Двір крил і руїн

Розділ 52

Ми чекали назовні, коли один з охоронців скочив на коня й помчав довгою курною дорогою до фортеці. Її оточував ще один мур. Завдяки надлюдському зору ми могли бачити, як за першими воротами розчинилися другі.

— Як ти взагалі з ним познайомилася? — спитала я Елейн.

Ми стояли в тіні величезних дубів, що росли біля воріт.

— Адже він, напевно, безвилазно сидить тут.

Елейн пильно вдивлялася у фортецю вдалині.

— На балу, який дав його батько.

— Я бувала на веселіших похоронах, ніж той бал, — прокоментувала Неста.

Елейн кинула на неї несхвальний погляд:

— Цей дім потребує жіночих рук, йому давно бракує турботи.

Ми втрималися від коментаря стосовно малоймовірності того, щоб саме їй припала до душі ця роль. Азріель пішов трохи глибше в тінь дерев за нами. Мур і Різ пильнували за всім довкола. А надто за караульними, чий страх ми відчували за солоним запахом поту, що всіх дратував. Однак стояли вони твердо, націливши на нас ясеневі стріли.

Минуло кілька хвилин. Врешті над фортецею замайорів жовтий прапор.

Ми зібралися докупи. Один з охоронців озвався до нас:

— Пан вийде сам поговорити з вами.

Нас не впустили досередини. Не хотіли, щоб ми побачили, який вони мають захист, які ресурси. Впустили лише до сторожової вежі. Нас завели туди, і, попри те що ми намагалися приховати нашу інакшість як могли, собаки на повідцях усередині загарчали. Вони зчинили такий ґвалт, що караульні мусили їх випровадити.

Головне приміщення сторожової вежі було затхле й тісне, а присутність нас усіх лише поглиблювала це враження.

Я запропонувала Елейн сісти біля зачиненого наглухо вікна, але вона відмовилася. Вона воліла бути на чолі нашої групи і зараз пильно вдивлялася в зачинені залізні ворота.

Я знала, що Різ дослухається до кожного слова, якими перекидалися охоронці, що стояли назовні, і його сила була насторожі найменших змін у їхніх намірах.

Я сумнівалася, щоб каміння й залізо будівлі являли для нас певну перешкоду. Та навряд чи це зможе втримати нас, надто коли ми разом, однак… Дозволити їм зачинити нас тут…

Усе тут пробуджувало в мені спротив. Через це я нервувала, мене заливав холодний піт. Замалий простір, бракує повітря.

«Усе гаразд, — заспокоював мене Різ. — Це місце не в змозі тебе затримати».

Я кивнула, хоча вголос не промовила ані слова, намагаючись позбутися того відчуття, що стіни і стеля тиснуть на мене.

Неста пильно стежила за мною.

— Часом для мене проблемою стає перебування в невеликих приміщеннях, — тихо промовила я.

Неста ще зо хвилину не зводила з мене погляду, а тоді відповіла тихо й водночас так голосно, щоб усі почули:

— Я досі не можу наважитися зайти до ванни. Мушу користуватися цеберками.

Я не знала про це. Мені навіть на думку не спадало, що купання, занурення у воду…

Я знала, що їй не хотілося б, щоб я взяла її за руку, тож сказала лише:

— Коли повернемося, вигадаємо для тебе щось…

Присягаюся, у її очах я побачила вдячність. Може, вона повідомила нам іще щось, але ми нараз почули тупіт коней, що наближався.

— Дві дюжини охоронців, — повідомив Різу Азріель.

Він кинув оком на Елейн:

— Лорд Ґрайсен їде сюди зі своїм батьком лордом Ноланом.

Елейн стрепенулась, як налякана лань, коли до наших вух з-поза дверей долинуло відлуння кроків. Я відшукала поглядом очі Нести і, побачивши в них розуміння, кивнула.

Щонайменша спроба скривдити Елейн… Я не переймалася тим, що пообіцяла сестрі. Нехай Неста розірве його на шматки. Пальці нашої найстаршої сестри скоцюрбилися, немовби на їх кінчиках були невидимі кігті. Двері гучно розчахнулися, і… Молодик, який тяжко дихав, мав такий… Мав людський вигляд. Гарний, блакитноокий, але… людський. Напрочуд статурний, чого не приховувала легка зброя, високий. Можна сказати, ідеал смертного Вищого Лорда, який схопив би прекрасну діву на коня й поїхав з нею на захід сонця.

Цілком відмінний від іллірійців із їхньою дикою, розгнузданою силою, від Мор чи Амрен з їх обачливою смертоносною могутністю. Інакший, ніж я чи Неста, спроможна будь-кого розірвати на шматки.

Побачивши Ґрайсенa, Елейн видала тихий стогін. Він, побачивши її, втягнув носом повітря й окинув поглядом з голови до ніг. Молодик ступив до неї крок, але широка пошрамована рука спіймала його за зброю. Чоловік, який стримав молодого лорда, зайшов до тісного приміщення. Високий, худий, сіроокий, з гачкуватим носом.

— Що це означає?

Усі ми дивилися на нього з-під насуплених брів. Елейн уся тремтіла.

— Пане… лорде Нолане…

Слова застрягли в її горлі, і вона знову поглянула на свого нареченого, який навіть на мить не зводив з неї щирого погляду блакитних очей.

— Стіну зруйновано, — сказала Неста, стаючи біля Елейн.

Тоді Ґрайсен зиркнув на неї. Він був шокований, побачивши її теперішній вигляд: загострені вуха, божественна краса, несамовита сила, яку вона випромінювала.

— Як? — прохрипів він.

— Мене захопили, — холодно відповіла Неста, не виказуючи навіть натяку на страх. — Мене викрала армія загарбників і змінила всупереч моїй волі.

— Як? — повторив Нолан.

— У правителя Гайберну існує щось на кшталт магічної зброї — Котел. Він дає власникові силу робити подібне. На мені це випробували, поекспериментували.

Після цих слів Неста коротко і стисло розповіла про королев, Гайберн і причини падіння муру. Коли закінчила, лорд Нолан спитав лише:

— А хто твої друзі?

Це було ризиковано, ми усвідомлювали: сказати, хто ми, знаючи достоту, як вони побоюються фейрі, геть усіх, не лише лордів. Але я виступила вперед.

— Мене звуть Фейра Арчерон. Я Леді Двору Ночі. Це Різенд, мій… чоловік. — Я вирішила, що слово «суджений» може бути не так сприйняте цими людьми.

Різ долучився до мене. Частина охоронців рухалася непевно, вони перешіптувалися зо страху. Дехто здригнувся, коли Різ звів руку… щоб указати на друзів позаду себе.

— Наша права рука, Морріґан. І наш король шпигунів, Азріель.

Треба віддати належне лордові Нолану — він не сполотнів. Ґрайсену було неспокійно, але навіть він не відступив.

— Елейн, — прошепотів він. — Елейн, чому ти з ними?

— Тому що вона наша сестра, — відповіла Неста, стискаючи пальці, які закінчувалися невидимими кігтями. — А під час цієї війни немає для неї безпечнішого місця, ніж поруч із нами.

— Ґрайсене, — прошепотіла Елейн — ми прибули, щоб просити тебе…

Вона кинула благальний погляд на його батька.

— Вас обох… Щоб ви відчинили ворота для всіх смертних, які сюди дістануться. Для родин. Тепер, коли немає муру. Ми… Вони вірять. Немає часу на евакуацію. Королеви не надішлють допомоги з континенту. Але тут… Тут вони матимуть якісь шанси…

Жоден з чоловіків не відповів, попри те що Ґрайсен подивився на обручку Елейн. Його блакитні очі були сповнені болю.

— Я тобі повірив би, — відповів він тихо, — якби ти не брехала повсякчас.

Елейн закліпала.

— Я… Я не…

— Чи ти вважаєш, — урвав її лорд Нолан, а я й Неста присунулися ближче до Елейн, побачивши, що й він ступив крок уперед, — що можеш прибути до мене й дурити своєю магією?

— Нас не обходить, — відповів Різ, — що ти думаєш. Ми прибули сюди лише для того, щоб попросити про допомогу для тих, хто не в змозі захиститися.

— Що ви з цього матимете? Чим ви ризикуєте?

— Ви маєте цілий арсенал ясеневої зброї, — промовила я. — Отже, ризик для нас очевидний.

— Не забувай про свою сестру, — кинув Нолан Елейн. — Не забувай брати її до уваги.

— Будь-яка зброя може вразити смертного, — промовила безбарвним голосом Мор.

— Але вона не така смертельна, еге ж? — Нолан скривив рота в цинічній посмішці. — Ні, мені відомо з доброго джерела, що саме Елейн Арчерон перша була перетворена на фейрі. І тепер син лорда — її друг.

— А хто тобі це сказав? — спитав Різ, скинувши бровою, без сліду на обличчі гніву чи здивування.

Цієї миті всі почули відлуння кроків, і наші руки несвідомо шугнули по зброю, коли до сторожової вежі ступив Джуріан.

— Я, — сказав він.