Двір крил і руїн

Розділ 18

— Ось лиш не кажи, що на порядку денному Двір Жахіть, — буркнув Кассіан з набитим ротом.

Різ здивовано вигнув брови.

— Хіба тобі не кортить полякати наших тамтешніх друзів?

— Ти хочеш просити мого батька приєднатися до нас у цій війні? — спитала вона, і обличчя її враз стало блідим.

Я ледь стрималася, щоб не видати здивованого зойку.

— А що воно таке — Двір Жахіть? — спитала Неста.

Замість нас на це відповів Люсьєн:

— Місце, яке решта світу вважає справжнім Двором Ночі. Місце його справжньої сили. — Він повів підборіддям у бік Різа. — Принаймні раніше було таке.

— І досі є. Для всіх, хто не з Веларіса. — Різ спокійно подивився на Мор. — Так, я маю намір зустрітися з Кейром. Його легіон Провісників Темряви — надто значна сила, щоб нехтувати нею у війні.

Наша остання зустріч до Двору Жахіть закінчилася розправою над Кейром. Різ не став терпіти його образ на мою адресу і зламав йому руку в кількох місцях, тож вона звисала в нього, як ганчірка. Я мала великий сумнів стосовно того, що в батька Мор є палке бажання допомагати Різу. Нову зустріч влаштовували, щоб зрозуміти обставини.

Неста нахмурила брови: її зацікавила розмова.

— Чому просто не віддати наказу? Хіба вони не твої піддані?

Кассіан відклав виделку, бо стало не до їжі.

— На жаль, відносини між нашими частинами Двору регулює окремий протокол, умови якого й охоплюють подібні речі. Переважно Двір Жахіть діє автономно, і ним керує батько Мор.

Мор знервовано заморгала. Азріель уважно за нею стежив, стиснувши губи в тоненьку ниточку.

— Намісник Кам’яного Міста має законне право відмовити моєму війську в допомозі, — пояснив Різ Несті й мені. — Це окрема частина угоди, яку мої предки уклали з Двором Жахіть кілька тисяч років тому. Вони залишаються під горою, не кидають викликів, не тривожать наших кордонів… і мають право вирішувати, чи допомагати нам у війні.

— А вони вже… відмовляли? — спитала я.

Мор похмуро кивнула.

— Двічі. Не мій батько. — Вона мало не вдавилася цим словом. — Але… було іще дві війни. Дуже, дуже давно. І вони вирішили не битися. Ми тоді перемогли… але дивом. І перемога коштувала нам дорого. А у війні, яка на нас насуває, нам знадобляться всі можливі союзники. І всі армії.

— Ми рушаємо за два дні, — сказав Різ.

— Він відмовиться, — заперечила Мор. — Не гай часу.

— Тому я повинен знайти спосіб переконати його у зворотному.

— Що? — спалахнула Мор.

Азріель і Кассіан засовалися на стільцях, Амрен несхвально цокнула язиком. Їм це також не подобалося.

— Він бився на Війні, — спокійно сказав Різ. — Можливо, нам пощастить і цього разу.

— Нагадую тобі, що легіон Темряви мало чим відрізнявся від ворога поведінкою. — Мор відштовхнула від себе тарілку з недоїденим шматком м’яса.

— Ми діятимемо за новими правилами.

— Ти не в тому становищі, щоб їх диктувати, і ти це знаєш, — вишкірилася вона.

— Побачимо. — Різ покрутив келих з вином.

Я глянула на Кассіана. Генерал ледь помітно похитав головою. «Не втручайся, принаймні зараз», — означав його жест.

Я так само ледь помітно кивнула йому.

Мор рвучко розвернулася до Азріеля:

— А ти що скажеш?

Співець тіней витримав її погляд з непроникним обличчям. Він щось зважував. Я напружено спостерігала за ним. Він обирав, на чий бік стати — на захист коханої жінки чи на бік свого Вищого Лорда…

— Не мені це вирішувати.

— Дурна відмовка, — обурилася Мор.

Я ладна була заприсягнутися, що побачила біль в очах Азріеля, але він знизав плечима і знову вдягнув маску холодної байдужості. Мор закусила губу.

— Мор, тобі не треба туди йти, — рівно і спокійно промовив Різ.

— Треба. І обов’язково. Бо інакше все буде ще гірше. — Вона одним ковтком допила вино. — Гадаю, мені стане двох днів, щоб підібрати сукню, яка вжахне мого татка.

Амрен нарешті захихотіла, Кассіан теж розсміявся на жарт Мор.

Але Різ ще зо хвилину спостерігав за Мор, і зірочки в його очах поступово згасали. Мені кортіло спитати, чи немає іншого варіанта, якогось шляху, що дав би нам змогу уникнути ось цих глухих кутів між нами, але… Я вже вишкірилась на Різа, коли ми гостювали в Амрен. А тут знову присутні Люсьєн і моя сестра… Тож я втримала язика за зубами. Принаймні зараз.

У тиші, яка запанувала в кімнаті, я спробувала повернути розмову в менш небезпечне русло, тож сказала Кассіану:

— Ти не проти, якщо ми почнемо тренуватися завтра о восьмій? Я зустріну тебе на рингу.

— О пів на восьму, — відгукнувся він із чарівною усмішкою, від якої більшість його ворогів тікала б світ за очі.

Люсьєн знову закопирсався в тарілці. Мор долила собі вина. Азріель стежив за кожним її рухом, стискаючи виделку пошрамованими пальцями.

— О восьмій, — заперечила я, спокійно зустрічаючи його погляд. І розвернулася до Нести, яка мовчки спостерігала за подіями. — Хочеш з нами?

— Ні.

Мовчання стало надто багатомовним, щоб його ігнорувати. Але я просто повела бровою на відповідь сестри й потяглася за вином. А потім, ні до кого конкретно не звертаючись, промовила:

— Я хочу навчитися літати.

Рука Мор здригнулася, і вино з її келиха забризкало Азріелю груди і шию. Але Співець тіней навіть не помітив цього. Він просто з подивом витріщився на мене, явно не очікуючи цього почути. А Кассіан ледве стримувався, щоб не розреготатися.

Моя магія досі була заслабка для того, щоб відростити собі повноцінні іллірійські крила, але я все одно звернулася до іллірійців:

— І хочу, щоб мене навчали саме ви.

Мор бовкнула:

— Серйозно?

А Люсьєн — Люсьєн — взагалі видав дивну фразу:

— Що ж, це пояснює крила.

Неста подалася вперед, щоб пильніше роздивитись мене.

— Які крила?

— Я можу… змінювати форму, — зізналась я і додала вже для всіх: — А в майбутньому конфлікті вміння літати може бути… корисним.

Я подивилася на Кассіана, який тепер нервовим поглядом уважно вивчав мене.

— Наскільки я розумію, у битві з Гайберном братимуть участь іллірійці.

Ледь помітний кивок генерала.

— Тоді я битимуся поряд із вами. У небі.

Я чекала, що зі мною не погодяться. Що Різ суворо заборонить навіть думати про це. Але єдиною відповіддю мені було завивання вітру за вікнами їдальні.

Кассіан шумно видихнув.

— Я не знаю, чи це можливо. Передусім з огляду на обмеженість часу. Тобі доведеться не просто навчитися літати, а ще й розподіляти вагу щита і зброї, а також співпрацювати з іншими в іллірійському загоні. Лише на це зазвичай потрібні десятки років. У нас же в найкращому разі є кілька місяців, в найгіршому — тижнів.

Мені й руки впали.

— Тоді навчимо її всього, на що стане часу, — сказав Різ. Проте зорі в його очах стали крижаними, коли він додав: — Я хочу дати їй усі можливі переваги і всі шанси врятуватись, якщо все піде під три чорти. Навіть один день тренувань може стати вирішальним.

Азріель згорнув крила, і його прекрасне обличчя стало напрочуд м’яким. І серйозним.

— Я вчитиму тебе.

— Ти… впевнений? — спитала я.

Його риси знову стали непроникною маскою.

— Різ і Кассіан вчилися літати змалечку, вони навряд чи це пам’ятають, — нагадав він мені.

А ось незаконнонароджений Азріель, якого батько до одинадцяти років тримав у комірчині, наче якогось розбійника, не мав можливості літати, битися, робити бодай щось, про що криком кричали його іллірійські інстинкти…

Зв’язок затріпотів від темряви. Не від злості на мене. Різ теж пригадував те, що колись вчинили з його другом. Він ніколи й не забував цього. Ніхто з них не забував. І було дуже важко не подивитися на страшні рубці, що вкривали руки Азріеля. Я лише молилася, щоб Неста не почала розпитувати.

— Ми навчили основ чимало молоді, — заперечив Кассіан.

Але Азріель похитав головою, і його зап’ястки оповилися тінями.

— Це інше. Коли ти старший, страхи й ментальні блоки стають інакшими.

Ніхто, навіть Амрен, нічого на це не сказав. Азріель лише додав, для мене:

— Я вчитиму тебе. Кілька годин потренуєшся з Кассіаном. А ми поки все обговоримо. — Він кивнув на Люсьєна, який не злякався тіней, що вирують. — Після обіду зустрінемось.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Дякую, — сказала я, кивнувши йому на знак згоди.

Доброта Азріеля звільнила мене від внутрішнього блоку, і я розвернулася до Нести зі словами:

— Король Гайберну хоче силою Котла зруйнувати Стіну, скориставшись проломами, що в ній є.

Сіро-блакитні очі Нести залишалися байдужими. Гнів, який промайнув у них, коли згадали короля, швидко згаснув.

— Можливо, і я зможу їх залатати, але ти створена Котлом. І якщо він здатний розширити ті діри, є шанс, що саме ти зможеш їх закрити. Якщо тренуватимешся протягом того часу, що в нас залишився.

— Я можу тобі показати, — уточнила Амрен, звертаючись до Нести. — Тобто теоретично. Але починати треба відразу. Приміром, уже завтра вранці.

Вона трошки поміркувала, а потім сказала Різу:

— Коли рушатимеш у Двір Жахіть, ми підемо з тобою.

Я рвучко розвернулась до Амрен.

— Що? — спитала я з обуренням.

Я не могла уявити там Несту.

— Кам’яне Місто напхом напхане всілякою магічною силою, — пояснила Амрен. — Там у нас буде можливість потренуватися. Нехай дівчина відчує, якими можуть виявитись Стіна чи Котел. Таємно.

Азріель явно хотів заперечити. Неста мовчала.

Я чекала на пряму відмову, боялася, що надії наші марні. Але вона тільки спитала:

— А чому нам просто не вбити короля Гайберну, перш ніж він почне діяти?

І знову, вже вкотре, запала тиша. Амрен тихенько відповіла:

— Якщо захочеш його вбити, ніхто з нас не стане тобі на заваді. Дівчино, він твій.

Неста подивилась у бік відчинених внутрішніх дверей їдальні. Так, ніби навіть звідси могла побачити Елейн.

— Що сталося з королевами смертних? — спитала вона.

Я кліпнула очима.

— Що ти маєш на увазі?

— Їх зробили безсмертними? — Це було запитання до Азріеля, і його Сифони засвітилися внутрішнім світлом.

— Звіти про них були неточні й непослідовні. Одні кажуть, що стали, другі — не стали.

Неста уважно вивчала свій келих. Кассіан сперся руками на стіл і поцікавився:

— А чому ти спитала?

І сестра зустріла його погляд. Вона заговорила тихо, звертаючись до мене, до всіх нас, але дивилася в очі Кассіана так, наче нікого, крім них, навколо не існувало.

— Я хочу, щоб наприкінці цієї війни вони були мертві. Король, королеви — усі вони. Пообіцяйте мені їх убити, і я допоможу вам полагодити Стіну. Я тренуватимуся з нею. — Вона кивнула в бік Амрен. — Піду до Кам’яного Міста і куди завгодно… Я зроблю це. Але тільки якщо ви пообіцяєте мені, що вони будуть мертві.

— Гаразд, — відповіла я. — І нам може знадобитися твоя допомога під час зустрічі з Вищими Лордами. Для інших Дворів і союзників ти живий доказ того, на що здатний цей мерзенний, підступний король Гайберну. Те, що він з тобою зробив…

— Ні.

— Ти щойно погоджувалася латати Стіну і вирушити до Двору Жахіть. Чому ти відмовляєшся просто розповісти бодай те, що вважаєш за потрібне?

— Ні, — повторила Неста й підібгала губи.

Мені здалося, що я бачу перед собою Вищу Леді.

— Твоя розповідь може врятувати багато життів. Сам успіх цього зібрання Вищих Лордів може залежати від тебе.

Вона вчепилася руками в підлокітники, намагаючись себе стримати.

— Не смій так зверхньо зі мною розмовляти. Моя відповідь — ні.

Я схилила голову.

— Я розумію жах того, що з тобою сталося…

— Ти навіть уявити собі цього не можеш, не те що зрозуміти. Ні. І я не уподібнюватимуся «Дітям Благословенних» і благати про допомогу Вищих Фе, які залюбки вбили б мене, якби я досі була людиною. Я не розповідатиму їм цієї історії. Моєї історії.

— Вищі Лорди можуть не повірити нам на слово, а ти важливий свідок.

Неста відштовхнула стілець і кинула зібгану серветку на тарілку. Біла тканина миттю просякла підливкою.

— Їхня довіра — це ваша проблема, не моя. Я допоможу вам зі Стіною, але не торгуватиму історією свого життя вам на поталу.

Неста підхопилася на ноги, і зазвичай її бліде обличчя почервоніло.

— І навіть думати не смій пропонувати подібне Елейн. Бо я тобі горло перегризу.

Вона ковзнула поглядом не тільки по мені. Кожний відчув на собі її погрозу.

Ніхто не мовив ані слова, поки вона не вийшла з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

Я відкинулася на спинку стільця й заплющила очі. Коли розплющила, переді мною стояла пляшка вина.

— Келих, гадаю, не потрібен, — тільки й сказала Мор.

— Як на мене, Неста не поступається Амрен за кровожерністю, — промовив Різ, коли ми після обіду поверталися з ним додому вуличками Веларіса. — Єдина відмінність полягає в тому, що Амрен п’є кров, а Неста — ні.

Я пирхнула й похитала головою, але нічого не сказала. Ми повернули на широку набережну Сидри, яка в’юнилася вздовж всієї поцяткованої зірками ріки. Чудові будиночки міста і досі не загоїли рубців від минулої атаки, а на вулицях траплялися нерозібрані завали уламків і сміття. Чимало крамничок і досі були забиті дошками, а від частини будинків біля самої річки залишилися тільки купи гравію. Багато що встигли полагодити і відновити. Траплялися й такі будівлі, лагодити які було марно. Потім на їх місці побудують нові.

З Дому ми злетіли, коли закінчили обідати, вирішивши погуляти. Після цілої пляшки вина, яку я всю випила сама, треба було провітрити голову. Мор знайшла в Домі ще одну й прихопила із собою. Азріель похмуро подивився їй услід. Ми з Різом нікого не стали запрошувати із собою. Він тільки спитав мене крізь зв’язок: «Погуляєш зі мною?» А я ледь помітно кивнула.

Отож ми гуляли. Вже понад годину, пішки, майже весь час мовчки, занурені кожний у власні думки. Про слова, які ми сьогодні почули. Про отриману інформацію і загрози. Ми навіть не стишували ходи, доки не дісталися маленької таверни, у якій колись вечеряли під зірками. І мені стало легше на душі, коли я помітила, що вона не зазнала змін від вторгнення і цитрусові дерева в бочках, як і раніше, ледь чутно зітхали під вітром, що долинав із Сидри. Так само, як і тоді, вітер дув з боку таверни і доносив до нас густі аромати прянощів, м’яса з часником, печених томатів… Я прихилилася спиною до поруччя і стала спостерігати за офіціантами, які кружляли поміж столиками. Вільних місць не було.

— Хто знає, — пробурмотіла я, нарешті із запізненням відповідаючи Різу. — Неста може підхопити в неї цю звичку. Коли вона сьогодні пригрозила розірвати мені горло, я зрозуміла: це не просто погроза. Уявляєш, прокусить вона чиєсь горло, ковтне крові — і їй сподобається.

Різ засміявся і став поруч зі мною, акуратно склавши крила і спираючись ліктями на поруччя. Його теплий сміх луною озвався в мені, і я глибоко вдихнула цитрусово-солоний запах судженого, вбираючи його легенями, шкірою і самою кров’ю. Різ полоскотав губами мою шию.

— Ти дуже образишся, якщо я скажу, що з Нестою… важко, і навіть дуже?

Я засміялась.

— Сьогодні все було легше, ніж зазвичай. Вона принаймні погодилася бодай на щось. Не треба було запитувати її при всіх. Це була моя помилка.

Різ мовчав і слухав.

— А ти, — спитала я, — як ти знаходиш з іншими цей баланс, між Вищим Лордом і сім’єю?

— Це непросто, — поміркувавши, сказав Різ. — За минулі століття я теж припустився багатьох помилок. І мушу тебе засмутити, сьогоднішній вечір буде лише початком.

Я сумно зітхнула.

— І все одно мені треба було добре подумати, перш ніж пропонувати їй таке. Розповідати зовсім чужим… — я мало не сказала «людям», — фейцям про страждання, через які вона пройшла в Гайберні… Уявляю, як моя пропозиція дошкулила Несті. Це не те, що Неста зможе спокійно прийняти. Моя сестра завжди була дуже закритою людиною, навіть серед своїх.

Різ знову поцілував мене в шию.

— Сьогодні, на горищі, — сказав він, відстороняючись, щоб подивитися мені в очі. Відкрито. Щиро. — Я не хотів її ображати.

— Вибач, що зірвалася на тобі.

Він вигнув темну брову.

— А чого б тобі й не зірватися? Я зневажливо заговорив про твою сестру, ти захищала її. І мала повне право надерти мені дупу за таке.

— Я не хотіла… підривати твій авторитет.

У його очах затанцювали тіні. Різ розвернувся до Сидри, і я також. У темній воді танцювали відображення магічних міських ліхтарів. Трохи далі до їх золотистого світла доєднувалася барвистість кварталу з красивою назвою Веселка.

— Звідси і всі складнощі, Фейро… Статус. Положення. З ними завжди так. Сам Котел не розбереться.

Він поморщився і розвернувся до мене.

— Матір небесна, Фейро.

У мене спалахнули щоки, і я поквапилася урвати його.

— Мені все зрозуміло, правда. Бо виступати єдиним фронтом дуже важливо. — Я подряпала пальцем дерево поруччя. — Особливо для нас.

— Але ж не всередині нашої родини. У ній нам нема чого грати в єдність думок.

Ці слова зігріли мене — нашої родини.

Різ узяв мене за руку, переплів наші пальці.

— Ми можемо встановлювати будь-які правила. І в тебе є право сумніватися в моїх рішеннях, тиснути на мене — як приватно, так і на публіці. — Він пирхнув. — Але якщо справді захочеш надерти мені дупу, я б попросив зробити це за зачиненими дверима, щоб мене потім століттями не дражнили…

— Я не суперечитиму тобі на людях. А ти не підриватимеш мого авторитету.

Різ мовчав. Чекав, коли я розвину свою думку, хоча, можливо, і знав, що почує.

— Ми можемо сперечатися через зв’язок, коли поруч буде хтось, окрім друзів, — сказала я, — Але поки що, у ці перші роки, я хочу показати світу, що ми єдиний фронт… Якщо залишимося живими.

— Ми житимемо.

Ці слова були вимовлені з такою непохитною вірою, так твердо, що мені відчайдушно захотілося в них повірити.

— Але я хочу, щоб ти вільно кидала мені виклик і ставила власні рамки…

— А коли я цього не робила?

Він усміхнувся. А я поквапилася додати:

— Я хочу, щоб і ти так само вільно чинив у стосунках зі мною. Я навіть наполягаю на цьому.

— Домовилися. Але серед своїх, у сім’ї… можеш товкти мене носом у мою дурню скільки тобі заманеться. Я на цьому навіть наполягатиму.

— Чому?

— Тому що це весело.

Я штовхнула його ліктем.

— Тому що ми з тобою рівні, — сказав Різ. — І хай як важливо прикривати одне одному спину на людях, а проте це означає, що в нас із тобою є дар взаємної щирості. Правди.

Я обвела поглядом місто. Веларіс не звик засипати рано. Навколо нас, як і раніше, вирувало життя.

— То я можу сказати тобі щось правдиве?

Він напружився, але сказав:

— Завжди можеш.

Я видихнула:

— Вважаю, що тобі слід бути обережнішим, працюючи з Кейром. Не тому, що він такий мерзотник, просто… мені здається, що будь-яка помилка з нашого боку може сильно образити Мор.

— Я знаю. Знаю, — проказав Різ, куйовдячи пальцями волосся. — Я теж думав про це.

— Вони того варті — війська, які він може запропонувати? Варті її болю?

— З Кейром ми працюємо вже багато століть. Мор уже мала звикнути до цього. Так, його війська того варті. Легіон Темряви добре тренований, сильний і вже довго стоїть без діла.

Я замислилась.

— Під час останнього нашого візиту до Двору Жахіть я грала роль твоєї хвойди.

Він здригнувся від цього слова.

— Але я твоя Вища Леді, — повела я далі, гладячи пальцем тильний бік його долоні. Різ провів поглядом мої рухи. І я повторила тихіше: — Але я твоя Вища Леді. То яку ти порадиш маску для мене в Кам’яному Місті, щоб переконати Кейра допомогти нам?

— Ти сама повинна це вирішити, — відповів він, не зводячи очей з мого пальця, який усе кружляв по його руці. — Ти бачила, який я там, які там ми. Тобі й вирішувати, як нам підіграти.

— Тоді мені треба поквапитися. Маска знадобиться не тільки для зустрічі з Кейром, а й потім, коли зберуться Вищі Лорди.

Різ скоса поглянув на мене:

— Запрошені всі Двори.

— Сумніваюся, що він погодиться. — Мені не хотілося промовляти імені Темліна. — Остерігатиметься можливої пастки. Союзник Гайберну, він знає, що ми його можемо вбити.

Річковий бриз ворушив темне мов воронове крило волосся Різа.

— Зустріч відбуватиметься під захистом особливого закляття, яке всіх нас змусить стримуватись. Якщо хтось порушить перемир’я під час зборів, це дуже дорого йому коштуватиме. Магія може навіть позбавити життя. Темлін не такий дурний, щоб атакувати… Та й ми також.

— Навіщо взагалі його кликати?

— Не покликати означає дати йому зайві аргументи проти нас. Повір мені, у мене немає жодного бажання бачити його. Так само, як і Берона. Який на цей час у списку тих, кого я хочу вбити, обігнав навіть Темліна.

— Не забувай, що прибуде і Тарквен. І ми в його списку хіба що не очолюємо його на позбавлення життя.

Різ шумно видихнув через ніс:

— Одна річ — прислати нам криваві рубіни і геть інша — атакувати нас під час зустрічі.

— На скількох союзників ми можемо розраховувати? Окрім Кера з Кам’яного Міста?

Я озирнулася в бік набережної. Ті, хто гуляв і обідав, не звертали на нас уваги навіть попри досить упізнавані Різові крила. І все ж навряд чи це було найкраще місце для такої розмови.

— Важко передбачити, — зізнався Різ. — Геліон і його Двір Дня. Можливо. І Калліас… теж імовірно. З Двором Зими після Підгір’я у нас доволі напружені відносини.

— Азріель, наскільки я розумію, дізнається більше.

— Він уже вийшов на полювання.

Я кивнула.

— Амрен сказала, що їм із Нестою знадобиться допомога. З пошуком способів полагодити Стіну. — Я обвела рукою місто. — Спрямуй мене до найкращої бібліотеки, де можна було б щось таке відшукати.

Різ звів догори брови.

— Просто зараз? На тлі твоєї відданості роботі я почуваюся таким ледарем…

— Завтра, розумнику, — засміялася я.

Він також засміявся, розкидаючи і складаючи крила. Крила… які він не став ховати від Люсьєна.

— Ти довіряєш Люсьєну? — спитала я.

Різ схилив голову набік, бо це було не зовсім запитання.

— Тут не все так просто. Люсьєн понад усе на світі прагне наблизитися до Елейн. Але чи хоче цього Елейн, ніхто не знає. А втім, вона живе з нами, і, поки такий стан зберігається, Люсьєн підтримуватиме нас. Якщо ж становище зміниться… При Дворі Весни його таланти залишалися незадіяними. І на те, що він носив лисячу маску, були свої причини.

Різ криво усміхнувся:

— Якщо він зможе вкрасти Елейн і втекти до Двору Весни або деінде… Скажи мені відверто, ти справді віриш, що він не викладе їм усе, що знає? Заради власної вигоди чи просто заради того, щоб урятувати свою шкуру?

— Однак ти дозволив йому сьогодні бути присутнім на обіді й слухати всі наші розмови.

— А там не було сказано нічого з того, що Гайберн міг би повернути проти нас. Король уже напевно знає, що ми плануємо альянс із Кейром, що шукаємо способу не дати йому зруйнувати Стіну. Він не приховував цілей Даґдана і Бренни. Він також очікуватиме від нас спроби об’єднати Вищих Лордів. Саме тому місце зустрічі ми обиратимемо потім. Тож тепер виникає питання: називати це місце і чи брати його на зустріч?

Чи довіряла Люсьєну я?

— Не знаю, — зітхнула я. — Мені не подобається, що Елейн стала пішаком у цій грі.

— Так. Це завжди тяжко.

Я зіткнулася з подібною ситуацією вперше, а в Різа був багатовіковий досвід.

— Хочу почекати й подивитися, що робитиме Люсьєн протягом цих двох тижнів. Як поводитиметься з нами Елейн. Що про нього скаже Азріель. — Я зсунула брови й повільно промовила: — Він не поганий… тобто він не злодій.

— Напевно так і є.

— Але… — я зустріла його спокійний упевнений погляд і закінчила фразу: — довіряти йому все одно ризиковано.

— Він не говорив з тобою про те, як почувається через ситуацію з Темліном?

— Ні. І я не хотіла на нього в цьому тиснути. Він… йому шкода, що так сталося зі мною в Гайберні. І з Елейн. Ти запитаєш: а якби не Елейн, як би він повівся? Не знаю. Близнюки викликали в нього відразу. Але чи покинув би він Темліна? Маю щодо цього великий сумнів.

Різ відкинув пасмо з мого обличчя.

— Фейро-любонько, усе це — частина гри. Кому довіряти, коли і якою інформацією діляться.

— Тобі подобається грати?

— Іноді. Але не зараз, коли всі ризики такі високі. — Він погладив пальцями мої брови. — Коли я можу так багато втратити.

Я поклала долоню йому на груди, на приховані одягом іллірійські татуювання, під якими билося серце. Розмірений пульс луною прокотився в моєму тілі.

Наші погляди зустрілися. Його уста завмерли над моїм чолом, і я забула про все на світі. А Різ, на відстані подиху від мого обличчя, пробурмотів:

— Ми все одно плануватимемо майбутнє, війна в нас чи не війна. Я плануватиму наше майбутнє.

У мене в горлі так запекло, що я могла лиш кивнути.

— Ми заслуговуємо на те, щоб бути щасливими, — сказав він.

Блиск у його очах свідчив про те, що він пам’ятає мої слова, сказані на даху нашого будинку, невдовзі після атаки на Веларіс.

— І я битимуся за наше щастя всім, що тільки маю.

— Ми битимемося, — хрипко сказала я. — Не тільки ти… Ти більше не сам.

Він уже втратив більше за інших, але й досі, здавалося, вважав, що цього недосить.

Але Різ тільки озирнувся через плече на веселий ресторанчик за нами. Я теж поглянула на робітників, які впевнено снували між столиками, подаючи замовлені страви і прибираючи посуд.

— Тієї першої ночі, коли ми всі сюди прийшли… Коли ти сказала Севенді, що ніби прокидаєшся від сну, куштуючи її смаколики… — Різ похитав головою. — Тоді я вперше побачив тебе… умиротвореною. Наче і справді прокинулася, знов ожила. Я тоді відчув таке полегшення, що боявся, як би мене не знудило прямо за столом.

Я пригадала, як довго й дивно дивився на мене Різ, коли я нарешті заговорила. А потім була довга прогулянка додому, і саме тоді я почула мелодію, яку він присилав до моєї холодної камери в Підгір’ї. Тоді я нічого не знала ані про Веларіс, ні про сьогоднішнього Різа. Він подарував мені кілька хвилин чарівних звуків, що вихопили мене з відчаю й безвиході.

Я відштовхнулася від поруччя й повела Різа на міст над Сидрою, — міст, який вів нас додому. Обговорювати те, хто з нас більше готовий на жертви в цій війні, ми будемо пізніше.

— Погуляймо… Веселкою.

Цей справжній діамант Веларіса — живе серце кварталу митців — мінився всіма барвами. Справжнє серце міста, що билося цілодобово.

Узявши Різа під руку, я мовила:

— Ти, а ще це місто допомогли мені прокинутися, знову повернутися до життя.

Різові очі замерехтіли, а я усміхнулася, дивлячись на нього знизу вгору.

— Ціною якого я й захищатиму все це, Різе. Хай якою великою буде ця ціна.

Він поцілував мене в маківку і пригорнув міцніше, і ми, милуючись зоряним небом, подалися через міст на інший бік Сидри.