Двір крил і руїн

Розділ 36

Перше і друге вбивство були найважчі. Я не стала витрачати фізичні сили на групу з п’яти солдатів Гайберну — Вищих Фе, а не схожих на Аттора істот, що пробивалися до кімнати, де забарикадувалися перелякані слуги.

Ні, хай навіть моє тіло зволікало, не наважуючись нести смерть, магія не знала сумнівів.

У двох найближчих до мене солдатів були слабкі щити. Я прорвала їх сліпучою стіною вогню. І той вогонь знайшов собі шлях усередину, забив їхні горлянки й випалив усе зсередини. Поглинув шкіру, кістки й жили, відділяючи голови від тіл.

Мор убила найближчого до себе — знесла йому голову звичним змахом меча. Голова не встигла впасти, як до неї приєдналася друга — того, хто саме наближався до нас.

П’ятий і останній солдат покинув спроби виламати потрощені двері. Зблиснув на нас сповненим ненависті поглядом.

— Нуж-бо, давай! — вигукнув він, і я почула в його словах той самий акцент, що був у Воронів.

Він звів широкий меч, з якого скрапувала на підлогу кров. Хтось з іншого боку дверей перелякано схлипнув.

Солдат кинувся на нас. Меч Мор зблиснув на сонці…

Але я встигла першою, і змійка прозорої води вдарила йому в обличчя, пірнула у розтулений рот, у горло, в ніс, перетинаючи повітря.

Ошелешений несподіванкою солдат упав на підлогу, дряпаючи собі шию в марній спробі позбавитися задушливої води, намагаючись її проковтнути.

Ми покинули його, навіть не обернувшись. Хрип і булькання скоро змовкли.

Мор скосила на мене очі:

— Нагадуй мені, щоб я тебе, бува, коли не розлютила.

Я оцінила цю спробу пожартувати… але мені було не до сміху. Існувало лише повітря в легенях, потік магії в жилах і неймовірна чіткість зору, від якого ніщо не могло сховатися.

Ми знайшли ще вісім ворогів у хаосі вбивств і знущань — вони перетворили спальні у крилі слуг на власну Гайбернову залу насолод. Я не придивлялася до того, що саме вони там коїли, тільки завважила це, щоб знати, як краще і як саме їх убивати.

Ті, хто просто вбивав, загинули першими.

Решта… З ними ми з Мор затрималися. Ненадовго, але помирали вони значно повільніше.

Двох ми залишили живими — пораненими, роззброєними, але живими, щоб уцілілі фейрі змогли помститися. Я віддала вцілілим два іллірійські кинджали.

Солдати Гайберну закричали раніше, ніж ми зачистили поверх.

Коридор наступного був геть залитий кров’ю. Тут точився справжній бій. З десяток воїнів у срібно-синіх обладунках Двору Тарквена билися там із навалою сірих гайбернійців, утримуючи коридор.

Захисників майже відтіснили до виходу, коли ми з Мор там з’явилися. Їх було менше, і сили Гайберну стіною наступали на них. Вони просто чавили ногами тіла вбитих воїнів Двору Літа.

Солдати Тарквена відступали з боєм. Найближчий побачив нас і розтулив рота, щоб наказати тікати. Але помітив обладунок, кров на нас і наших мечах.

— Не бійтеся, — сказала Мор, коли я підвела руку…

І впала темрява.

Солдати з обох боків закричали, позадкували, почувся брязкіт обладунків. Але я змінила свої очі для нічного зору. Як робила це в іллірійському лісі, коли вперше вбивала солдатів Гайберну.

Мор, здається, народилася зі здатністю бачити в цілковитій темряві.

Ми розсіювалися в темному серпанку короткими спалахами.

Я бачила жах на обличчях тих, кого убивала. А вони мене не бачили. І щоразу, коли ми з’являлися перед солдатами — сполоханими, розгубленими у суцільній темряві, — падали голови. Одна за одною. Розсіяння, удар. Розсіяння, гупання.

І так, поки від ворогів не залишилася купа тіл у калюжах крові.

Я вигнала темряву з коридору й побачила, що солдати Двору Літа тяжко дихають, витріщаючись на нас. На те, що ми зробили тут за якусь хвилину.

Я не стала роздивлятися бійню. Мор також.

— Куди далі? — тільки і спитала я.

Палац ми зачистили до найнижчих поверхів. А потім вийшли на вулички міста, на пологий схил до бухти, що кипіла від солдатів Гайберну.

Вранішнє сонце було вже високо, давило спекою на обладунки, вкривало шкіру липким потом. Я більше не розуміла, від чого мокрі мої долоні — від крові чи від поту.

Ми вбивали дедалі більше, але відчуття від цього вже притупилися. Іноді сходилися у справжній битві, іноді вдавалися до магії, а подеколи й самі зазнавали ударів, діставали дрібні поранення.

А сонце підбивалося дедалі вище, і бій у гавані не вщухав. Іллірійці атакували флот Гайберну з неба, армада Тарквена тиснула на ворога з тилу.

Повільно, але впевнено ми зачищали вулиці Адріати від ворогів. Я вже нічого не відчувала, крім того, як під сонцем засихає в мене на шкірі кров, і мідного присмаку крові у роті й у ніздрях.

Одну за одною ми зачищали вулиці міста, і ця вузенька вуличка була одна з багатьох. Мор пішла упевнитися, чи нема, бува, серед поранених солдатів Гайберну живих… Я прихилилась плечем до забризканої кров’ю стіни під розбитим вікном кравецької лавки, спостерігаючи за спалахами яскраво-ртутного меча Мор.

За нашими спинами і навколо нас не вщухали крики, благання і стогін. Тривожним набатом звучали міські дзвони.

Вода… Мені потрібна була вода. Не так попити, як прополоскати рот від крові.

Не моєї, а тих, кого ми зарубали. Кров заливала мені очі, ніс, рот, на мені не було чистої місцинки.

Мор дійшла до останнього вбитого, і перелякані Вищі Фе та фейрі нарешті почали вистромляти голови з дверей і вікон по обидва боки вулички. Серед них не було ні Ейсіл, ні її племінників, ні когось віддалено схожого. Ні серед живих, ні серед убитих. Маленькі радості життя.

Ми не могли зупинятися. Ворогів було ще багато, дуже багато.

Коли Мор розвернулася йі пішла до мене, розпліскуючи чоботами кров, я подумки потягнулася до зв’язку. До Різа — до рідного, надійного, знайомого.

Відгукнулися лише темрява і вітер.

Вузенька вуличка, кров, тіла і сонце поблякли довкола мене, коли я стала вдивлятися на міст між нами. «Різе».

Порожнеча.

Я послала себе в цю темряву списом магії й думки, сліпо прошиваючи нічні тіні. Іноді наш зв’язок відчувався живою стрічкою світла, але тепер переді мною стояв укритий кригою обсидіановий міст.

По інший бік якого був… його розум. Стіни, щити Різа, перетворилися на справжню фортецю.

Я поклала долоню на чорний адамант. Серце шалено калатало у грудях. З чим він зустрівся, що він там бачить, що змусило його зробити щити такими непроникними?

Я навіть не відчувала його по той бік.

Були лише камінь, пітьма і вітер.

«Різе».

Мор майже наблизилася до мене, коли я відчула відповідь.

Тріщина прошила щит так швидко, що мені вистачило часу лише пірнути в неї, перш ніж за мною знову зімкнулася стіна, закриваючи мене разом з ним.

Вуличка, місто, сонце — усе зникло.

Залишився тільки Різ, його розум. І битва.

Дивитися крізь очі Різенда, як колись у Підгір’ї… Я відчувала спеку, піт і кров, які котилися його обличчям, стікали шиєю під чорну іллірійську крицю…

Я відчувала солоний запах моря і крові навколо нього. Неймовірну втому, фізичну й магічну виснаженість водночас. Відчувала, як здригається під ногами бойовий корабель Гайберну, на палубу якого Різ опустився з мечами в обох руках.

Шестеро ворогів загинули миттєво, їхні тіла та обладунки розлетілися червоно-сріблястим туманом.

Інші уклякли на мить, зрозумівши, хто перед ними, хто в самому серці їхнього флоту.

Різ неквапливо роздивлявся шоломи на головах, лічив зброю. Не те щоб це мало якесь значення. Бо всі вони скоро стануть багряним туманом чи їжею для морських чудовиськ, які кружляли у воді під армадою. А сам корабель стане друзками на хвилях.

Тоді, коли він упорається. Але шукав він не звичайну солдатню.

Бо там, де від нього мала струменіти сила, стираючи їх із цього світу, лишався тільки притишений гуркіт. Силу щось блокувало.

І цей блок він відстежив аж сюди, до цього корабля, — блок і на власну силу, і на Сифони. Ніби якесь закляття робило магію слизькою, важкою. Неслухняною.

Ось чому битва тривала так довго. Цього чистого і точного удару він хотів завдати ще тоді, коли тільки прибув — це врятувало б стільки життів… Але не зміг.

Тому Різ почав полювати на цю «заглушку». Пробиватися до неї через усю Адріату, відшукувати саме цей корабель. І зараз, на межі виснаження…

Озброєні солдати розступилися перед Різом — і з’явився він.

Я нічого не могла вдіяти. Я застрягла у свідомості Різенда, гостро відчуваючи його втому і заблоковану магію.

А король Гайберну вийшов на палубу і посміхнувся моєму судженому.