Двір крил і руїн

Розділ 29

А далі були страшенно напружені пів години.

Ми з Мор влаштувалися в кріслах біля великого вікна. Між нами був столик із трьома відповідями Вищих Лордів. Ми з нею пили холодний м’ятний чай і вдавали, ніби цілковито поглинуті спогляданням залитої сонцем вулички та дітей, що запускали повітряних зміїв, грали у якісь ігри й раділи життю.

А втім, нас цікавила не вулиця, а те, що відбувалося у нас за спиною. Люсьєн і Елейн мовчали, сидячи одне навпроти одного біля темного вичахлого каміна. До чаю ніхто з них не доторкнувся. Я намагалася вгадати, чи робить спроби Люсьєн проникнути в розум своєї судженої й чи відчуває він зв’язок між ними, — ну, приміром, такий, що з’єднував наші з Різом свідомості: міст із чорного адаманту. Чи, може, їхній зв’язок суджених відчувається геть по-іншому.

Горнятко задзенькотіло на блюдечку, і ми з Мор одночасно озирнулися.

Елейн підносила своє горнятко до губ, навіть не дивлячись на Люсьєна.

А в їдальні з іншого боку фоє цей звук привернув увагу Нести. Я дізналася про це, коли Амрен суворо наказала їй зосередитися на їхніх чергових заняттях і повела її до їдальні. Сумніваюся, що вона зараз була в змозі слухати пояснення своєї наставниці. Напевно наставляла вухо, дослухаючись до того, що відбувається у нас.

Амрен і Неста зводили стіни. Подумки. Кожна у власному мозку. Амрен сказала мені про це, коли посадила Несту в їдальні навпроти свого стільця. Такі самі стіни, що їх раніше Амрен вчила мою сестру відчувати й шукати в них проломи, які тепер треба було полагодити. Спроба сестри тренуватися з об’єктами сили у Дворі Жахіть не сприяли засвоєнню Нестою необхідного. Тепер Амрен вирішила вдатися до іншого способу.

— Не вся магія складається зі спалахів і блискіток, — сказала Амрен і випровадила мене з їдальні.

То ж якою магією володіла Неста? Жодних проявів сили моєї сестри… Я не чула їх, не бачила, не відчувала. Я не уявляла, що саме Амрен намагається пробудити чи витягнути з моєї сестри.

Нашу увагу привернув рух знадвору. Різ із Кассіаном заходили крізь низенькі головні ворота, повертаючись з першої зустрічі з командирами Кейрових Провісників Темряви — ті вже зібралися й готувались. Кейр дотримав слова. Принаймні бодай щось вчорашнє закінчилося належним чином. Обоє помітили нас у вікні. І зупинились.

«Не заходьте, — попередила я його через зв’язок. — Люсьєн намагається за допомогою свого зв’язку збагнути, що сталося з Елейн… після Котла».

Різ тихо переказав мої слова Кассіану, і той схилив голову до плеча рухом, дуже схожим на Нестин, щоб зазирнути в кімнату позаду нас.

Різ сухо спитав: «А Елейн про це знає?»

«Ми запросили її на чай. Вони з Люсьєном сидять біля каміна».

Різ знову звернувся до Кассіана, який чомусь засміявся, повернувся і пішов у бік вулиці. Різ залишився. «Кассіан вирішив промочити горло. Я складу йому компанію. Коли зможу повернутися без загрози життю».

Я показала йому у вікно свій звичний вульгарний жест. «Такий великий, сильний іллірійський воїн — і раптом боїться за своє життя».

Я знову повторила той самий жест, а Мор, вгадавши більшу частину нашої розмови, приєдналася до мене. Різ тихо засміявся і відповів театральним поклоном.

«Вищі Лорди відповіли на листи, — додала я йому вслід. — Двори Дня, Світанку і Зими погодилися прибути».

«Я знаю, — відповів Різ. — І наразі отримав звісточку від Крессиди, Тарквен також над цим міркує».

Краще, ніж просто відмова. Я так і сказала.

Обернувшись, Різ усміхнувся мені.

«Насолоджуйся чаєм, квочечко-дуеньє».

«З тобою мені б теж не завадила дуенья, якщо ти розумієш, про що я».

«У цьому домі їх таких було четверо».

Я усміхнулась, коли він нарешті дійшов до низеньких воріт, біля яких на нього чекав Кассіан, користуючись нагодою погріти крила — на радість дітлахам, які тепер на них витріщались.

— Зосередься! — долинуло з їдальні.

У відповідь почувся гуркіт із-за обіднього столу. Звук цей налякав Елейн. Вона поставила недопите горнятко з чаєм на блюдце і підвелася. Люсьєн теж підвівся.

— Вибач, — пробурмотів він.

— Що… Що це було?

Мор поклала руку мені на коліно, утримуючи на місці.

— Це був дотик. Я потягнув за єднальний зв’язок.

— Сиди на місці, кляте дівчисько! — гримнула на Несту Амрен.

Але та вже стала на порозі.

— Що ти вчинив із нею? — спитала вона.

Слова її різали, наче леза.

Люсьєн подивився на неї, перевів погляд на мене. На його вилицях заходили жовна.

— Нічого. — Люсьєн знов розвернувся до судженої. — Вибач, якщо я тебе налякав.

Елейн підійшла до Нести, яка ледве стримувала гнів.

— Це було… дивно, — видихнула Елейн. — Наче ти потягнув за ниточку, прив’язану до ребра.

Люсьєн розвів розкриті долоні.

— Вибач.

Елейн довго дивилася на нього. А потім очі стали байдужими, вона струснула головою, двічі кліпнула й промовила до Нести:

— Двійнята-Ворони вже летять, чорний і білий.

Неста змогла приховати розчарування і страх.

— Елейн, чим я можу тобі допомогти? — спитала вона.

Так м’яко й ніжно вона говорила тільки із сестрою. Але Елейн на те ще раз струснула головою.

— Сонячне світло.

Неста сердито глянула на мене й повела коридором Елейн у садок за будинком, залитий сонцем.

Скляні двері розчинилися і зачинилися, і лише після того Люсьєн тяжко зітхнув.

— Зв’язок є, і це справжня єднальна нить, — сказав він більше собі, ніж нам.

— І що із цього? — запитала Мор.

Люсьєн обома руками скуйовдив своє довге руде волосся. Він був набагато смаглявіший за Еріса. Мені завжди подобався соковитий золотаво-бурштиновий відтінок його шкіри.

— І мені вдалося торкнутися Елейн, а потім вона втекла.

— Ти щось відчув?

— Ні… просто не встиг. Елейн втекла. Я відчув її, але… — Люсьєн почервонів.

Хай би що він відчув, це достоту було не те, що ми шукали. До того ж гадки не маючи, що саме ми в ній шукаємо.

— Можемо спробувати знову, приміром завтра, — запропонувала я.

Він кивнув, але не дуже впевнено.

Амрен гукнула до мене з їдальні:

— Фейро, будь ласка, сходи за своєю сестричкою! Її урок ще не закінчився.

Я зітхнула:

— Зараз піду.

Люсьєн подивився кудись повз мене — на листи на столі. Золоте око звузилося. Емісар Темліна просто не міг їх не впізнати.

— Дай здогадаюся: вони погодились. Але тепер на вас чекає чимало головного болю з вибором місця.

— У тебе є якісь пропозиції? — спитала Мор.

Люсьєн поправив брунатний шкіряний шнурок, яким було зібране у хвіст волосся.

— У вас тут є мапа?

Судячи з усього, за Нестою мала йти я.

— Мить тому цієї сосни тут не було.

Азріель тихенько засміявся, сидячи на валунові, на якому влаштовувався і два дні тому. Він уважно спостерігав, як я вибираю з волосся і куртки соснові голки.

— Судячи з її розміру, вона тут стоїть уже… щонайменше дві сотні років.

Я зморщила носа, витрушуючи шматочки кори з волосся. Це копирсання почало дратувати мене, бо долоні були вже геть поколоті.

Але що мене тішило, так це те, що Азріель пом’якшав. Холод і відстороненість, якими віяло від нього після спалаху злості Мор, зникли. Через те, що Мор вирішила-таки сісти поруч із ним під час учорашньої вечері. Це було мовчазне прохання. А може, просто через те, що потрібен був час, щоб оговтатись. А втім, я таки бачила провину в очах Азріеля щоразу, коли він дивився на Мор. Хай би що там думав Кассіан, хай би як сильно злився на Азріеля, назовні він випускав тільки усмішки і соромні жарти. Радів, що все усталилося, принаймні на якийсь час.

Щоки в мене пашіли. Я зміряла поглядом валун, на якому вмостився Азріель і який височів не менш як на п’ять метрів над лісовою підстилкою, і озеро, що виблискувало між сосон. І дерево, у яке я влетіла обличчям в останній своїй спробі стрибнути з валуна і ковзнути вітром до озера.

Я взяла руки в боки, оцінюючи висоту, дерева, озеро.

— Що я зробила неправильно?

Азріель, який точив у себе на колінах Того, що говорить правду, скосив на мене карі очі.

— Окрім спроби знести сосну?

Почуття гумору, що було властиве Співцю тіней, було стримане й сухувате, але виявлялося воно значно частіше, ніж у інших.

Минулі два дні ми присвятили пошукам у старовинних книжках чогось, що могло б згодитися для рятування Стіни і що можна було б передати Амрен і Несті, які продовжували мовчки, непомітно для інших, зводити й лагодити ментальні стіни. Втомившись від книжок, я приєднувалася до спільних наших суперечок з приводу відповідей на купу листів від верховних правителів. Усі жваво обговорювали місце зустрічі. Те, що пропонував Люсьєн, правителі дружно відкинули. Він запропонував ще кілька варіантів. І знову посипалися відмови. Люсьєн незворушно промовив, що цього і слід було очікувати. До того ж йому ніколи не доводилося влаштовувати подібні зустрічі! Різ лише схвально кивав, поділяючи його думку.

Ще одним моїм заняттям, також пов’язаним з книжками, був пошук відомостей про те, як упоратися з Уроборосом, як діяти, щоб він не зашкодив. Тобто я намагалася знайти способи, як його приборкати. А коли я з головою поринала у світ пошуків, на мене чекало чимраз більше книжок, що їх знаходила для мене Клото. І всі вони були про Уроборос і спроби його приборкання.

Свічадо, як з’ясувалося, було доволі відоме. Кожний відомий філософ обов’язково про нього згадував. Деякі навіть наважувалися подивитись у нього. І… всі вони втрачали розум. Дехто лише наближався до свічада… і тікав, просто-таки давав драпака від того жаху, що його огортав.

Я не змогла знайти жодного запису про те, що бодай хтось упорався зі своїми емоціями при самому лише наближенні до загадкового свічада. Таких, хто зумів би без страху заглянути в Уроборос і забрати дзеркало із собою, не було. Майже не було.

Окрім Лісової Ткалі, яка й без того здавалася божевільною, — можливо, через те свічадо, яке так любила. Деякі філософи, хто не знав про існування Ткалі, робили припущення, що колись свічадом володіла темна королева. Спостерігала крізь нього за тим, що коїлося у світі, а ще вишукувала прекрасних дівчат, на яких полювала заради того, щоб самій залишатися вічно юною.

Те, що родина Кейра тисячоліттями володіла Уроборосом, свідчило про дуже малий відсоток успішних зустрічей зі свічадом. Його сім’я не могла назвати жодного сміливця, який зміг би приборкати дзеркало. І це не надихало.

Зміст переглянутих книжок не викликав у мене бажання випробувати долю. Особливо коли всі вони стверджували: з Уроборосом жарти погані. Ніяких шпарин і варіантів. Єдиним шансом заволодіти Уроборосом була зустріч із жахіттям, яке в ньому жило…

А це означало, що мені доведеться придумувати альтернативи. Інші способи спокусити Косторіза до нас приєднатися. Коли це може статися, я не знала.

Азріель сховав свій легендарний кинджал у піхви і тепер роздивлявся мої розкинуті крила.

— Ти намагаєшся керувати польотом за допомогою рук. Але ж у тебе є м’язи крил і м’язи спини. Руки тобі не потрібні, хіба що для рівноваги. Але переважно для власного спокою.

Я ще ніколи не чула від нього стільки слів одразу, тож аж рота роззявила від подиву. Помітивши, що я витріщаюся на нього, Співець тіней скривився. Я відвела погляд і похмуро глянула на урвище.

— Продовжувати? Ще раз? — спитала я.

Він тихо засміявся і запропонував:

— Можемо знайти щось низеньке, якщо хочеш.

Я зіщулилася.

— Ти ж казав, що це низеньке.

Азріель відкинувся назад, спираючись на руки, і чекав. Спокійний, терплячий. Але я все одно знову відчула, як кора обдирає мені долоні і як гупають коліна об землю при падінні…

— Ти безсмертна, — тихо промовив він. — Тебе дуже важко зламати. Так я завжди сам собі казав, — додав він.

Пауза. І знову:

— На це я й орієнтувався.

— Важко зламати, — похмуро сказала я. — Але все одно боляче.

— Розкажи про це сосні.

Я засміялася.

— Я знаю, що падати невисоко, і знаю, що падіння мене не вб’є. Ти не міг би просто… зіштовхнути мене?

Мені бракувало віри у свої можливості, поштовху ззовні. Мої руки і ноги відмовлялися рухатися в нікуди.

— Ні, — відповів Азріель.

Чітка відповідь. Але я зволікала.

Цей страх був безглуздий. Я билася з Аттором у небі, падала з висоти сотень метрів.

До спогаду доєднався гнів. На Аттора, на всіх мерзотників, які зазіхають на моє місто. Я зціпила зуби, помчала до краю урвища й зістрибнула з нього.

Розкинула крила, але спина запротестувала, хоч вони і впіймали вітер. Але нижня моя частина почала по-справжньому падати, ноги стали важкими, м’язи спини не витримували.

А та клята сосна знову вистрибнула переді мною. Я різко забрала вправо — і влетіла простісінько в іншу сосну. Крилами вперед.

Спочатку я почула хрускіт кісток, біль у натягнутих жилах. Потім удар об землю. Мене пройняв несамовитий біль, і я почула, як тихо вилаявся Азріель.

Я схлипнула. Біль обпік долоні, потім коліна. І врешті спину…

— Лайно, — тільки й змогла видихнути я, коли Азріель опустився поруч зі мною на коліна.

— З тобою все гаразд. Ніяких особливих ушкоджень. Тільки трохи подряпало.

Світ у мене перед очима ще не склався докупи.

— Ти вдало ухилилася від зіткнення з тієї сосною, — похвалив мене Азріель.

— І влетіла в іншу.

— Знання того, що тебе оточує, — це вже половина польоту.

— Ти це вже казав, — вишкірилась я.

Справді казав. Десяток разів. І це лише сьогодні.

Азріель присів на п’яти і простягнув мені руку, щоб допомогти. У мене все боліло, коли я, схопившись за його пальці, підвелася і стала струшувати із себе неймовірну кількість хвої і зламаних гілочок. Спина боліла так, що я опустила крила і вони волочилися по землі, коли Азріель вів мене до краю озера.

Яскраве сонце відбивалося від чистого плеса води, і в цьому світлі всі тіні Азріеля зникли. Його обличчя окреслилося дуже чітко. І воно стало більш схожим… на людське. Я його таким ніколи не бачила.

— У мене жодного шансу навчитися літати у складі легіону? — спитала я, опускаючись на коліна поруч із ним.

Азріель вправно й обережно обробляв мої обідрані долоні. Сонце було безжальне до його шрамів на руках, воно висвітлило їх усі, до найменшого рубця.

— Найімовірніше, ні, — сказав він.

У мене похололо в грудях.

— Але це не означає, що не слід тренуватися кожної доступної миті. Ніколи не знаєш, які результати дадуть твої зусилля.

Я здригнулася, коли він витягнув довгу скалку з моєї долоні і промив ранку.

— Мені було дуже важко вчитися літати, — зізнався він.

Я мовчки чекала на продовження його розповіді.

— Більшість іллірійців навчається літати з пелюшок. Але ж, мабуть, Різенд розповідав тобі про особливості мого раннього дитинства.

Я кивнула. Азріель закінчив з однією долонею і взявся за другу.

— Навчання почалося, коли я вже був дорослий. У мене відразу виник страх перед перед польотами. Я не довіряв своїй інтуїції. І мені було соромно починати вчитися в такому віці. Передусім перед молоддю. Та й перед усіма ветеранами того військового табору. Вони взагалі не вірили, що я навчусь літати. Але я вчився, і часто сам, без нікого, тікав із табору, щоб за мною ніхто не спостерігав. А одного разу впав і сильно забився. Навіть встати не міг. Так і лежав, поки мене не знайшов Кассіан. Поглузував з мене, відлупцював, а потім запропонував тренування. Наступного дня до нього приєднався й Різ. Вони обидва вчили мене літати.

Азріель закінчив з моєю другою долонею і сів на кам’янистому березі. Я влаштувалася поруч із ним, поклавши стесані руки на коліна, долонями догори. Крила мої безсило обвиснули за спиною.

— Ніколи не знаєш, які результати дадуть твої зусилля, — знову повторив він те, що я вже почула від нього. — Послухай ще одну історію. Її я почув від Різа уже за кілька років після Війни. Це був його подарунок для мене. Він… навідував Міріам і Дрейкона в їхній новій домівці потайки, навіть ми не знали, що відбувалося, доки він не повернувся. Ми знали, що їхній народ, усупереч чуткам, не потонув у морі, як усі гадали і як вони й хотіли переконати всіх. Розумієш, Міріам звільнила свій народ від королеви Чорної Землі й повела їх — майже п’ятдесят тисяч — через пустелю, до берегів Еріфійського моря. Крилатий легіон Дрейкона прикривав їхній відступ. Вузька протока відділяла Чорну Землю від сусіднього королівства, куди і прямували втікачі. Міріам заздалегідь подбала про кораблі. Але коли вони дісталися берега, усі кораблі, на яких вони мали перетнути протоку й дістатися іншого королівства, були вже знищені. І знищила їх королева. До того ж вона відправила навздогін залишки своєї армії, наказавши повернути їй колишніх рабів.

Я з цікавістю слухала його розповідь. Хотілося почути нові деталі цієї історії про Дрейкона і Міріам.

— Народ Дрейкона — серафими — був крилатий, — вів далі розповідь Азріель. — Отакий, як ми, тільки крила у них укриті пір’ям. І, на відміну від нас, не тільки їхня армія, а й суспільство дуже високо цінує жінок. На відміну від нашого. Їм дозволяли керувати країною, битися нарівні з чоловіками. Серафими обдаровані могутньою магією повітря і вітру. Побачивши армію, яка на них чекала, вони зрозуміли, що сили надто нерівні. І змусили розступитися води протоки. Таким чином вони проклали шлях дном каналу, яким і побігли втікачі, рятуючись від переслідувачів. Усі побігли, а Міріам залишилася прикривати відхід. Їй треба було переконатися, що всі до останнього опинилися на іншому березі. Вона хотіла врятувати всіх. Нікого не залишити на поталу ворогу.

Азріель тяжко зітхнув і промовив:

— Армія королеви наздогнала втікачів на середині переходу. Серафими були виснажені, їхня магія вже ледь тримала прохід у протоці. Дрейкон знав: якщо протримати цей прохід трошки довше, армія зможе перейти і знищити втікачів на іншому березі. Серафими билися з авангардом королеви на дні моря, і це був справжній кривавий хаос. Ніхто не припускав, що королева Чорної Землі очолить цей похід. А вона рухалася в перших лавах. Помітивши Міріам, королева власноруч простромила її списом. Дрейкон цього не бачив. Він гадав, що вона вже давно перейшла, що хтось із його воїнів переніс її повітрям. І тому наказав відпустити роз’єднану протоку й потопити ворожі сили. Серед серафимів була молода жінка на ім’я Нефелла, картограф. Вона побачила, як падає Міріам. У Нефелли була кохана — одна зі старших командирів в армії Дрейкона. Вона повідомила, що Міріам і Нефелла зникли. Дрейкон був у розпачі, але його полишали магічні сили. У світі не було сили, здатної зупинити води протоки. І Дрейкон не міг кинутися на пошуки Міріам. Але те, чого не міг зробити він, зробила Нефелла.

— А до чого тут складання карт? — не втрималася я із запитанням, бо ніяк не могла второпати, чим могла прислужитися Нефелла в цій ситуації як картограф.

— Нефелла стала картографом лише тому, що її не допустили до бойових лав легіону. У неї були дуже маленькі крила, а праве ще й недорозвинене. І сама вона була тендітна й невисока. У передніх шеренгах, коли легіон ставав щитом до щита, вона могла б утворити досить небезпечну прогалину. З поваги до її коханої Дрейкон дозволив Нефеллі піднятися в повітря разом із легіоном. Перший же політ виявив усі недоліки Нефелли. Вона ледве могла підняти важкий щит серафимів. Маленьким крилам бракувало сил, щоб встигати за іншими. Тому під час Війни вона стала незамінна як картограф, допомагала Дрейкону і коханій знаходити територіальні переваги для місця битв. Саме тоді вона стала найближчою подругою Міріам. Того дня на морському дні Нефелла згадала, що подруга залишилася прикривати відхід. І повернулася за нею, коли всі інші тікали до далекого берега. Вона знайшла Міріам, прохромлену списом. Вона була ще жива, але втратила дуже багато крові. А води протоки вже починали змикатися, накриваючи ворожих солдатів. Міріам казала Нефеллі, що їй треба рятуватися. Але Нефелла не хотіла покидати подругу. Підхопила її й полетіла.

Голос Азріеля потеплішав від захвату.

— Коли, багато років по тому, Різ говорив про це з Дрейконом, тому бракувало слів. Те, що сталося, суперечило всій логіці, усім тренуванням. Нефелла, яка не могла втримати щит серафимів, несла Міріам, втричі більшу вагою за щит. І не просто несла. Вона летіла. Протока змикалася за ними, а Нефелла летіла, як найкращий із крилатих воїнів. Дно протоки було лабіринтом серед загострених скель, надто вузьким для будь-кого із серафимів. Але Нефелла з її маленькими крилами… Якби її крила були бодай на дещицю ширші, вона не пролетіла б там. Нефелла мчала крізь той лабіринт зі швидкістю і вправністю найдосвідченіших серафимів. Мчала — на руках із Міріам, яка помирала. І це була та Нефелла, яку відкинули як непридатну для служби в армії, про яку вже всі й забули… Вона перегнала саму смерть. І звідки тільки взялися ця швидкість і майстерність польоту! Вона летіла майже над самою водою, не маючи сил піднятися вище. Але її маленькі крила й недосформоване праве жодного разу її не зрадили. Жодного. Жодним ударом.

У мене забриніли сльози на очах.

— Нефелла щасливо дісталася берега. Вона змогла. Того ж вечора кохана Нефелли назвала її своєю дружиною після тієї ночі. А Міріам… Вона жива досі тільки завдяки Нефеллі.

Азріель підняв плаский білий камінчик і став крутити його в пальцях.

— Різ розповів мені цю історію, коли повернувся від них. І тоді ми потайки вирішили, що відтепер у військових справах будемо керуватися нефелліанською стратегією.

Я в подиві скинула бровою. Азріель лиш стенув плечима.

— Ми… Різ, Кассіан і я за кожної нагоди нагадуємо одне одному: те, що ми вважаємо найбільшою своєю слабкістю, іноді може обернутися на найбільшу перевагу. І що змінити хід історії може непомітна особа, про яку ніколи б і не подумали.

— То це така собі нефелліанська філософія! — вигукнула я в захваті.

Він кивнув.

— Щороку в їхньому королівстві проводять Перегони Нефелли на честь того її польоту. На суходолі, звісно. Позаяк люди не можуть літати, охочі позмагатися пробігають відстань, що дорівнює довжині протоки. І Нефелла щороку нагороджує переможця квіткової короною.

Азріель кинув камінчик назад, не у воду, а до своїх товаришів на березі, і звук від його падіння пролунав над водою.

— Тому ми будемо тренуватися, Фейро, допоки нам стане на це часу. Бо ніколи не знаєш, яка додаткова година потім зуміє врятувати і нас, і ситуацію — вирішити все.

Я зважила на його слова. Історія Нефелли вразила мене. Забувши про зідрані долоні й біль у всьому тілі, я підвелася на рівні й розправила крила.

— Тоді спробуймо ще раз.

Я застогнала, кульгаючи до нашої спальні, де Різ сидів за столом із черговим стосом книжок.

— Я попереджав, що Азріель — жорстока скотиняка, — сказав він, навіть не обертаючись. Звів руку, і у прилеглій ванній задзюркотіла вода.

Я буркнула щось вдячне і попленталася туди, зціпивши зуби від болю у спині, стегнах, кістках. У мене боліло все, а позаяк м’язам треба було звикати й міцніти разом із крилами, крила я теж не прибирала — волокла їх підлогою, килимом, знову підлогою, і це був єдиний звук, окрім моїх втомлених кроків. Мій погляд упав на наповнену гарячою водою ванну, у яку треба було залізти, і я схлипнула. Навіть щоб роздягнутись, я мала вичавлювати останні сили із виснажених майже вщент м’язів.

У спальні скрипнули ніжки стільця, почулися м’які, мов у кота, кроки, а потім…

— Ти, напевне, це знаєш, але, щоб помитися, у ванні треба сидіти, а не дивитися на воду в ній.

Мені бракувало сил навіть на похмурий погляд. Я зробила лише один скутий, непевний крок у бік ванни… і Різ впіймав мене.

Одяг зненацька зник, найімовірніше, опинився у пральні на першому поверсі, а Різ підхопив мене на руки й обережно опустив у воду. З крилами мені ледь вистачало місця, і…

Я застогнала від розкішного відчуття гарячої води і прихилилася головою до спинки ванни.

— Зараз повернуся, — сказав Різ і вийшов з ванної, а потім і зі спальні.

Коли він повернувся, я зрозуміла, що заснула, бо розбудила мене його рука на плечі.

— Вилазь, — сказав він, але піднімав і витирав мене сам, а потім провів до ліжка і поклав на живіт.

Я помітила поруч олії та бальзами, почула слабкий аромат розмарину й чогось приємного, чого втома не дала мені розпізнати. Долоні Різа заблищали, коли він вилив на них щедру порцію зілля, а потім ці долоні взялися за мене.

Я застогнала, ганебно застогнала, коли Різ став розминати болісні вузли м’язів у мене на спині. Що боліснішими були вузли, то жалюгідніше я стогнала, але Різ працював м’яко, обережно, доки напруження не спало і шалений біль не перетворився на глухе ниття.

А потім він узявся за крила.

Полегшення й екстаз — ось що я відчувала, коли м’язи на цих чутливих зонах піддалися обережним погладжуванням і я нарешті розслабилися.

У мене підтиснулися пальці на ногах, коли Різ торкнувся особливо солодкої точки, від якої напружився мій живіт. Теплі долоні ковзнули до моїх литок. І він почав повільно підніматися, вище і вище, до стегон, подражнив, гладячи між ними, і дихати стало важче. Потім іще вище, а масаж, хоч і залишився цілющим, набув дещо грішного відтінку. А тоді вище, до попереку, до моїх крил… Їх він торкався інакше. Вивчаючи. Гладив широкими, легкими, як подих, рухами, то по колу чи арками, то прямо, прогладжуючи гарячі лінії.

У мене всередині все розтеклося лавою, і я прикусила губу, коли Різ легенько зачепив нігтем місцинку зовсім поряд із дуже, дуже чутливою точкою.

— Шкода, що ти так втомилася на тренуванні. — Його руки почали вигладжувати ліниві кола.

Я спромоглася на низку плутаних слів, які були лайкою і благанням водночас.

Він нахилився, зігріваючи подихом шкіру між моїми крилами.

— Я колись казав тобі, що в тебе найбрудніший язичок з усіх мені відомих?

Я пробурмотіла зайвий доказ його слів.

Різ засміявся і знову полоскотав краєчок чутливого місця, одночасно запускаючи другу руку між моїми ногами.

Я безсоромно підняла стегна, вимагаючи більшого. Але палець Різа ліниво кружляв довкола своєї мети, тоді як друга рука гладила крило. Він поцілував мою спину.

— Як же мені кохати тебе сьогодні, любонько Фейро?

Я почала звиватися і тертися об покривала під собою, відчайдушно бажаючи посилити відчуття, а Різ усе утримував мене на краю.

— Така нетерпляча, — промуркотів він, і палець нарешті ковзнув у моє тіло.

Я застогнала, бо відчуття були надто сильні, всепоглинальні — одна його рука була між моїми ногами, а друга все ближче і ближче підбиралася до надчутливої місцинки на крилі. Наче хижак, який кружляв навколо здобичі.

— Цікаво, чи це скінчиться колись? — говорив Різ більше до себе, ніж до мене, і другий палець почав дражнити мене всередині. — Хотіти тебе щогодини, щохвилини. Мені й тисячі років буде мало.

Мої стегна рухалися разом із його пальцями, запрошуючи їх пробиратися ще глибше.

— Можеш тільки уявляти собі, як за ці роки зросте моя працездатність.

Я загарчала на нього дещо неромантично, і він засміявся, виходячи з мене. Я заскиглила, протестуючи.

Аж тут його рот опинився там, де раніше були пальці, а долоні підхопили мене під стегна, щоб підняти й дати йому кращий доступ до солодкої мети. Я сховала стогін у подушку, а Різ почав дражнити мене, торкатися й ніжити язиком.

У мене вихопився хрипкий стогін, стегна затрусилися. Різ міцніше обхопив їх руками, утримуючи мене так, як йому самому хотілося.

— Я ще жодного разу не насолоджувався тобою в підземній бібліотеці, — мовив він, проводячи язиком гарячу вологу лінію. — Треба виправити цю помилку.

— Різе… — благально злетіло в мене з уст його ім’я.

— Гм-м-м… — промугикав він.

Мене струснуло від вібрації цього звуку… Я захлинулася повітрям, вчепилася пальцями у простирадла.

Різ нарешті прибрав руки з моїх стегон, і я знову видихнула його ім’я — вдячно, з полегшенням, у передчутті, що він нарешті дасть мені те, чого я так прагну…

Але його рот зімкнувся на грудочці нервів там, де сходилися мої ноги, а рука… Рука нарешті легесенько погладила ту кляту місцинку з внутрішнього боку лівого крила.

Насолода хрипким криком вихопилася з тіла. А коли солодкі судоми і зоряне світло почали згасати… Неймовірне виснаження розлилося тілом, непорушне й надійне, як наш із Різом зв’язок. Різ ліг за мною, підгорнув мої крила, щоб обійняти.

— Чудовий вийшов експеримент, — пробурмотів він мені на вухо.

Я відчувала його спиною, напруженого, знову готового, так само як і я. Але, коли спробувала дотягнутися, Різ тільки міцніше обхопив мене руками.

— Спи, Фейро.

Я поклала долоню йому на передпліччя, насолоджуючись відчуттям прихованої під шкірою сили, і притулилася головою до його грудей.

— Хотіла б я проводити з тобою більше днів ось так… — Повіки в мене злипалися. — Тільки ти і я.

— Так воно й буде, — пообіцяв Різ.

Він поцілував мене в голову і ще раз підтвердив свою обіцянку:

— Неодмінно буде.