Двір крил і руїн

Розділ 13

— Біжи, — видихнув Люсьєн.

А я не наважувалася відвести погляд від його братів. Особливо коли Еріс опустив охоплену полум’ям руку до замерзлого краю озера.

— І куди бігти?

Спалах ударив об кригу, і пара гайнула вгору. До нас простягнулася стріла молочного кольору — крига танула, шукаючи нас…

Ми побігли. На слизькому льоду це було небезпечно, бігти було важко, литки аж волали від болю, але я щосили намагалася втриматися на ногах і не полетіти шкереберть.

Озеро попереду здавалося нескінченним. А сонце щойно прокинулося, тому небезпечні ділянки було непросто помітити…

— Швидше! — наказав Люсьєн і гарикнув, коли я спробувала озирнутися, чи нас не переслідують. — Не озирайся!

Він блискавично підхопив мене за лікоть, повертаючи рівновагу раніше, ніж я встигла помітити, що оступилася.

«Куди ж нам бігти, куди бігти, куди бігти?» — бриніло в мені запитання.

Під чобітьми захлюпотіла вода — лід танув. Ерісу або важко було битися з тисячолітніми нашаруваннями криги, або він просто хотів довше насолодитися нашою безвихіддю і тому не квапився.

— Зиґзаґами, — видихнув Люсьєн. — Нам треба…

Він нараз відштовхнув мене, і я скинула руками, намагаючись втриматися на ногах. Стріла, яка вдарила в лід там, де мить тому було моє тіло, відскочила й покотилася.

— Хутчій! — Люсьєн командував, і я не сперечалася.

Я мчала як вихор. Ми з Люсьєном лавірували, то сходились, то розходились, а стріли й далі дзижчали в повітрі. Хай би як швидко ми бігли, а кожна з них вибивала із криги воду, бо під ногами все вже пливло…

Лід. Сила льоду була в моїй крові, і тепер, коли ми перетнули кордон Двору Зими…

Байдуже, чи вони побачать мою силу — силу Калліаса. Альтернативи не було. Лід тріщав і стогнав у нас під ногами. І тоді я простягнула руку. Крупинки льоду злетіли з долоні вниз, і озеро знову стало вкриватися блискучою плівкою.

Я бігла, розмахуючи руками і знову заморожуючи воду, що з’являлася стараннями Еріса. Майнула божевільна думка: можливо, озеро не таке й довге, як нам здається. Якщо ми зможемо дістатися берега, а переслідувачі через свою дурість залишаться на льоду… Розтопити лід буде ще простіше, ніж його створити.

Ми з Люсьєном знову бігли поруч. Я зустріла його нажаханий погляд і розтулила рота, щоб поділитися планом. Але саме цієї миті з повітря виткався Еріс.

Не за нашими спинами. Попереду.

Але скрикнула я не від цього. Поруч із ним з’явився Заг, другий брат, з луком і натягнутою тятивою, з якої на мене вже летіла стріла.

Я відскочила вбік, маючи намір ще й пригнутися. Але не встигла.

Стріла опекла мені щоку, черкнула по вуху. Люсьєн щось кричав, а в мене вже летіла друга стріла. Ця пробила мені праве передпліччя. Я впала на коліна, обличчям і руками увіткнувшись у зубчасту крижану поверхню. Руку обпекло болем.

За нашими спинами на кризі почулися важкі кроки третього брата.

До крові закусивши губу, я вирвала шмат тканини навколо стріли, зламала її навпіл і вирвала уламки з передпліччя. Мій крик луною пішов крижаним плато.

Еріс зробив ще один крок до мене, посміхаючись вовчою посмішкою, коли я підвелася на рівні, стискаючи в руках іллірійські ножі і здригаючись від пекучого болю в правиці.

Навколо мене знову почав танути лід.

— Ти або підеш під воду і благатимеш мене про допомогу, коли та крига знову миттєво замерзне навколо тебе… — протягнув він ліниво. За спиною Еріса Люсьєн, якому двоє інших братів заступили дорогу, теж вихопив ніж і застиг у своєму протистоянні. — Або ж ти погодишся відразу взяти мене за руку. Але так чи інак ти підеш зі мною.

Рана в мене на руці вже потроху стала затягуватися. Зцілювалася, бо сили Двору Світанку знову прокинулись у мене в крові. А якщо прокинулися вони…

Еріс не встиг прочитати мого наступного руху — я не дала йому на це часу.

Просто різко втягнула повітря. І засяяла сліпучим білим світлом.

Еріс вилаявся, а я побігла.

Але не до нього. Рука й досі не давала мені змоги як слід володіти ножами. Від нього я рвонула до дальнього берега. Світло майже засліпило і мене. Я зашпортувалася й мало не падала, доки не перетнула підступну підталу ділянку озера, а вже потім помчала щодуху.

Не пробігла я й десяти метрів, як Еріс знову виріс переді мною. Він більше не посміхався. Тильним боком долоні він ударив мене по обличчю, і так сильно, що зуби пробили мені губу.

Я навіть не встигла впасти, як він ударив удруге. Тепер — у живіт. Цей удар вибив у мене з грудей усе повітря. Десь за моєю спиною Люсьєн кинувся на своїх двох братів. Метал і вогонь зійшлися в бою, вусібіч порскали крижані друзки.

Я не встигла навіть упасти на лід, коли Еріс схопив мене за волосся, міцно, біля коренів, і так жорстко, що очі мені обпекли сльози. Але він тягнув мене назад до ближчого берега, назад, через кригу…

Усі сили йшли на те, щоб знову вдихнути після того удару в живіт, ковтнути бодай трошки повітря. Чоботи безпорадно ковзали, я борсалася, але Еріс тримав міцно…

Здається, Люсьєн прокричав моє ім’я.

Я розтулила рота, але його тієї ж миті охопило полум’я. Воно не обпікало губи, але то був натяк: спалить, коли так заманеться Ерісу.

Такі самі вогняні кайдани охопили мої зап’ястки, литки, шию.

Я не могла пригадати, як мені поводитися, що вчинити, щоб урятуватися, як взагалі поворухнутися, як це спинити…

Дедалі ближче до берега, до загону охоронців, які виткалися там із повітря. Ні, ні, ні…

Тінь урізалася в землю перед нами, і кригою вусібіч поповзли тріщини.

Ні, не тінь. Це був іллірійський воїн.

Сім червоних Сифонів зблиснули на лускатій броні, коли Кассіан склав крила за спиною і загарчав на Еріса з люттю, що визрівала понад п’ять століть.

Живий. Не скалічений. Цілий. Знову може літати.

Я судомно схлипнула крізь вогняний кляп. Сифони Кассіана замерехтіли у відповідь, наче вони побачили мене в руках Еріса.

Іще один удар струсонув кригу за нашими спинами. Це з’явився Азріель.

Я заплакала. По-справжньому, не стримуючись, наче якийсь зашморг увірвався всередині, коли я нарешті побачила друзів. Азріель теж живий, теж зцілений…

Кассіан вихопив парні іллірійські мечі, за якими я так скучила, і з убивчим спокоєм звернувся до Еріса:

— Відпусти мою Леді.

У відповідь Еріс ще міцніше стиснув пальці на моєму волоссі. Я застогнала від болю.

Обличчя Кассіана спалахнуло від такої люті, яка здатна була зруйнувати всі світи. Але його карі очі відшукали мій погляд. І віддали мовчазний наказ.

Кілька місяців поспіль Кассіан навчав мене військового ремесла. Він говорив, що справжній воїн повинен уміти не лише атакувати, але й оборонятися. Не шкодував часу, показуючи, як вивільнятися з рук і хватки противника. Навчав мене керувати не тільки тілом, а й розумом. Кассіан немов знав, що одного разу це мені може стати в пригоді.

Еріс зв’язав мені руки й ноги, але я досі могла ними рухати. І могла скористатися частинками своєї магії. Мені потрібно було позбавити його рівноваги, і то так, щоб він відпустив моє волосся, а Кассіан встигнув опинитися між нами й атакувати сина Берона.

Еріс височів наді мною. Він геть не зважав на мої пручання. Я ж змогла викрутитися так, щоб своїми обома зв’язаними ногами влучити у його вільні.

І тоді він хекнув і склався навпіл, схилившись наді мною. А я кулаками своїх зв’язаних рук зацідила йому в ніс. Хруснули кістки, і його рука нарешті відпустила моє волосся.

Я вмить відкотилася вбік, а на моєму місці опинився Кассіан, який не згаяв ані секунди.

Еріс ще тільки встиг вихопити меч, а іллірійські леза вже вдарили згори.

Дзвін клинків луною прокотився озером. Загін із берега намагався обстрілювати нас дерев’яними й магічними стрілами, але ті вдарялися в блакитний захисний щит і падали.

Азріель із Люсьєном билися проти двох інших братів. І те, що родичі Люсьєна взагалі могли протистояти іллірійцям, було непоганим їм компліментом, але…

Кайдани заважали і мені стати до бою з Люсьєновими братами. Але в моїх жилах знову з’явився лід. Я наповнила ним рот, зап’ястя і щиколотки. Я дивилася на поєдинок Кассіана та Еріса, що тривав між ними, і відчувала, як гасне мотуззя, яким я зв’язана, перетворюючись на пару.

Я підхопилася на ноги, рука сама потяглася до зброї… Та її більше не було. Мої кинджали загубилися десь серед криги за багато метрів від нас.

Кассіан зумів зламати захист Еріса. Іллірійський меч прошив живіт улюбленця Берона. Кров, червона як рубін, поцяткувала кригу і сніг у нього під ногами.

А я на мить побачила, як це скінчиться: троє синів Берона загинуть від наших рук. Тимчасове задоволення для мене. Кассіан, Азріель і Мор зрадіють сильніше за мене. Цієї миті вони чекали п’ятсот років. Але якщо Берон досі сумнівається, кого саме підтримати в цій війні…

У мене була інша зброя.

— Стоп, — сказала я. Тихо, владно й холодно.

Азріель і Кассіан зупинилися.

Двоє Люсьєнових братів, обидва вкриті кров’ю, стояли спиною до спини й важко дихали. Люсьєн і сам важко дихав і досі не опускав меча. Азріель струсив кров зі свого меча і попрямував до мене.

Я зустріла погляд Співця тіней. За зовнішнім спокоєм його обличчя ховалися і біль, і доброта. Вони з Кассіаном прийшли на мій поклик.

Іллірійці встали обабіч мене. Еріс, затискаючи рукою рану в животі, хрипко дихав і спопеляв нас поглядом.

Потім він став усвідомлювати, що я мала щось на увазі, зупиняючи битву.

— Ви всі заслуговуєте на смерть за те, що скоїли сьогодні. І не тільки сьогодні, — сказала я Ерісу, його двом братам та їхньому загону на березі. — Але я зглянуся над вашими жалюгідними життями.

Еріс попри рану в животі презирливо стиснув губи.

Кассіан застережливо загарчав.

Я зняла покрив, під яким ховалася протягом останніх тижнів. Потім закасала рукави своєї куртки й сорочки. Від недавньої рани не лишилося й сліду. Але тепер мою шкіру прикрашали вигадливі темно-сині візерунки. Знак мого нового титулу і зв’язку між судженими.

Обличчя Люсьєна зблідло, коли він наблизився до нас і зупинився на безпечній відстані від Азріеля.

— Я Вища Леді Двору Ночі, верховна правителька, — тихо сказала я, звертаючись до них усіх.

І навіть погляд Еріса змінився — став уважним. Його бурштинові очі округлилися, в них з’явився страх.

— Не існує такого титулу, — виплюнув один із братів.

У мене на губах заграла зверхня посмішка.

— А тепер існує, — спокійно мовила я.

Настав час, щоб про це дізналися не тільки сини Берона і їх солдати, а й увесь світ.

Я зустрілася поглядом із Кассіаном і побачила в його очах гордість за себе — і полегшення.

— Забери мене додому, — наказала я, високо і гордо тримаючи голову. Потім додала для Азріеля: — Віднесіть нас обох додому.

А наостанок звернулася до нащадків Двору Осені:

— Побачимося на полі бою.

Нехай самі вирішують, буде та зустріч на нашому боці чи на протилежному.

Я розвернулася до Кассіана, який розкрив обійми, міцно обхопив мене, і ми злетіли в небо. Поряд із нами Азріель підхопив Люсьєна.

Сини Берона та їхній загін перетворилися на крихітні чорні цяточки серед безкрайнього білого простору. Ми мчали вперед. Я встигла відвикнути від таких перельотів.

— Не знаю навіть, кому з них зараз важче — Азріелю чи Люсьєну Вансеррі, — раптом мовив Кассіан.

Я зі сміхом озирнулася через плече на Співця тіней, який ніс мого друга. Обидва старанно намагалися не говорити, не дивитись один на одного й навіть у наш бік.

— Вансерра?

— Ти ніколи не чула їхнього родового прізвища?

Я подивилась у пронизливі карі очі, у яких іскрився сміх.

І усмішка Кассіана стала м’якшою.

— Привіт, Фейро.

Горло в мене стиснулося майже до болю. Я міцно обняла Кассіана.

— Я теж за тобою скучив, — сказав Кассіан, обіймаючи мене у відповідь.

Ми летіли аж до самого кордону священних земель, що їх іноді називали восьмим Двором. І коли Кассіан опустив нас на засніжене поле, за яким починався прадавній ліс, я помітила ще одну фігурку — білявку в іллірійському шкіряному обладунку, що вийшла з-проміж покручених дерев і бігцем кинулася до нас.

Обійми у Мор були так само міцні, як і мої.

— Де він? — запитала я, не відпускаючи. Не хотілося відривати голову від її плеча.

— Він… це довго пояснювати. Далеко, але вже мчить додому. Просто зараз.

Мор відсторонилася саме настільки, щоб роздивитися моє обличчя. Стиснула губи, побачивши рани, які ще не встигли загоїтись, і обережно стерла з мого вуха рештки засохлої крові.

— Він відчув тебе — через зв’язок — кілька хвилин тому. Ми троє опинилися ближче. Я б перенесла Кассіана, але там був Еріс та решта… — Вона винувато поглянула мені в очі. — Відносини з Двором Зими й без того напружені. Ми гадали, якщо я з’явлюсь тут, на кордоні, сили Калліаса не придивлятимуться до півдня. Принаймні Кассіану та Азріелю стане часу, щоб визволити тебе.

«І хотіли вберегтися від зустрічі з Ерісом, до якої ти, Мор, досі не готова». Я лиш похитала головою, дивлячись, як змінилося її зазвичай веселе личко.

Я знову її обняла.

— Усе вже скінчилося. Я тебе цілком розумію. Ти вчинила дуже мудро.

Мор у відповідь на мої слова мало не задушила мене в обіймах.

Азріель із Люсьєном теж приземлилися. Побачивши Люсьєна, усього в снігу, вкритого кров’ю так само, як і я, Мор спохмурніла.

Кассіан пояснив їй:

— Він бився з Ерісом і ще з двома своїми братами.

Мор проковтнула клубок у горлі, побачивши кров на руках Кассіана — водночас відчуваючи за запахом, чия саме то кров.

— Еріс? Так ти його…

— Фейра його пощадила, — відповів Азріель, над крилами якого тіні вирували так само, як під нашими ногами сніг.

— І всіх інших також.

Люсьєн мовчав, сторожко роздивляючись нас усіх. Я не знала, не питала й не хотіла розпитувати про те, що саме він знав про спільне минуле Мор і його старшого брата.

Мор перекинула через плече пасма свого золотавого волосся.

— То рушаймо додому.

— Куди саме? — обережно спитала я.

Мор знову подивилася на Люсьєна, і я його майже пожаліла: погляд у Морріґан бував іноді дуже важкий. Таке траплялося, коли вона висловлювалася щодо важливих для неї речей. Даром Морріґан було говорити чистісіньку правду.

Не знаю, що вона побачила в Люсьєні, але їй цього було досить, щоб сказати мені:

— До міського будинку. Там дехто на тебе чекає.