Двір крил і руїн

Розділ 81
Різенд

Я чув їх навіть із кухні. І плюскіт, не сумніваюся, найстаршого з колекції вина, і брязкіт не менш стародавніх келихів.

А потім сміх. Глибокий гуркіт — Азріель засміявся з того, що сказала Мор, і вона приєдналася до нього, щиро і радісно.

Потім інший сміх, сріблястий, яскравий. Прекрасніший за музику незліченних залів і театрів Веларіса.

Я стояв проти кухонного вікна, дивився на літній сад, де буяла розкішна зелень, і не бачив квітів, про які подбала Елейн Арчерон. Просто дивився — і слухав чудовий сміх. Сміх моєї судженої.

Аж серце зайшлося від звуку і радості — і я поклав на груди долоню.

Їхня розмова все точилася, у звичному ритмі та звичному руслі, але… Надто близько. Ми всі були надто близько до того, щоб усе це втратити. Це місце. І одне одного. Я знав, що цей сміх почасти — протиотрута. Виклик і вдячність за те, що ми вижили.

— Ти йдеш уже пити чи так і будеш витріщатися на квіточки? — мелодію звуку прошило гарчання Кассіана.

Я розвернувся і побачив їх з Азріелем на порозі кухні. Кожний тримав по келиху. А в другій руці у Азріеля був ще один — для мене, який він випустив з пошрамованої руки, дозволяючи блакитному вітру донести до мене питво.

Я схопив важкий кришталевий келих.

— Підкрадатися до свого Вищого Лорда не надто чемно, — сказав я обом, відпиваючи добрий ковток.

Витримана рідина зігріла і горло, і шлунок.

— Після такого старенькі стрибають, як маленькі, — сказав Кассіан, теж відпиваючи. І прихилився до одвірка. — Чого ховаєшся?

Азріель кинув на нього недобрий погляд, але я лиш стенув плечима, відпиваючи ще.

— Ви й справді обрали найкращі пляшки.

Обидва чекали. Але мене знову захопив сміх Фейри, до якої приєдналися Елейн і Мор. А коли я зрештою знову подивився на братів, то побачив розуміння в їхніх очах.

— Це все насправді, — тихо сказав Азріель.

Ніхто з них не засміявся і слова не сказав про сльози в моїх очах. Я відпив, щоб змити клубок у горлі, і підійшов до дверей.

— Постараймося наступні п’ятсот років нічого подібного не коїти, — сказав якось хрипко, але ми дзенькнули келихами за тост.

Азріель криво усміхнувся, Кассіан звів догори брови.

— А що ж до того робити?

Окрім як творити мир, розбиратися з королевами, які напевне становитимуть проблему, зцілювати наш пошрамований світ…

Мор гукнула до нас, вимагаючи щось із їжі.

— Найкращого, — додала вона. — І хліба побільше!

Я усміхнувся. І усміхнувся ще ширше, коли Фейра знову засміялась — я ніби відчув крізь зв’язок це іскристе світло, яскравіше за весь Зорепад.

— А доти, — сказав я братам, обіймаючи їх за плечі та повертаючи у вітальню.

Я подивився туди, де чекали світло і сміх — видіння майбутнього, яке показала мені Фейра, прекраснішого за все, про що я міг мріяти тими довгими поодинокими ночами під зоряним небом. Одна з мрій ще не здійснилася — але це не надовго.

— Доти будемо насолоджуватись кожною миттю.