Двір крил і руїн

Розділ 9

На цьому Аянта не заспокоїлася.

Я знала її — і була до цього готова. Але вона не втекла до свого храму за кілька миль від маєтку. Натомість залишилася гостювати, оцінивши свій шанс підібратися якнайближче до Темліна. Аянта вважала, що здійснила дуже серйозний крок на цьому шляху. Коли батіг востаннє торкнувся закривавленої спини охоронця, вона сповістила про торжество справедливості. І це стало ще одним ляпасом охоронцям, які похмуро спостерігали за кривавим покаранням.

Коли покараний безсило обвиснув у путах, а інші охоронці підійшли до нього, щоб обережно йому допомогти, Аянта, немов господиня, повела Темліна й посланців Гайберну в будинок на другий сніданок. Я залишилася в казармах допомагати мовчазному цілителю дбати про охоронця. Застосовувати цілющу магію я не наважувалася і просто робила те, що просив лікар: полоскала закривавлені ганчірки і змінювала воду в тазу. А він робив свою справу спокійно, без метушні.

Пізніше, коли я йшла з казарм, провівши там кілька годин, Брон і Гарт взялися провести мене до маєтку. Я подякувала обом, згадавши кожного на ім’я. А потім вибачилась, що не змогла зарадити інтригам Аянти, через які безвинно постраждав їхній побратим.

Я була щира. У вухах і досі відлунювали удари батога.

І тоді вони обоє сказали те, на що я й чекала. Вони теж вибачилися Я зрозуміла: ішлося не лише про сьогоднішні події, а й про ті, що передували їм.

Вони готові були віддати мені свої кинджали й дозволити перерізати горлянки Аянті і близнюкам.

Ще один свій крок Аянта зробила наступного дня, коли я йшла до себе перевдягтися до вечері. Вона мала намір разом із нами їхати завтра до Стіни. І Темлін також.

Якщо вже ми всі виступаємо єдиним фронтом, оголосила вона за обідом, то й вона хоче на власні очі побачити Стіну.

Принц і принцеса чхати на це хотіли. А ось Джуріан мені підморгнув, наче йому було теж цілком зрозуміло, яка тут ведеться гра.

Уночі я зібрала речі.

Ейсіл з’явилася вже перед сном з третьою сумкою в руках.

— Подорож буде довшою за попередню, тож я принесла тобі запаси.

Навіть із Темліном у нашій групі було забагато людей, щоб перенестися куди треба за один раз. Тому ми, як і минулого разу, вирішили долати відстань поступово.

Ейсіл поклала свою сумку поряд із моїми. Взяла з туалетного столика гребінець і жестом запросила мене сісти на пуфик перед люстром.

Я сіла. І кілька хвилин вона мовчки розчісувала мені волосся, а потім раптом сказала:

— Завтра, після вас, я теж вирушу в дорогу.

Я з подивом дивилася на її відображення в люстрі.

— Племінників я вже зібрала. Коні також готові. Нарешті побуваємо на території Двору Літа. Я вже надто довго не відвідувала домівку.

Очі в Ейсіл сяяли.

— Знайоме відчуття, — тільки й сказала я.

— Щасти тобі, моя леді. — Ейсіл відклала гребінець і заходилася заплітати мені косу. — До кінця твоїх днів, хай би скільки було їх у тебе, будь щасливою.

Я почекала, коли вона закінчить плести, розвернулася на пуфику і взяла її пальці у свої.

— Ніколи не кажи Тарквену, що добре мене знаєш.

Вона здивовано звела брови.

— Моє ім’я на кривавому рубіні, — пояснила я.

Навіть її темна, наче кора, шкіра побіліла. Ейсіл надто добре розуміла, що це означає. Я була ворогом Двору Літа. Мої дії під час візиту туди Тарквен вважав злочинами, і на мене полюватимуть, поки я не розплачуся за них своєю смертю.

Ейсіл потисла мені руку.

— Хай там як, а один друг у Дворі Літа буде в тебе завжди.

У горлі застряг клубок.

— А в тебе завжди буде друг у моєму, — пообіцяла я.

Вона зрозуміла, про який із Дворів ідеться. І це її не злякало.

Охоронці відводили очі від Темліна, коли той з’являвся неподалік, і розмовляли з ним, лише коли вкрай було треба. З нами вирушили Брон, Гарт і трійко інших охоронців. Усі вони бачили, що на світанку я приходила перевірити, як почувається їх побратим. Ніхто інший навіть не завдав собі цього клопоту.

Переноситися з місця на місце було так тяжко, як, приміром, іти по коліно в багні. Мої сили більше заважали, ніж допомагали. До опівдня у скронях пульсувало й боліла голова. Решту перенесень у мене темніло в очах, складно було орієнтуватися на місцевості.

Ми прибули на місце й заходилися ставити табір, майже не спілкуючись одне з одним. Я тихенько, ніяковіючи, спитала в Аянти, чи можна мені ночувати в одному наметі з нею, а не з Темліном. Про чужі очі я збиралася залагодити з нею стосунки, зіпсовані покаранням охоронця. Я бачила, як Темлін прагне зруйнувати бар’єр, який виник між нами. Але мені було важливо не так відсунути його, як уберегти Люсьєна від настирливої уваги Аянти.

Ми приготували і з’їли вечерю, розклали спальники, і Темлін наказав Брону й Гарту стати на варту першими.

Лежати поруч з Аянтою і не перерізати їй горлянку було непоганою вправою на тренування самовладання. Та щоразу, коли кинджал у мене під подушкою шепотів її ім’я, я нагадувала собі про своїх близьких і друзів. Усі вони живі — мені лише треба до них потрапити.

Я знову і знову подумки повторювала в темряві їхні імена.

Різенд. Мор. Кассіан. Амрен. Азріель. Елейн. Неста.

Я згадувала, якими бачила їх востаннє, — скривавленими і змученими.

Згадувала крик Кассіана, якому нівечили крила, погрози Азріеля, коли король нападав на Мор. Те, як пручалася Неста, коли її волокли до Котла.

Моя мета була більша за помсту, вища за особистий конфлікт.

Але коли я прокинулась на світанку, мої пальці все одно стискалися на руків’ї кинджала. Я витягла його й сіла, дивлячись на жрицю, яка ще спала. На бездоганну колону її шиї, що наче сяяла у вранішніх променях, які пробивалися крізь вхід до намету.

Я зважила ніж у руці.

Мабуть, у мене від народження не було здатності прощати. Особливо прощати жахи, на які прирікали тих, кого я любила. Щодо себе я й геть не була така чутлива. Але коли стосувалося не мене, то я відчувала, ніби в мені постає потужна сталева колона, яку можна зламати, не зігнути. Дозволити винуватцям залишитися непокараними я не могла.

Аянта розплющила очі, блакитні, як камінь її діадеми. Погляд відразу ж метнувся до кинджалу в мене у руці. А потім до мого обличчя.

— Коли спиш в одному таборі з ворогами, слід бути дуже обережною, — сказала я.

Ладна заприсягтися, що в її очах промайнув страх.

— Посланці Гайберну нам не вороги, — прошепотіла Аянта, затинаючись.

Моя посмішка їй у відповідь була досить велемовна. Аянта зрозуміла, що вона означає. Недарма її обличчя стрімко зблідло.

Я вилізла з намету.

Люсьєн і Темлін показали близнюкам, де саме буде пролом у Стіні. І знову, як минулих разів, принц із принцесою заходилися вивчати Стіну: то задирали голови, то припадали до землі, а по тому стали оглядати місцевість довкола неї.

Цього разу я уважно спостерігала за ними. Мою присутність близнюки сприймали як щось відносно безпечне. Ми вже пограли силою в статусні ігри і знали, що при нагоді я можу й укусити. Але зараз усі були змушені терпіти одне одного.

— Ось, — пробурмотіла Бренна Даґдану, вказуючи підборіддям на якусь невидиму межу.

Єдиною її ознакою були різні дерева: з нашого боку Стіни вони були молоденькі, з маленьким весняним листячком. По той бік вони були темні, з товстими стовбурами, з листям, побитим літньою спекою.

— Перша діра була ліпша, — констатував Даґдан.

Я присіла на невеличкий валун, очищаючи яблуко маленьким кухонним ножем.

— І ближча до західного узбережжя, — додав він, звертаючись до близнючки.

— А ця ближча до континенту. До протоки.

Я загнала ножа в яблуко, вирізаючи шматок білої м’якоті.

— Хай і так, але в тому місці легше діставатися до складів Вищого Лорда.

Вищий Лорд, про якого йшлося, удвох із Джуріаном пішов уполювати щось ситніше за канапки, які ми взяли із собою. Аянта подалася до якогось струмка молитися, а де подівся Люсьєн з охоронцями, я не встежила.

І то добре. Це спрощувало моє завдання. Я вкинула до рота шматок яблука і, хрумкаючи ним, мовила:

— Я б радила обрати оцю.

Обоє розвернулися до мене: Бренна з вовчою посмішкою, Даґдан з високо зведеними догори бровами.

— І що б ти про це знала? — гонористо кинула Бренна.

Я байдуже стенула плечима, відрізаючи ще один шматок яблука.

— Ви обоє говорите гучніше, ніж вам здається.

Обмін невдоволеними поглядами. Пихатими, зверхніми, жорсткими. На сьогодні я вже вибрала запас їхнього терпіння.

— Решта Дворів може об’єднати зусилля й напасти на вас раніше, перш ніж ви встигнете перетнути протоку. Якщо ви не хочете ризикувати, то виберете цю діру. Якщо не хочете дати іншим Дворам час зібратися й перехопити вас, перш ніж рушите прямо, я б обрала цю.

Бренна витріщилася на мене. А я вела далі знудженим невдоволеним тоном:

— А втім, що я можу знати? Ви двоє просиділи на своєму острівці аж п’ятсот років. Вам звідти достоту видніше, що робиться у Прифії та як рухаються її армії.

Бренна зашипіла:

— Помовчала б, поки тебе не питають. Ідеться не про армії…

Я пирхнула:

— Тобто ти хочеш сказати, що вся ваша метушня була спрямована зовсім не на пошуки пролому та перекидання армій за допомогою Котла?

Вона розсміялася, перекинувши за плече темні пасма свого волосся.

— Котел не для того, щоб транспортувати великі армії. Він для того, щоб змінювати світи. Для того, щоб знищити цю мерзенну Стіну і відтворити нашу колишню силу.

Я трохи змінила позу, схрестивши ноги.

— Гадаю, з армією в десять тисяч вам не знадобляться ніякі магічні предмети, щоб зробити за вас усю брудну роботу.

— Наша армія вдесятеро більша за це, дівчисько, — вишкірилася Бренна. — І можеш ще вдвічі збільшити її, полічивши наших союзників у Валлаані, Монтесере і Раску. Двісті тисяч. Матір нас борони.

— Ви справді не гаяли часу.

Я роздивлялася їх, наче вони мене збили з пантелику.

— Чому ж тоді не вдарили, коли Амаранта контролювала острів?

— Тоді король іще не знайшов Котла попри роки пошуків. Він дозволив Амаранті її експерименти, позаяк хотів упевнитися, як зручніше завоювати Прифію. До того ж правління Амаранти стало непоганим поштовхом для наших союзників на континенті. Вони бачили, які блага на них чекають, якщо вони виступлять на нашому боці.

Я доїла яблуко й кинула серединку в кущі. Принц із принцесою простежили його політ, як два мисливські гончаки за польотом фазана.

— То всі вони збиратимуться тут? І мені доведеться грати роль господині для тисяч і тисяч солдатів?

— Спочатку наші сили наведуть лад у Прифії, перш ніж об’єднувати союзників. Наші командири готуються до цього вже зараз, поки ми розмовляємо.

— Але ви все одно визнаєте наявність шансу на поразку, якщо готові скористатися Котлом для перемоги.

— Котел і є перемогою. Він геть-чисто вимете весь цей світ.

Я недовірливо скинула бровами.

— І для здійснення своїх задумів вам знадобився саме цей пролом?

— Цей пролом, — пояснив Даґдан, тримаючись за руків’я свого меча, — виник тому, що той чи те, які володіють великою магічною силою, зуміли пробити Стіну. Котел вивчить колишній досвід і збільшуватиме потік сили, поки Стіна геть не завалиться. Це дуже складний поступовий процес, і це навряд чи зможе осягнути твій смертний розум.

— Можливо. Хоча не так уже й давно мій смертний розум розгадав загадку Амаранти і знищив самоявлену королеву.

— А як гадаєш: чому Гайберн дозволив їй так довго тут жити? — Бренна поглянула на мене й продовжила з викликом: — Бо завжди краще залишити брудну частину роботи комусь іншому.

Я дізналася те, що хотіла.

Темлін і Джуріан ще не повернулися з полювання, принц із принцесою вивчали Стіну, охоронців я послала по воду, сказавши, що синці в мене ще болять і мені потрібні гарячі компреси.

Обличчя в охоронців були жорстокі, але гнівалися вони не на мене, а на того, хто залишив мені ті синці. На того, хто поставив Аянту вище за соратників, а союз із Гайберном — вище за честь і життя підданих.

Я брала із собою три торби, хоча потрібна була лиш одна. Туди я поклала припаси від Ейсіл. У цій торбі в мене було все, що могло знадобитися в дорозі, коли я зникну звідси. Я вже двічі возила її із собою, подорожуючи до Стіни. Про всяк випадок. І ось тепер…

Тепер я знала їх кількість, знала, яке завдання вони мають виконати, знала конкретне місце і навіть назви чужих територій.

Ба більше, тепер у мене були люди, які втратили віру у свою Верховну Жрицю. Охоронці, які можуть повставати проти свого Вищого Лорда. І, як результат, Гайбернові королевичі тепер сумнівалися в силі свого союзу з місцевим лордом. Я зробила так, що Двір Весни впаде першим. І не від зовнішнього поштовху, а від внутрішніх своїх процесів.

Тож мені потрібно було зникнути, поки цього не сталося. Поки остання деталь мого плану не стане на місце.

Загін повернеться без мене. І, зберігаючи ілюзію сили, Темлін з Аянтою брехатимуть про те, куди я поділася. За день чи два по тому хтось із охоронців сповістить новину. Усе, що він повинен буде повідомити, я вже впровадила в його розум. Наступний прийом, один з багатьох.

Скаже, що я втекла, рятуючи своє життя. Даґдану і Бренні було мало просто мене вбити. Вони хотіли вдосталь познущатися з мене. Усе це охоронець розповість з жахливими подробицями. Потім він повідає, як втрутився і допоміг мені втекти, поки я була ще в змозі це зробити. Отже, я врятувалася втечею, а Темлін з Аянтою навіть не спробували врятувати мене, боячись поставити під удар союз із Гайберном.

Далі все мало розвиватися таким чином: кілька днів охоронець мовчатиме, борючись зі своєю совістю, але потім зрозуміє, що не має права мовчати. Він розповість, що Аянта зажадала від Темліна приховати правду і він знову підкорився їй, як і в день побиття оббреханого нею бідолашного охоронця.

Коли ж він розповість, яких ран завдали близнюки мені, Руйнівниці Прокляття, Визволительці, яку благословив Котел, перш ніж я вимушена була тікати… союз припинить своє існування. Бо жоден солдат, жоден підданий цього Двору, ані ремісник, ні селянин не погодяться після скоєного підтримувати і далі Темліна й Аянту. Після мене.

Я пірнула у свій намет за торбою. Швидко й непомітно. Прислухаючись, затамувавши подих, кілька секунд я вдивлялася в простір, що оточував мене.

Ще кілька секунд мені знадобилося, щоб зазирнути в намет Темліна й викрасти звідти його перев’яз із ножами. Полювати він поїхав без них, із самим луком і стрілами, бо не хотів брати зайве, що тільки заважатиме.

Я закріпила перев’яз у себе на грудях, відчуваючи серйозну його вагу. Іллірійські бойові ножі.

Додому… Я намірилася йти додому.

І я навіть не озирнулася на табір, заглиблюючись у ліс з північного його боку. Якщо мені стане сил переноситися без пауз між стрибками, я зможу опинитися під пагорбами вже за годину, а там за кілька секунд зникну в одній з печер.

Я встигла пройти під прилистком дерев близько сотні метрів. І тут я зупинилася.

Бо першим почула Люсьєна.

— Відійди.

А потім пролунав тихий жіночий сміх. Від нього у мене всередині все похололо. Бо я вже чула цей звук — у спогадах Різенда.

«Іди, Фейро, — наказала я собі. — Хай там як, але їм зараз не до тебе»,

Просто йди, йди, не зупиняйся.

— А я гадала, ти шукатимеш мене після Ритуалу, — промуркотіла Аянта.

Судячи з усього, вони стояли кроків за тридцять від мене, за деревами. Якби не моє вміння причаюватися, я б себе виявила.

— Завершення Ритуалу було для мене обов’язком, — відказав Люсьєн. — І, повір, я цього не хотів.

— Але нам було добре разом.

— У мене є справжня пара, моя суджена.

Секунди, що спливали, штовхали мене до загибелі. Я прирекла Двір Весни на падіння. Задуми, які я здійснювала всі ці тижні, давно вже не викликали в мене сумнівів, не кажучи вже про почуття провини. Особливо тепер, коли Ейсіл з племінниками покинули маєток.

І все ж таки… все ж…

— З Фейрою тобі це не заважало. — Погроза, загорнута в шовк.

— Ти помиляєшся.

— Та невже? — Гілки й листя шерхотіли так, наче вона кружляла навколо Люсьєна. — З нею ти руки при собі не тримав.

Я геніально зіграла свою роль. І викликала надто сильні ревнощі щоразу, коли торкалася Люсьєна або змушувала його торкнутися мене в присутності Темліна й Аянти.

— Не торкайся мене, — прогарчав він.

І тоді я рушила.

Маскуючи звуки своїх кроків, нечутна, мов пантера, я дісталася маленької галявини, на якій вони стояли. Тобто на якій Люсьєн стояв спиною до дерева. Його зап’ястя кайданами сковували обручі з блакитного каменю.

Я вже бачила такі раніше. На Різові, вони блокували його силу. Камені зогнилих земель Гайберну, здатні заблокувати всю магію. А також… тримати Люсьєна прикутим до дерева. Зараз Аянта роздивлялася його, як змія свою здобич.

Вона провела долонею по його широких грудях, опустила її на живіт.

А погляд Люсьєна метнувся до мене, коли я вийшла з-поміж дерев. Його золотава шкіра почервоніла від страху і приниження.

— Припини, — вимогливо звернулася я до Аянти.

Аянта озирнулася на мене. Посміхаючись геть невинно, манірно навіть.

Але я бачила, що вона помітила і сумку, і Темлінів перев’яз. Зробивши вигляд, ніби не звернула на них уваги, вона промовила:

— Ми тут трішки граємося. Еге ж, Люсьєне?

Він не відповів.

З мене було досить бачити на ньому ті кайдани, які вона на нього наділа. А ще бачити її руку в нього на животі…

— Ми повернемося в табір, коли скінчимо, — повела далі Аянта, знову повертаючись до нього лицем. І опускаючи руку нижче не заради його задоволення, а щоб буквально кинути мені в обличчя, що вона може…

Я атакувала. Не ножами й не магією, а розумом.

Я зірвала той щит, яким захищала її від можливого контролю з боку близнюків — і буквально вдарила собою в її свідомість.

Маска на зогнилому обличчі — ось на що була схожа її красива голівка зсередини. Сповнена огидних думок. І згадок про чоловіків, яких вона своєю магією і владою буквально силою вкладала у своє ліжко, впевнена у власному праві на це. Я відсторонилася від потоку цих спогадів, опанувала себе.

— Прибери від нього руки.

Вона скорилася.

— Зніми кайдани.

Блідий Люсьєн не міг повірити очам: Аянта виконувала всі мої накази з дивно відсутнім покірним виразом обличчя. Воно стало ляльковим. Кайдани із синього каменю впали на замшілу землю.

Люсьєнова сорочка з’їхала набік, а верхній ґудзик штанів був уже розстібнутий.

Від цього в моїй голові заревло так, що я ледь чула власний голос.

— Підніми он той камінь, — звеліла я їй.

Люсьєн досі стояв, утиснувшись у дерево. І мовчки спостерігав, як Аянта нахиляється підібрати грубий сірий камінь завбільшки з яблуко.

— Поклади праву руку на отой валун, — показала я очима.

Вона скорилася, хоча й помітно тремтіла.

Розум Аянти бився і пручався в моїй волі, як риба на вудці. Я подумки загнала пазури глибше, і від цього її внутрішній голос почав кричати.

— Бий свою руку каменем, з усієї сили, поки я не скажу тобі припинити.

Руку, яка торкалася не лише Люсьєна, а й багатьох інших.

Аянта підвела руку з каменем. Перший удар супроводжував глухий вогкий звук. Від другого хрупнуло. Третій пустив їй кров. Її рука підіймалася й опускалася, а тіло тремтіло від агонії.

А я дуже чітко говорила їй, ніби промовляючи заклинання:

— Ти ніколи більше не торкнешся нікого проти його волі. Ти більше не зможеш брехати собі про те, що вони цього хотіли, що ви просто гралися. І тебе відтепер ніхто не торкнеться, якщо лише це не пов’язано з твоїми ритуалами або за взаємної згоди.

Бум, хруск, чвак.

— Ти забудеш усе, що тут відбулося. Скажеш іншим, що ти впала.

Здається, вона зламала собі вказівний палець. Тепер він стирчав кудись убік.

— Тобі дозволено звернутися до цілителя і скласти докупи кістки. Але шрами залишаться на все життя. Щоразу, дивлячись на свою руку, ти згадуватимеш, що торкатися інших проти їхньої волі — це карний злочин, і, якщо ти спробуєш знову, твоєму звичному життю настане кінець. Дні твої наповняться страхом, причину якого тобі буде не дано знайти. Тільки страх, що тебе хтось переслідує, полює на тебе й чекає, коли зможе застати зненацька. Ти щодня житимеш у жахові, не знаючи, звідки він прийшов.

Мовчазні сльози болю текли її щоками.

— Тепер можеш припинити.

Закривавлений камінь упав у траву. Долоня Аянти перетворилася на потрощені кістки в обгортці розірваної шкіри.

— Стій тут на колінах, поки хтось тебе не знайде.

Аянта впала на коліна. З розбитої руки на бліду мантію цебеніла кров.

— Сьогодні вранці мені дуже хотілося перерізати тобі горло, — сказала я їй. — Усю ніч себе відмовляла, поки ти спала поруч. І щодня після того, як дізналася, що ти продала моїх сестер Гайберну.

Я слабко посміхнулася.

— Але, гадаю, така кара буде кращою — швидка смерть була б занадто легким покаранням для тебе. Сподіваюся, ти житимеш дуже довго, Аянто, але не знатимеш ані миті спокою.

Я дивилася на неї ще секунду, завершуючи вбивання своїх слів у її свідомість, а потім повернулася до Люсьєна.

Він уже розправив сорочку і застібав штани, дивлячись то на мене, то на Аянту, то на вкритий її кров’ю камінь.

— Слово, яке ти шукаєш у пам’яті, Люсьєне, — промуркотів оманливо веселий жіночий голос, — звучить як «дематі».

Ми одночасно розвернулися до Бренни й Даґдана, які саме виходили на галявину, і наразилися на їхню посмішку, подібну до вовчого оскалу.