Двір крил і руїн

Розділ 7

У Бренни і Даґдана вигляд був такий, наче вони несподівано побачили перед собою здобич.

Джуріан же стояв з мечем напоготові. Могло здатися, що по той бік Стіни були не двоє дівчат і хлопець, а озброєний загін. А потім очі «Дітей Благословенних», запримітивши сувору красу Люсьєна, стали геть круглими.

Усі троє впали на коліна.

— Лорди і леді, — благально заспівали вони, і срібні прикраси тьмяно заблищали у плямах сонця, яке пробилося крізь віти. — Ми зараз у великій скруті.

Принц із принцесою широко посміхалися, показуючи свої неприродно білі зуби.

Джуріан, чи не вперше якийсь стривожений, гарикнув:

— Що ви тут робите?

Темноволоса дівчина, яка стояла найближче до пролому в Стіні, була гарненька, з медово-золотавою шкірою. Вона зашарілася, але підвела голову:

— Ми прийшли оселитися на землях безсмертних, як живе приношення вам.

Джуріан перевів на Люсьєна холодний суворий погляд.

— Це так і є?

Люсьєнові очі були не тепліші за Джуріанові.

— Ми не приймаємо данину від країни смертних. Тим паче від дітей.

Ці діти, всі троє, були хіба що на кілька років молодші за мене.

— Чому б вам не пройти, — заворкотіла Бренна, — щоб ми могли… відсвяткувати цю зустріч?

Вона націлилася на юнака з каштановим волоссям і на рудоволосу дівчину. Обличчя грубувате, але в очах світився розум.

Судячи з того, як Даґдан дивився на чорняву дівчину, він уже обрав собі жертву.

Я виступила вперед і звернулася до смертних:

— Забирайтеся звідси. Ідіть додому, повертайтеся до батьків. Той, хто перетне наш кордон, загине.

Вони відсахнулися й звелися на ноги. На обличчях з’явився страх, але то був страх благоговійний.

— Ми прийшли, щоб жити в мирі, — несміливо заперечила чорнява.

— Тут немає ніякого миру. Лише смерть для таких, як ви.

Тепер усі троє подивилися на безсмертних за моєю спиною. Чорнява дівчина почервоніла, зустрівши голодний погляд Даґдана, — засліплена красою Вищого Фе, вона просто не помічала його хижості.

Тому я вдарила.

Стіна нищила мою магію, стискала велетенськими скрипучими лещатами, віддавала болем у голові.

Але моя воля була списом, кинутим крізь пролом, і вона проникла в розум цих трьох.

Я не розрахувала свою силу, і юнак аж здригнувся від неї.

Беззахисні. М’які свідомості танули, наче масло, під моєю волею.

Я побачила їхні життя, що промайнули переді мною, мов у люстрі. Чорнява дівчина була багата, освічена, але самовладна: батьки хотіли видати її заміж, і вона вирішила втекти. Прифія здавалася їй ліпшим вибором, ніж шлюб із нелюбом. Руда ж юнка не знала в житті нічого, окрім злиднів та батькових штурханів. А відтоді як батько загнав у могилу її маму, батько часто розпускав руки. Юнак торгував собою на вулицях великого селища, а потім натрапив на «Дітей Благословенних», і ті не запропонували йому інших життєвих цінностей.

Працювала я швидко. Чітко.

Мені знадобилося менш ніж три удари серця. Я встигла випередити Бренну, яка спробувала заманити цих довірливих смертних:

— Тут немає смерті. Тільки радість. І задоволення, якщо їх вам захочеться.

І навіть якщо не захочеться.

Але тепер ці троє, котрі шукали прекрасного життя в Прифії, кліпали очима — і задкували. Тому що побачили нас такими, якими ми були насправді. Смертоносні, безжальні. Побачили правду за мереживом казочок про Прифію.

— Ми… здається, ми… помилилися, — промовила їх лідерка, відступаючи ще на крок.

— А може, це була ваша доля, — заперечила Бренна зі зміїною посмішкою.

Але всі троє продовжували задкувати. Я встигла вкласти в їхні голови чимало історій з життя Прифії про те, що ми прийшли сюди полювати на них, про те, що зробимо так само з їхніми друзями, і тепер перед їхніми очима промайнули жахливі картини. Я переконала цю трійцю, що на наших землях на них чекають самі лиш знущання і смерть. Така доля чекала на всіх «Дітей Благословенних», хто наважувався переходити на цей бік Стіни. Натішившись вдосталь, фейрі використають їх і викинуть, як ляльок, що їм набридли. Для більшої переконливості я показала хлопцеві й обом дівчатам нагів, боге й Міденгардського хробака. Я показала їм розіп’яте тіло Клер і золотоволосу королеву на ліхтарному стовпі. Усе це я вклала в історії, які вони колись уже чули, але в які відмовлялися вірити.

— А йдіть-но сюди! — наказав Даґдан.

Його слова сполохали «Дітей Благословенних» ще дужче, і вони, розвернувшись, щодуху дременули, притримуючи свої важкі світло-сірі мантії. За якусь мить вони зникли між дерев.

Бренна напружилася, ладна вже гнатися за ними, перейшовши межу Стіни, але я вчасно зупинила її, схопивши за руку.

— Якщо поженешся за ними, у нас із тобою виникне проблема, — зашипіла я.

Мої ментальні пазури пройшлися її щитом. Принцеса загарчала на мене. Але смертні вже розчинилися в лісі.

Я молилася, щоб вони дослухалися до останнього мого наказу, який я вплела в їхні думки: зібрати якомога більше друзів, знайти корабель і тікати на континент. Повертатися не раніше, ніж тут скінчиться війна, і попередити якомога більше людей, поки ще не пізно. Що більше людей встигне врятуватися, то краще.

Гайбернові королевичі аж загарчали з досади, але я геть ігнорувала їхнє невдоволення. А ось за їхніми діями я вирішила простежити, тож сіла неподалік під деревом. Даґдан і Бренна відновили своє ходіння уздовж Стіни.

Невдовзі поруч себе я почула чиєсь дихання. Хтось зупинився біля мене. Не Люсьєн, зрозуміла. Я впоралася з розгубленістю, лише злегка здригнувшись, що було непомітно для стороннього ока.

Джуріан дивився туди, де нещодавно стояли люди.

— Дякую, — хрипко промовив він.

— Не розумію, про що ти.

Я дуже гостро відчувала, що Люсьєн спостерігає за нами з тіні розлогого дуба.

Джуріан багатозначно мені всміхнувся й неквапом рушив за Даґданом.

На дослідження Стіни їм знадобився повний день.

Про те, що саме вони шукають і до чого придивляються, принц із принцесою і словом не прохопилися.

А я після вранішньої суперечки не бачила сенсу розпитувати і якось тиснути. Свій невеличкий запас терпіння я й без того сьогодні вибрала.

Тому ми ще раз заночували в лісі, і саме так я зрештою опинилася навпроти Джуріана біля нашого багаття — після того, як близнюки заповзли до свого намету, а охоронці встали на позиції. Люсьєн пішов до струмка набрати ще води, а я дивилася, як на дровах танцюють пелюстки полум’я, і всередині мене відбувалося щось дуже схоже.

Зусилля, із яким я послала спис своєї волі за Стіну, залишило по собі невідступний головний біль, від якого мене аж нудило. Я не сумнівалася, що засну відразу й дуже міцно, але вогонь був надто теплий, а весняна ніч надто холодна щоб з власної волі перетнути довгу темряву між багаттям і наметом.

— Що відбувається з тими, хто таки переходить Стіну? — спитав Джуріан.

У сутінках і вогняних відблисках жорсткі риси його обличчя здавалися більш різкими.

— Не знаю, — відповіла я, впираючись носками чобіт у траву. — Пам’ятаю, що звідси не повертаються. А коли правила Амаранта, в тутешніх лісах розплодилося стільки почвар… Тож… навряд чи ці походи закінчувалися вдало. Я навіть не чула, щоб смертні прижилися на землях якогось із Дворів.

— П’ятсот років тому їх би жорстоко відшмагали за цей похід, — сказав Джуріан. — Ми були їх рабами, повіями, слугами… Ми протягом тисячоліть билися й гинули за право більше ніколи їм не служити. А ці «Діти Благословенних» вбралися у свої балахони. Небезпеки не відчувають, історії не знають.

— Обережніше, інакше тебе важко буде сприймати відданим собакою Гайберну, цього Сонного королівства.

У відповідь я почула тихий, сповнений ненависті сміх.

— Якщо ти мене таким сприймаєш, то помиляєшся. Я не його собака.

— Тоді яка ж твоя остаточна мета?

— У мене тут незавершена справа.

— Міріам мертва.

Божевілля знову затанцювало в його очах, змінивши собою незвичну для мене світлу смугу.

— Усе, що я робив на Війні, було заради мене та Міріам. Заради того, щоб наші люди вижили й одного дня стали вільними. А вона проміняла мене на красунчика-принца тієї ж миті, коли я поставив турботу про своїх людей вище за турботи про неї.

— Я чула, що вона пішла від тебе, бо ти так захопився витяганням інформації з Клітії, що геть забув про все. І передусім про Війну, що тривала.

— Міріам сказала мені витрахати з Клітії ту інформацію. Звабити Клітію й бути з нею, аж поки вона не викаже все Сонне королівство і всіх фейських прихильників колишніх порядків. І уяви собі, совість Міріам не допікала.

— То ти робиш усе це лише заради повернення Міріам?

Він витягнув перед собою довгі ноги, закинувши їх одна на одну.

— Я роблю це, щоб виманити її з безпечного гніздечка того крилатого гада і як слід провчити.

— Ти дістав можливість прожити друге життя і збираєшся змарнувати його на помсту?

На його обличчі розквітла лінива посмішка.

— А хіба ти робиш інакше?

Живучи біля Різа, я перейняла в нього звичку морщити від подиву чоло.

— Якщо ти про Різа, то я б хотіла йому помститися.

— Усі так кажуть, коли хочуть його виставити чудовиськом і вбивцею. Але не забувай, я знав його ще з Війни. Не забувай, що він ризикнув своїм легіоном, щоб визволити Міріам з ворожого форту. І саме тоді Амаранта взяла його в полон. Різ знав, що йде в пастку, розставлену на принца Дракона. Саме тому порушив наказ і повів легіон рятувати Міріам. Заради свого друга, моєї коханої й того виродка принца Дракона Різ пожертвував своїм легіоном. Усі вони потрапили в полон, усіх їх катували. І мені після всього цього закидають думку про бездушність і порочність Різенда. Той, кого я знав, був найблагородніший з них усіх. Набагато кращий за того пришелепуватого принца Дракона. Ці риси неможливо втратити, хай би скільки віків минуло. Різенд звик розраховувати й передбачати все до дрібниць. Навіть паплюження свого імені є частиною його стратегії. І ось переді мною ти, його пара. Наймогутніший з Вищих Лордів втратив свою суджену і досі не прийшов повернути її, а вона сидить тут, така беззахисна в нічному лісі…

Джуріан засміявся, глянувши на мене:

— І чому ж то Різ не вдається до жодних дій? Як на мене, лише тому, що Різ тебе не втратив. Він відпустив тебе полювати на нас.

Я ніколи не чула про ту історію, але розказане було так схоже на Різа, що полум’я ненависті до Джуріана стало в мені згасати.

— Достоту ти полюбляєш сам себе слухати.

— Гайберн уб’є вас усіх, — почула я у відповідь.

Джуріан не помилився.

Наступного ранку Люсьєн розбудив мене, затуливши долонею рота. В його рудому оці палала тривога. За мить я відчула запах, який не сплутаєш ні з чим: залізний запах крові.

Ми похапцем вдяглися й узулися, я швидко оглянула арсенал, що був у наметі. Три кинджали моїх, два — Люсьєна. Їх доповнював його красивий короткий меч. Небагато, але краще, ніж нічого.

Обміну поглядами стало для плану: вдавати, ніби нічого не сталося, поки не зможемо оцінити ситуацію.

Мені знадобилася ще одна мить, щоб усвідомити: це вперше ми з ним діємо в тандемі. Полювання можна не брати до уваги, а ось у Підгір’ї ми як могли намагалися рятувати одне одного. Там ми вперше стали командою. Єдиною. Тепер ми перетворилися на маленький загін.

Люсьєн вислизнув з намету, нібито розслаблений, але готовий миттєво зайняти глуху оборону. Він колись розповідав мені, що навчався мистецтву битви спершу у Дворі Осені, а по тому вже тут. Зазвичай він так само, як Різ, намагався вигравати свої битви перемовинами, але я бачила його з Темліном на тренуванні. Люсьєн вправно володів зброєю і міг, якщо доведеться, убити супротивника.

Я пройшла за ним, роздивляючись все довкруги так, як зголоднілий зазвичай дивиться на бенкет.

Ліс не змінився. Джуріан, обличчя якого перетворилося на жорстку сумну маску, зіщулився біля багаття, намагаючись оживити майже прогоріле вугілля. Але охоронці, до яких підійшов Люсьєн, пополотніли. Я подивилася в тому напрямку, куди раз-по-раз був звернений їхній погляд, — на ліс за спиною Джуріана.

Ані натяку на сліди посланців Гайберну.

Кров…

Так, залізний запах крові. Але помережаний запахами землі, кісткового мозку і… гниття. Смерті.

Я гайнула в напрямку дерев і густого підліску, куди були спрямовані погляди переляканих охоронців.

— Запізно, — сказав Джуріан, не відволікаючись від ворушіння жарин. — Вони все скінчили ще зо дві години тому.

Люсьєн наступав мені на п’яти, коли я проривалася крізь ожину, обдираючи долоні шипами.

Принц із принцесою були навіть не навчені прибирати за собою.

Судячи з того, що від трьох тіл залишилися понівечені шматки і клаптики блідих мантій у траві, Даґдан і Бренна напевне заглушали крики якимось магічним щитом.

Люсьєн вилаявся.

— Минулої ночі вони обоє рушили за Стіну. Щоб уполювати цих людей.

Їх розділяло кілька годин, але мисливці були Фе — швидкими, безсмертними. Троє «Дітей Благословенних» втомилися від бігу і мали десь зупинитися на ніч, гадаючи, що небезпека минула.

Кров на траві й деревах уже засихала.

У Гайберні тортури були не надто винахідливі: Клер, золота королева, тепер ці троє… Однакова жорстокість.

Я зняла плащ і обережно накрила ним те, що залишилося від юнака: тулуб і голову. Тіло було роздерте на шматки і знекровлене. Обличчя назавжди застигло в масці болю.

Кінчики моїх пальців обпалило внутрішнім вогнем, який благав спалити їх, подарувати бодай поховання. Але…

— Як гадаєш, це була їхня забавка чи спроба передати нам повідомлення?

Люсьєн накрив своїм плащем рештки двох дівчат. Я ще ніколи не бачила його таким зосередженим і серйозним.

— Гадаю, вони просто не звикли чути слово «ні». Я б назвав те, що трапилося, спалахом гніву безсмертних.

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Ти в цьому не винна, — додав Люсьєн. — Вони могли б убити їх на землях смертних, але привели сюди. Щоб продемонструвати свою силу.

Так, він мав рацію. Троє наївних шукачів кращого життя були приречені, тож загинули б і без мого втручання.

— Вони сповнені гордині, — пробурмотіла я собі під ніс. — І все сприймають як загрозу.

Я торкнулася чоботом просяклої кров’ю трави.

— Поховаємо їх?

Люсьєн замислився.

— Це буде надто промовистим посланням. Про те, що ми ладні за ними прибирати.

Я знову поглянула на закривавлену галявину. Миттєвий порив міг порушити мою стратегію.

— Що ж, тоді вони отримають послання дещо інакше.