Двір крил і руїн

Розділ 40

У мене не було із собою кістки. І хоча з кожним кроком нагору, пагорбом, а потім униз, у темряву, мені ставало дедалі важче й тривожніше, я не зупинялася. Я йшла далі і далі. І відчувала, що Різ так само бореться із собою.

Минуло дві години, і я, стоячи перед Косторізом, прадавнім богом смерті, який і досі прикидався моїм ще не народженим сином, сказала:

— Знайди собі інший предмет чи забаганку.

Фіалкові очі Косторіза запалали.

— Чому це Вищий Лорд зостався в коридорі?

— Його не цікавлять розмови з тобою.

Почасти це була правда. Різа цікавило, чи такий удар по гордості спрацює нам на користь.

— Від тебе тхне кров’ю… і смертю. — Косторіз смачно втягнув повітря, насолоджуючись запахом.

— Обери щось замість Уроборосу, — відповіла я.

Гайберн знав про наше минуле і про можливих союзників. Але лишався шанс, що він не передбачить Косторіза на полі бою.

— Мені не треба нічого, окрім свого віконечка у світ.

Я ледь стрималася, щоб не стиснути кулаки.

— Я можу запропонувати тобі багато чого іншого. — Мій голос став нижчим, солодшим.

— Ти злякалася добути свічадо. — Косторіз схилив голову до плеча. — Чому?

— А ти його не боїшся?

— Ні. — Ледь помітна посмішка.

Він прихилився до стіни.

— А ти теж боїшся його, Різенде?

Мій суджений не вшанував його відповіддю, хоча й підійшов ближче і прихилився до одвірка, схрестивши руки. Косторіз зітхнув, побачивши бруд і кров на його одязі.

— Закривавлена ти подобаєшся мені набагато більше.

— Обери щось інше, — повторила я.

«І цього разу не заганяй мене в глухий кут», — додала я подумки.

— А нащо це мені? Від багатства тут не буде зиску. Влада непотрібна мені в цьому кам’яному мішку.

Він засміявся.

— Як щодо твого первістка?

Косторіз зробив жест, натякаючи на образ маленького хлопчика.

Погляд Різа змістився на мене, з подивом… і чимось глибшим, ніжнішим. Теплим. «Тобто не просто хлопчик».

У мене запалали щоки. «Ні. Не просто хлопчик. Первісток».

— Грубо і невиховано, ваші величності, говорити так, щоб вас не чули.

Я похмуро озирнулася на Косторіза:

— Мені нічого тобі запропонувати.

«Нічого такого, що не зламає мене від одного лише погляду?»

— Принеси мені Уроборос, і я твій. Даю тобі слово.

Я зауважила щасливо-спокійний вираз на обличчі Косторіза, розвернулась і пішла.

— Де моя кістка? — ляснуло невдоволено у пітьму.

Я не збилася з кроку. А ось Різ щось у нього кинув.

— Ось тобі. Від обіду залишилася.

Це була куряча кісточка. Розлючене шипіння Косторіза понеслося нам услід.

Ми мовчки почали свій зворотний шлях із В’язниці. Свічадо… Доведеться знайти спосіб його добути. Після зустрічі. Про той випадок, якщо… вони таки знищать мене.

«Який він?» — спитав він по зв’язку.

Запитання прозвучало тихо. У ньому вчувався острах. Я знала, про що він питав.

І переплела свої пальці з його, злегка їх стискаючи. «Нуж-бо, я тобі покажу»

І, крокуючи поруч крізь пітьму до далекого, прихованого від нас світла, я показала те, про що він просив.

Міського будинку ми дісталися страшенно зголоднілі. І позаяк ні Різ, ані я не хотіли чекати, доки їжу приготують і подадуть, ми відразу рушили на кухню, хіба що помахали рукою Амрен і Несті. У мене вже слина котилася, коли Різ плечем відчинив двері до кухні. Від побаченого там ми оніміли.

За довгим робочим столом, між Нуалою і Керрідвен, стояла Елейн. Усі троє були припорошені борошном. А перед ними лежало щось віддалено схоже на тісто.

Служниці вклонилися Різу, а Елейн… Її карі очі нарешті трошки ожили. Їй, схоже на те, подобалося заняття.

Нуала стала нервово пояснювати:

— Леді сказала нам, що зголодніла, і ми пішли щось приготувати для неї. Але… Леді сказала, що хоче навчитися готувати сама, тож…

Оповиті тінями руки розійшлися в безпорадному жесті, борошно посипалося з них, як сніг.

— Ми вчиняємо тісто для хліба.

Елейн дивилася то на нас, то на служниць. Вона розгублено закліпала, і я з остраху, що вона зараз знову пірне в себе, широко усміхнулася до неї.

— Сподіваюся, він скоро буде готовий… — сказала я привітно. — А то я помираю з голоду.

Елейн відповіла слабкою усмішкою і кивнула.

Вона зголодніла. Вона… щось робила. Чогось навчалася.

— Ми у ванну, — сказала я, ігноруючи бурчання в животі. — Не будемо вам заважати творити.

Я витягла Різа в коридор і зачинила за нами двері кухні.

Притулившись спиною до дерев’яних панелей під сходами, я притиснула руку до серця. Мить по тому її накрила рука Різа.

— Саме так я і почувався, — сказав він, — коли побачив твою усмішку в той вечір над Сидрою.

Я подалася вперед, увіткнулася чолом йому в груди.

— У неї попереду ще довгий шлях.

— Як і в нас усіх.

Він погладив мене по спині. Я подалася назустріч дотику, насолоджуючись теплом його сильної долоні. Кілька хвилин ми так і стояли. Доки я не сказала:

— Ходімо кудись поїмо.

— Гм-м-м.

Різ не збирався мене відпускати. І я нарешті звела на нього погляд. Щоб побачити в його очах знайому лукавинку.

— Здається, я по чомусь іншому зголоднів, — промуркотів він.

У мене по всьому тіла прокотилася гаряча хвиля, аж пальці піджались, але я в подиві звела брови і спитала:

— Невже?

Різ обережно прикусив мені мочку вуха і розсіяв нас у спальню, де на столі вже стояли дві таці з їжею:

— Я заборгував тобі минулу ніч, Фейро, любонько.

Він дав мені право вибору, чим починати йому спершу ласувати: мною чи їжею.

І я не схибила з вибором.

Наступного ранку за столом, накритим до сніданку, я побачила Несту. Вона на когось чекала. Звісно, не на мене. Це я відразу зрозуміла, завваживши погляд сестри, який байдуже ковзнув по мені, як так само міг би ковзнути по непомітній служниці.

Я прикусила язика і не стала говорити їй, що Кассіан досі у військових таборах. Якщо вона не спитає сама… Я не хотіла втручатися в їхні справи. Особливо після того, як Амрен повідомила мені, що моя сестра вже близько, дуже близько до опанування умінь, здатних, поки що теоретично, полагодити Стіну. Якщо зуміє дати волю своїй силі, додала Амрен. Я не сказала, що світ може бути ще не готовий до цього.

Сніданок минув у мовчанні, тільки виделки ледь чутно шкрябали по тарілці.

Амрен учора сказала мені, що вона у своєму пошуку вже близько підійшла до потрібного нам у Книзі Дихання закляття, завдяки якому моя сестра зуміє впоратись із полагодженням Стіни. Звідки вона це знала, я зеленого уявлення не мала, але запитувати в неї про це не ризикувала.

Неста заговорила, лише коли я підвелася з-за столу.

— Ти за два дні вирушаєш на ту зустріч?

— Так.

Я внутрішньо підготувалася до можливих наступних слів.

Але Неста дивилася на високі вікна, ніби й досі чекала.

— Ти не вагаючись полетіла позавчора, щоб узяти участь у бою. Чому?

— Тому що мала бути там. Тому що людям треба було допомогти.

Блакитно-сірі очі сестри у вранішньому сонці здавалися майже срібними.

Але вона більше нічого не додала, і, почекавши ще хвильку, я розсіялася в Дім Вітру, на черговий урок польоту з Азріелем.