Двір крил і руїн

Розділ 22

Я відчувала, що Різ не зводить з мене очей і тоді, коли я вранці вдягалася, і протягом усього сніданку. Але він ні про що мене не розпитував, не просив пояснити йому, що затягло мене в пекло несамовитих криків посеред ночі.

Нас із ним уже дуже давно не турбували подібні видіння. Не затьмарювали свідомості, розмиваючи межі реальності і марення. Гострота спогадів встигла дещо притупитися.

І лише коли ми зупинились у фоє, чекаючи на Кассіана перед розсіюванням до В’язниці, Різ спитав мене, прихилившись до поруччя в кінці сходів:

— Тобі треба проговорити те, що тобі примарилося вночі?

Мій шкіряний іллірійський обладунок заскрипів, коли я розвернулася до нього, і я знову відчула біль у спині.

— Не обов’язково мені. Розкажи комусь із наших, — уточнив Різ.

Я нервово потягнула себе за кінчик коси і чесно відповіла йому:

— Навіть не знаю, у чім тут річ. Може, це через очікування війни. Через те, що занадто багато поставлено на кін… Схоже на спробу роз’ятрити рану, що вже почала загоюватися.

Загоюватися завдяки старанням нас обох.

Він кивнув, і в його очах не було ні страху, ані докори.

І я розповіла йому все. Затинаючись на деталях, від яких мене й досі нудило. А Різ мочки слухав мене. І коли я закінчила, мене ще трясло. Але Різ вчинив правильно, змушуючи озвучити пережите…

Безжальна хватка жахіть розтиснулася. І розсіялась, як туман під сонцем. Я вдихнула на повні груди і повільно видихнула, ніби випускала із себе всі страхи, дозволяючи тілу нарешті розслабитися.

Різ мовчки відштовхнувся від поруччя й поцілував мене. Один раз. Двічі…

За мить грюкнули вхідні двері, і на порозі став Кассіан. Глянувши на нас, він завважив, що вранці погано реагує на наші поцілунки. Різ встиг лиш роззявити рота, щоб сказати Кассіану щось у відповідь, як той умить схопив нас обох за руки і розсіявся, перенісши нас у В’язницю.

Коли на нас налетів вітер, Різ сильніше, ніж зазвичай, стиснув мої пальці. Кассіан мудро вирішив промовчати. Уже на острові Різ поцілував мене втретє, дуже ніжно, ледь чутно. Це було так приємно серед сірого мороку і ревіння вітру!

Острів з горою, біля якої було збудовано В’язницю, завжди, попри пору року, був холодний, оповитий туманом.

Стоячи біля підніжжя цієї зарослої мохом скелястої гори, ми з Кассіаном похмуро поглянули в небо. Попри те що на мені були теплі іллірійські обладунки, холод пропікав мене до кісток. Я потерла руки і здивовано звела вгору брови, кинувши погляд у бік Різа, який у своєму звичному вбранні здавався геть недоречним на тлі цього вогкого зеленого камінця посеред сірого моря.

Кассіан, темне волосся якого куйовдив вітер, вже розглядав гору, ніби супротивника перед боєм. На широкій спині головнокомандувача схрещувалися парні іллірійські мечі.

— Коли ти опинишся там… — Різа було майже не чутно через завивання вітру й дзюркотливий шум гірських струмків, що збігали до моря. Йому довелося говорити голосніше, ніж звичайно: — Ти не зможеш мене дозватися.

— Чому? — Я потерла змерзлі долоні, склала їх чашечкою і подмухала на них.

— Ці чари і закляття старші за Прифію, — коротко відповів Різ. А потім смикнув підборіддям у бік Кассіана: — І не випускайте одне одного з поля зору.

Він говорив це з такою серйозністю, що я навіть не стала сперечатися.

Очі мого судженого були суворі, зосереджені. У Веларісі на нього чекав Азріель зі своїми розповідями про настрої при Дворі Осені. Відомості, здобуті Співцем тіней, могли вплинути на хід майбутньої зустрічі з Вищими Лордами й нашу стратегію в перемовинах із ними. Однак я відчувала: Різу дуже хотілося бути разом з нами й оберігати нас у стінах В’язниці. Щоб наглядати за нами.

— Коли вийдеш, озвися до мене зв’язком, — попросив Різ з теплотою в голосі.

Кассіан озирнувся через плече.

— Повертайся вже до Веларіса, квочко. З нами все буде гаразд.

Різ відповів йому незвично суворим поглядом і словами:

— Кассіане, не забувай, кого ти туди помістив.

Кассіан міцно згорнув крила, ніби перевіряючи м’язи перед боєм, ніби на нас очікувала не зустріч із Косторізом, а таки дійсно справжня битва. Отакий він, Кассіан — надійний і спокійний, як гора, яку ми мали подолати.

Різ підморгнув мені і зник.

Кассіан перевірив мечі в піхвах, потім так само мовчки вказав на стежку, яка в’юнилася схилом і обіцяла нам довгий виснажливий підйом, від думки про який я скривилася. І не лише від неминучого навантаження на ноги і спину. А від жаскої порожнечі цих місць.

— І кого ж ти туди помістив? — спитала я.

Мої ноги нечутно ступали камінням, обліпленим мохом.

Кассіан притиснув до губ пошрамований палець.

— Це розмова для іншого разу.

І то правда. Я йшла за Кассіаном слід у слід, майже фізично чуючи скарги своїх стегон на крутий підйом. Туман охолоджував обличчя. Кассіан беріг магічну силу й тому не став оточувати нас куполом захисту від стихій.

— Ти справді вважаєш, що Косторіз може стати нашим козирем проти Гайберну?

— Ти ж у нас головнокомандувач, — відповіла я, хапаючи ротом холодне повітря. — Ти мені і скажи.

Кассіан задумався. Вітер кидав на його засмагле обличчя пасма темного волосся.

— Навіть якщо ти пообіцяєш знайти спосіб повернути Косторіза в рідний для нього світ за допомогою Книги або дати йому будь-яку чортівню, якої він забажає, — став міркувати вголос Кассіан, — тобі все одно слід знайти спосіб контролювати його, поки він ще в нашому світі. Інакше може статися, що нам доведеться воювати на кількох фронтах і Косторіз стане ще небезпечнішим за правителя Гайберну.

— Отакий він небезпечний?

— Ти здогадалася спитати мене про це тільки зараз, перед самісінькою зустріччю з ним?

Запитання Кассіана було цілком доречне, проте я прошипіла у відповідь:

— Я гадала, що Різ заборонить зустріч, якщо вона буде надто ризикованою.

— Різ подеколи виношує такі плани, від яких у мене зупиняється серце, — буркотливо озвався Кассіан. — Тому на здоровий глузд з його боку можеш не розраховувати.

Я насупилася, напрошуючись на вовчу посмішку у відповідь.

Але Кассіан вдивлявся в похмуре небо, ніби вишукуючи там чужі очі, які стежили за нами. А потім глянув на моховиння, траву і камені під нашими ногами. Може, в’язні могли чути через кам’яну товщу?

— Раніше тут було життя, — сказав він, відповідаючи нарешті на моє запитання. — Тоді, коли ще Вищі Лорди не захопили Прифію. Ми звемо цих, колишніх, Старими богами. Вони правили річками, лісами та горами — а деякі навіть були ними. А потім магія відійшла Вищим Фе, які принесли із собою Котел і привели Матір. Старим богам ще поклонялися, але тільки обрані. Більшість людей забула про них.

Я вхопилася за великий сірий камінь і видерлася на нього.

— Косторіз один зі Старих богів?

Кассіан запустив пальці у волосся. Сифон заблищав у тьмяному світлі.

— За легендами, так. І легенди говорять, що він здатен був покласти сотні воїнів одним лише видихом.

Холод, яким мене обдало, був аж ніяк не пов’язаний з вітром.

— Такий союзник став би у великій пригоді на полі бою.

Засмагла шкіра Кассіана зблідла, очі потемніли від думки про таке.

— За таким союзником потрібне пильне око. Він повинен беззастережно нам коритися, слухатись нас на кожному кроці. Ніякого свавілля. Навіть у дрібницях.

Про це ще треба буде продумати.

— Як його взагалі змогли замкнути тут, у В’язниці?

— Я не знаю. І ніхто не знає. — Кассіан допоміг мені подолати наступний валун, міцно вхопивши за руку. — Але як ти плануєш звільнити його звідси?

Я здригнулася.

— Наша подруга може підказати, як це зробити, коли дістанеться сюди. Вона напевне знає. Бо сама колись вивільнилася звідси.

Я пам’ятала настанову Різа щодо обережності: в жодному разі не називати в цьому місці імені Амрен.

Кассіан спохмурнів.

— Вона ніколи не говорить про те, як їй пощастило здійснити цю втечу, Фейро. І я б на твоєму місці на неї не тиснув.

Ми не сказали Амрен, куди й навіщо сьогодні вирушили.

Я хотіла додати більше, але попереду, високо на схилі, розчинилися величезні кістяні ворота.

Я вже встигла забути, яке важке повітря у В’язниці. Яким тягарем воно лягає на душу і як важко йти крізь нього, застояне, ніби в склепі. Дихаєш понад силу, так ніби вбираєш видих гнилого черепа.

В одній руці в кожного з нас був іллірійський меч, що виблискував у світлі чарівного вогню, який показував нам шлях серед вічної темряви підземелля. А другою рукою Кассіан стискав мої пальці. Під ногами в нас хрустіли дрібні камінці. Дверей тут не було, принаймні ми їх не бачили.

Але я відчувала їх, в’язнів, за щільною чорною поверхнею скелі. Навіть чула слабке шкрябання. Немов хтось дряпав кігтями по той бік стін. Дряпав і завмирав, тихий, як вітер у колосках на житніх ланах.

За весь цей час Кассіан не вимовив ані слова. Він ішов так, ніби за нами постійно стежили. Цілком можливо, що чуття його не обманювало.

— Ця ідея може виявитися… дуже поганою, — визнала я, ще сильніше стискаючи його пальці.

— Вона напевне такою і є. — Кассіан ледь помітно усміхнувся, і ми продовжили спуск у важку і насичену увагою тишу.

— Але ми на війні. І в нас немає вибору між кількома хорошими ідеями. Доводиться обирати найкращу з поганих.

Мені було досить притулити долоню до дверей камери Косторіза, щоб вони розчинилися перед нами.

— З такими вміннями можна називатися судженою Різа, — гмикнув Кассіан, дивлячись у прямокутник темряви за білими кістяними дверима.

Зсередини до нас долинув тихенький сміх. У Кассіана одразу розтанула посмішка на губах, коли ми, досі тримаючись за руки, зайшли до камери.

Сфера чарівного світла захиталася перед нами, вихоплюючи з темряви витесану у скелі кімнату. Кассіан загарчав від того, що побачив. Кого побачив.

Я пам’ятала, що Косторіз міг набувати будь-якого вигляду і кожен бачив його по-своєму. Переді мною ж Косторіз чомусь вирішив, як і колись, постати у вигляді п’ятилітнього хлопчаки. Чорнявий, з пронизливими синіми очима, він стояв і усміхався мені.

Я завмерла, вдивляючись в обличчя малого — заклякла від того, що минулого разу не помітила. Або ж не зрозуміла.

Це було обличчя Різенда. Колір шкіри, очі… Проте колір очей був інший… Але ж усе було від Різенда.

А втім, повні губи, широкий рот, який зараз кривився в лячній посмішці… Це був мій рот. Рот, який я успадкувала від свого батька.

У мене волосся стало дибки. Косторіз схилив голову в привітанні… На підтвердження того, що він добре знає мої думки. Знає й те, кого я бачила минулого разу і кого він мені вже вдруге демонструє.

Сина Вищого Лорда. Мого сина. Нашого сина. Який з’явиться, якщо ми доживемо до такої можливості. Якщо я не схиблю з притягненням Косторіза на наш бік. Якщо нам пощастить об’єднати Вищих Лордів і Двір Жахіть. І зберегти Стіну цілою.

Не дати колінам підігнутися було непросто. Кассіан сполотнів. Було цілком зрозуміло — хай би що він бачив… йому вздрівався достоту не гарний маленький хлопчик.

— Мені було цікаво, коли ти повернешся, — сказав Косторіз дитячим, але від того не менш лячним голосом, бо я чула в ньому прадавнє створіння, яким він насправді і був. — Вища Леді. Мої вітання з вашим шлюбним союзом.

Він перевів погляд на Кассіана і знов усміхнувся.

— Від тебе пахне вітром. Ви принесли мені подарунок?

Я опустила руку в кишеню куртки, дістала згаданий подарунок і кинула Косторізу під ноги маленький уламок кістки завдовжки з мою долоню.

— Це все, що залишилося від Аттора, коли я розтрощила його об вулички Веларіса.

Сині очі спалахнули нечестивою веселістю.

Я навіть не знала, що ми зберегли цей уламок. Але його зберігали до сьогодні, саме на такий випадок.

— Моя нова кровожерна Вища Леді, — промуркотів Косторіз, підбираючи потріскану кістку й крутячи її в маленьких дитячих руках.

А потім сказав:

— Від тебе пахне моєю сестрою, Руйнівнице Прокляття.

У мене пересохло в роті. Його сестрою…

— Ти щось украла в неї? Вона зіткала нитку твого життя на своєму станку?

Лісова Ткаля. Серце шалено закалатало, і ніякий контроль над диханням не міг його заспокоїти. Кассіан стиснув мої пальці. А Косторіз замуркотів і до нього:

— Якщо я розкрию тобі секрет, серце воїна, що ти мені даси?

Ми обоє мовчали. Бо в розмові з Косторізом потрібно було ретельно обмірковувати кожне слово і навіть інтонацію.

Косторіз погладив уламок кістки, який поклав на долоню, але вся його увага була прикута до Кассіана, що досі стояв з кам’яним виразом обличчя.

— Полководцю, Лорде Кривавої Битви, а чи хочеш, щоб я розповів тобі про те, що шепочуть мені скелі, темрява і море за ними? О, як вони здригалися від страху на своєму острові по той бік моря! Як вони тремтіли, коли вона виринула. Вона забрала дещо… дуже дорогоцінне. Вирвала це зубами.

Золотаво-смагляве обличчя Кассіана враз утратило всі кольори. Крила міцно притислися до спини.

— Що ти розбудив того дня в Гайберні, принце бастардів?

Моя кров скрижаніла.

— Те, що вийшло, було геть не тим, що зайшло. — Косторіз із хрипким сміхом поклав уламок на землю поряд із собою. — О, яка ж вона гарна, новонароджене оленятко, прадавнє, як саме море. Як вона кличе тебе. Королева, якою колись була і моя сестра. Жахлива і горда, прекрасна, як зимовий світанок.

Різ попередив мене, що в’язні здатні чудово брехати, плести будь-що, аби тільки викупити свободу.

— Неста, — промуркотів Косторіз. — Нес-та.

Я вчепилася в руку Кассіана. Досить. Досить уже дражнити й реагувати. Але Кассіан навіть не глянув на мене.

— Як вітер стогне і кличе її. Ти теж це чуєш? Неста. Неста. Неста.

Кассіан, здавалося, навіть не дихав.

— Що вона зробила, коли тонула в темряві поза часом? Що вона забрала?

Після почутого останнього слова, просякнутого отрутою, терпець нарешті мені увірвався.

— Якщо тебе справді цікавить відповідь, тобі б не завадило замовкнути бодай на кілька хвилин, щоб ми могли відповісти.

Мій голос, здавалося, вихопив Кассіана з трансу, у якому він перебував. Кассіан знову задихав, різко, напружено, і подивився на мене — безмовно вибачаючись.

Косторіз засміявся.

— У мене так нечасто бувають гості. Перепрошую за надмірну балакучість. — Він закинув ногу на ногу і спитав: — Тож якої допомоги ви очікуєте від мене? Які мої послуги вам потрібні?

— Ми отримали Книгу Дихання, — нібито байдуже відповіла я. — У ній є… досить цікаві закляття. Зашифровані шифром у шифрі й під шифром. Деким, кого ми знаємо, більшість уже розгадана. Але є й такі, дістатися суті яких непросто. Їх оточує безліч захисних шарів, що навмисно спотворюють зміст. Одна відома нам особа зуміла очистити частину заклинань від цього лушпиння. Зараз вона продовжує свою копітку працю. Ці заклинання здатні повернути її на батьківщину. А також інших, подібних їй.

Очі Косторіза, які нараз стали фіолетовими, яскраво спалахнули.

— Я вас слухаю, — сказав він.