітрі. Впевнено, надійно. А за мить полетіла, ширяючи в повітрі.

Різ порівнявся зі мною, усміхнувся, і ми полинули до зірок у потокові морського бризу. Він показав мені дива Веларіса, живу, розцвічену всіма кольорами веселки річку під нами… А коли торкнувся мене крилом, просто тому, що міг, бо хотів, бо в нас попереду була ще вічність таких ночей, і цілий світ, на який можна було дивитися разом…

Я зрозуміла, що це — дар.

Від початку до кінця.