Двір крил і руїн

Розділ 15

З першого свого дня у Веларісі мої сестри жили в Домі Вітру.

Вони не виходили з палацу, збудованого на пласкій вершині гори, що нависала над містом. Неста й Елейн ні про що не просили і нікого не хотіли бачити.

І тепер я мала намір полетіти до них у гості.

Коли ми з Різом нарешті спустилися з другого поверху, Люсьєн чекав у вітальні, бо мій суджений віддав усім ментальний наказ повернутись.

Кассіан і Азріель дуже невимушено влаштувались за обіднім столом, обідали й пильно стежили за кожним подихом Люсьєна. Кассіан усміхнувся мені, граючи бровами. Я грізно зиркнула у відповідь, щоб він не став коментувати нашу відсутність. Азріель, дякувати йому, просто копнув Кассіана під столом ногою.

Кассіан вирячився на нього з невинним «та я ж і не збирався нічого казати» в очах. Але я пройшла не до них, а у вітальню й зупинилася у дверях. Люсьєн підхопився на ноги.

Я ледь утрималася, щоб не скорчити незадоволену міну.

Люсьєн і досі був одягнений у брудний дорожній одяг. Але як же я забула дати розпорядження, щоб йому дали можливість вимитися й переодягнутися?

Ці думка кудись поділася, коли поруч зі мною опинився Різ.

Люсьєн поглянув на нього, скривив рота й навіть не намагався змінити свій вираз обличчя. Він наче бачив, як сяє між нами зв’язок суджених. Обидва ока — руде й золоте — опустилися нижче. До моєї руки, до кільця, яке тепер прикрашало палець — зоряного сапфіра, який шматочком неба сяяв у сріблі. Просте срібне коло було і в Різа на тому самому пальці.

Ми надягли одне одному кільця, перш ніж спускатися до всіх. І це було інтимно. Адже нам не хотілося перетворювати тільки наше на ритуал з глядачами і проголошенням клятв.

Я ще сказала Різу, що хотілося б спочатку закинути його кільце до хатинки Ткалі. Нехай потім навідається туди за ним! Різ розсміявся і відповів, що як я справді хочу зрівняти наш рахунок, слід знайти для нього іншого супротивника, бо Ткаля охоче відірве в нього мою улюблену частину його тіла. Я поцілувала його й завважила, що хтось тут дуже високо себе цінує. А потім надягла йому на палець кільце, яке він вибрав для себе і купив тут, у Веларісі, доки мене не було.

Уся радість і відлуння нашого сміху в мить наших безсловесних обітниць тепер зів’яли, мов листя на вогні Люсьєнового єхидства, з яким він витріщався на наші кільця. На те, як близько одне до одного ми стоїмо.

Я проковтнула клубок у горлі.

Різ теж помітив, як дивився на нас Люсьєн. Неможливо було не помітити.

Мій суджений прихилився плечем до арки проходу й у своїй манері розтягувати слова промовив до Люсьєна:

— Гадаю, Кассіан і Азріель уже познайомили тебе з правилами перебування в цьому домі, на цій території. Від себе додам: якщо тобі заманеться погрожувати будь-кому на цій землі, ми познайомимо тебе з такими способами відрядження на той світ, які тобі навіть не снилися.

Іллірійці задоволено реготнули, сидячи за столами в їдальні. Вигляд у Азріеля був більш застрашливий, ніж у Кассіана.

А в мені ворухнувся супротив цій погрозі. Я розуміла: вони мали всі підстави так говорити, проте… Люсьєн був — принаймні раніше — моїм другом. Та й тепер своїм ворогом я його не вважала.

— Але, — вів далі Різ, ховаючи руки в кишені, — я розумію, яким важким був для тебе останній місяць. Фейра пояснила тобі, що Двір Ночі геть не такий, яким він постає в плітках…

Перш ніж рушити далі, я пустила Різа до своєї свідомості й показала йому всі події, що відбувалися у Дворі Весни.

— Але чути про це й побачити на власні очі не одне й те саме. — Різ знизав вільним плечем. — Про Елейн піклуються. У нашому житті вона бере ту участь, яку сама обирає. І ніхто, окрім нас та кількох довірених слуг, не заходив у Дім Вітру.

Люсьєн мовчав.

— Я закохався у Фейру, — тихо продовжив Різенд, — задовго до того, як вона відповіла на мої почуття.

Люсьєн схрестив руки на грудях:

— І як же тобі пощастило врешті отримати те, що хотів?

Я на мить заплющила очі.

Кассіан і Азріель завмерли, чекаючи наказу.

— Я говорю це вперше і востаннє, — попередив Люсьєна Верховний Лорд Двору Ночі.

Навіть Люсьєн здригнувся від того, яким голосом це було сказано.

— Я підозрював, що Фейра моя суджена, ще до того, як дізнався про її стосунки з Темліном. А коли дізнався… Я готовий був відступити, якби це могло зробити її щасливою.

— Відступити? — з викликом перепитав Люсьєн. — Ти з’явився в нашому домі і вкрав її в день весілля.

— Я збиралася скасувати весілля, — втрутилась я, роблячи крок до Люсьєна. — І ти це знав.

Перш ніж той вишкірився, заговорив Різенд:

— Я був ладен поступитися судженою іншому чоловіку. Я міг би дати їм одружитися, якби шлюб її тішив. Але я не збирався терпіти її страждання. Я не хотів, щоб вона перетворилася на тінь. І в момент, коли той шмат лайна розтрощив свій кабінет і замкнув її в тому будинку…

За спиною Різа вихопилися й розправилися крила.

Люсьєн від несподіванки отетерів, а Різ ще й вискалив зуби. Від темної магічної сили, яка завирувала в кутках кімнати, у мене затремтіли коліна й руки. Не від страху — я не боялася Різа, а від того, як розлетівся на друзки самоконтроль Різа, що тепер гарчав на Люсьєна:

— Моя суджена одного дня може знайти в собі сили простити його. Простити тебе. Але я ніколи не забуду жаху, що його вона відчувала у вашій клітці.

Мої щоки пашіли вогнем. Кассіан і Азріель підійшли ближче до нас. Їхні світло-карі очі були сповнені співчуття до мене і гніву до Люсьєна.

Я ніколи не говорила з ними про те, що сталося того дня, коли Темлін розтрощив свій кабінет, і того дня, коли він замкнув мене в маєтку. І ніколи не питала Різа, чи він розповів їм. Судячи з люті Кассіана і холодного гніву Азріеля, навряд чи він це вчинив.

Люсьєн, слід віддати йому належне, не відступив ані на крок. Від Різа, від мене, від іллірійців.

Хитрий Лис витримує погляд Крилатої Смерті. Я б так назвала картину.

На обличчі Різа з’явився знайомий мені вираз убивчого спокою. Це надало мені сили виборсатися з хаосу власних думок, зітканих зі світла і тіней.

— І ще одне скажу тобі, і більше про це ніколи не заговорю, — правив Різ далі. Обличчя його перетворилося тепер на маску смертоносного спокою, затягуючи мою свідомість зі світла і кольорів у вир нічних тіней. — Не переймайся, Фейра не зраджувала Темліна й не заплямувала його честі. Минуло кілька місяців, перш ніж я розповів їй про наш єднальний зв’язок. Гадаєш, вона кинулася мені на шию? Якби ж то так! Вона дорікала мені, що все це мої хитрощі, бо мені, мовляв, так треба, щоб вона залишила Темліна. Тому заспокойся: я по саме нікуди наслухався її докорів. Але тепер, коли твоя суджена опинилася в подібному становищі, спробуй бодай трохи зрозуміти, як це воно. Якщо ж тобі немає діла до чужих почуттів, сподіваюся, тобі стане розуму тримати язик за зубами. І навіть якщо тебе це не тривожить, я маю надію, що тобі стане мудрості не розтуляти пельку, адже наступного разу, коли ти поглянеш на мою суджену так, як ти щойно дивився, я вже нічого тобі не пояснюватиму, просто видеру тобі горлянку.

Різ промовив це так ніжно, що суть погрози дійшла не відразу. Та коли він замовк, його слова булькнули в мою свідомість, як камінці у воду, збурюючи всередині мене хвилі.

Люсьєн переступив з ноги на ногу. Стривожений. Задумливий. А я лічила удари серця, не знаючи, чи слід мені буде втручатися, якщо він бовкне якусь дурість. Проте він лише промимрив:

— Судячи з усього, це довга історія. Тут усе не так, як я гадав.

Розумна відповідь. З обличчя Різа зійшла лють, а плечі Кассіана і Азріеля трохи розслабилися.

За весь час, що минув від нашої втечі, Люсьєн лише раз заговорив про це. Про те, що єдине його бажання — побачити Елейн.

А потім… потім мені доведеться вирішувати, як з ним учинити. Якщо мій суджений ще не почав утілювати якийсь свій план.

Одного погляду на Різа, який звів брови в мовчазному «він цілком на тобі, вирішуй», було досить, щоб прояснити ситуацію. Так, але спочатку… Я кашлянула.

— Я хочу завітати до сестер у Дім Вітру, — сказала я Люсьєну, очі якого миттю втупилися в мене.

Металеве око напружилось і забриніло.

— Ти зі мною?

Я змусила себе усміхнутися. Усмішка була похмура. Люсьєн обдумав мою пропозицію, — а троє чоловіків уважно стежили за кожним його подихом і рухом.

Він лише кивнув. Знову розумний хід.

Ми вилетіли за кілька хвилин. Поки піднімалися на дах будинку, Люсьєн дістав певне уявлення, як я живу. Він не поставив жодного запитання, а я не давала ніяких пояснень. Я навіть не вказала, де тут спальні.

Азріель покинув нас, коли ми злетіли, пробурмотівши, що на нього чекають нагальні справи. Судячи з того, як Кассіан на нього подивився, Співець тіней просто втік, щоб не нести Люсьєна у Дім Вітру. Проте Різ лише кивнув, і це було досить красномовно.

На них справді чекало багато нагальних справ, що були на різних етапах здійснення. Після свого візиту до сестер я про все дізнаюся у Різа і в решти.

Нести Люсьєна, який досі тримав обличчя закам’янілим, довелося Кассіану. Різ підхопив мене на руки і граційно злетів у безхмарне небо.

З кожним ударом крил, кожним глибоким вдихом напоєного цитрусовимий солоними пахощами повітря моє тіло потроху відпускало напруження.

Ми летіли над Веларісом, невідворотно наближаючись до Дому Вітру. До моїх сестер.

Дім Вітру був зведений на червоному, зігрітому сонцем камінні пласкої гори, однієї з тих, що оточували місто. Тут було безліч балконів і патіо, що виступали з кам’яної товщі й нависали над глибочезним урвищем. Унизу в’юнилися вулички Веларіса, що добігали аж до прямовисної стіни цієї червоної гори, виплітаючи місце для Сидри, схожої під полуденним сонцем на блискучу стрічку.

Ми опустилися на веранду, що прилягала до нашої їдальні, а Кассіан і Люсьєн приземлилися поряд. Я вбирала поглядом знайомий пейзаж: місто і річку, море вдалині, рваний край гір з іншого боку Веларіса й небесну блакить над головою. Дім Вітру, мій другий дім. Величезний собрат мого міського будинку — більш формальний, більш офіційний за нього, де ми влаштовували зустрічі, приймали гостей, які не належали до родинного кола.

Але це були не всі наші володіння. Існувало ще одне місце, куди б я не хотіла потрапити, хіба що в разі нагальної потреби, — підземний Двір Жахіть. Він містився в надрах гори, у яких було й саме Кам’яне Місто. Двір Жахіть цілком відповідав своїй назві. Щоправда, на вершині гори стояв дивовижно красивий палац з місячного каменю, куди мене переніс Різенд, коли він уперше розлучив мене з Темліном.

Я відкинула ці думки й поправила косу, яку розтріпав вітер, поки ми летіли.

Люсьєн підійшов до балконної балюстради й подивився вниз. Я його добре розуміла. Колись і я отак стояла біля поруччя, дивлячись на вогні Веларіса.

Через плече озирнулася на Різа й Кассіана.

Різ звів брови, очікуючи моїх подальших дій.

«Зачекайте всередині», — сказала я Різу по внутрішньому зв’язку.

Різ хижо посміхнувся. «Щоб ти могла скинути його вниз без зайвих свідків?»

Я округлила очі, погано розуміючи його жарт, а потім підійшла до Люсьєна. Різ тихо сказав Кассіану, що непогано було б випити чогось у їдальні. Ці слова та ледь чутно прочинені й зачинені двері були єдиними звуками, що сповістили нас про те, що вони пішли. Пішли до кімнати, де я вперше зустрілася з більшістю членів своєї нової родини.

Я стала поруч із Люсьєном. Вітер куйовдив його руде волосся, забране біля шиї у хвіст.

— Усе геть не так, як я очікував, — сказав він, не зводячи очей з Веларіса.

— Місто досі відбудовують після атаки Гайберну.

Він опустив очі, розглядаючи узори на кам’яному поруччі.

— Ми навіть не знали про цю атаку, але все одно… мені шкода. Проте… я не це мав на увазі.

Він озирнувся через плече, туди, де Різенд із Кассіаном чекали на нас у їдальні. Уже з напоями в руках, нарочито розслаблено сидячи на краю величезного дубового столу в центрі кімнати. Помітивши його погляд, обоє одразу схилилися над столом, розглядаючи його поверхню, так ніби ніколи не бачили на ньому щербин і підпалин.

Я похмуро на них поглянула, але не коментувала. І попри те що в домі чекала на мене зустріч із моїми сестрами, а бажання їх побачити було за силою майже матеріальне й тягнуло мене в дім мов на мотузці, я не могла рушити до Нести та Елейн, не пояснивши Люсьєну деяких речей. Можливо, мені варто було розповісти про них раніше, тоді не було б тієї сцени у вітальні.

— Різ урятував мені життя на Каланмаї, — сказала я.

Я розповіла йому всю історію. Можливо, Люсьєну так буде легше зрозуміти те, про що говорив Різ. Усвідомити, що Елейн — та й він сам — тут у безпеці. Згодом я покликала й Різа і попросила, щоб він розповів йому бодай щось зі свого життя. Різ не став вдаватися в деталі. У ті, що довели мене до сліз у гірському котеджі, болісні, такі, що мене вразили. Але й без того намалював чітку картину.

Люсьєн мовчав, слухаючи розповідь Різа, а потім, як продовження, — моєї. Кассіан раз-по-раз втручався в мою розповідь, завважуючи, як тяжко жити з двома судженими-але-не-нареченими й робити вигляд, ніби Різ за мною не упадає.

Не знаю, скільки ми говорили — Кассіан і Різ скористались нагодою, щоб погріти крила на балюстраді. Я закінчила розповіддю про Гайберн — про той день, коли повернулася у Двір Весни.

І запала тиша. Різ і Кассіан знову пішли, зрозумівши вихор емоцій, які видавало живе око Люсьєна, а також його довгий видих після історії.

Коли ми залишились наодинці, Люсьєн протер очі.

— Я бачив, як Різенд коїв… жахливі речі. Він був справжнім володарем темряви. Але ти говориш, що все це було брехнею. Маскою. Заради того, щоб захистити це місце, його мешканців. Я б посміявся над тим, що ти в це віриш, але… Це місто існує. І, судячи з усього, донедавна було недоторканне. Навіть міста Двору Світанку поступаються йому красою.

— Люсьєне…

— І ти кохаєш його. А він щиро кохає тебе. — Він скуйовдив пальцями своє руде волосся. — А ще це твоє оточення. Яке я протягом століть ненавидів, навіть боявся… Вони тепер твоя родина.

— Гадаю, Амрен заперечуватиме будь-які родинні зв’язки…

— Історіями про Амрен у нас лякають дітей. Про Амрен, яка вип’є твою кров й візьме в пекло, якщо не слухатимешся дорослих. Але вона поводиться не страшніше за дратівливу стару тітоньку.

— Ми не… ми тут не дуже дотримуємося протоколів і рангів.

— Я помітив. Котел мене борони, Різ живе в міському домі. — Люсьєн махнув рукою, окреслюючи Веларіс.

Я не знала, що на це відповісти, тому мовчала.

— Я не усвідомлював, що у твоїй історії граю роль злочинця.

— Ти й не був ним.

Ну, майже.

Сонячні промені танцювали над морем, що розкинулося вдалині, забарвлюючи небокрай у сліпуче золото.

— Елейн нічого про тебе не знає. Різ розповів їй тільки основне: що ти син Вищого Лорда, служиш у Дворі Весни. І допоміг мені в Підгір’ї. Більше нічого.

Я не стала йому передавати Різових слів стосовно того, що сестра взагалі про нього не питала.

Я врешті випростала занімілу спину.

— Спочатку я хотіла б поговорити з ними сама. Я знаю, що тобі кортить…

— То йди. — Люсьєн сперся ліктями на кам’яне поруччя веранди. — Покличеш мене, коли вона буде готова.

Мені хотілося поплескати його по плечу. Хотілося сказати щось обнадійливе.

Але я вкотре не знайшла слів, тому просто рушила в Дім Вітру.

Кімнати, які Різ відвів для Нести та Елейн, були прилеглими покоями, усі вікна в них виходили на місто, річку й гори вдалині.

Але Неста була не там, а в сімейній бібліотеці Різа.

Утрьох ми йшли сходами Дому Вітру, а потім сутінковими коридорами червоного каменю. Кассіан був напружений і водночас схожий на гостру бритву. Єдиними звуками в коридорах було шурхотіння його крил і пориви вітру, який стугонів у всі вікна. З кожним кроком до подвійних дверей бібліотеки напруження зростало. На Кассіана було тяжко дивитися. Я не запитувала, чи бачилися вони, чи розмовляли від того дня в Гайберні.

Сам Кассіан інформацією не ділився.

Я вже готова була подумки спитати Різа через зв’язок, але він прочинив двері.

І я відразу побачила Несту, яка клубочком згорнулася в кріслі з книжкою на колінах. Вона була схожа і водночас не схожа на звичну мені Несту. Чи не вперше вона здавалася звичайною. Спокійною. Навіть розслабленою. І цілком задоволеною своєю самотністю.

До тієї миті, коли мої черевички не зашурхотіли кам’яною підлогою. Вона миттєво випростала спину, напружилась, із глухим звуком згорнула книжку. Але сіро-блакитні очі, дивлячись на мене, навіть не округлилися від подиву.

А я дивилася на неї.

За людськими мірками Неста була гарна, а за фейськими — неймовірно гарна.

Кассіан, який завмер поруч зі мною, здається, цілковито поділяв мою думку.

На Несті була світло-сіра сукня простого крою, але зшита із чудової тканини. Коси короною лежали на голові, підкреслюючи довгу білу шию — шию, яка на мить прикувала погляд Кассіана, але він швидко опанував себе й відвів очі.

— Ти повернулася, — замість привітання мовила Неста. Загострені вушка вона сховала під зачіскою.

Але ніщо не могло сховати надлюдської грації, з якою вона зробила крок уперед. Ледь глянувши на Кассіана, вона спитала в мене:

— І чого тобі треба?

Запитання пролунало, як удар у живіт.

— Чогось у тобі не змінило навіть безсмертя.

Вираз її обличчя був майже крижаний.

— Твій візит має причину чи я можу повернутися до своєї книжки?

Різ мовчки погладив мене по руці, втішаючи. Але його обличчя… скам’яніло. Ані натяку на подив.

Проте Кассіан рушив до Нести з напівусмішкою на губах. Вона навіть не ворухнулась, коли він узяв її книжку, прочитав назву і гмикнув:

— Я навіть уявити собі не міг, що ти полюбляєш любовні романи.

Неста спопелила його поглядом.

Кассіан погортав сторінки і звернувся до мене:

— Фейро, повз тебе майже ніщо не проминуло, поки ти знищувала наших ворогів. В основному все було так, як тепер.

Неста повернулася до мене:

— Ти… їх знищила?

Я зціпила зуби.

— Побачимо, як усе складеться. Але я змусила Аянту страждати.

В очах Нести промайнули і лють, і страх водночас, тому я додала:

— Усе ще попереду.

Я крадькома глянула на руку Нести — ту, якою вона погрожувала Королю Гайберну. Різ нічого не казав мені про якісь особливі сили, що пробудилися в них. Ні в Нести, ні в Елейн не було навіть натяку на них. А втім, у той день у Гайберні, коли після занурення в Котел Неста розплющила очі… я побачила її нову силу. Потужну і жахливу. Напевно, час іще не настав.

— І все ж таки знову запитую: навіщо ти тут?

Вона взяла книжку з рук Кассіана. Він не заперечував, але залишився стояти поруч. Всотуючи кожний подих Нести, кожний рух.

— Я хотіла вас побачити, — тихо відповіла я. — Перевірити, як вам ведеться.

— Перевірити, чи не скорилася я своїй долі і не знайшла у собі вдячності за те, що стала однією з них?

Я розправила плечі, приймаючи другий удар, щоб не знітитись.

— Ти моя сестра. Я бачила, як вони тебе мучили. І хотіла перевірити, чи все з тобою гаразд.

Тихий гіркий сміх почула я у відповідь. Але вона розвернулася до Кассіана, зміряла його поглядом королеви на троні і мовила до всіх нас:

— А хіба мені є на що скаржитися? — глузливо промовила вона, звертаючись до всіх нас. — Тепер я вічно буду молодою й гарною, мені не доведеться повертатися до тих скажених дурнів за Стіну. Я можу робити все, що заманеться, бо тут, схоже на те, усім начхати на наші правила, манери чи традиції. Може, і справді я повинна ще й дякувати за те, що Фейра і всі решта втягнули мене в це прекрасне безсмертне життя?

Я ще не усвідомила її слів, коли Різ поклав долоню мені на плече, — він відчув, що її слова мені боляче чути.

Неста пирхнула.

— Даремно ти переймаєшся тим, як мені тут ведеться. По той чи по цей бік Стіни мені однаково немає чого втрачати. — Її обличчя спотворила ненависть, така, що мене аж знудило. Неста зашипіла: — Краще б ти пішла до Елейн. Вона не виходить з кімнати. Плаче без упину. Не їсть, не спить. Мені доводиться мало не силоміць її годувати й поїти.

Різ стиснув зуби.

— Я ж весь час питав тебе, чи потрібно…

— А нащо мені дозволяти комусь із вас, — останнє слово полетіло в Кассіана, мов плювок гадюки, — наближатися до неї? Це тільки наша справа.

— Тут суджений Елейн, — сказала я.

І відразу ж пошкодувала, що сказала про це.

Неста збілідла від люті.

— Він їй ніхто! — прогарчала вона, погрозливо насуваючись на мене.

Різ встиг поставити між нами щит.

Напевно, і він того дня в Гайберні побачив могутню силу в її очах і тепер не знав, як вона може дати про себе знати.

— Якщо ти приведеш того самця до неї, я…

— А що — ти? — заворкотів Кассіан, спокійно йдучи за Нестою, яка зупинилася за три кроки від мене.

Почувши його запитання, Неста вмить розвернулась, як змія, але він тільки вигнув брови і продовжив:

— Ти не хочеш зі мною тренуватися, а без цього ти не витримаєш битви. Ти не хочеш говорити про свої сили, тому не зумієш ними скористатися. І ти…

— Замовкни, — урвала його Неста. Цієї миті вона була викапана імператриця-завойовниця. — Я казала тобі триматися від мене подалі. А якщо ти…

— Якщо ти, Несто Арчерон, спробуєш стати між фейцем і його судженою, бо вважаєш, що тобі дозволено втручатися в їхні стосунки, наслідки не забаряться окошитися на тобі.

Неста важко дихала від люті. Кассіан тільки криво усміхнувся. Настав час мені долучитися до розмови.

— Якщо Елейн не готова чи не захоче, вона не буде з ним зустрічатися. Але він справді хоче побачити її, Несто. Я спитаю від його імені, але рішення буде за Елейн.

— Цей мерзотник продав нас Гайберну.

— Усе набагато складніше, Несто.

— О, все стане ще складніше, коли батько повернеться й побачить, що нас нема. Цікаво, як ти йому переповідатимеш те, що трапилося? Коли ти плануєш сповістити ще і його?

— Він кілька місяців не надсилав з континенту жодної звістки, — вишкірилась я. — Тож про це я хвилюватимуся пізніше.

Батько, дякувати Котлу, торгував десь на спокійній прибутковій території.

Неста лиш похитала головою, повертаючись до свого крісла і книжки.

— Мені байдуже. Роби що хочеш.

Це було прикре нехтування мною, хоча досі довіряла мені вирішувати долю Елейн. Різ смикнув підборіддям, віддаючи Кассіану мовчазний наказ іти.

Ідучи за ними, я тихо промовила:

— Несто, мені шкода.

Вона не відповіла, просто мовчки сіла у крісло й розгорнула книжку, демонстративно всіх нас ігноруючи. Ляпас не був би такий болючий…

Коли я відвернулась від неї, то побачила, що Кассіан дивиться на Несту.

Цікаво, невже досі ніхто не помітив, що світилося в його очах під час моєї розмови із сестрою?

У них був смуток. І пристрасть.

Її кімнату заливало сонячне світло.

Завіси на всіх вікнах розсунули, щоб впустити якнайбільше сонця. Так, наче вона не хотіла змиритися з пітьмою і весь час дбала про те, щоб її розігнати.

Елейн сиділа спиною до нас у маленькому кріслі проти вікна, у яке лилося найбільше світла.

Неста теж тихо сиділа до нашої появи і здавалася вмиротвореною, тоді як мовчання й тиша довкола Елейн були геть спустошливі.

Могло здатися, що кімната порожня.

Вона була без зачіски, не заплела коси і, мені здалося, навіть не розчесалася. Я навіть не пам’ятала, коли востаннє бачила її неприбраною. На ній був блакитно-білий нічний халат.

І вона не озирнулася, не заговорила, навіть не здригнулася, коли ми увійшли.

Худі її руки лежали на підлокітниках. Залізна обручка досі блищала на пальці.

Шкіра в Елейн стала така бліда, що під яскравим сонцем нагадувала сніг, який щойно випав.

Тільки тоді я зрозуміла, що колір смерті, колір смутку — саме білий. Жодних відтінків. Нічого живого.

Кассіана і Різа я залишила біля дверей.

Шалена лють Нести була краща за цю… оболонку. За цю безодню.

Я обійшла її крісло, і мені забило дух. Від краєвиду, на який вона так сліпо дивилась. І від погляду на її запалі щоки, безкровні губи, карі очі, які колись були такі живі й теплі і з яких тепер геть витекло все життя. Тепер вони були зовсім тьмяні, як могильна земля.

Вона навіть не подивилася на мене, коли я тихо озвалась:

— Елейн?

Я не насмілювалася торкнутися її руки. Не сміла підійти ближче.

Це я була в усьому винна. Це через мене сестрам довелось…

— Я повернулася, — незграбно додала я, розуміючи водночас, що їй це байдуже.

Вона відповіла лише:

— Я хочу додому.

Я заплющила очі, бо в грудях нестерпно здавило.

— Знаю.

— Він шукатиме мене.

— Знаю, — повторила я.

Звісно, вона мала на увазі не Люсьєна. Про нього Елейн навіть не згадала.

— Ми повинні були побратися наступного тижня.

Я притиснула руку до грудей, які краялися від болю.

— Мені так шкода.

Порожнеча. Ані проблиску емоцій.

— Усі постійно це повторюють. — Вона погладила пальцем залізну обручку. — Але словами нічому не зарадити, еге ж?

Мені забракло повітря. Я не могла… не могла дихати, коли дивилася на цю розбиту, спустошену оболонку, на яку перетворилася моя сестра. Бо це я була винна, я зламала її життя й позбавила щастя…

Різ опинився поруч і обійняв мене за талію.

— Елейн, може, ти чогось хочеш? — Я ледь витримала цю ніжність у його тоні.

— Я хочу додому, — повторила вона.

Я не стала питати її про Люсьєна. Не зараз. Ще рано.

Я просто розвернулася до дверей, ладна якнайшвидше опинитися подалі від цієї кімнати, щоб уже там дати волю сльозам. Але у дверях стояв Люсьєн.

І, судячи з його спустошеного обличчя, він чув кожне слово нашої розмови.

Елейн завжди була мила й ніжна — сама я вважала це силою, але іншою, не такою, як моя, і мені вона здавалася кращою. Вона бачила жорстокість світу, але вибирала, знову і знову, любов. Бути чемною. Вона завжди сяяла…

Можливо, саме тому вона залишила всі завіси розсунутими. Це була спроба заповнити пустку на місці колишнього світла.

Світла, яке в ній згасло.