Двір крил і руїн

Розділ 70

«Ти таки зробила це», — прошепотіла Амрен, коли троє безсмертних кинулися на гайбернійців і розпочалася різня.

Просто перед ними падали тіла; усі полягли просто там, де стояли. Від когось лишалися сама оболонка, обладунок та зброя. Бо вони висмоктані були Косторізом і Стригою. Дехто втік, лише кинувши погляд на Бріаксіса і побачивши свій найпотаємніший страх.

Різ усміхався до мене, простягнувши руку до військ Гайберну, які намагалися приборкати дикий хаос. Він указав на щось пальцями — і з них вихопилася смолиста чорна сила. Частину ворожої армії… оповив туман. Там, де раніше стояли шереги війська, залишилася червона імла й уламки металу.

Різ тяжко дихав, його очі дико блищали. То був добре виміряний удар. Він розколов армію навпіл.

Азріель випустив другу хвилю — блакитне світло вдарило в розколотий фланг, розкидавши війська.

Іллірійці рушили за сигналом Різа. Вони шугали з неба — саме тієї миті з лав гайбернійців висунувся легіон істот, схожих на Аттора. Схованих поміж солдатами.

Сифони засяяли; піднісши щити, іллірійці надзвичайно влучно випустили стріли. Однак легіон Атторів був підготований. Вони відповіли градом стріл… Ясеневих, з вістрями, вкритими отрутою — кривавою смертю. Попри те що в жилах наших воїнів текла протиотрута Нуан, це не впливало на їхню магію й не захищало від смерті. Смертельні стріли легко вражали Сифонові щити. Король, мабуть, доопрацював — покращив — свій арсенал.

Деякі іллірійці впали, але хтось, утім, зорієнтувався і скористався металевими щитами, хутко знявши їх зі спини.

На землі солдати Тарквена, Геліона й Калліаса розпочали штурм. Король Гайберну спустив гончаків та інших демонів.

Коли армії зійшлися, Різ скерував черговий удар, підтриманий флангом Тарквена, розділяючи і збиваючи шереги ворога в нерівні купки.

А між усім цим Бріаксіс… Усе, що я була в змозі бачити, — це мінливий слід від кігтів, ікл, крил і м’язів, що кружляли всередині темної хмари, яка нищила й розчавлювала все на своєму шляху. Коли вона влучала у ворожий стан, повсюди бризкала кров.

Дехто помирав від панічного страху.

Косторіз бився біля Бріаксіса. У нього не було іншої зброї, крім утримуваної в долоні кривої шаблі кольору слонової кістки — справді кістяної. Він вимахував нею, немовби косив збіжжя. Солдати падали перед ним наче мухи — попри те що декого вістря ледь зачепило. Навіть тіло фейрі, що його Косторіз прибрав, неспроможне було його стримати, завадити смертоносній силі.

Гайбернійці кидалися навтьоки від нього. І від Ткалі. Адже по другий бік від Косторіза, залишаючи по собі порожні оболонки тіл, пробивалася крізь шереги військ Стрига із чорним волоссям і сніжно-білими руками.

Наші солдати, на щастя, не здригнулися, кинувшись на шереги ворога. Я надіслала через наш ментальний зв’язок наказ Бріаксісу й Косторізу, нагадуючи їм, що наші війська не для їхньої забави. Лише гайбернійці та їхні союзники, якщо такі з’являться.

Обидва збурилися, їм би хотілося зірватися з повідка, на якому я їх тримала.

Я зібрала всі доступні мені частинки ночі й зіркового світла і гарикнула, змусивши їх послухатися. Присягаюся, вони видали несамовитий, немовби нетутешній звук. Однак дослухалися. Не повернули проти наших загонів, коли врешті зійшлися з гайбернійцями.

Звук армій, що б’ються, неможливо описати. Елейн скривилася й затулила вуха.

Там були мої друзі. Мор билася разом з Вівіаною, спостерігаючи — як обіцяла — за Калліасом, тоді як він засипав ворогів гострими як бритва уламками криги. Кассіан… Я не могла стежити за ним через багряні сполохи Сифонів на першій лінії, тіні Провісників Темряви Кейра, яких використовували для здобуття переваги. Ті занурювали супротивників у темряву, а потім знову їх засліплювали, миттю розвіювали її й піддавали ворогів пекучим променям сонця. А тоді чатували на них з оголеними вістрями шабель.

— Буде м’ясорубка, — промовила Амрен, попри те що шереги наших воїнів, а особливо іллірійці й перегріни Тезана, тримали бій.

— Поки що ні, — сказав Різ. — Чимала частина військ супротивника ще не взяла участі в сутичці. Ми мусимо бути певні, що увага короля прикута до чогось іншого.

Це означало появу Різа на полі бою.

Я відчула неприємний страх у животі. Гайбернійська армія рушила вперед. Ткаля, Косторіз і Бріаксіс глибоко врізалися в шереги ворога, але ті одразу ж закривали прогалини новими силами. Геліон кричав тим, хто був на лінії фронту, тримати бій. З обох боків летіли стріли. Фейрі відчайдушно відбивали удари. Знов і знов. Немовби король особисто наказав їм вразити ціль.

— Усе скінчиться, перш ніж ми встигнемо зійти із цього пагорба, — нервувала Амрен.

— Не тепер! — гарикнув на неї Різ.

Ураз залунав звук рогу — на півночі. Обидві армії на мить перервали бій, щоб поглянути.

Різ прошепотів мені:

— Зараз. Ви мусите йти зараз.

Адже армія, яка з’явилася на обрії… Три армії. Одна під темно-помаранчевими прапорами Беронa, друга — під зеленими кольорами Двору Весни, а третя… під проводом смертного в залізній зброї. Над нею майоріли кобальтові прапори з готовим до атаки борсуком. Герб Ґрайсена.

Неначе нізвідки, на вершині пагорба з’явився Еріс, одягнений у срібну зброю з червоною пелериною на плечах.

Різ гаркнув застережно, занадто впевнений у своїй силі, щоб перейматися контролем над своїми реакціями.

Еріс поклав долоню на руків’я свого меча і сказав:

— Нам здалося, що допомога вам не завадить.

Невелика армія Темлінa, і війська Беронa, і загони Ґрайсена. Ставали до бою, стрибали і мчали просто на ряди гайбернійців. Армією смертних командував… Джуріан.

Але Берон… Берон прибув.

Еріс зауважив наше здивування і поквапився пояснити:

— Темлін його змусив. Схопив за шкірку мого батька. — На його губах з’явилася напівусмішка. — Чудова була вистава.

Прибули… Темлін зміг зібрати армію, яку я з такою радістю знищила.

— Темлін чекає наказів, — повідомив Еріс. — І так само Джуріан.

— А що з твоїм батьком? — поцікавився низьким хрипким голосом Різ.

— Ми розв’язуємо проблему, — відповів Еріс і вказав на армію свого батька.

Там були його брати, що наближалися до лінії фронту, розсіюючись між рядами ворогів. Просто через перші шереги до возів, розставлених між військами.

Вози, наповнені отрутою для фейрі, вибухали блакитним полум’ям і перетворювалися на попіл без сліду диму. Його брати по черзі переносилися до кожного складу, кожного запасу. Їх шлях позначило несамовите полум’я.

Вони методично нищили запаси смертоносної згуби. Спопеліло все. Немовби хтось — Джуріан або Темлін — поінформували їх, де знайдуть отруту.

Різ лише кліпнув — єдине свідчення здивування. Поглянув на мене, потім на Амрен і кивнув:

— Ідіть. Негайно.

Поки увага короля прикута до армії, що наближалася, — поки він намагався оцінити ризик, опанувати хаос, спричинений точними атаками синів Беронa. Поки намагався зрозуміти, що, в дідька, там робить Джуріан і як багато його слабкостей зміг викрити та вирішив ними скористатися.

Амрен підштовхнула моїх сестер уперед, хоча Елейн заридала, побачивши герб Ґрайсена.

— Негайно. Швидко і тихо, як тіні.

Ми попрямували туди — в центр усього цього. Бріаксіс і Косторіз досі билися на своїх ділянках у тилу ворога. А Ткаля… Де була Ткаля?

Нарешті я побачила її. Вона поволі просувалася вперед, залишаючи по собі смугу знищення. Згідно з тим, що звелів їй мить тому Різ.

— Туди, — сказала я, вдивляючись у моторошну постать Стриги.

Елейн тремтіла всім тілом, озираючись на армію смертних і ватажка — її нареченого. Неста поглядала на легіони іллірійців, що пролітали над головою.

— Я так розумію, що ми повинні йти стежкою трупів, — промовила до мене Амрен. — Звідки Ткаля знає, де розташований Котел?

Різ, здається, слухав нас, попри те що ми відвернулися. Його долоня торкнулася моєї в німому прощанні.

— Здається, — відповіла я, — вона має надзвичайно добрий нюх.

Амрен пирхнула, і ми посіли місця по обидва боки від моїх сестер. Невидима завіса мала дати нам змогу непомітно дістатися південного краю поля бою, поки Азріель контролював ситуацію через свої тіні. Однак коли ми опинимося в тилу ворога…

Я озирнулася через плече, коли ми дійшли до краю пагорба. Лише раз. Поглянула на Різа, який розмовляв з Азріелем і Ерісом, пояснюючи план, який мали передати Темлінoві, Беронові й Джуріанові. Брати Ерісa повернулися до власних ліній бою — тепер війська Гайберну були позначені полум’ям. Цього не було досить, щоб їх стримати, але… це означало принаймні кінець отруті для фейрі. Поки що…

Різ втупився в мене попри битву, що точилася навколо нас. Попри звірства навкруг протягом хвилини між ударами серця на цілій рівнині були лише ми двоє.

Я опустила ментальну стіну, щоб мати з ним зв’язок. Іще одне прощання, лише одне.

Неста тяжко зітхнула, хитнулася й потягнула із собою на землю Амрен, яка намагалася її підтримати.

Різ підскочив до нас, перш ніж я зрозуміла, що сталося. Котел. Король Гайберну удався до допомоги Котла.

Амрен видерлася з-під Нести, повертаючись на поле бою.

— Щити…

Еріс одразу зник — певне, щоб застерегти батька.

Неста підвелася на ліктях. Уста її були бліді, волосся вибилося з коси. Її знудило на траву.

Магія Різа вихопилася з нього, оточивши всю нашу армію. Його дихання стало тяжким і хрипким.

Неста сперлася руками на траву, вдивляючись в обрій. Немовби могла побачити, де він, той Котел, — тепер, коли його сила була звільнена.

Магія Різа, що вихопилася з нього, готувалася до удару. Сифони Азріеля спалахнули, його дихання стало так само тяжким, як і в мого судженого, але над Різендом з’явився кобальтовий щит.

Тоді Неста закричала. Не з болю — вона весь час повторювала те саме ім’я.

— Кассіане!

Амрен кинулася до неї, але Неста знову заволала:

— Кассіане!

Тоді підвелася на ноги, немовби за мить сама мала злетіти в небо. Її тілом пробіг дрож, і вона впала, виблювавши.

З рядів іллірійців до нас полетіла постать, тяжко змахуючи крилами. Червоні Сифони палали ясним світлом.

Неста застогнала, скоцюрбившись на землі, яка аж тремтіла у відповідь. Ні, не у відповідь. Через жах від того, що летіло з гайбернійської армії. Я зрозуміла тепер, чому король обрав позицію на цих узгір’ях. Не для того, щоб змусити нас до битви в горах, але як ідеальне місце для Котла. Адже зі скелястих схилів до нас вихопилася хвиля мертвотно-блідого світла. Просто в легіони, що билися в небі. Аттори раптом сягнули додолу, залишивши крилатих воїнів неприкритими.

Кассіан був уже на півдорозі до нас, коли сила Котла дісталася іллірійських загонів. Я бачила, як він кричить, — але нічого не чула. Що ж то мусила бути за сила… Вона розтрощила щит Азріеля. Потім Різенда. Усі Сифонові щити.

Тиша оглушила мене, а те, що я побачила, назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Там, де за мить була тисяча солдатів, лише попіл падав дощем на наших піхотинців.

Неста знала. Вона поглянула на мене з жахом на обличчі й неймовірним болем, а тоді стала шукати в небі Кассіана, який ширяв у повітрі, немовби краючись між порухом до нас і поверненням до лав іллірійців і перегрінів, шереги яких рідшали. Вона знала, куди вдарить хвиля.

Кассіан був у самісінькому центрі. Або був би, якби вона його не покликала.

Різ дивився на неї, немовби теж знав. Немовби не міг вирішити, чи нагримати на неї за відчуття провини, яке це безсумнівно викличе в Кассіана, чи подякувати їй за спасіння його життя.

Тіло Нести знову напружилося, з її горла вихопився низький протяжливий стогін.

Я відчула, як Різ демонструє свою силу — німе застереження. Лорди піднесли щити, підтримуючи один одного.

Проте Котел не вдарив удруге в те саме місце. Король Гайберну був готовий спопелити частину власної армії, якщо це мало означати ослаблення нашої.

Кассіан тепер мчав до нас, до Нести, розпростертої на землі, коли мертвотне світло Котла знову вдарило просто в шереги гайбернійців — туди, де Косторіз радісно шматував ворогів, висмоктуючи з них життя помахами й подувами смертоносного вітру.

Нелюдський жіночий вереск з глибин гайбернійських загонів розітнув повітря. Вигук сестри, застережний, — але й вигук болю. Саме тоді, коли світло досягло Косторіза.

Але він… Присягаюся, Косторіз поглянув на мене тієї самої миті, коли сила вдарила в нього. Можу закластися, що він усміхнувся — і то була зовсім не паскудна посмішка.

А потім він зник.

Котел стер його з лиця землі без найменших зусиль.